Лев Стеткевич "Як з Бережан до кадри". Мемуари ветерана дивізії "Галичина". (Стор. 33-38)
Початок
ГАЙДЕЛЯҐЕР
У БОЙОВІЙ ГРУПІ "БАЄРСДОРФ"
ДО НОЙГАММЕРУ
Всьому мусить бути початок, але й приходить кінець. Зі
Звежиньца мусіли ми вернутися до Нойгаммеру. Залишили свободу, добрі харчі і повернулись на брукву. Після кількаденного відпочинку в Звєжиньцу ціла група Баєрсдорфа заладувалася до поїзду - і на Нойгаммер. Польське населення старалось ширити деморалізацію та зневіру. Наше командування, як і стрілецтво, поводилось дуже коректно з місцевими людьми, а поляки відплачували звіриною ненавистю до всього українського. До нашої військової групи ставились прихильно, бо видно наказали їм поширювати деморалізацію через дівчат, і мало те частковий успіх. Я сам жив в адміністратора маєтків Замойського і ціла родина приймала мене гостинно та ще намовляли залишитися. Із сотні зник навіть підстаршина Вишинський. Тому скоро ми були завантажені на поїзд і залишили Звєжинец.
Приїхали в Нойгаммер, де стояла наша дивізія. Але відправилися до осібного табору в місцевості Цайсав, де мали нас розформувати і повернути до своїх частин.
Цайсав справив на мене прикре враження. Дерев'яні брудні бараки. Кругом піски, табір оточений високою стіною з колючого дроту, а по кутах - з високими вежами. Колись то був табір совєтських військовополонених.
Я і Івась Шиналь повернулись до нашої 6-ї сотні. Знову потрібно було звикати до брукви і казарменої дисципліни. Бунчужним сотні служив мгр. прав Ясеницький, званий "клапоух". Пусьо
33
Крушельницький, Шиналь і я отримали окрему кімнату.
Я пристав до мого приятеля Личка, що виконував функції фуражира в 2-му батальйоні.
Я мав багато вільного часу й пересиджував у першому ескадроні. Там командиром був сотник Р. Долинський, що жив зі своїми підлеглими по-товариськи. Вечори влаштовували навіть з гуцульськими музиками, що пригравали до слуху безперервне "журу-журу-журу-журу". Часом заходив д-р Прокопович і правив моралі сотникам Долинському і о. Дурбакові. Івась Шиналь любив пити. Затинайко часом брав чарку, дививсь під світло і випивав сам, поминаючи Шиналя. Той дивився, ковтав слинку, але бачучи, що Затинайко не дає, починав просити: „Та дай же!"
У вільні від служби дні брали ми верхових коней і цілою кавалькадою їхали до недалекого жіночого табору. Там у "ґастгаузі'-готелі стрічались ми з німкенями з адміністрації табору. Поручник Поляків мав добрий голос і у супроводі гітари співав, найчастіше "І ручку подала, ще й поцілувала". Німкені були не першої молодості і не красуні, але добрі - „на безриб'ї і рак риба". Ми, рангами нижчі задовільнялись пивом і їжею.
Одного дня Пусьо Крушельницький і я вибрались до того табору але не до німкень, а таки до табору "остарбайтерок". Тільки вийшли до нас дівчата, як зараз з'явилась польова жандармерія і наказала нам іти геть, бо то чужинки і німцям заборонено спілкуватися з ними. На наше пояснення, що ми не німці, а українці, останні заявили, ще все ж таки носимо німецькі уніформи. Нам не пощастило і мусіли приблизно 15 км вертатись ні з чим.
Моя бездіяльність довго не тривала. Одного дня ввечері батальйонним наказом нас з Івасем Шиналем переведено до польово-запасного батальйону на підстаршинський перевишкіл. То було для обидвох великою несподіванкою. Шиналь і я були зареєстровані як старшини резерву польської армії і ні в якому разі ми не повинні були попасти на той курс. Обидва одержували старшинську платню. Я просив поручника Б. Підгайного про інтервенцію, але той відмовився.
