Лев Стеткевич "Як з Бережан до кадри". Мемуари ветерана дивізії "Галичина". (Стор. 132-137)
Початок та необхідні пояснення
ГАЙДЕЛЯҐЕР
У БОЙОВІЙ ГРУПІ "БАЄРСДОРФ"
ДО НОЙГАММЕРУ
Ілюстрації
ЦАЙСАВ; ХЛОПЦІ, ПІДЕМО...
ПРИЗНАЧЕННЯ
ЗНОВУ НОЙГАММЕР І ЦАЙСАВ
НОВЕ ФОРМУВАННЯ ДИВІЗІЇ
ЇДУ НА ДАЛЬШИЙ ВИШКІЛ
СЛОВАЧЧИНА
РІЗДВО І ЙОРДАН НА СЛОВАЧЧИНІ
ПОКИДАЄМО СЛОВАЧЧИНУ
СЛОВЕНІЯ
ПОВЕРНЕННЯ ДО АВСТРІЇ І ФРОНТ
КАПІТУЛЯЦІЯ
ЗУСТРІЧ З КОЗАКАМИ І ЇХ ДОЛЯ
РОЗЗБРОЄННЯ І ПОЛОН
ДО ІТАЛІЇ
Нині вже собі докладно не пригадую дати, але, мабуть, 17-го або 18-го травня, нас завантажено до поїздів , які рушають через Альпи, різними тунелями до Італії. Загалом настрій був веселий. Хлопці співали... Віддалились ми від "людоловів", а там уже - як Бог дасть... Вірили тоді, що полон триватиме найбільше півроку і ми отримаємо цивільні документи. За той час налагодимо контакти зі світом і кудись виїдемо. В найгіршому випадку - залишається Німеччина. Багато з нас мали рідних, чи то в США, чи в Канаді, чи у Південній Америці, або Франції.
Думалося, що налагодяться зв'язки, а за тим - дозволи на еміграцію. Я особисто в розмові з пп.Долинським і Левицьким був доброї думки і переконував їх, що все-таки краще бути робітниками на Заході, де є високий життєвий стандарт, ніж в СРСР бути навіть учителем, або урядником. У тривалий полон ніхто з нас не вірив. Ніяк не сподівалися, що ще й у Великобританії доведеться
132
перебувати аж до кінця 1948 р. та відробляти там німецькі воєнні репарації. Нас абсолютно ніхто не інформував про існування умови переможців про звільнення полонених до кінця 1948 р. Певне, коли б то було відомо, то багато хто відлучився б ще в Австрії і приєднався до своїх родин. Ми, старші, виховані ще австрійською школою легалізму, вірили в справедливість.
Поїзд біжить глибокими альпійськими ярами. Минаємо дванадцять темних тунелів. Сонця не видно. Направо і наліво небосяжні і грізні та нагі вершини Альп. Вони виглядають, як міфічні велетні, що підпирають небо. Верхи гір зникають у хмарах. На нас, синів Поділля, справляє це гнітюче враження. Я звик до наших країв золотого Поділля. Бувало вийдеш у червні на поля, а навколо - неозорі лани жита і пшениці. Розігріте повітря миготить і хвилює... Бджілки бринять, а польові коники цвіркотять, перепелиці - піть-піліть... Весело і радісно, а тут навкруги - мертво, неначе в могилі. Боїшся, що ще один із тих гірських колосів впаде на тебе і розчавить...
Та, врешті, Альпи минаємо. Перед нами відкривається горизонт. Стає веселіше. Всі полегшено зітхнули. Наш поїзд зупинився на станції Удіне. Італія... Висідаємо з поїзда і формуємо трійками колони. Навколо нас - вартові. То вже дійсний полон! Англійські конвоїри присікаються і відбирають годинники. Це справляє враження, що ми потрапили до "ваньків". Війна здеморалізувала людей. Ніколи я не сподівався, що англійці можуть так здичавіти і вдатися до грабунку, та ще в білий день.
