Лев Стеткевич "Як з Бережан до кадри". Мемуари ветерана дивізії "Галичина". (Стор. 93-103)
Початок та необхідні пояснення
ГАЙДЕЛЯҐЕР
У БОЙОВІЙ ГРУПІ "БАЄРСДОРФ"
ДО НОЙГАММЕРУ
Ілюстрації
ЦАЙСАВ; ХЛОПЦІ, ПІДЕМО...
ПРИЗНАЧЕННЯ
ЗНОВУ НОЙГАММЕР І ЦАЙСАВ
НОВЕ ФОРМУВАННЯ ДИВІЗІЇ
ЇДУ НА ДАЛЬШИЙ ВИШКІЛ
СЛОВАЧЧИНА
РІЗДВО І ЙОРДАН НА СЛОВАЧЧИНІ
ПОКИДАЄМО СЛОВАЧЧИНУ
СЛОВЕНІЯ
ПОВЕРНЕННЯ ДО АВСТРІЇ І ФРОНТ
Німеччина вже була в агонії. Фронт докочувався до кордонів Австрії і Югославії. В другій половині березня українська дивізія одержала наказ покинути Словенію. В Словенії і Австрії вже буяла весна. Сонце лагідно світило і поворотний марш мав би бути набагато
93
легший.
Одного ранку хор. Медвідь наказав збірку і сотня відмарширувала на збірний пункт до куреня. Я ж отримав нaказ залишитися ще з кільканадцятьма хлопцями і зробити порядок на квартирах. Хлопці квартирували на горищі і треба було вичистити його.
Зібрали ми солому зі стриху та господарських будинків, де квартирувала сотня. Залишився ще один німець, обершарфюрер. З дочкою нашого господаря він сидів на кріслі перед хатою. Обидвоє романсували собі. Проходячи попри них, чую розмову,- німець ганьбить нашого стрільця. Я затримався і слухаю, про що тут йдеться. Як це буває, наш хлопець, при чищенні квартири, вкрав торбинку фасолі. Німець побачив це, відібрав фасолю і при дівчині почав називати цілу українську націю злодіями, бандитами, неробами і т.д. Він спеціально говорив голосно, щоби я чув. Робив переможні міни і дивився провокуюче. Я мусів зреагувати, і очевидно, гостро. „Вичистив" його, називаючи свинею. Зауважив. що осмішує свого вояка перед чужинцями і то, може навіть ворогами. Опісля виявилося, що дуже добре зробив, бо вжив слова "перед можливими ворогами". Під кінець сказав: „Марш до батальйону!" Ніколи не подумав би, що він ще буде скаржитися на мене! Скінчивши наводити порядок, я з людьми долучився до сотні вже на новому місці, де ночували ще одну ніч. Прийшов до хор.Медведя і доповів про повернення. Наш сотенний спитав , що було між мною і німцем, бо покликав його ад'ютант і прочитав скаргу на мене. У скарзі німець оповідав, що я накинувся на нього з лайкою, називаючи німців свинями і підляками. Я розповів хорунжому все, як було, та що я говорив. Медвідь порадив написати рапорт і подати йому. Старшини допомогли мені скласти такий рапорт і хорунжий передав його до батальйону.
Приблизно через годину покликав мене ад'ютант, а в нього я застав німецького підстаршину. Ад'ютант мав перед собою наші рапорти і зажадав представити йому докладно перебіг справи. Я так і зробив, називаючи до того ж прізвища свідків. Ад'ютант повірив і сказав, що можу відійти, а справу обершарфюрера він передасть на розгляд командирові куреня, Кльокерові. Ще того самого дня відпроваджено німецького підстаршину до штрафної сотні. В ад'ютанта я мав добру репутацію ще від часу справи Лєнка. Думаю, що випадок з Лєнком охоронив мене перед великою неприємністю, а може навіть перед судом. Певне, німець був би повірив німцеві. Від того часу всі німецькі підстаршини бокували від мене.
94
Йшли ми поворотною дорогою на Марібор, в напрямі австрійсько-мадярського кордону. Погода цілком змінилась. Буяла весна. Я і хор.Зуляк, як звичайно, випереджували сотню, йшли і "фільософували". Вже було кожному ясно, що війна наближається до вирішального кінця і то дуже некорисного для німців.
Доходили до нас різні вісті про ген. Власова і його армію. Були навіть чутки, що нас хочуть приєднати до його з'єднання.
Мадяри цілими родинами покидали свої доми, свою країну і йшли в невідоме. Між втікачами було багато аристократів. Нам випав обов'язок роззброювати мадярських втікачів. Ще кілька років тому гордовиті мадяри кинулись на шмат української землі і жорстоко розправлялися з будівничими української держави на Закарпатті. Нині вони бідні і пригноблені, покидають свою батьківщину і йдуть скитатися. Вояки дивізії поводяться з ними культурно і по-товариськи. Наша доля нині спільна, бо ми теж покинули батьківщину і невідомо, чи коли й повернемося.
В одному прикордонному селі, що його покинули мадяри, наш сотенний писар Сенишин знайшов, залишене мадярами різне добро, а між ним і мануфактуру. В господаря, де ми квартирували, були на роботі дві молоді українки зі східних областей. Мали нужденний вигляд і я приніс їм дещо з жіночих речей. Одна прийняла і подякувала, а друга не хотіла і заявила , що від "ізмєнніка родіни" не приймає. Я не хотів дискутувати і сказав: „Як ні - то ні". Друга дівчина сказала: „Галя, ти дура!" Я залишив їм все, бо і так не було з тим що робити. Одне я скористав: господиня, яка жила неподалік, спекла мені курку і дала півкопи (30 шт.) варених яєць.
В останніх днях березня прийшло розпорядження зі штабу дивізії здати все спорядження, а в кожній сотні залишити тільки по 10 крісів. Виникли панічні настрої. Ходили поголоски, що німці вирішили видати нас більшовикам.
Скоро вияснилось, що справді були зі сторони німців спроби приєднати нас до армії Власова. В цей час проводились переговори і з Генералом Павлом Шандруком. Німці прийшли до розуму, але вже пізно. Наші, очевидно, не погодилися на приєднання до армії Власова, і німці відважилися створити Українською Національну Армію. Доходили слухи, що в Моравській Остраві має творитись така армія під командою ген. Павла Шандрука і ми, по здачі зброї, повинні відійти туди.
Після двох днів прийшов новий наказ: стримати розпочате роззброєння, а все складене, роздати назад.
Вже опісля ми довідались, що німецьке командування не
95
погодилось відпустити нас, бо це було б катастрофою на відтинкові Грац-Марібор. Німці вже в тому часі не мали жодних запасних резервів, щоб поставити на місце української дивізії.
Ми мусіли залишитись. 4-го квітня о другій годині ночі збудив мене службовий підстаршина і покликав до нашого сотенного хор. Медведя. Я скоро зібравсь і пішов на квартиру, де той мешкав. Там застав вже хорунжих В.Зуляка і Бендину.