Наступного дня вранці всі зібрались перед батальйонною канцелярією і поручник Підгайний передав наші особисті документи та доручив мені відпровадити вояків до Цайсав. Там мали ми зголоситись у батальйонній канцелярії польово-запасного куреня. Нашу групу призначили до 1-ї сотні, як спеціальну підстаршинську, на вишкіл. Інструкторами були колишні підстаршини з Гайделяґру з 11-ї сотні.
34
Перший день вояки робили порядки, отримували постіль і т. п. Чотовим був німець, знаний нам з Гайделяґру. Був то чоловік, як на німця, досить культурний, не обзивав, не викрикував. Не переймався надмірно нашим вишколом. Виходили ми вправлятися над ріку і там півдня відбувалась лише муштра. Сніг розмок і вояки чалапали по ньому до полудня. Я й досі не можу зрозуміти, на що здались взагалі такі курси?! Всі вже були по-рекрутському вишколені, а ми з Івасем Шиналем, до того ж, проходили в шостій сотні солідний підстаршинський вишкіл та мали за собою півторамісячний бойовий досвід. Мені то виглядало на кару, а не на підстаршинську школу.
Цілий тиждень наш інструктор щоденно ходив до самітньої хати і там провадив романси, а ми тупцювали на мокрому снігу. Щойно перед 11-ю год. він виходив з хати і всі повертались до бараків.
Найближчої суботи взяв я звільнення, ніби по мої речі, і пішов до Нойгаммеру до о. Івана Дурбака просити допомоги. Він пообіцяв, що найдальше в понеділок нас звільнять. А також запропонував мені місце свого дяка, але я відмовився і просив, щоб узяв Івася Шиналя. Мотивував це бажанням дістатись на старшинський перевишкіл для колишніх старшин. Дійсно, в понеділок перед вправами нас обидвох покликали до сотенної канцелярії і повідомили, що мене ВІДКЛикають назад до 6-ої сотні 30 полку, а Шиналь іде до диспозиції о.Дурбака, як його дяк.
Бунчужний Ясеницький прийняв мене радо, бо в сотні, окрім пор. Хіцяка і бунчужного, не було жодного інструктора. Так я почав знову нормальну службу в сотні. Пор. Хіцяк і я йшли рано із сотнею на вправи, а Ясеницький залишався на господарстві. Підстаршин, як і перше, бракувало, бо молоді ще не вернулись з різних курсів.
Щойно десь у половині квітня 1944 р. до сотні приділили наших молодих випускників підстаршинських шкіл і кількох німців. Поручника Хіцяка забрали, а на його місце прийшов поручник Макаревич, чотовими стали німці, а я став ройовим. Поручник Макаревич був дуже вимогливим і видно було, що то є фаховий вояк. Вправи відбувалися за планом і в короткому часі сотня дістала вигляд війська. Відбувались відправи підстаршин, з інструкціями щодо вправ. Мені нагадались польські часи. Наш сотенний дійсно виказав великий досвід.
В Нойгаммері наша дивізія пережила великий моральний підйом. До вояків завітав український театр "Веселий Львів". Для мене особисто то було велике свято. Згадались Бережани, моя молодість, приятелі. В особах пані Ірини Пашківської-Лаврівської і її мужа Юрка я бачив Бережани, часи гімназії, проби хору "Боян".
35
Юрко Лаврівський - мій шкільний товариш. На цьому місці подаю статтю пані Ірини Лаврівської.