Ескорт по боках тільки визиркує, чи не побачить на руці годинника, або звичайного ременя-куплі. Вишкірюють зуби і гарчать "угр". Я йду в одній трійці з хор.Руденським і д-ром Левицьким. Перед нами видніє велика будівля з входовою брамою. То - колишня італійська казарма. Над брамою - напис "Репатріаційний ляґер" і звисаючий єврейський прапор з Давидовою звіздою. При брамі стоять з дрючками вояки єврейської бригади англійської армії. Злякались ми: виглядало, що привезли нас до Італії, щоб тут замкнути в казармі і тихо видати більшовикам. Все то справляє гнітюче враження. Як прапори інших народів викликають у глядача повагу і веселість, так єврейський прапор викликає гнітюче враження. Постає образ плачу і туги. Можливо, що то тільки в нас, бо звикли бачити сумну єврейську божницю, із сумними євреями, які моляться, прикрившись полотнищами кольору свого прапора. Наближаємось до брами. Єврейські вояки вишикувались у два ряди. Я дивлюся на моїх сусідів і кажу: „Аж тут ми будемо биті." Так
133
воно дійсно виглядало, судячи з насуплених облич вояків. Один вояк підбігає, прислухається і каже своїм побратимам: „Панов'є, та то наші людзє!" * Опісля звертається до нас із словами: „Нам мувілі, же то СС, а то свої людзє! Мацє щенсцє, панов'є, бо билі бись ми вам всипалі!" ** Як виявилося,в більшості були то наші галицькі євреї,переважно інтелігенти, що ще перед 1939 роком відбули агрономічні курси і емігрували до Палестини.
Посипались запитання: „Кто зе Станіславова, кто з Дрогобича, кто з Тарнополя?" Відізвався один з наших і то, правдоподібно, Терлецький та заявив, що він з Тернополя. Єврейський вояк назвав себе і запитав Терлецького, чи не знає, що там сталося з його родичами. Той відповів, що німці розстріляли всіх євреїв і між ними напевно були і його батьки. Єврей запитав: „А цо пана родзіцє, ци жийон?"*** Наш відповів, що не знає, бо більшовики вивезли його родину на Сибір. Єврей мовив зі сумом: „Так, так, б'єдні старушковє!"****
Мимо того, що були ми по різних сторонах - симпатія була взаємна. Бо з'єднувала нас спільна земля, що всіх годувала, спільні переживання юнацьких гімназійних років. Єднала також спільна батьківщина...
На майдані, де нас зупинили, англійці, спільно з єврейськими вояками провели ретельний обшук. Відібрали ножі, бритви, ремені-куплі, а при тім годинники, якщо хто добре не заховав. Ми втихомирились, бо євреї сказали, що тут тільки переночуємо і наступного дня вранці сядемо на автомашини і поїдемо далі. Настрій покращився і всі заспокоїлися. Заквартирували нас в казармі: видали обід. Такого обіду ми всю війну не бачили і потім, за кілька років полону, нічого подібного не було. Кожному насипали по повному казанку гуляшу з бараболею. Вранці наступного дня - те саме. Після сніданку - збірка на площі. Сідаємо по 25 чоловік до машин. Перший раз стрічаємося з кольоровошкірими вояками. Були і вони з Пакистану і Індії. Всі бородаті і в тюрбанах. Вояки приязні і тільки світять білками очей та зубами.
Здалека за нами синіють Альпи, що переходять в пасмо Апенін. Дороги добрі. Виїжджаємо в долину річки По. Вона широко розлилася і наші авта переїжджають ті розливи.
Долина ріки По суха. Де колись були болота, там тепер орні поля. То Дучче осушив, а італійці за те повісили його догори ногами.
----------------
* „Панове, та це наші люди"...;
** „Нам казали, що то СС, а то свої люди! Маєте щастя, панове, бо були б вам всипали!";
*** „А що з батьками пана, чи живуть?";
**** „Так, так, бідні старички!"
134
Минаємо містечка. Всюди видно сліди війни. Вулиці такі вузенькі, що автомашини ледве протискаються поміж руїнами завалених будинків. Небо чисте, ані хмаринки. Попри дорогу ростуть кипариси. В Італії вже надходить пора жнива. На колишніх мочарах - лани майже дозрілої пшениці, виноградна лоза і ряди морвових дерев.