Хор.Медвідь сказав, що покликав нас для повідомлення дуже важливого наказу, а також хотів порадитись. Отже, він показав дивізійний наказ, за яким наша дивізія відходить на фронт і має зайняти оборонні позиції між Грацом і Марібором. Докладні накази сотня дістане від командира куреня. Отож раненько ми відходимо на збірний пункт до села, де знаходиться команда нашого куреня. Хорунжий повідомив, що наші фюзилери і польово-запасний курінь вже беруть участь у фронтових боях.
Сотенний сказав, що перед таким важливим кроком хотів би порадитися з нами. Повторив, що війна добігає до кінця і ми повинні вирішити, що тепер робити. Німеччина конає, більшовики - вже під Берліном. В Австрії вони під Віднем, а західні союзники вже доходять до Вестфалії і Мюнхену. На його думку, нам вже немає сенсу в такій ситуації втягуватися в активні бої. Можливо, німці будуть боронитись до останнього вояка в Альпах і ми тим самим будемо змушені ділити сумний кінець німецької армії. Наш сотенний запропонував розділити сотню на три чоти і через Чехословаччину пробиватись у Карпати, а там влитися в УПА. І далі на рідних землях боротися за ту ідею, що привела нас до української дивізії. Під кінець хор.Медвідь мовив, що може доведеться усім загинути в боротьбі, але на батьківщині і бодай у свідомості, що помираємо за свої власні інтереси.
Хор.Зуляк і я були цілком протилежної думки. Ми доказували, що через сотні кілометрів ворожою територією ніколи не проб'ємося в Карпати. Всім нам відомо, що німці чинили жахливі звірства на окупованих ними територіях. Ми - в німецьких одностроях і хотіли того, чи ні,- були частиною німецької армії. Більшовицька пропаганда буде представляти нас в якнайчорніших фарбах і ми або загинемо, або потрапимо в полон. Не знаємо теж, як поставляться західні союзники до більшовиків. Про всяк випадок, нам потрібно виконати наказ, але зберігати сили. Зрештою, як нам відомо, Український Національний Комітет кілька днів тому проголосив утворення Української Національної Армії, командиром якої є ген. Павло Шандрук. Нам невільно робити нічого самочинно, а треба
96
чекати на можливі накази.
На тому і порішили; сотня вирушила на збірний пункт нашого куреня. Маршуючи вже цілим куренем в напрямку на Санкт-Стефан, затримались в одному селі на короткий відпочинок. Багато хлопців розбіглось по хатах, випрошуючи харчі. Колона, готова до відмаршу, розтягнулася по всьому шосе. Нараз чуємо наказ командира Кльокера "команданти сотень-до мене!" Біля Кльокера стояла якась жінка і розмахувала руками. Сотенні повернулися і скомандували: „Сотні в дворяді збірка!" Весь курінь став в дворяд. Усі в комплекті, разом з фірманами. Командир куреня, ад'ютант і цивільна жінка йдуть від сотні до сотні... Прийшла черга на четверту сотню.
Жінка йде і дивиться на кожного стрільця. Раптом спинилась перед стрільцем К., родом з Городища, Тернопільського повіту, і каже: „Той". Був то стрілець низького зросту і рудий. В нас говорили -"песиголовець" ; був дуже легкий до розпізнання. Стрільця К. відразу заарештували і відпровадили під вартою до колони куреня.
Ніхто не знав, що сталося. Прийшли ми до найближчого села десь біля Бірнбауму і там заночували. Зараз ввечері відбувся суд і стрільця К. засудили до розстрілу.
Наступного дня вранці покликав мене сотенний Медвідь і сказав, що залишаюся в курені, а він із собою бере ст.стрільця Яремка. Потім додав: „Ми відходимо на фронт, а то все труди і невигода... Вам краще залишитись тут при обозах куреня!.."
Курінь відійшов, а я залишився при обозах власне без жодної функції. Отож пішов до канцелярії ад'ютанта і попросив його дозволити мені поговорити із засудженим. Мотивував тим, що то близький мій сусід, і походить з села, віддаленого від мого всього на 3 км. Дозвіл я отримав. Стрілець К. був дуже пригнічений. Розповів мені всю справу. Зайшов він до хати і попросив їжу. Господиня залишила його в кухні, і пішла до комірки. На вікні він побачив годинника і злакомивсь. Взяв його і вийшов. Думав, що поки господиня зорієнтується, батальйон відійде. Тим часом сталося інакше і він чекає на виконання вироку...
Наш курінний ад'ютант був надзвичайно чесною людиною. Ще того самого дня, після розмови з арештованим, він покликав мене і наказав відвезти транспорт амуніції для куреня, котрий був розташований на відтинку Штраднер Коґель. Ввечері я приготував амуніційні візки і рушив в дорогу, приблизно 20 км. Прийшов до мене ст. стрілець-німець і доповів, що має кілька стрільців, яких треба зарати до сотень на фронт. Рушили вони за візками... Дивлюсь, а
97
між тими, що на фронт відходять, є мій краянин, стрілець К. Не знаю до сьогодні, чи ад'ютант те зробив на свою відповідальність, чи може наказав йому це зробити командир Кльокер. Так чи інакше, - стрільця К. не розстріляли. Він мав велике щастя, бо відразу ж, в першу ніч, був легко поранений і відійшов до шпиталю...
Четверту сотню розподілено по різних пунктах, а чота гранатометів знаходилась за горбом, від першої лінії досить далеко.
Сотню обняв хор. Володимир Зуляк, бо дотеперішнього сотенного хор.Медведя легко поранило у вухо ще першого дня і він відійшов до шпиталю.
Наш командир Кльокер придбав собі малого песика - ямника, тримав його завжди при собі. Під час наступу батальйону видно було дві здоровенні постаті, а за ними бігав малий песик. Весь час вони трималися разом, тобто командир Кльокер і хор.Богдан Бігус.
Мені при курінних обозах не було сидження. Там впадав німцям в око і вони дивилися на мене із заздрістю. Я дізнався, що краще це місце покинути. Тому перейшов у сотню, до 4-ої чоти гранатометів. Звідси було близько до сотенного Зуляка і до командного пункту куреня.
Фронт проходив схилом гори Штраднер Коґель, приблизнео за 300-400 метрів від головного шосе. Курінний командний пункт містився під горбом, в самотній хаті за дорогою.
Дуже часто пересиджував я в сотенному командному пункті, розмовляючи із Зуляком. Десь 7-го або 8-го квітня пізно ввечері повертався я вздовж лінії до становищ чоти гранатометів. Зустрів по дорозі хор. Івана Бендину і харчового підстаршину Леська, що їхали т.зв.піхотним візком в напрямі лісу і ворожих позицій. Я здивувався і запитав, куди вони прямують. Бендина відповів, що їдуть до наших передових постів доставити харчі. Не було підстави не вірити, а зрештою, Бендина був старшиною, а я тільки підстаршиною і він не мусів оправдовуватися. Мені навіть на думку не спало, що старшина може вчинити дезертирство, тим більше до більшовиків. Наступного дня справа з'ясувалась, бо більшовики через мегафони проголосили про їхнє дезертирство. Якщо Бендина досі живе, то напевно ще тоді пошкодував про свій легковажний крок. Він повинен був знати, що медалі не одержить і, як старшина, понесе більшу кару, ніж простий стрілець*.