Ірина Лаврівська: "Веселий Львів" у Дивізії
Їдемо до наших хлопців! їдемо до Дивізії! - стрілою пролетіло по театрі. Ніхто не питав, що, як і чому - а всі питали "коли". І прийшов цей день. Поїзд, повно руху та гамору... і за декілька годин висідаємо на залізничній станції Дембіца. Вже здалека видно вантажні машини. Двоє вояків в уніформах зголошуються до нашого мистецького керівника Зенка Тарнавського, і ми, як мухи, обліплюємо чотиритонівку, а на другу робітники складають наші речі й декорації. І їде ця "карузеля" до дивізійного табору. Це "Весели Львів" приїхав на гастролі до нашої дивізії. Приїхали - і зароїлось від знайомих. „Сервус, Славку!" - „Дай Боже, Ірино!", „Ах, Оресте як ти змужнів!" - „Ти б теж змужніла, якби тобі такого "перцю" дали!" - каже молоденький вояк, актор оперного театру бл. п. Орест Сліпенький (Загинув під Бродами. Ред.). - Це були Зелені Свята, і всі вояки, у зв'язку з нашим приїздом, обіцяли собі провести їх прекрасно. Ми й вони були задоволені, прямо щасливі. Вони - могли врешті побачити "цивілів", за яких вже було їм тужно, а ми щасливі тим, що приїхали до свого війська. Щоправда, ті зелені уніформи трохи нас бентежили, та це враження помітно затирав галицький левик на синьому щитику, прикріплений на лівому рукав кожної уніформи.
По привітаннях завели нас на обід до клубу, опісля на ночівлю до одного з бараків, спеціально опорожненого для нас. А всюди піски наче в Сахарі (порівняння з уяви, бо Сахари поки що не судилось мені бачити), а всі наші акторки прикрашені, причепурені, взуття на високих закаблуках, або на корках. За кілька хвилин пісок прикрив усе, тільки очі світили і уста усміхались, хоч між зубами теж скреготав пісок. Барак наш вміщений зовсім вбоці, далеко від театральної залі й харчевні. Великий, багато кімнат, місця подостатком, одне слово, розмістились ми вигідно.
А увечері - перша вистава. Враження по ній тяжко описати Такого приймання ми не сподівались, хоч "Веселий Львів" стояв вже на доволі високому мистецькому поземі і мав у своєму складі асів легкого жанру. Наші вояки шаліли від радощів, вітали невгасаючими оплесками пару конферансьє - Зенка Тарнавського і мене. Щиро сприймаючи наші дотепи, реагували кожний по-своєму. Ніна Муратова в своєму нумері „Я маю всього чотирнадцятий рік”
36
захопила всіх, а зокрема отих наших наймолодших вояків - і напевно не один нашу Ніночку до сьогодні пам'ятає (Загинула під час бомбардування в Німеччині. -Ред.) А мій Юрко (Лаврівський. Ред.) своїм співом зробив просто "революцію" в залі. Танго "Синій сад - це пісня дивізійників! І спогади з недавнього минулого овіяли душі наших хлопців - дорогі спогади, як видно було з реакції. І по цій пісні посипались карточки з залі з проханням співати це чи те. І він співав, ще і ще!, а на закінчення хтось із кінця залі гукнув „Клопоти жонатого" (може якийсь жонатий, що його Дивізія звільнила від тих "клопотів", - а тепер затужив за ними). Стефа Тарасевич зі своїм "На чайочок прийди ти до мене" внесла свій питомий настрій, дотепи радника Щипки (Анатоль Муратів) та Міська Макольондри (Ярема Стадник) довго ще курсували поміж дивізійниками. Вистава пройшла знаменито. Ми ж були в особливому настрої, хотілось дати з себе якнайбільше, щоб тільки розвеселити наших хлопців, а вони сприймали все, нагороджували бурхливими оплесками виконавців. По виставі знов повно знайомих, кожен хоче говорити з тобою, кожний дякує за відвідини. До нашого бараку хлопці поприносили всякого добра, зокрема того "плинного", і бенкетували з нами до пізньої ночі.