Минаємо села і містечка. Вітають нас італійці погрозами, імітуючи зашморги на шию, а навіть закидують авта камінням. Кілька місяців тому кричали: "Віва Дучче" і здоровили християнським піднесенням руки, а нині вже - стовідсоткові демократи. Наші конвоїри погрожують їм гвинтівками. На тривалу італійську приязнь і вірність ніколи не можна розраховувати.
Весь час їдемо на південний схід, в напрямі Адріатики. За кілька кілометрів від Венеції, поблизу села Местро, на полі при дорозі зупиняємося і висідаємо. Застаємо вже приготоване місце, огороджене звоями колючого дроту. Приблизно на 1 га землі довелось розміститися понад 7 тисячам чоловік. Довкруги, попри колючу загороду, поставлено кіблі*, прикриті дерев'яними накривками.
До сьогодні не знаємо, пощо нас там привезли і тримали приблизно 10 днів. То можна пояснити хіба вимогами більшовиків, бо зараз другого дня їх декілька з'явилося у нас. Команду над табором обняв пполк.Нікітін, а його ад'ютантом, помічником і одночасно командантом вмить утвореної таборової поліції, став пор.Клевчук. Розмістились ми зараз за кіблями. Ніде ні деревини. Від досвітку до ночі припікає гаряче італійське сонце. Досить, що води немає, а ще спека висотує з нас всі сили.
Колишні відділи постачання перебувають у кращому становищі ніж фронтовики, бо майже в кожного є брезент, або стрілецька палатка. У д-ра Левицького і Мокрівського було дві палатки і ми розтягнули мале шатро,- бодай не пекло нас сонце цілий день. Одержуємо сухі харчі: на трьох - дві малі ярино-м'ясні консерви і 15 американських кексів на добу. До того ще пор.Клевчук кожного дня рано розподіляє воду: півказанка на чоловіка, на 24 години. Розподілом нашого приділу харчів зайнявся я. В 11-ій годині ранку з половини пайка готував я сніданок. Для цього роздобув бляшану банку з-під кексів і наливав туди половину добової норми води, до того давав одну консерву і 7 кексів. Все то варив; кекси розбухали і сніданок, та рівночасно обід були готові. Наше щастя в тому, що пор.Клевчук і пполк.Нікітін були приятелями д-ра Левицького і ми завжди могли дістати на розпал дерев'яну коробку з харчів. Таких щасливих було небагато. Решту харчів, які лишалися після обіду,
* параші
135
мусів я добре пильнувати аж до вечора.
Д-р Левицький тільки і стежив за мною, але я, не дивлячись на його просьби, не давав ані четвертинки кекса. О 5-ій годині вечора в той самий спосіб готувалася вечеря. Значиться - було голодно, але все ж таки їли два рази денно гарячу страву.
Господарив я так для Мельничина, Левицького і мене. Тримались всі троє майже весь полон, аж до виїзду до Англії. Примикали до нашої трійці ще д-р Нестюк, Глов'як і Мокрівський.
Трава на нашому шматку поля дуже скоро зникла, бо зужито її на опал. Перед самим виїздом вже і покришки з наших кіблів зникли, їх теж використали на опал. Наше щастя, що кіблі були не дуже повні, бо не було "ЧИМ", але і так тягнуло смородом від, них нестерпно. Кібля в головах нашого шатра ми не дали зужити і відбивали будь-які спроби замаху на нього.
У Местро зустрілись ми вперше з представниками репатріаційних місій. Правда, не були вони нахабні, а сиділи при вході до нашого табору при столах і тільки говорили з тими, що до них підходили.
Одного дня сиділи тільки два поляки і румуни. Були вони, на диво, дуже чесні. Поляк вперше повідомив нас про існуючу умову щодо видачі совєтських громадян. Він застерігав і казав передати всім,хто рахується совєтським громадянином, називати себе вихідцями з колишньої Польщі.