----------------------------
* як тепер відомо, Іван Бендина був засуджений в СРСР на 10 років позбавлення волі. Після відбуття кари повернувся до Бучача, де і помер у 1984р. (Ред.)
На місце Бендини прислали мого краянина з Бережан, на прізвище Медвідь. Він якраз рік перед вступом до дивізії закінчив
98
гімназію в Бережанах. Був то молодий, але дуже інтелігентний і з характером хлопець. Він відразу здобув собі симпатію вояків.
11 квітня я вийшов з курінної польової канцелярії. Показався ворожий літак, що пролітав вздовж наших позицій. Я звернувсь до стр. Волосенка, який працював в канцелярії і кажу: „Правдоподібно, щось буде, бо пролетів розвідувальний літак."
Дійсно, через яких-небудь 10-15 хвилин вздовж наших ліній загриміло десятками вибухів. Вогнем посипало, якби хто плугом орав. Це заговорили ворожі "катюші", і то якраз вздовж наших позицій.
Посипались постріли з "максимів" довгими чергами- "та-та, та-та-та..." Більшовицька піхота з криком рушила до атаки.
Змінилось все... Настала загальна паніка. Був момент, що не можна було відрізнити, де вороги, а де свої. Ціла наша оборонна лінія рушила в напрямі головного шосе.
Відступ... Паніка... І крик та серії з автоматів. Вздовж шосе стояла польова жандармерія і здержувала автоматами відступаючу піхоту, а пропускали тільки кінні амуніційні візки.
Раптом спиняє мене жандарм і питає, чи не знаю я часом унтершарфюрера Стеткевича. Я здивувався і спершу не знав, що відповісти. Не відчував за собою жодного "гріха". Не міг зрозуміти, чого жандарм може хотіти. Відповідаю, на всякий випадок, скромно і тихо: „Дас бін іх" (Так, це я). Жандарм показує мою військову книжку і каже: „Ду алтер сак, гаст ду дайн солдатенбух ферлорен?" Ти, старий мішок, загубив свою військову книжку / білет/?), Очевидно, моя книжка, що була в задній кишені, під час відступу, падання та вставання, випала. Я того навіть не зауважив, бо на думці було тільки якнайскоріше вирватися з небезпечного місця.
Наш курінь поніс великі втрати. Мусіли відступити з ділянки фронту в долині Оедт. За Фельдбахом, в якомусь покинутому господарстві, ми відпочили і перегрупувались. Командир нашого куреня вислав мене і ще одного німця на розшуки хлопців. Як то в боях буває, - багато вояків десь розпорошується,а потім знаходиться. Дійсно, раненько прийшли ми до покинутого села і там на горищах знайшли кількадесят таких "біженців". Повизбирували, що вдалося і вернулись до частини.
Отже, по перегрупуванні і зміні місця, наші обози також рушили на новопризначені місця. Вони розташувалися на хуторі між Бірнбаумом, Санкт-Пельтом, Фельдбахом, до якого було приблизно 15 км.
Я мусів повернутись до возів, бо треба було привезти амуніцію,
99
а головне, гранати до гранатометів. Наступного дня ввечері німець, наш бунчужний і я, з транспортом амуніції і харчів їхали до сотні. Села залишені... Хати покинуті з цілим домашнім господарством. Ліжка застелені, а в шафах повно речей, - і жіночих і чоловічих.
Полагодили ми все. Роздали харчі і амуніцію і раненько, перед сходом сонця, вертаємось до наших обозів. Зустрічаємо молоду німкеню, яка йшла дорогою не знати куди. Наш бунчужний забрав її на фіру і, переїжджаючи через покинуте село, залишив з нами на короткий відпочинок. Обидва німці пішли по хатах на розшуки. Приблизно через півгодини вийшли вони,- німка була переодягнена в цілком новий одяг, а ще до того мала досить велик вузлик. Очевидно, вона забрала чуже добро. Після того ми поїхали до села, до обозів, а німкеня залишилась на квартирі в бунчужного.
Минуло три дні. Всі вже і забули про той випадок. Аж тут приходить польова жандармерія і забирає нашого бунчужного до куреня. Наступного дня викликали мене, як свідка,а у нашу сотню прийшов вже інший бунчужний, що добре говорив по-польськи. Був то фольксдойч з Познанщини.
Одним словом, пішов я до куреня давати свідчення, але було це робити досить важко, бо не знав, що сказав про грабунок оскаржений.
Отже, я зізнав, що бунчужний, з милосердя забрав жінку на свій віз. По дорозі вона зайшла на подвір'я і там замінила взуття. Бо мала ушкоджені ноги. Жодного грабунку я не бачив, а після повернення на квартири жінка пішла своєю дорогою. Дальше я зізнався, що не бачив, щоб бунчужний ходив з тою жінкою по хатах.
Отже, після мого зізнання, він повернувсь до сотні на свій пост, а ад'ютант подав мені руку і подякував. Дехто закидав мені, що я боронив німця. Однак я стояв на тому, що не буду брати на свою совість, за якісь нікчемні лашки, людське життя. Наш бунчужний був надзвичайно людяний чоловік. В сотні знали, але мовчали про кількох дезертирів і він видавав на них харчі. Зі мною не раз говорилося про ту справу. Бунчужний мотивував такий вчинок своєю совістю, що не дозволяла йому, за кілька днів перед закінченням війни, прирікати людей на смерть. Отже, чи міг я супроти нього вчинити інакше?
Наш полк зазнав великих втрат. Третій курінь розформовано і поповнено ним втрати першого і другого. До нашої сотні призначено молодого хор. на ім'я Кукурудза, також з Бережан. Поповнилася сотня і кількома підстаршинами, а між ними-мій близький знайомий і шваґер д-ра Б.Левицького, Влодко Савчук. Останній зайняв пост заступника бунчужного.
100
Про те, як змінились настрої австріяків, хай послужить факт поведінки нашого господаря з робітниками-поляками. Той господар був одночасно бюргермайстром. Бачив , що Німеччина програла війну, і він з партійця зробився раптом великим противником гітлеризму.
Працювали в нього два молоді поляки. Вони конкретно нічого не робили, тільки добре їли, з бауером грали в карти і політикували. Аж видно було, що наш господар хоче заслужити в них ласку і затерти сліди свого націонал-соціалізму. Поляки намовляли мене, по закінченні війни, їхати з ними до Варшави. Обіцяли допомогти там з документами, а господар запевняв, що видасть мені тут цивільні документи, як примусово вивезеному до Німеччини на роботу. Я подякував і відмовився. Пізніше жалкував, що не взяв від бюргермайстра цивільних документів. Були б пригодилися і не сидів би три з половиною роки в полоні.
Курінь наш міняв кілька-разів позиції і одного разу, по такій зміні, одержав я наказ відвезти для куреня амуніцію.