І так, як одна хвилина, минув тиждень, - а в ньому стільки вражень! Стрічаєш знайомих, і тобі цікаво, як вони відчули зміну в своєму житті. „О, здоров, Т.! Як живеш?" У відповідь мій знайомий, КОЛИШНІЙ ДИектор Рідної школи в Б. зробив невиразну міну. „Що? - питаю - нудьгуєш?" „Та знаєш, хотілося б побачити рідню, особливо сина, він ще такий маленький. Хто зна, чи побачу його ще. Вдалося вийти ціло з Січових Стрільців, але тоді чоловік молодий ще був, а тепер вже не те. Але на війну ще хочу йти і піду, - нехай і я! Тільки син - йому ж усього кілька місяців". І так, бідолаха, не побачив вже свого сина. Згинув батько під Бродами, не хотів ховатись за спину інших. Ішов і згинув свідомий того, що його кров всякне в українську землю і зродить плід пімсти. А син його росте - і з лиця, і характером до батька подібний!
І пригадалось мені, що ще у Львові одна з моїх знайомих, пані Л., прийшла до мене з досить стурбованою міною. - Так і так, - каже, - ти мусиш мені допомогти. Той "смаркач" (мав тоді 19 років) Дьодько постановив піти до Дивізії, і його не прийняли, а він прямо в розпачі каже, що всі його товариші пішли, всі будуть вояками, а він, як та баба, сидітиме дома!
І сталось. Милого Дьодька прийняли. І тоді в таборі його побачила. Та минув тиждень, довелось прощатись. Знову вантажні
37
авта, і ми з жалем покидаємо табір "Гайделяґер", лишаючи за собою куряву піску і українського старшину в уніформі сотника на сивому коні. Сотник приїхав нас супроводжувати, але цим разом лише один. То був ранок, і вся дивізія займалася на вправах. Чомусь до сьогодні пам'ятаю цю постать сотника, як з мармуру вирізьблену, злиту В одну цілість із неспокійним білим конем. Отож приїхав театр на залізничний вокзал, а там несподіванка, бо повно військових. Ми думали, що на новий транспорт. Але ні, - це наші знайомі, "мешканці" Гайделяґру! Кожний якимсь способом вибрехався від сьогоднішніх вправ, щоб могти нас супроводжувати. З-за вуглів, з-за дерев, з-за кущів, як зайці, вистрибують українські хлопці, щоб попрощатись; старшини, підсміхаючись, вдають, що їх не бачать, а вони, тим самим, реваншуються старшинам. Над'їхав поїзд, останнє І "до побачення", і їдемо на Львів. І лиш на залізничній станції Дембіца довго ще біліли хустки, прощаючи нас.
XXX
І ще один раз був "Веселий Львів" гостем української дивізії, цим разом вже в Німеччині, у Нойгаммері (На Великодні Свята 1944 р. Ред.). Тоді дивізія була в повному бойовому вигляді. І наша гостина вже мала дещо інший характер. Відчувалась більша строгість, це вже була дійсно бойова одиниця, хоч з тими самими хлопцями з Гайделяґру. Одну з вистав керівництво театру зорганізувало спільно з акторами-вояками дивізії. У півфіналі - сценка п. н. „Бо найкраща в світі жінка,- це дівчина-українка" виконувалася дивізійниками разом з акторами нашого театру. Актор Львівського оперного театру, а тоді вояк Дивізії, Славко Малецький, співав дует із "Запорожця за Дунаєм" з нашою співачкою Мариною Лисяк. У фіналі ревії брали участь вояки-актори.
Відвідини "Веселого Львова" у Нойгаммері тривали біля двох тижнів. І знову чудовий час! Знову спомини, балачки з давно баченими хлопцями. А потім - від'їзд на чужину. "Веселий Львів" перебував тоді в Бреславлі і звідти мав їхати до Відня. Жаль було прощатись, бо вже всі ясно знали і бачили кінець. Під цим аспектом проводили ми наші гастролі.
І дійсно, за кілька місяців прийшли Броди, і з багатьма ми тоді в Нойгаммері бачились востаннє. Але все ж таки ми, актори "Веселого Львова", внесли в їх життя щось іншого, наші пісні принесли подих рідної землі, за яку хлопці пішли в огонь. Багатьом ми може дали хвилину останньої радості або, принаймні, гарний спогад.