Більшовики приїхали тільки один раз і більше не показувалися Було їх двоє капітанів. Говорили тільки з панами підполковниками Нікітіним і Долинським. Підполк. Р.Долинський їздив одного дня з англійським ескортом до Венеції по харчі. Після поїздки пустив чутку, що видів у Венеції канадські війська і між ними "Український легіон". Ба, що більше! Запевнив, що видів на автомашинах навіть тризуб із синьо-жовтими знаками! Ту чутку пустив він навмисне, порадившись з нашим "штабом". Треба було заспокоїти людей, бо з появою більшовицьких офіцерів знову ширилась паніка. Багато полонених повірило в таку неймовірну вигадку. Думаючим людям було ясно, що такий легіон не існує. Більшовики ніколи не погодились би на щось подібне. В тім часі західні аліянти аж захлиналися, щоб сподобатись "доброму Джонові"("Іванові"). Половина англійської армії запустила навіть вуса "а ля Сталін".
Наших людей дуже легко дурити. Дивізія в більшості - це діти села, а воно завжди було сентиментальне і хотіло все бачити під кутом своєї уяви. Діти природи сприймають всі явища не згідно з логікою, а так, як хотілось би. Ану хай би хто спробував заперечити!
136
Зроблять його навіть більшовиком! Не поможе навіть на факти покликатися, або на міжнародні умови! Зараз закричать: аво диви, який мудрагель, то певно більшовицький агент!
Інтелігенти легше переносили голод і брак води. Наприклад, наші співтовариші Мокрівський, Гловяк, Мельничин - радо брали участь у загальних дискусіях на різні теми. Часу для такого було вдосталь.
Майже кожної ночі у таборі лунали всілякі пісні: патріотичні, релігійні, побутові. Так полонені виливали свою тугу за родиною, за батьківщиною. Десять днів сиділи ми на спеці, голодні і спраглі. Сонце висушило кожного з нас. Навіть д-р Левицький виглядав як наполовину порожній двістікілограмовий мішок, -тільки складки лишились на лиці і животі.
Читати наступну главу
ГАЙДЕЛЯҐЕР
У БОЙОВІЙ ГРУПІ "БАЄРСДОРФ"
ДО НОЙГАММЕРУ
Ілюстрації
ЦАЙСАВ; ХЛОПЦІ, ПІДЕМО...
ПРИЗНАЧЕННЯ
ЗНОВУ НОЙГАММЕР І ЦАЙСАВ
НОВЕ ФОРМУВАННЯ ДИВІЗІЇ
ЇДУ НА ДАЛЬШИЙ ВИШКІЛ
СЛОВАЧЧИНА
РІЗДВО І ЙОРДАН НА СЛОВАЧЧИНІ
ПОКИДАЄМО СЛОВАЧЧИНУ
СЛОВЕНІЯ
ПОВЕРНЕННЯ ДО АВСТРІЇ І ФРОНТ
КАПІТУЛЯЦІЯ
ЗУСТРІЧ З КОЗАКАМИ І ЇХ ДОЛЯ
РОЗЗБРОЄННЯ І ПОЛОН
ДО ІТАЛІЇ
Нині вже собі докладно не пригадую дати, але, мабуть, 17-го або 18-го травня, нас завантажено до поїздів , які рушають через Альпи, різними тунелями до Італії. Загалом настрій був веселий. Хлопці співали... Віддалились ми від "людоловів", а там уже - як Бог дасть... Вірили тоді, що полон триватиме найбільше півроку і ми отримаємо цивільні документи. За той час налагодимо контакти зі світом і кудись виїдемо. В найгіршому випадку - залишається Німеччина. Багато з нас мали рідних, чи то в США, чи в Канаді, чи у Південній Америці, або Франції.