Ніч темна, хоч око виколи, а я дороги не знаю і немає кого спитати, бо всі села вздовж фронту евакуйовані. Їду лісовими доріжками і не знаю, де я і куди дальше. Боюсь, щоб не проїхати наших ліній і не потрапити в руки більшовиків. Дивлюсь, серед лісу при дорозі хатина, а перед хатою вантажівка. Підходжу до неї, відкриваю двері і бачу двох німців, що дрімають. Розбудив їх і запитав, чи не знають, де така і така місцевість. Один з них подививсь на мене і сказав: „Чоловіче, зникни, ми не є інформаційне бюро і хочемо спати!"
Мені не залишилося нічого іншого, як відійти. По дорозі вступаю до хати, в надії, що може там знайду когось. В хаті нікого, але в печі горить маленький вогонь. Шукаю на кухні і знаходжу горнець з готовою вже вареною куркою в росолі. Витягнув ту курку на стіл і з'їв цілу, а німцям залишив купу костей . Не хотіли ви зі мною говорити - тепер будете їсти кості.
Мої фірмани нервуються і не хочуть далі їхати, а я маю наказ до другої години ночі доставити амуніцію. Хлопці все питають, де знаходимось, а я не можу дати відповіді. На наше щастя, побачив я світло крізь заслонене вікно і зайшов досередини. А там був майор Кляйнов, командир польово-запасного куреня. Я доповів йому, куди і чим їду і що не знаю дороги. Майор сказав, що маю велике щастя, бо його курінь якраз займає ту бойову лінію і, якби я поїхав прямо далі, то потрапив би до більшовиків. Він пам'ятав мене ще зі старшинського перевишколу. Дуже дивувався, що я досі ще
101
підстаршина, бо він подавав рапорт на присвоєння старшинських ступенів на нас всіх ще перед бродівською битвою.
Майор Кляйнов надав мені зв'язкового, який показав ні дорогу. Отож перед другою годиною ночі прибув я до командира. Командний пункт куреня знаходився в малій хатині серед лісу, а бойова лінія йшла краєм нього. Я просив командира виділити із сотень людей, щоб забрали амуніцію. Той подививсь на мене і заявив, що людей не дасть, бо вони в четвертій годині ідуть до наступу і хай трохи відпочинуть. Потім сказав таке: „Ти поносиш зі своїми людьми, бо ви всі і так нічого не робите, а багато з бойовиків може. вже і не поверне." Отже, мусіли ми самі розносити скриньки з амуніцією до сотенних бойових становищ, а там командири розподіляли. Для того треба було їздити лісовою доріжкою від сотні до сотні. Незмащені візки скрипіли і свистали на весь ліс.
Ледве розділили амуніцію, коли чуємо вздовж лінії: „Праве крило до переду". На бойовиків то не робить такого великого враження, як на тилових "щурів". Вже від'їжджаючи з позиції, побачив я командира Кльокера з псом і хор.Бігуса, що підбігали зігнувшись. Їх обидвох пізнавали по високому зрості.
Наш сотенний Влодко Зуляк часто дзвонив до мене, до чоти гранатометів. Він любив поговорити зі мною. Нас зі старого штату залишилось тільки двоє. Одного ранку дзвонить він до мене і просить зайти до сотенного командного пункту. Треба було пройти приблизно півкілометра лісом, проскочити попри самітну хату, горб, а опісля -долина і під горбом хата. За хатою на горбі --становища нашої сотні. Наліво, через широку долину- друга сотня.
Пустивсь я лісом. Йду весело, пташки співають. Весна - одна краса. На фронті -відносний спокій. Більшовики, не знати пощо, навіть загородились "іспанськими козлами". Фронт став на місці і тільки з дня на день чекаємо кінця війни.
З крісом, готовим до стрілу, йду краєм лісу. Нараз чую "хрусть-хрусть"... Став я за деревом і дивлюся. Думав, що то більшовицький патруль посувається, а то - свійська свиня похрунькує і йде собі спокійно. Я, звичайно, стрепенувся, бо бачив у свині добру печеню і добру юшку на обід. Вистрелив, свиня впала і верещить на всі заставки. Певне, аж більшовикам було чути. Вистрелив ще раз, прикрив свиню ріщем (хмизом) і побіг до Зуляка. В бігу не думав вже навіть про більшовицьких снайперів.
В сотні- радість. Хор.Зуляк післав хлопців, щоб принесли свиню. Розпочалось свято: чищення, розбирання, а потім в хаті розпалили під плитою вогонь і готували "айн топф"(густу юшку з
102
м'ясом).
Хор. Зуляк все питав мене, що буде далі? Я відповідав, що того ми не відаємо, але знаємо одне- війна протриває ще 2-3 тижні і за всяку ціну треба зберегти своє життя. Немає вже жодного сенсу показувати з себе героя і згинути. Ми вірили, що українська дивізія таки сповнить ще своє завдання, і дурили себе майбутнім конфліктом більшовиків із західними союзниками. Ми знали вже про існування Української Національної Армії під командуванням генерала Павла Шандрука. З великою радістю і ентузіазмом сприйняли звістку, що 25-го квітня має відбутися присяга 1-ї Української дивізії Української Національної Армії (1 УД УНА) на вірність Україні і українському народові. І цей день настав. Наша четверта сотня тут була першою і всі звертали на наших представників увагу. На середині площі поставили два наші важкі скоростріли і гранатомети.
Акт заприсяги відбувся поблизу терену військових дій нашого 30-го полку. Представники цілої дивізії вишикувались в чотирикутник. З нетерпінням чекали на прихід командира. З'явився він в оточенні свого штабу. Пролунала команда "струнко", "направо глянь". Ми могли гордитися своїм генералом. Стрункий, поставний, а найважливіше, що весь його штаб і він сам - з українськими старшинськими відзнаками і тризубами. Як би не було, але ми дочекались історичного моменту. В нашій дивізії відродилась по 27-ми роках Українська Національна Армія. Який би не був кінець війни і що він принесе нам, то нині не важне. Ми склали присягу на вірність Українському Народові!
В той історичний момент ми були вдячні нашому Начальному Вождеві за його велику жертву і відвагу. Не знаю, чи знайшлось би багато таких, що взяли б відповідальність за нашу долю. Пан генерал Пaвлo Шандрук п'ять хвилин перед дванадцятою, як вояк Української армії, очолив новітню Українську Національну Армію і тим доказав, що нарід наш нас не залишив, а вислав Вождя, щоб боронив своїх синів у критичну хвилину. Ми тоді навіть не уявляли собі, що б могло статися, якби німці включили нас в ряди Власова. Не було б і сліду з Української армії. Союзники були б нас розгромили разом з власівцями і, правдоподібно, видали більшовикам. Що найважливіше, то не створили б нової збройної сили і нової легенди для майбутніх поколінь. Нас всі зарахували б до частин німецької армії і "СС".