38
Дивитися ілюстрації
ГАЙДЕЛЯҐЕР
У БОЙОВІЙ ГРУПІ "БАЄРСДОРФ"
ДО НОЙГАММЕРУ
Всьому мусить бути початок, але й приходить кінець. Зі
Звежиньца мусіли ми вернутися до Нойгаммеру. Залишили свободу, добрі харчі і повернулись на брукву. Після кількаденного відпочинку в Звєжиньцу ціла група Баєрсдорфа заладувалася до поїзду - і на Нойгаммер. Польське населення старалось ширити деморалізацію та зневіру. Наше командування, як і стрілецтво, поводилось дуже коректно з місцевими людьми, а поляки відплачували звіриною ненавистю до всього українського. До нашої військової групи ставились прихильно, бо видно наказали їм поширювати деморалізацію через дівчат, і мало те частковий успіх. Я сам жив в адміністратора маєтків Замойського і ціла родина приймала мене гостинно та ще намовляли залишитися. Із сотні зник навіть підстаршина Вишинський. Тому скоро ми були завантажені на поїзд і залишили Звєжинец.
Приїхали в Нойгаммер, де стояла наша дивізія. Але відправилися до осібного табору в місцевості Цайсав, де мали нас розформувати і повернути до своїх частин.
Цайсав справив на мене прикре враження. Дерев'яні брудні бараки. Кругом піски, табір оточений високою стіною з колючого дроту, а по кутах - з високими вежами. Колись то був табір совєтських військовополонених.
Я і Івась Шиналь повернулись до нашої 6-ї сотні. Знову потрібно було звикати до брукви і казарменої дисципліни. Бунчужним сотні служив мгр. прав Ясеницький, званий "клапоух". Пусьо
33
Крушельницький, Шиналь і я отримали окрему кімнату.
Я пристав до мого приятеля Личка, що виконував функції фуражира в 2-му батальйоні.
Я мав багато вільного часу й пересиджував у першому ескадроні. Там командиром був сотник Р. Долинський, що жив зі своїми підлеглими по-товариськи. Вечори влаштовували навіть з гуцульськими музиками, що пригравали до слуху безперервне "журу-журу-журу-журу". Часом заходив д-р Прокопович і правив моралі сотникам Долинському і о. Дурбакові. Івась Шиналь любив пити. Затинайко часом брав чарку, дививсь під світло і випивав сам, поминаючи Шиналя. Той дивився, ковтав слинку, але бачучи, що Затинайко не дає, починав просити: „Та дай же!"
У вільні від служби дні брали ми верхових коней і цілою кавалькадою їхали до недалекого жіночого табору. Там у "ґастгаузі'-готелі стрічались ми з німкенями з адміністрації табору. Поручник Поляків мав добрий голос і у супроводі гітари співав, найчастіше "І ручку подала, ще й поцілувала". Німкені були не першої молодості і не красуні, але добрі - „на безриб'ї і рак риба". Ми, рангами нижчі задовільнялись пивом і їжею.
Одного дня Пусьо Крушельницький і я вибрались до того табору але не до німкень, а таки до табору "остарбайтерок". Тільки вийшли до нас дівчата, як зараз з'явилась польова жандармерія і наказала нам іти геть, бо то чужинки і німцям заборонено спілкуватися з ними. На наше пояснення, що ми не німці, а українці, останні заявили, ще все ж таки носимо німецькі уніформи. Нам не пощастило і мусіли приблизно 15 км вертатись ні з чим.
Моя бездіяльність довго не тривала. Одного дня ввечері батальйонним наказом нас з Івасем Шиналем переведено до польово-запасного батальйону на підстаршинський перевишкіл. То було для обидвох великою несподіванкою. Шиналь і я були зареєстровані як старшини резерву польської армії і ні в якому разі ми не повинні були попасти на той курс. Обидва одержували старшинську платню. Я просив поручника Б. Підгайного про інтервенцію, але той відмовився.