Думалося, що налагодяться зв'язки, а за тим - дозволи на еміграцію. Я особисто в розмові з пп.Долинським і Левицьким був доброї думки і переконував їх, що все-таки краще бути робітниками на Заході, де є високий життєвий стандарт, ніж в СРСР бути навіть учителем, або урядником. У тривалий полон ніхто з нас не вірив. Ніяк не сподівалися, що ще й у Великобританії доведеться
132
перебувати аж до кінця 1948 р. та відробляти там німецькі воєнні репарації. Нас абсолютно ніхто не інформував про існування умови переможців про звільнення полонених до кінця 1948 р. Певне, коли б то було відомо, то багато хто відлучився б ще в Австрії і приєднався до своїх родин. Ми, старші, виховані ще австрійською школою легалізму, вірили в справедливість.
Поїзд біжить глибокими альпійськими ярами. Минаємо дванадцять темних тунелів. Сонця не видно. Направо і наліво небосяжні і грізні та нагі вершини Альп. Вони виглядають, як міфічні велетні, що підпирають небо. Верхи гір зникають у хмарах. На нас, синів Поділля, справляє це гнітюче враження. Я звик до наших країв золотого Поділля. Бувало вийдеш у червні на поля, а навколо - неозорі лани жита і пшениці. Розігріте повітря миготить і хвилює... Бджілки бринять, а польові коники цвіркотять, перепелиці - піть-піліть... Весело і радісно, а тут навкруги - мертво, неначе в могилі. Боїшся, що ще один із тих гірських колосів впаде на тебе і розчавить...
Та, врешті, Альпи минаємо. Перед нами відкривається горизонт. Стає веселіше. Всі полегшено зітхнули. Наш поїзд зупинився на станції Удіне. Італія... Висідаємо з поїзда і формуємо трійками колони. Навколо нас - вартові. То вже дійсний полон! Англійські конвоїри присікаються і відбирають годинники. Це справляє враження, що ми потрапили до "ваньків". Війна здеморалізувала людей. Ніколи я не сподівався, що англійці можуть так здичавіти і вдатися до грабунку, та ще в білий день.
Ескорт по боках тільки визиркує, чи не побачить на руці годинника, або звичайного ременя-куплі. Вишкірюють зуби і гарчать "угр". Я йду в одній трійці з хор.Руденським і д-ром Левицьким. Перед нами видніє велика будівля з входовою брамою. То - колишня італійська казарма. Над брамою - напис "Репатріаційний ляґер" і звисаючий єврейський прапор з Давидовою звіздою. При брамі стоять з дрючками вояки єврейської бригади англійської армії. Злякались ми: виглядало, що привезли нас до Італії, щоб тут замкнути в казармі і тихо видати більшовикам. Все то справляє гнітюче враження. Як прапори інших народів викликають у глядача повагу і веселість, так єврейський прапор викликає гнітюче враження. Постає образ плачу і туги. Можливо, що то тільки в нас, бо звикли бачити сумну єврейську божницю, із сумними євреями, які моляться, прикрившись полотнищами кольору свого прапора. Наближаємось до брами. Єврейські вояки вишикувались у два ряди. Я дивлюся на моїх сусідів і кажу: „Аж тут ми будемо биті." Так
133
воно дійсно виглядало, судячи з насуплених облич вояків. Один вояк підбігає, прислухається і каже своїм побратимам: „Панов'є, та то наші людзє!" * Опісля звертається до нас із словами: „Нам мувілі, же то СС, а то свої людзє! Мацє щенсцє, панов'є, бо билі бись ми вам всипалі!" ** Як виявилося,в більшості були то наші галицькі євреї,переважно інтелігенти, що ще перед 1939 роком відбули агрономічні курси і емігрували до Палестини.
Посипались запитання: „Кто зе Станіславова, кто з Дрогобича, кто з Тарнополя?" Відізвався один з наших і то, правдоподібно, Терлецький та заявив, що він з Тернополя. Єврейський вояк назвав себе і запитав Терлецького, чи не знає, що там сталося з його родичами. Той відповів, що німці розстріляли всіх євреїв і між ними напевно були і його батьки. Єврей запитав: „А цо пана родзіцє, ци жийон?"*** Наш відповів, що не знає, бо більшовики вивезли його родину на Сибір. Єврей мовив зі сумом: „Так, так, б'єдні старушковє!"****
Мимо того, що були ми по різних сторонах - симпатія була взаємна. Бо з'єднувала нас спільна земля, що всіх годувала, спільні переживання юнацьких гімназійних років. Єднала також спільна батьківщина...
