Лев Стеткевич "Як з Бережан до кадри". Мемуари ветерана дивізії "Галичина". (Стор. 39-42)
Початок та необхідні пояснення
ГАЙДЕЛЯҐЕР
У БОЙОВІЙ ГРУПІ "БАЄРСДОРФ"
ДО НОЙГАММЕРУ
Ілюстрації
ЦАЙСАВ
Мій побут в сотні довго не тривав, бо в половині травня дивізійним наказом мене відряджено знову до Цайсав, у польово-запасній курінь на спеціальний перевишкіл для колишніх старшин, т.зв. „Перевишкіл старшинських кандидатів".
Польово-запасний батальйон складався з п'яти сотень, у кожній приблизно по 300 стрільців. Нас приділено до першої сотні, у якій вишкільником був чотовий.
До батальйону приходили рекрути з кадри запасного полку. Всі старшини і підстаршини були німці. Одинокий українець - поручник Сухий, і то не як вишкільник, а тільки нагляд мав над вдержанням порядків.
У призначеному бараку стрінув я таких курсантів: Любомира Макарушку, Михася Вербицького, Василя Максимця, полковника царської армії Болдирева, Василя Личманенка, сотника Озонова,
Франца Колодія і ст. стрільця Романа Лазурка. Крім Лазурка, Максимця і мене всі решта - свіжонабрані.
Зі винятком Романа Лазурка всі були звичайними стрільцями ф тому Романа призначили на старшого кімнати. Ми з Лазурком усвідомлювали, що то є вишкіл і поки що ми є ніхто. Несподіванкою для Макарушка і Вербицького стала поява службового підстаршини, що наказав їм взяти мішки і чистити район сотні. Пережив то сильно Макарушка та інші, колишні високі старшини. Тільки Вербицький Михась нічого собі з того не робив і сприймав все жартом. Для нас трьох - Лазурка, Максимця і мене, які закінчували польське військове училище, це не було новим. Останні вправи резерву відбув я в польському місті Ґнєзно у 1938 р. (в 69 полку піхоти).
Ми належали до першої сотні, але вишколом керував сам командир батальйону, хоча безпосереднім командантом був булавний. Був це середнього віку мужчина, кремезний і вище середнього росту. Виглядав дуже острим і суворим чоловіком, а НАСПРАВДІ був він культурною і серйозною людиною. Через його руки перейшло вже кілька подібних курсів. Спеціальним привілеєм тішився в нього Михась Вербицький. Михась був веселий, все жартував, і серед найбільших невигод і трудів ніколи не заломився. НайрадШЕ він товаришував з Р. Лазурком, хоча той - цілком відмінної вдачі: шорсткий, а навіть вульгарний. Ті навики він набув у польському війську. Надзвичайно милими і товариськими виявили себе проф. Личманенко, Макарушка та сотник Озонів. На капралів вони не надавались, але мали задатки добрих, і то вищих старшин.
39
Сотник Озонів жив старими царськими навичками: все до старших стягав закаблуки разом і говорив: "Так точно". Колишній царський полковник Болдирів зовсім не знав німецької мови і насміхавсь зі всього. Коли йому давали наказ командувати сотнею, то ставав nepeд фронтом і замість "штіль-ґенштанд" і " ін глайх шріт марш"* він командував або "бляй-штіфт марш" або "блядь марш".
Наш керівник курсів давав виклади на теми організації армії або службових статутів, або читання мап. Два рази в тижні вояки мали марші по компасу за маршрутом на мапі(карті).
Найчастіше діставав такі завдання Вербицький. На вправи йшли у повному виряді і з тяжким скорострілом**. Михась брав скоростріла на рам'я і зі співом і підскоками додавав нам доброго настрою.
Протягом курсів ми стали свідками скандальної історії в батальйоні.
Одного вечора наш командир Кляйнов покликав до канцелярії ст. стрільця Р. Лазурка і наказав йому наступного дня вранці взяти до асисти ще М. Вербицького та мене, одержати набої і відпровадити з тюрми до дивізійного суду на розправу трьох стрільців. Потім відпровадити їх назад до тюрми.