Тепер наша дивізія офіційно отримала Тризуб. Раніше, у 1943-1944 рр. в дивізії було заборонено вживати назви "українська", а
103
ЧИТАТИ ПРОДОВЖЕННЯ ЦІЄЇ ГЛАВИ
ГАЙДЕЛЯҐЕР
У БОЙОВІЙ ГРУПІ "БАЄРСДОРФ"
ДО НОЙГАММЕРУ
Ілюстрації
ЦАЙСАВ; ХЛОПЦІ, ПІДЕМО...
ПРИЗНАЧЕННЯ
ЗНОВУ НОЙГАММЕР І ЦАЙСАВ
НОВЕ ФОРМУВАННЯ ДИВІЗІЇ
ЇДУ НА ДАЛЬШИЙ ВИШКІЛ
СЛОВАЧЧИНА
РІЗДВО І ЙОРДАН НА СЛОВАЧЧИНІ
ПОКИДАЄМО СЛОВАЧЧИНУ
СЛОВЕНІЯ
ПОВЕРНЕННЯ ДО АВСТРІЇ І ФРОНТ
Німеччина вже була в агонії. Фронт докочувався до кордонів Австрії і Югославії. В другій половині березня українська дивізія одержала наказ покинути Словенію. В Словенії і Австрії вже буяла весна. Сонце лагідно світило і поворотний марш мав би бути набагато
93
легший.
Одного ранку хор. Медвідь наказав збірку і сотня відмарширувала на збірний пункт до куреня. Я ж отримав нaказ залишитися ще з кільканадцятьма хлопцями і зробити порядок на квартирах. Хлопці квартирували на горищі і треба було вичистити його.
Зібрали ми солому зі стриху та господарських будинків, де квартирувала сотня. Залишився ще один німець, обершарфюрер. З дочкою нашого господаря він сидів на кріслі перед хатою. Обидвоє романсували собі. Проходячи попри них, чую розмову,- німець ганьбить нашого стрільця. Я затримався і слухаю, про що тут йдеться. Як це буває, наш хлопець, при чищенні квартири, вкрав торбинку фасолі. Німець побачив це, відібрав фасолю і при дівчині почав називати цілу українську націю злодіями, бандитами, неробами і т.д. Він спеціально говорив голосно, щоби я чув. Робив переможні міни і дивився провокуюче. Я мусів зреагувати, і очевидно, гостро. „Вичистив" його, називаючи свинею. Зауважив. що осмішує свого вояка перед чужинцями і то, може навіть ворогами. Опісля виявилося, що дуже добре зробив, бо вжив слова "перед можливими ворогами". Під кінець сказав: „Марш до батальйону!" Ніколи не подумав би, що він ще буде скаржитися на мене! Скінчивши наводити порядок, я з людьми долучився до сотні вже на новому місці, де ночували ще одну ніч. Прийшов до хор.Медведя і доповів про повернення. Наш сотенний спитав , що було між мною і німцем, бо покликав його ад'ютант і прочитав скаргу на мене. У скарзі німець оповідав, що я накинувся на нього з лайкою, називаючи німців свинями і підляками. Я розповів хорунжому все, як було, та що я говорив. Медвідь порадив написати рапорт і подати йому. Старшини допомогли мені скласти такий рапорт і хорунжий передав його до батальйону.
Приблизно через годину покликав мене ад'ютант, а в нього я застав німецького підстаршину. Ад'ютант мав перед собою наші рапорти і зажадав представити йому докладно перебіг справи. Я так і зробив, називаючи до того ж прізвища свідків. Ад'ютант повірив і сказав, що можу відійти, а справу обершарфюрера він передасть на розгляд командирові куреня, Кльокерові. Ще того самого дня відпроваджено німецького підстаршину до штрафної сотні. В ад'ютанта я мав добру репутацію ще від часу справи Лєнка. Думаю, що випадок з Лєнком охоронив мене перед великою неприємністю, а може навіть перед судом. Певне, німець був би повірив німцеві. Від того часу всі німецькі підстаршини бокували від мене.
94
Йшли ми поворотною дорогою на Марібор, в напрямі австрійсько-мадярського кордону. Погода цілком змінилась. Буяла весна. Я і хор.Зуляк, як звичайно, випереджували сотню, йшли і "фільософували". Вже було кожному ясно, що війна наближається до вирішального кінця і то дуже некорисного для німців.
Доходили до нас різні вісті про ген. Власова і його армію. Були навіть чутки, що нас хочуть приєднати до його з'єднання.
Мадяри цілими родинами покидали свої доми, свою країну і йшли в невідоме. Між втікачами було багато аристократів. Нам випав обов'язок роззброювати мадярських втікачів. Ще кілька років тому гордовиті мадяри кинулись на шмат української землі і жорстоко розправлялися з будівничими української держави на Закарпатті. Нині вони бідні і пригноблені, покидають свою батьківщину і йдуть скитатися. Вояки дивізії поводяться з ними культурно і по-товариськи. Наша доля нині спільна, бо ми теж покинули батьківщину і невідомо, чи коли й повернемося.
В одному прикордонному селі, що його покинули мадяри, наш сотенний писар Сенишин знайшов, залишене мадярами різне добро, а між ним і мануфактуру. В господаря, де ми квартирували, були на роботі дві молоді українки зі східних областей. Мали нужденний вигляд і я приніс їм дещо з жіночих речей. Одна прийняла і подякувала, а друга не хотіла і заявила , що від "ізмєнніка родіни" не приймає. Я не хотів дискутувати і сказав: „Як ні - то ні". Друга дівчина сказала: „Галя, ти дура!" Я залишив їм все, бо і так не було з тим що робити. Одне я скористав: господиня, яка жила неподалік, спекла мені курку і дала півкопи (30 шт.) варених яєць.
В останніх днях березня прийшло розпорядження зі штабу дивізії здати все спорядження, а в кожній сотні залишити тільки по 10 крісів. Виникли панічні настрої. Ходили поголоски, що німці вирішили видати нас більшовикам.
Скоро вияснилось, що справді були зі сторони німців спроби приєднати нас до армії Власова. В цей час проводились переговори і з Генералом Павлом Шандруком. Німці прийшли до розуму, але вже пізно. Наші, очевидно, не погодилися на приєднання до армії Власова, і німці відважилися створити Українською Національну Армію. Доходили слухи, що в Моравській Остраві має творитись така армія під командою ген. Павла Шандрука і ми, по здачі зброї, повинні відійти туди.
Після двох днів прийшов новий наказ: стримати розпочате роззброєння, а все складене, роздати назад.
Вже опісля ми довідались, що німецьке командування не
95
погодилось відпустити нас, бо це було б катастрофою на відтинкові Грац-Марібор. Німці вже в тому часі не мали жодних запасних резервів, щоб поставити на місце української дивізії.
Ми мусіли залишитись. 4-го квітня о другій годині ночі збудив мене службовий підстаршина і покликав до нашого сотенного хор. Медведя. Я скоро зібравсь і пішов на квартиру, де той мешкав. Там застав вже хорунжих В.Зуляка і Бендину.