Наступного дня вранці всі зібрались перед батальйонною канцелярією і поручник Підгайний передав наші особисті документи та доручив мені відпровадити вояків до Цайсав. Там мали ми зголоситись у батальйонній канцелярії польово-запасного куреня. Нашу групу призначили до 1-ї сотні, як спеціальну підстаршинську, на вишкіл. Інструкторами були колишні підстаршини з Гайделяґру з 11-ї сотні.
34
Перший день вояки робили порядки, отримували постіль і т. п. Чотовим був німець, знаний нам з Гайделяґру. Був то чоловік, як на німця, досить культурний, не обзивав, не викрикував. Не переймався надмірно нашим вишколом. Виходили ми вправлятися над ріку і там півдня відбувалась лише муштра. Сніг розмок і вояки чалапали по ньому до полудня. Я й досі не можу зрозуміти, на що здались взагалі такі курси?! Всі вже були по-рекрутському вишколені, а ми з Івасем Шиналем, до того ж, проходили в шостій сотні солідний підстаршинський вишкіл та мали за собою півторамісячний бойовий досвід. Мені то виглядало на кару, а не на підстаршинську школу.
Цілий тиждень наш інструктор щоденно ходив до самітньої хати і там провадив романси, а ми тупцювали на мокрому снігу. Щойно перед 11-ю год. він виходив з хати і всі повертались до бараків.
Найближчої суботи взяв я звільнення, ніби по мої речі, і пішов до Нойгаммеру до о. Івана Дурбака просити допомоги. Він пообіцяв, що найдальше в понеділок нас звільнять. А також запропонував мені місце свого дяка, але я відмовився і просив, щоб узяв Івася Шиналя. Мотивував це бажанням дістатись на старшинський перевишкіл для колишніх старшин. Дійсно, в понеділок перед вправами нас обидвох покликали до сотенної канцелярії і повідомили, що мене ВІДКЛикають назад до 6-ої сотні 30 полку, а Шиналь іде до диспозиції о.Дурбака, як його дяк.
Бунчужний Ясеницький прийняв мене радо, бо в сотні, окрім пор. Хіцяка і бунчужного, не було жодного інструктора. Так я почав знову нормальну службу в сотні. Пор. Хіцяк і я йшли рано із сотнею на вправи, а Ясеницький залишався на господарстві. Підстаршин, як і перше, бракувало, бо молоді ще не вернулись з різних курсів.
Щойно десь у половині квітня 1944 р. до сотні приділили наших молодих випускників підстаршинських шкіл і кількох німців. Поручника Хіцяка забрали, а на його місце прийшов поручник Макаревич, чотовими стали німці, а я став ройовим. Поручник Макаревич був дуже вимогливим і видно було, що то є фаховий вояк. Вправи відбувалися за планом і в короткому часі сотня дістала вигляд війська. Відбувались відправи підстаршин, з інструкціями щодо вправ. Мені нагадались польські часи. Наш сотенний дійсно виказав великий досвід.
В Нойгаммері наша дивізія пережила великий моральний підйом. До вояків завітав український театр "Веселий Львів". Для мене особисто то було велике свято. Згадались Бережани, моя молодість, приятелі. В особах пані Ірини Пашківської-Лаврівської і її мужа Юрка я бачив Бережани, часи гімназії, проби хору "Боян".
35
Юрко Лаврівський - мій шкільний товариш. На цьому місці подаю статтю пані Ірини Лаврівської.