Головним оскарженим був чоловік, приблизно по сорока роках. Він зовсім не здавав собі справи, що відбувається і що йому загрожує. Під час розправи стояли ми з крісами за оскарженими. Думаю, що Кляйнов спеціально нам доручив ту функцію, щоб застрашити і упокорити.
Їх оскаржувано як симулянтів, що уникають військової служби та ширять деморалізацію і тим способом понижують боєздатність вояків. Акт оскарження зроблено на підставі рапорту поручника Сухого про проступок. На розправі один з оскаржених зізнав, що лікар признав його хворим, а поручник Сухий переслідував і змушував до роботи. Щоб звільнитися від напасті, він подарував пор. Сухому годинника. Мимо того, поручник дальше примушував його до тяжких робіт і переслідував.
Рапорт про проступок поручника Сухого був достатнім для рішення військового суду. Розправа воєнного суду є дуже коротка, а ще в нашій дивізії командир Фрайтаґ спеціально вимагав суворих присудів, які сам зараз таки затверджував і не могло бути апеляції. Вирок звучав: за симуляцію - б місяців, за відтягування від військової служби - до 7-й років, а ширення деморалізації і обнижування боєздатності - кара смерті. Отже в підсумку - кара
* Струнко! Ходом руш!
* *кулемет.
40
смерті.
Засуджені не здавали собі справи: вони думали, що кара розстрілу наступить аж по відбутті тюремного ув'язнення. Під час відпроваджування їх до тюрми Лазурко мусів звернути увагу Сухому, щоб вступився і не дратував засуджених.
28 червня закінчився наш перевишкіл і командант Кляйнов зробив усім прощальний вечір. Він проґратулював воякам за успіхи, а особливо Любомирові Макарушці і повідомив, що від сьогодні він поручник і відходить в розпорядження командира дивізії, а у нашій справі прийде рішення з „Гауптфюрунсамту" (Головного управління призначень). Сотник Озонів і Личманенко не закінчили вишкіл через брак знання німецької мови. Лазурко, Болдирів, Максимець, Колодій залишились в першій сотні. Але служили без функцій, за винятком Лазурка, що очолив 3-тю чоту.
„ХЛОПЦІ, ПІДЕМО...”
В цілій дивізії рух, завантаження на станції і від'їзд на схід. Ніхто не знав куди, але була загальна радість, що до Галичини, а може і дальше.
В нашому курені почалися приготування: доповнювано стрільцям обмундирування та інший військовий виряд. Лазурко знаходився у своїй стихії: він всюди бігав, доглядав і викрикував.
Після дефіляди перед Гіммлєром нашу дивізію споряджено доброю і модерною зброєю.
Дефіляда була імпозантна. Колони стрільців йшли твердим кроком, аж іскри сипались з-під черевиків (військові черевики були підкуті залізними цвяхами, а дорога бетонова). Гарне було військо, так хіба колись йшли наші княжі дружинники.
З кожного полку залишено в Нойгаммері 3-й батальйон, а також кадровий ПОЛК.
Наш запасний курінь у складі п'яти сотень виїхав 2 липня 1944 р., а пеерд тим одержав поповнення свіжими рекрутами. Переважно то БУЛИ вже "кукурудзяники", тобто злапані в кукурудзі хлопці, що при відступі німців ховались там від мобілізації.
Стан нашої сотні: 400 стрільців в чотирьох чотах. Чотовими були: 1-ї - ст. десятник Юрко Нещеретний, 2-ої - ст. стрілець Бабій, 3-ої - Роман Лазурко, а 4-ої - ст. десятник Білий.
Нещеретний і Бабій прийшли до сотні зі старшинської школи, якої чомусь не закінчили. Всі господарчі підстаршини - німці, і то колишні ще з Гайделяґеру, типові нероби, що тримались свого командира Кляйнова. Між ними був один, що знав українську мову
41
і походив з "фольксдойчів" зі Станіславова. З ним приятелював Нещеретний.
В другій сотні стрінув я моїх знайомих, ст. десятників братів Рудавських. Старший з них, мгр. прав Антін, був поручником резерву польської армії, а Лев - хорунжим.