Хор.Медвідь сказав, що покликав нас для повідомлення дуже важливого наказу, а також хотів порадитись. Отже, він показав дивізійний наказ, за яким наша дивізія відходить на фронт і має зайняти оборонні позиції між Грацом і Марібором. Докладні накази сотня дістане від командира куреня. Отож раненько ми відходимо на збірний пункт до села, де знаходиться команда нашого куреня. Хорунжий повідомив, що наші фюзилери і польово-запасний курінь вже беруть участь у фронтових боях.
Сотенний сказав, що перед таким важливим кроком хотів би порадитися з нами. Повторив, що війна добігає до кінця і ми повинні вирішити, що тепер робити. Німеччина конає, більшовики - вже під Берліном. В Австрії вони під Віднем, а західні союзники вже доходять до Вестфалії і Мюнхену. На його думку, нам вже немає сенсу в такій ситуації втягуватися в активні бої. Можливо, німці будуть боронитись до останнього вояка в Альпах і ми тим самим будемо змушені ділити сумний кінець німецької армії. Наш сотенний запропонував розділити сотню на три чоти і через Чехословаччину пробиватись у Карпати, а там влитися в УПА. І далі на рідних землях боротися за ту ідею, що привела нас до української дивізії. Під кінець хор.Медвідь мовив, що може доведеться усім загинути в боротьбі, але на батьківщині і бодай у свідомості, що помираємо за свої власні інтереси.
Хор.Зуляк і я були цілком протилежної думки. Ми доказували, що через сотні кілометрів ворожою територією ніколи не проб'ємося в Карпати. Всім нам відомо, що німці чинили жахливі звірства на окупованих ними територіях. Ми - в німецьких одностроях і хотіли того, чи ні,- були частиною німецької армії. Більшовицька пропаганда буде представляти нас в якнайчорніших фарбах і ми або загинемо, або потрапимо в полон. Не знаємо теж, як поставляться західні союзники до більшовиків. Про всяк випадок, нам потрібно виконати наказ, але зберігати сили. Зрештою, як нам відомо, Український Національний Комітет кілька днів тому проголосив утворення Української Національної Армії, командиром якої є ген. Павло Шандрук. Нам невільно робити нічого самочинно, а треба
96
чекати на можливі накази.
На тому і порішили; сотня вирушила на збірний пункт нашого куреня. Маршуючи вже цілим куренем в напрямку на Санкт-Стефан, затримались в одному селі на короткий відпочинок. Багато хлопців розбіглось по хатах, випрошуючи харчі. Колона, готова до відмаршу, розтягнулася по всьому шосе. Нараз чуємо наказ командира Кльокера "команданти сотень-до мене!" Біля Кльокера стояла якась жінка і розмахувала руками. Сотенні повернулися і скомандували: „Сотні в дворяді збірка!" Весь курінь став в дворяд. Усі в комплекті, разом з фірманами. Командир куреня, ад'ютант і цивільна жінка йдуть від сотні до сотні... Прийшла черга на четверту сотню.
Жінка йде і дивиться на кожного стрільця. Раптом спинилась перед стрільцем К., родом з Городища, Тернопільського повіту, і каже: „Той". Був то стрілець низького зросту і рудий. В нас говорили -"песиголовець" ; був дуже легкий до розпізнання. Стрільця К. відразу заарештували і відпровадили під вартою до колони куреня.
Ніхто не знав, що сталося. Прийшли ми до найближчого села десь біля Бірнбауму і там заночували. Зараз ввечері відбувся суд і стрільця К. засудили до розстрілу.
Наступного дня вранці покликав мене сотенний Медвідь і сказав, що залишаюся в курені, а він із собою бере ст.стрільця Яремка. Потім додав: „Ми відходимо на фронт, а то все труди і невигода... Вам краще залишитись тут при обозах куреня!.."
Курінь відійшов, а я залишився при обозах власне без жодної функції. Отож пішов до канцелярії ад'ютанта і попросив його дозволити мені поговорити із засудженим. Мотивував тим, що то близький мій сусід, і походить з села, віддаленого від мого всього на 3 км. Дозвіл я отримав. Стрілець К. був дуже пригнічений. Розповів мені всю справу. Зайшов він до хати і попросив їжу. Господиня залишила його в кухні, і пішла до комірки. На вікні він побачив годинника і злакомивсь. Взяв його і вийшов. Думав, що поки господиня зорієнтується, батальйон відійде. Тим часом сталося інакше і він чекає на виконання вироку...
Наш курінний ад'ютант був надзвичайно чесною людиною. Ще того самого дня, після розмови з арештованим, він покликав мене і наказав відвезти транспорт амуніції для куреня, котрий був розташований на відтинку Штраднер Коґель. Ввечері я приготував амуніційні візки і рушив в дорогу, приблизно 20 км. Прийшов до мене ст. стрілець-німець і доповів, що має кілька стрільців, яких треба зарати до сотень на фронт. Рушили вони за візками... Дивлюсь, а
97
між тими, що на фронт відходять, є мій краянин, стрілець К. Не знаю до сьогодні, чи ад'ютант те зробив на свою відповідальність, чи може наказав йому це зробити командир Кльокер. Так чи інакше, - стрільця К. не розстріляли. Він мав велике щастя, бо відразу ж, в першу ніч, був легко поранений і відійшов до шпиталю...
Четверту сотню розподілено по різних пунктах, а чота гранатометів знаходилась за горбом, від першої лінії досить далеко.
Сотню обняв хор. Володимир Зуляк, бо дотеперішнього сотенного хор.Медведя легко поранило у вухо ще першого дня і він відійшов до шпиталю.
Наш командир Кльокер придбав собі малого песика - ямника, тримав його завжди при собі. Під час наступу батальйону видно було дві здоровенні постаті, а за ними бігав малий песик. Весь час вони трималися разом, тобто командир Кльокер і хор.Богдан Бігус.
Мені при курінних обозах не було сидження. Там впадав німцям в око і вони дивилися на мене із заздрістю. Я дізнався, що краще це місце покинути. Тому перейшов у сотню, до 4-ої чоти гранатометів. Звідси було близько до сотенного Зуляка і до командного пункту куреня.
Фронт проходив схилом гори Штраднер Коґель, приблизнео за 300-400 метрів від головного шосе. Курінний командний пункт містився під горбом, в самотній хаті за дорогою.
Дуже часто пересиджував я в сотенному командному пункті, розмовляючи із Зуляком. Десь 7-го або 8-го квітня пізно ввечері повертався я вздовж лінії до становищ чоти гранатометів. Зустрів по дорозі хор. Івана Бендину і харчового підстаршину Леська, що їхали т.зв.піхотним візком в напрямі лісу і ворожих позицій. Я здивувався і запитав, куди вони прямують. Бендина відповів, що їдуть до наших передових постів доставити харчі. Не було підстави не вірити, а зрештою, Бендина був старшиною, а я тільки підстаршиною і він не мусів оправдовуватися. Мені навіть на думку не спало, що старшина може вчинити дезертирство, тим більше до більшовиків. Наступного дня справа з'ясувалась, бо більшовики через мегафони проголосили про їхнє дезертирство. Якщо Бендина досі живе, то напевно ще тоді пошкодував про свій легковажний крок. Він повинен був знати, що медалі не одержить і, як старшина, понесе більшу кару, ніж простий стрілець*.