На майдані, де нас зупинили, англійці, спільно з єврейськими вояками провели ретельний обшук. Відібрали ножі, бритви, ремені-куплі, а при тім годинники, якщо хто добре не заховав. Ми втихомирились, бо євреї сказали, що тут тільки переночуємо і наступного дня вранці сядемо на автомашини і поїдемо далі. Настрій покращився і всі заспокоїлися. Заквартирували нас в казармі: видали обід. Такого обіду ми всю війну не бачили і потім, за кілька років полону, нічого подібного не було. Кожному насипали по повному казанку гуляшу з бараболею. Вранці наступного дня - те саме. Після сніданку - збірка на площі. Сідаємо по 25 чоловік до машин. Перший раз стрічаємося з кольоровошкірими вояками. Були і вони з Пакистану і Індії. Всі бородаті і в тюрбанах. Вояки приязні і тільки світять білками очей та зубами.
Здалека за нами синіють Альпи, що переходять в пасмо Апенін. Дороги добрі. Виїжджаємо в долину річки По. Вона широко розлилася і наші авта переїжджають ті розливи.
Долина ріки По суха. Де колись були болота, там тепер орні поля. То Дучче осушив, а італійці за те повісили його догори ногами.
----------------
* „Панове, та це наші люди"...;
** „Нам казали, що то СС, а то свої люди! Маєте щастя, панове, бо були б вам всипали!";
*** „А що з батьками пана, чи живуть?";
**** „Так, так, бідні старички!"
134
Минаємо містечка. Всюди видно сліди війни. Вулиці такі вузенькі, що автомашини ледве протискаються поміж руїнами завалених будинків. Небо чисте, ані хмаринки. Попри дорогу ростуть кипариси. В Італії вже надходить пора жнива. На колишніх мочарах - лани майже дозрілої пшениці, виноградна лоза і ряди морвових дерев.
Минаємо села і містечка. Вітають нас італійці погрозами, імітуючи зашморги на шию, а навіть закидують авта камінням. Кілька місяців тому кричали: "Віва Дучче" і здоровили християнським піднесенням руки, а нині вже - стовідсоткові демократи. Наші конвоїри погрожують їм гвинтівками. На тривалу італійську приязнь і вірність ніколи не можна розраховувати.
Весь час їдемо на південний схід, в напрямі Адріатики. За кілька кілометрів від Венеції, поблизу села Местро, на полі при дорозі зупиняємося і висідаємо. Застаємо вже приготоване місце, огороджене звоями колючого дроту. Приблизно на 1 га землі довелось розміститися понад 7 тисячам чоловік. Довкруги, попри колючу загороду, поставлено кіблі*, прикриті дерев'яними накривками.
До сьогодні не знаємо, пощо нас там привезли і тримали приблизно 10 днів. То можна пояснити хіба вимогами більшовиків, бо зараз другого дня їх декілька з'явилося у нас. Команду над табором обняв пполк.Нікітін, а його ад'ютантом, помічником і одночасно командантом вмить утвореної таборової поліції, став пор.Клевчук. Розмістились ми зараз за кіблями. Ніде ні деревини. Від досвітку до ночі припікає гаряче італійське сонце. Досить, що води немає, а ще спека висотує з нас всі сили.