Ірина Лаврівська: "Веселий Львів" у Дивізії
Їдемо до наших хлопців! їдемо до Дивізії! - стрілою пролетіло по театрі. Ніхто не питав, що, як і чому - а всі питали "коли". І прийшов цей день. Поїзд, повно руху та гамору... і за декілька годин висідаємо на залізничній станції Дембіца. Вже здалека видно вантажні машини. Двоє вояків в уніформах зголошуються до нашого мистецького керівника Зенка Тарнавського, і ми, як мухи, обліплюємо чотиритонівку, а на другу робітники складають наші речі й декорації. І їде ця "карузеля" до дивізійного табору. Це "Весели Львів" приїхав на гастролі до нашої дивізії. Приїхали - і зароїлось від знайомих. „Сервус, Славку!" - „Дай Боже, Ірино!", „Ах, Оресте як ти змужнів!" - „Ти б теж змужніла, якби тобі такого "перцю" дали!" - каже молоденький вояк, актор оперного театру бл. п. Орест Сліпенький (Загинув під Бродами. Ред.). - Це були Зелені Свята, і всі вояки, у зв'язку з нашим приїздом, обіцяли собі провести їх прекрасно. Ми й вони були задоволені, прямо щасливі. Вони - могли врешті побачити "цивілів", за яких вже було їм тужно, а ми щасливі тим, що приїхали до свого війська. Щоправда, ті зелені уніформи трохи нас бентежили, та це враження помітно затирав галицький левик на синьому щитику, прикріплений на лівому рукав кожної уніформи.
По привітаннях завели нас на обід до клубу, опісля на ночівлю до одного з бараків, спеціально опорожненого для нас. А всюди піски наче в Сахарі (порівняння з уяви, бо Сахари поки що не судилось мені бачити), а всі наші акторки прикрашені, причепурені, взуття на високих закаблуках, або на корках. За кілька хвилин пісок прикрив усе, тільки очі світили і уста усміхались, хоч між зубами теж скреготав пісок. Барак наш вміщений зовсім вбоці, далеко від театральної залі й харчевні. Великий, багато кімнат, місця подостатком, одне слово, розмістились ми вигідно.
А увечері - перша вистава. Враження по ній тяжко описати Такого приймання ми не сподівались, хоч "Веселий Львів" стояв вже на доволі високому мистецькому поземі і мав у своєму складі асів легкого жанру. Наші вояки шаліли від радощів, вітали невгасаючими оплесками пару конферансьє - Зенка Тарнавського і мене. Щиро сприймаючи наші дотепи, реагували кожний по-своєму. Ніна Муратова в своєму нумері „Я маю всього чотирнадцятий рік”
36
захопила всіх, а зокрема отих наших наймолодших вояків - і напевно не один нашу Ніночку до сьогодні пам'ятає (Загинула під час бомбардування в Німеччині. -Ред.) А мій Юрко (Лаврівський. Ред.) своїм співом зробив просто "революцію" в залі. Танго "Синій сад - це пісня дивізійників! І спогади з недавнього минулого овіяли душі наших хлопців - дорогі спогади, як видно було з реакції. І по цій пісні посипались карточки з залі з проханням співати це чи те. І він співав, ще і ще!, а на закінчення хтось із кінця залі гукнув „Клопоти жонатого" (може якийсь жонатий, що його Дивізія звільнила від тих "клопотів", - а тепер затужив за ними). Стефа Тарасевич зі своїм "На чайочок прийди ти до мене" внесла свій питомий настрій, дотепи радника Щипки (Анатоль Муратів) та Міська Макольондри (Ярема Стадник) довго ще курсували поміж дивізійниками. Вистава пройшла знаменито. Ми ж були в особливому настрої, хотілось дати з себе якнайбільше, щоб тільки розвеселити наших хлопців, а вони сприймали все, нагороджували бурхливими оплесками виконавців. По виставі знов повно знайомих, кожен хоче говорити з тобою, кожний дякує за відвідини. До нашого бараку хлопці поприносили всякого добра, зокрема того "плинного", і бенкетували з нами до пізньої ночі.