Отож, 2-го липня наш батальйон від'їхав зі станції Нойгаммер. Михась Вербицький, Максимець, Франьо Колодій і я ще не мали жодного військового рангу і їхали без будь-якого призначення. Hixто нами не цікавився, а до цього також, як німці так і наші підстаршини дивились з погордою і ми мусіли, певна річ, віддавати їм честь.
Погода була гарна, сонячна. Хлопці веселі, бо їдемо на Україну. Двері відкриті, вояки позвішували ноги з вагонів та майже цілу дорогу співають. Харчі отримали фронтові. Прибулі рекрути мають ще великі запаси своїх домашніх харчів і діляться ними з товаришами. Ми залишені як сироти і на нас ніхто не звертає уваги Хлопці - у доброму гуморі... співають переважно українські партизанські пісні. Переїжджаючи польською територією, наказано бойову готовність, приготувати скоростріли до стрілу. Підстаршим чергують. Настрій бадьорий, щойно тепер відчуваємо, що МИ українські вояки.
Минаємо міста і села. Про місце нового призначення нічого не відаємо. Були чутки, що їдемо на Станіславів (нині Івано-Франківськ) і там будемо переходити підготовку до фронту.
У всякому випадку, їдемо на Україну. Рік тому їхали ще як цивільні на захід, а тепер вже як вояки їдемо на Україну, на свою рідну землю, щоб боронити її перед відвічним ворогом.
Минаємо Перемишль, а далі Городок, і - на Львів. Їхали рідними теренами і люди знали, що це їхні стрільці, і всюди по станціях нас вітали. Були між ними і близькі та рідні. Може востаннє хотіли когось побачити і попрощатися, але поїзд суне і ніде не затримується.
Минаємо Городок. Вздовж колії стоять люди з пакунками. Чуємо крик : Миханьку! То мати пізнала свого сина і тільки зробила знак хреста... В багатьох покотилися сльози, бо кожний із нас когось залишив...
Вже смерком минаємо головний вокзал у Львові і поїзд, не затримуючись, суне на схід, в напрямі на Підзамче. Тепер вже ясно, що їдемо не на Станіславів, а на Золочів.
Читати наступну главу
ГАЙДЕЛЯҐЕР
У БОЙОВІЙ ГРУПІ "БАЄРСДОРФ"
ДО НОЙГАММЕРУ
Ілюстрації
ЦАЙСАВ
Мій побут в сотні довго не тривав, бо в половині травня дивізійним наказом мене відряджено знову до Цайсав, у польово-запасній курінь на спеціальний перевишкіл для колишніх старшин, т.зв. „Перевишкіл старшинських кандидатів".
Польово-запасний батальйон складався з п'яти сотень, у кожній приблизно по 300 стрільців. Нас приділено до першої сотні, у якій вишкільником був чотовий.
До батальйону приходили рекрути з кадри запасного полку. Всі старшини і підстаршини були німці. Одинокий українець - поручник Сухий, і то не як вишкільник, а тільки нагляд мав над вдержанням порядків.
У призначеному бараку стрінув я таких курсантів: Любомира Макарушку, Михася Вербицького, Василя Максимця, полковника царської армії Болдирева, Василя Личманенка, сотника Озонова,
Франца Колодія і ст. стрільця Романа Лазурка. Крім Лазурка, Максимця і мене всі решта - свіжонабрані.
Зі винятком Романа Лазурка всі були звичайними стрільцями ф тому Романа призначили на старшого кімнати. Ми з Лазурком усвідомлювали, що то є вишкіл і поки що ми є ніхто. Несподіванкою для Макарушка і Вербицького стала поява службового підстаршини, що наказав їм взяти мішки і чистити район сотні. Пережив то сильно Макарушка та інші, колишні високі старшини. Тільки Вербицький Михась нічого собі з того не робив і сприймав все жартом. Для нас трьох - Лазурка, Максимця і мене, які закінчували польське військове училище, це не було новим. Останні вправи резерву відбув я в польському місті Ґнєзно у 1938 р. (в 69 полку піхоти).