----------------------------
* як тепер відомо, Іван Бендина був засуджений в СРСР на 10 років позбавлення волі. Після відбуття кари повернувся до Бучача, де і помер у 1984р. (Ред.)
На місце Бендини прислали мого краянина з Бережан, на прізвище Медвідь. Він якраз рік перед вступом до дивізії закінчив
98
гімназію в Бережанах. Був то молодий, але дуже інтелігентний і з характером хлопець. Він відразу здобув собі симпатію вояків.
11 квітня я вийшов з курінної польової канцелярії. Показався ворожий літак, що пролітав вздовж наших позицій. Я звернувсь до стр. Волосенка, який працював в канцелярії і кажу: „Правдоподібно, щось буде, бо пролетів розвідувальний літак."
Дійсно, через яких-небудь 10-15 хвилин вздовж наших ліній загриміло десятками вибухів. Вогнем посипало, якби хто плугом орав. Це заговорили ворожі "катюші", і то якраз вздовж наших позицій.
Посипались постріли з "максимів" довгими чергами- "та-та, та-та-та..." Більшовицька піхота з криком рушила до атаки.
Змінилось все... Настала загальна паніка. Був момент, що не можна було відрізнити, де вороги, а де свої. Ціла наша оборонна лінія рушила в напрямі головного шосе.
Відступ... Паніка... І крик та серії з автоматів. Вздовж шосе стояла польова жандармерія і здержувала автоматами відступаючу піхоту, а пропускали тільки кінні амуніційні візки.
Раптом спиняє мене жандарм і питає, чи не знаю я часом унтершарфюрера Стеткевича. Я здивувався і спершу не знав, що відповісти. Не відчував за собою жодного "гріха". Не міг зрозуміти, чого жандарм може хотіти. Відповідаю, на всякий випадок, скромно і тихо: „Дас бін іх" (Так, це я). Жандарм показує мою військову книжку і каже: „Ду алтер сак, гаст ду дайн солдатенбух ферлорен?" Ти, старий мішок, загубив свою військову книжку / білет/?), Очевидно, моя книжка, що була в задній кишені, під час відступу, падання та вставання, випала. Я того навіть не зауважив, бо на думці було тільки якнайскоріше вирватися з небезпечного місця.
Наш курінь поніс великі втрати. Мусіли відступити з ділянки фронту в долині Оедт. За Фельдбахом, в якомусь покинутому господарстві, ми відпочили і перегрупувались. Командир нашого куреня вислав мене і ще одного німця на розшуки хлопців. Як то в боях буває, - багато вояків десь розпорошується,а потім знаходиться. Дійсно, раненько прийшли ми до покинутого села і там на горищах знайшли кількадесят таких "біженців". Повизбирували, що вдалося і вернулись до частини.
Отже, по перегрупуванні і зміні місця, наші обози також рушили на новопризначені місця. Вони розташувалися на хуторі між Бірнбаумом, Санкт-Пельтом, Фельдбахом, до якого було приблизно 15 км.
Я мусів повернутись до возів, бо треба було привезти амуніцію,
99
а головне, гранати до гранатометів. Наступного дня ввечері німець, наш бунчужний і я, з транспортом амуніції і харчів їхали до сотні. Села залишені... Хати покинуті з цілим домашнім господарством. Ліжка застелені, а в шафах повно речей, - і жіночих і чоловічих.
Полагодили ми все. Роздали харчі і амуніцію і раненько, перед сходом сонця, вертаємось до наших обозів. Зустрічаємо молоду німкеню, яка йшла дорогою не знати куди. Наш бунчужний забрав її на фіру і, переїжджаючи через покинуте село, залишив з нами на короткий відпочинок. Обидва німці пішли по хатах на розшуки. Приблизно через півгодини вийшли вони,- німка була переодягнена в цілком новий одяг, а ще до того мала досить велик вузлик. Очевидно, вона забрала чуже добро. Після того ми поїхали до села, до обозів, а німкеня залишилась на квартирі в бунчужного.
Минуло три дні. Всі вже і забули про той випадок. Аж тут приходить польова жандармерія і забирає нашого бунчужного до куреня. Наступного дня викликали мене, як свідка,а у нашу сотню прийшов вже інший бунчужний, що добре говорив по-польськи. Був то фольксдойч з Познанщини.
Одним словом, пішов я до куреня давати свідчення, але було це робити досить важко, бо не знав, що сказав про грабунок оскаржений.
Отже, я зізнав, що бунчужний, з милосердя забрав жінку на свій віз. По дорозі вона зайшла на подвір'я і там замінила взуття. Бо мала ушкоджені ноги. Жодного грабунку я не бачив, а після повернення на квартири жінка пішла своєю дорогою. Дальше я зізнався, що не бачив, щоб бунчужний ходив з тою жінкою по хатах.
Отже, після мого зізнання, він повернувсь до сотні на свій пост, а ад'ютант подав мені руку і подякував. Дехто закидав мені, що я боронив німця. Однак я стояв на тому, що не буду брати на свою совість, за якісь нікчемні лашки, людське життя. Наш бунчужний був надзвичайно людяний чоловік. В сотні знали, але мовчали про кількох дезертирів і він видавав на них харчі. Зі мною не раз говорилося про ту справу. Бунчужний мотивував такий вчинок своєю совістю, що не дозволяла йому, за кілька днів перед закінченням війни, прирікати людей на смерть. Отже, чи міг я супроти нього вчинити інакше?
Наш полк зазнав великих втрат. Третій курінь розформовано і поповнено ним втрати першого і другого. До нашої сотні призначено молодого хор. на ім'я Кукурудза, також з Бережан. Поповнилася сотня і кількома підстаршинами, а між ними-мій близький знайомий і шваґер д-ра Б.Левицького, Влодко Савчук. Останній зайняв пост заступника бунчужного.
100
Про те, як змінились настрої австріяків, хай послужить факт поведінки нашого господаря з робітниками-поляками. Той господар був одночасно бюргермайстром. Бачив , що Німеччина програла війну, і він з партійця зробився раптом великим противником гітлеризму.
Працювали в нього два молоді поляки. Вони конкретно нічого не робили, тільки добре їли, з бауером грали в карти і політикували. Аж видно було, що наш господар хоче заслужити в них ласку і затерти сліди свого націонал-соціалізму. Поляки намовляли мене, по закінченні війни, їхати з ними до Варшави. Обіцяли допомогти там з документами, а господар запевняв, що видасть мені тут цивільні документи, як примусово вивезеному до Німеччини на роботу. Я подякував і відмовився. Пізніше жалкував, що не взяв від бюргермайстра цивільних документів. Були б пригодилися і не сидів би три з половиною роки в полоні.
Курінь наш міняв кілька-разів позиції і одного разу, по такій зміні, одержав я наказ відвезти для куреня амуніцію.