І так, як одна хвилина, минув тиждень, - а в ньому стільки вражень! Стрічаєш знайомих, і тобі цікаво, як вони відчули зміну в своєму житті. „О, здоров, Т.! Як живеш?" У відповідь мій знайомий, КОЛИШНІЙ ДИектор Рідної школи в Б. зробив невиразну міну. „Що? - питаю - нудьгуєш?" „Та знаєш, хотілося б побачити рідню, особливо сина, він ще такий маленький. Хто зна, чи побачу його ще. Вдалося вийти ціло з Січових Стрільців, але тоді чоловік молодий ще був, а тепер вже не те. Але на війну ще хочу йти і піду, - нехай і я! Тільки син - йому ж усього кілька місяців". І так, бідолаха, не побачив вже свого сина. Згинув батько під Бродами, не хотів ховатись за спину інших. Ішов і згинув свідомий того, що його кров всякне в українську землю і зродить плід пімсти. А син його росте - і з лиця, і характером до батька подібний!
І пригадалось мені, що ще у Львові одна з моїх знайомих, пані Л., прийшла до мене з досить стурбованою міною. - Так і так, - каже, - ти мусиш мені допомогти. Той "смаркач" (мав тоді 19 років) Дьодько постановив піти до Дивізії, і його не прийняли, а він прямо в розпачі каже, що всі його товариші пішли, всі будуть вояками, а він, як та баба, сидітиме дома!
І сталось. Милого Дьодька прийняли. І тоді в таборі його побачила. Та минув тиждень, довелось прощатись. Знову вантажні
37
авта, і ми з жалем покидаємо табір "Гайделяґер", лишаючи за собою куряву піску і українського старшину в уніформі сотника на сивому коні. Сотник приїхав нас супроводжувати, але цим разом лише один. То був ранок, і вся дивізія займалася на вправах. Чомусь до сьогодні пам'ятаю цю постать сотника, як з мармуру вирізьблену, злиту В одну цілість із неспокійним білим конем. Отож приїхав театр на залізничний вокзал, а там несподіванка, бо повно військових. Ми думали, що на новий транспорт. Але ні, - це наші знайомі, "мешканці" Гайделяґру! Кожний якимсь способом вибрехався від сьогоднішніх вправ, щоб могти нас супроводжувати. З-за вуглів, з-за дерев, з-за кущів, як зайці, вистрибують українські хлопці, щоб попрощатись; старшини, підсміхаючись, вдають, що їх не бачать, а вони, тим самим, реваншуються старшинам. Над'їхав поїзд, останнє І "до побачення", і їдемо на Львів. І лиш на залізничній станції Дембіца довго ще біліли хустки, прощаючи нас.
XXX
І ще один раз був "Веселий Львів" гостем української дивізії, цим разом вже в Німеччині, у Нойгаммері (На Великодні Свята 1944 р. Ред.). Тоді дивізія була в повному бойовому вигляді. І наша гостина вже мала дещо інший характер. Відчувалась більша строгість, це вже була дійсно бойова одиниця, хоч з тими самими хлопцями з Гайделяґру. Одну з вистав керівництво театру зорганізувало спільно з акторами-вояками дивізії. У півфіналі - сценка п. н. „Бо найкраща в світі жінка,- це дівчина-українка" виконувалася дивізійниками разом з акторами нашого театру. Актор Львівського оперного театру, а тоді вояк Дивізії, Славко Малецький, співав дует із "Запорожця за Дунаєм" з нашою співачкою Мариною Лисяк. У фіналі ревії брали участь вояки-актори.
Відвідини "Веселого Львова" у Нойгаммері тривали біля двох тижнів. І знову чудовий час! Знову спомини, балачки з давно баченими хлопцями. А потім - від'їзд на чужину. "Веселий Львів" перебував тоді в Бреславлі і звідти мав їхати до Відня. Жаль було прощатись, бо вже всі ясно знали і бачили кінець. Під цим аспектом проводили ми наші гастролі.
І дійсно, за кілька місяців прийшли Броди, і з багатьма ми тоді в Нойгаммері бачились востаннє. Але все ж таки ми, актори "Веселого Львова", внесли в їх життя щось іншого, наші пісні принесли подих рідної землі, за яку хлопці пішли в огонь. Багатьом ми може дали хвилину останньої радості або, принаймні, гарний спогад.
38
Дивитися ілюстрації