Ми належали до першої сотні, але вишколом керував сам командир батальйону, хоча безпосереднім командантом був булавний. Був це середнього віку мужчина, кремезний і вище середнього росту. Виглядав дуже острим і суворим чоловіком, а НАСПРАВДІ був він культурною і серйозною людиною. Через його руки перейшло вже кілька подібних курсів. Спеціальним привілеєм тішився в нього Михась Вербицький. Михась був веселий, все жартував, і серед найбільших невигод і трудів ніколи не заломився. НайрадШЕ він товаришував з Р. Лазурком, хоча той - цілком відмінної вдачі: шорсткий, а навіть вульгарний. Ті навики він набув у польському війську. Надзвичайно милими і товариськими виявили себе проф. Личманенко, Макарушка та сотник Озонів. На капралів вони не надавались, але мали задатки добрих, і то вищих старшин.
39
Сотник Озонів жив старими царськими навичками: все до старших стягав закаблуки разом і говорив: "Так точно". Колишній царський полковник Болдирів зовсім не знав німецької мови і насміхавсь зі всього. Коли йому давали наказ командувати сотнею, то ставав nepeд фронтом і замість "штіль-ґенштанд" і " ін глайх шріт марш"* він командував або "бляй-штіфт марш" або "блядь марш".
Наш керівник курсів давав виклади на теми організації армії або службових статутів, або читання мап. Два рази в тижні вояки мали марші по компасу за маршрутом на мапі(карті).
Найчастіше діставав такі завдання Вербицький. На вправи йшли у повному виряді і з тяжким скорострілом**. Михась брав скоростріла на рам'я і зі співом і підскоками додавав нам доброго настрою.
Протягом курсів ми стали свідками скандальної історії в батальйоні.
Одного вечора наш командир Кляйнов покликав до канцелярії ст. стрільця Р. Лазурка і наказав йому наступного дня вранці взяти до асисти ще М. Вербицького та мене, одержати набої і відпровадити з тюрми до дивізійного суду на розправу трьох стрільців. Потім відпровадити їх назад до тюрми.
Головним оскарженим був чоловік, приблизно по сорока роках. Він зовсім не здавав собі справи, що відбувається і що йому загрожує. Під час розправи стояли ми з крісами за оскарженими. Думаю, що Кляйнов спеціально нам доручив ту функцію, щоб застрашити і упокорити.
Їх оскаржувано як симулянтів, що уникають військової служби та ширять деморалізацію і тим способом понижують боєздатність вояків. Акт оскарження зроблено на підставі рапорту поручника Сухого про проступок. На розправі один з оскаржених зізнав, що лікар признав його хворим, а поручник Сухий переслідував і змушував до роботи. Щоб звільнитися від напасті, він подарував пор. Сухому годинника. Мимо того, поручник дальше примушував його до тяжких робіт і переслідував.
Рапорт про проступок поручника Сухого був достатнім для рішення військового суду. Розправа воєнного суду є дуже коротка, а ще в нашій дивізії командир Фрайтаґ спеціально вимагав суворих присудів, які сам зараз таки затверджував і не могло бути апеляції. Вирок звучав: за симуляцію - б місяців, за відтягування від військової служби - до 7-й років, а ширення деморалізації і обнижування боєздатності - кара смерті. Отже в підсумку - кара
* Струнко! Ходом руш!
* *кулемет.
40
смерті.
Засуджені не здавали собі справи: вони думали, що кара розстрілу наступить аж по відбутті тюремного ув'язнення. Під час відпроваджування їх до тюрми Лазурко мусів звернути увагу Сухому, щоб вступився і не дратував засуджених.
28 червня закінчився наш перевишкіл і командант Кляйнов зробив усім прощальний вечір. Він проґратулював воякам за успіхи, а особливо Любомирові Макарушці і повідомив, що від сьогодні він поручник і відходить в розпорядження командира дивізії, а у нашій справі прийде рішення з „Гауптфюрунсамту" (Головного управління призначень). Сотник Озонів і Личманенко не закінчили вишкіл через брак знання німецької мови. Лазурко, Болдирів, Максимець, Колодій залишились в першій сотні. Але служили без функцій, за винятком Лазурка, що очолив 3-тю чоту.