Ніч темна, хоч око виколи, а я дороги не знаю і немає кого спитати, бо всі села вздовж фронту евакуйовані. Їду лісовими доріжками і не знаю, де я і куди дальше. Боюсь, щоб не проїхати наших ліній і не потрапити в руки більшовиків. Дивлюсь, серед лісу при дорозі хатина, а перед хатою вантажівка. Підходжу до неї, відкриваю двері і бачу двох німців, що дрімають. Розбудив їх і запитав, чи не знають, де така і така місцевість. Один з них подививсь на мене і сказав: „Чоловіче, зникни, ми не є інформаційне бюро і хочемо спати!"
Мені не залишилося нічого іншого, як відійти. По дорозі вступаю до хати, в надії, що може там знайду когось. В хаті нікого, але в печі горить маленький вогонь. Шукаю на кухні і знаходжу горнець з готовою вже вареною куркою в росолі. Витягнув ту курку на стіл і з'їв цілу, а німцям залишив купу костей . Не хотіли ви зі мною говорити - тепер будете їсти кості.
Мої фірмани нервуються і не хочуть далі їхати, а я маю наказ до другої години ночі доставити амуніцію. Хлопці все питають, де знаходимось, а я не можу дати відповіді. На наше щастя, побачив я світло крізь заслонене вікно і зайшов досередини. А там був майор Кляйнов, командир польово-запасного куреня. Я доповів йому, куди і чим їду і що не знаю дороги. Майор сказав, що маю велике щастя, бо його курінь якраз займає ту бойову лінію і, якби я поїхав прямо далі, то потрапив би до більшовиків. Він пам'ятав мене ще зі старшинського перевишколу. Дуже дивувався, що я досі ще
101
підстаршина, бо він подавав рапорт на присвоєння старшинських ступенів на нас всіх ще перед бродівською битвою.
Майор Кляйнов надав мені зв'язкового, який показав ні дорогу. Отож перед другою годиною ночі прибув я до командира. Командний пункт куреня знаходився в малій хатині серед лісу, а бойова лінія йшла краєм нього. Я просив командира виділити із сотень людей, щоб забрали амуніцію. Той подививсь на мене і заявив, що людей не дасть, бо вони в четвертій годині ідуть до наступу і хай трохи відпочинуть. Потім сказав таке: „Ти поносиш зі своїми людьми, бо ви всі і так нічого не робите, а багато з бойовиків може. вже і не поверне." Отже, мусіли ми самі розносити скриньки з амуніцією до сотенних бойових становищ, а там командири розподіляли. Для того треба було їздити лісовою доріжкою від сотні до сотні. Незмащені візки скрипіли і свистали на весь ліс.
Ледве розділили амуніцію, коли чуємо вздовж лінії: „Праве крило до переду". На бойовиків то не робить такого великого враження, як на тилових "щурів". Вже від'їжджаючи з позиції, побачив я командира Кльокера з псом і хор.Бігуса, що підбігали зігнувшись. Їх обидвох пізнавали по високому зрості.
Наш сотенний Влодко Зуляк часто дзвонив до мене, до чоти гранатометів. Він любив поговорити зі мною. Нас зі старого штату залишилось тільки двоє. Одного ранку дзвонить він до мене і просить зайти до сотенного командного пункту. Треба було пройти приблизно півкілометра лісом, проскочити попри самітну хату, горб, а опісля -долина і під горбом хата. За хатою на горбі --становища нашої сотні. Наліво, через широку долину- друга сотня.
Пустивсь я лісом. Йду весело, пташки співають. Весна - одна краса. На фронті -відносний спокій. Більшовики, не знати пощо, навіть загородились "іспанськими козлами". Фронт став на місці і тільки з дня на день чекаємо кінця війни.
З крісом, готовим до стрілу, йду краєм лісу. Нараз чую "хрусть-хрусть"... Став я за деревом і дивлюся. Думав, що то більшовицький патруль посувається, а то - свійська свиня похрунькує і йде собі спокійно. Я, звичайно, стрепенувся, бо бачив у свині добру печеню і добру юшку на обід. Вистрелив, свиня впала і верещить на всі заставки. Певне, аж більшовикам було чути. Вистрелив ще раз, прикрив свиню ріщем (хмизом) і побіг до Зуляка. В бігу не думав вже навіть про більшовицьких снайперів.
В сотні- радість. Хор.Зуляк післав хлопців, щоб принесли свиню. Розпочалось свято: чищення, розбирання, а потім в хаті розпалили під плитою вогонь і готували "айн топф"(густу юшку з
102
м'ясом).
Хор. Зуляк все питав мене, що буде далі? Я відповідав, що того ми не відаємо, але знаємо одне- війна протриває ще 2-3 тижні і за всяку ціну треба зберегти своє життя. Немає вже жодного сенсу показувати з себе героя і згинути. Ми вірили, що українська дивізія таки сповнить ще своє завдання, і дурили себе майбутнім конфліктом більшовиків із західними союзниками. Ми знали вже про існування Української Національної Армії під командуванням генерала Павла Шандрука. З великою радістю і ентузіазмом сприйняли звістку, що 25-го квітня має відбутися присяга 1-ї Української дивізії Української Національної Армії (1 УД УНА) на вірність Україні і українському народові. І цей день настав. Наша четверта сотня тут була першою і всі звертали на наших представників увагу. На середині площі поставили два наші важкі скоростріли і гранатомети.
Акт заприсяги відбувся поблизу терену військових дій нашого 30-го полку. Представники цілої дивізії вишикувались в чотирикутник. З нетерпінням чекали на прихід командира. З'явився він в оточенні свого штабу. Пролунала команда "струнко", "направо глянь". Ми могли гордитися своїм генералом. Стрункий, поставний, а найважливіше, що весь його штаб і він сам - з українськими старшинськими відзнаками і тризубами. Як би не було, але ми дочекались історичного моменту. В нашій дивізії відродилась по 27-ми роках Українська Національна Армія. Який би не був кінець війни і що він принесе нам, то нині не важне. Ми склали присягу на вірність Українському Народові!
В той історичний момент ми були вдячні нашому Начальному Вождеві за його велику жертву і відвагу. Не знаю, чи знайшлось би багато таких, що взяли б відповідальність за нашу долю. Пан генерал Пaвлo Шандрук п'ять хвилин перед дванадцятою, як вояк Української армії, очолив новітню Українську Національну Армію і тим доказав, що нарід наш нас не залишив, а вислав Вождя, щоб боронив своїх синів у критичну хвилину. Ми тоді навіть не уявляли собі, що б могло статися, якби німці включили нас в ряди Власова. Не було б і сліду з Української армії. Союзники були б нас розгромили разом з власівцями і, правдоподібно, видали більшовикам. Що найважливіше, то не створили б нової збройної сили і нової легенди для майбутніх поколінь. Нас всі зарахували б до частин німецької армії і "СС".
Тепер наша дивізія офіційно отримала Тризуб. Раніше, у 1943-1944 рр. в дивізії було заборонено вживати назви "українська", а
103
ЧИТАТИ ПРОДОВЖЕННЯ ЦІЄЇ ГЛАВИ