Колишні відділи постачання перебувають у кращому становищі ніж фронтовики, бо майже в кожного є брезент, або стрілецька палатка. У д-ра Левицького і Мокрівського було дві палатки і ми розтягнули мале шатро,- бодай не пекло нас сонце цілий день. Одержуємо сухі харчі: на трьох - дві малі ярино-м'ясні консерви і 15 американських кексів на добу. До того ще пор.Клевчук кожного дня рано розподіляє воду: півказанка на чоловіка, на 24 години. Розподілом нашого приділу харчів зайнявся я. В 11-ій годині ранку з половини пайка готував я сніданок. Для цього роздобув бляшану банку з-під кексів і наливав туди половину добової норми води, до того давав одну консерву і 7 кексів. Все то варив; кекси розбухали і сніданок, та рівночасно обід були готові. Наше щастя в тому, що пор.Клевчук і пполк.Нікітін були приятелями д-ра Левицького і ми завжди могли дістати на розпал дерев'яну коробку з харчів. Таких щасливих було небагато. Решту харчів, які лишалися після обіду,
* параші
135
мусів я добре пильнувати аж до вечора.
Д-р Левицький тільки і стежив за мною, але я, не дивлячись на його просьби, не давав ані четвертинки кекса. О 5-ій годині вечора в той самий спосіб готувалася вечеря. Значиться - було голодно, але все ж таки їли два рази денно гарячу страву.
Господарив я так для Мельничина, Левицького і мене. Тримались всі троє майже весь полон, аж до виїзду до Англії. Примикали до нашої трійці ще д-р Нестюк, Глов'як і Мокрівський.
Трава на нашому шматку поля дуже скоро зникла, бо зужито її на опал. Перед самим виїздом вже і покришки з наших кіблів зникли, їх теж використали на опал. Наше щастя, що кіблі були не дуже повні, бо не було "ЧИМ", але і так тягнуло смородом від, них нестерпно. Кібля в головах нашого шатра ми не дали зужити і відбивали будь-які спроби замаху на нього.
У Местро зустрілись ми вперше з представниками репатріаційних місій. Правда, не були вони нахабні, а сиділи при вході до нашого табору при столах і тільки говорили з тими, що до них підходили.
Одного дня сиділи тільки два поляки і румуни. Були вони, на диво, дуже чесні. Поляк вперше повідомив нас про існуючу умову щодо видачі совєтських громадян. Він застерігав і казав передати всім,хто рахується совєтським громадянином, називати себе вихідцями з колишньої Польщі.
Більшовики приїхали тільки один раз і більше не показувалися Було їх двоє капітанів. Говорили тільки з панами підполковниками Нікітіним і Долинським. Підполк. Р.Долинський їздив одного дня з англійським ескортом до Венеції по харчі. Після поїздки пустив чутку, що видів у Венеції канадські війська і між ними "Український легіон". Ба, що більше! Запевнив, що видів на автомашинах навіть тризуб із синьо-жовтими знаками! Ту чутку пустив він навмисне, порадившись з нашим "штабом". Треба було заспокоїти людей, бо з появою більшовицьких офіцерів знову ширилась паніка. Багато полонених повірило в таку неймовірну вигадку. Думаючим людям було ясно, що такий легіон не існує. Більшовики ніколи не погодились би на щось подібне. В тім часі західні аліянти аж захлиналися, щоб сподобатись "доброму Джонові"("Іванові"). Половина англійської армії запустила навіть вуса "а ля Сталін".
Наших людей дуже легко дурити. Дивізія в більшості - це діти села, а воно завжди було сентиментальне і хотіло все бачити під кутом своєї уяви. Діти природи сприймають всі явища не згідно з логікою, а так, як хотілось би. Ану хай би хто спробував заперечити!
136
Зроблять його навіть більшовиком! Не поможе навіть на факти покликатися, або на міжнародні умови! Зараз закричать: аво диви, який мудрагель, то певно більшовицький агент!
Інтелігенти легше переносили голод і брак води. Наприклад, наші співтовариші Мокрівський, Гловяк, Мельничин - радо брали участь у загальних дискусіях на різні теми. Часу для такого було вдосталь.
Майже кожної ночі у таборі лунали всілякі пісні: патріотичні, релігійні, побутові. Так полонені виливали свою тугу за родиною, за батьківщиною. Десять днів сиділи ми на спеці, голодні і спраглі. Сонце висушило кожного з нас. Навіть д-р Левицький виглядав як наполовину порожній двістікілограмовий мішок, -тільки складки лишились на лиці і животі.
Читати наступну главу