„ХЛОПЦІ, ПІДЕМО...”
В цілій дивізії рух, завантаження на станції і від'їзд на схід. Ніхто не знав куди, але була загальна радість, що до Галичини, а може і дальше.
В нашому курені почалися приготування: доповнювано стрільцям обмундирування та інший військовий виряд. Лазурко знаходився у своїй стихії: він всюди бігав, доглядав і викрикував.
Після дефіляди перед Гіммлєром нашу дивізію споряджено доброю і модерною зброєю.
Дефіляда була імпозантна. Колони стрільців йшли твердим кроком, аж іскри сипались з-під черевиків (військові черевики були підкуті залізними цвяхами, а дорога бетонова). Гарне було військо, так хіба колись йшли наші княжі дружинники.
З кожного полку залишено в Нойгаммері 3-й батальйон, а також кадровий ПОЛК.
Наш запасний курінь у складі п'яти сотень виїхав 2 липня 1944 р., а пеерд тим одержав поповнення свіжими рекрутами. Переважно то БУЛИ вже "кукурудзяники", тобто злапані в кукурудзі хлопці, що при відступі німців ховались там від мобілізації.
Стан нашої сотні: 400 стрільців в чотирьох чотах. Чотовими були: 1-ї - ст. десятник Юрко Нещеретний, 2-ої - ст. стрілець Бабій, 3-ої - Роман Лазурко, а 4-ої - ст. десятник Білий.
Нещеретний і Бабій прийшли до сотні зі старшинської школи, якої чомусь не закінчили. Всі господарчі підстаршини - німці, і то колишні ще з Гайделяґеру, типові нероби, що тримались свого командира Кляйнова. Між ними був один, що знав українську мову
41
і походив з "фольксдойчів" зі Станіславова. З ним приятелював Нещеретний.
В другій сотні стрінув я моїх знайомих, ст. десятників братів Рудавських. Старший з них, мгр. прав Антін, був поручником резерву польської армії, а Лев - хорунжим.
Отож, 2-го липня наш батальйон від'їхав зі станції Нойгаммер. Михась Вербицький, Максимець, Франьо Колодій і я ще не мали жодного військового рангу і їхали без будь-якого призначення. Hixто нами не цікавився, а до цього також, як німці так і наші підстаршини дивились з погордою і ми мусіли, певна річ, віддавати їм честь.
Погода була гарна, сонячна. Хлопці веселі, бо їдемо на Україну. Двері відкриті, вояки позвішували ноги з вагонів та майже цілу дорогу співають. Харчі отримали фронтові. Прибулі рекрути мають ще великі запаси своїх домашніх харчів і діляться ними з товаришами. Ми залишені як сироти і на нас ніхто не звертає уваги Хлопці - у доброму гуморі... співають переважно українські партизанські пісні. Переїжджаючи польською територією, наказано бойову готовність, приготувати скоростріли до стрілу. Підстаршим чергують. Настрій бадьорий, щойно тепер відчуваємо, що МИ українські вояки.
Минаємо міста і села. Про місце нового призначення нічого не відаємо. Були чутки, що їдемо на Станіславів (нині Івано-Франківськ) і там будемо переходити підготовку до фронту.
У всякому випадку, їдемо на Україну. Рік тому їхали ще як цивільні на захід, а тепер вже як вояки їдемо на Україну, на свою рідну землю, щоб боронити її перед відвічним ворогом.
Минаємо Перемишль, а далі Городок, і - на Львів. Їхали рідними теренами і люди знали, що це їхні стрільці, і всюди по станціях нас вітали. Були між ними і близькі та рідні. Може востаннє хотіли когось побачити і попрощатися, але поїзд суне і ніде не затримується.
Минаємо Городок. Вздовж колії стоять люди з пакунками. Чуємо крик : Миханьку! То мати пізнала свого сина і тільки зробила знак хреста... В багатьох покотилися сльози, бо кожний із нас когось залишив...
Вже смерком минаємо головний вокзал у Львові і поїзд, не затримуючись, суне на схід, в напрямі на Підзамче. Тепер вже ясно, що їдемо не на Станіславів, а на Золочів.
Читати наступну главу