Лев Стеткевич "Як з Бережан до кадри". Мемуари ветерана дивізії "Галичина". (Стор. 88-93)
Початок та необхідні пояснення
ГАЙДЕЛЯҐЕР
У БОЙОВІЙ ГРУПІ "БАЄРСДОРФ"
ДО НОЙГАММЕРУ
Ілюстрації
ЦАЙСАВ; ХЛОПЦІ, ПІДЕМО...
ПРИЗНАЧЕННЯ
ЗНОВУ НОЙГАММЕР І ЦАЙСАВ
НОВЕ ФОРМУВАННЯ ДИВІЗІЇ
ЇДУ НА ДАЛЬШИЙ ВИШКІЛ
СЛОВАЧЧИНА
РІЗДВО І ЙОРДАН НА СЛОВАЧЧИНІ
ПОКИДАЄМО СЛОВАЧЧИНУ
СЛОВЕНІЯ
Залишивши Грац, прямуємо на Марібор. 3'ясувалось, що ідемо в Югославію до боротьби з партизанами Тіта. Минаємо Марібор і входимо в Словенію. Погода вже майже весняна. Вступаємо в район, опанований партизанами. Проголошено наказ не віддалятися від частини. Вже посуваємось зі забезпеченням. Віз від воза - 50 метрів. Маршуємо в напрямку на Целлє. Одного полудня колона зупинилась в селі на обідній відпочинок. Польова кухня при дорозі розподіл "айнтопф", але тепер це зупа, в якій тільки бруква і вода. Ігноруючи заборону, хлопці ходять і заглядають на подвір'я.
Господарства гарні, і мимо війни та обов'язкових поставок, добротніші в порівнянні з нашими галицькими хатками, котрі, переважно, на курячій лапці. Раптом недалеко від кухні пролунало два постріли. Біжимо туди і бачимо - два наші хлопці на подвір'ї мертві і в крові. Там в селі їх і похоронили. Якби так німця застрелено, то певно були б розстріляли навколо всіх чоловіків, а то навіть жодних заходів не вжили. Похоронили і пішли далі.
Наступного дня рано тягнемось в напрямку на Віндіш-Грац: по правій стороні шосе досить високі гори, а по лівій - велика сіножать і навіть деревини немає. Курінь розтягнувся як вуж. Нараз дивимося, а навпроти нас, і то досить низько, два ворожі літаки. Ціла колона зупинилась. Хлопці розбіглись хто-куди по сіножаті. Конюхи, всі старшини і я мусіли затриматись коло возів. Літаки - прямо на нас. Я думав, що тут буде січкарня, коли вони обоє сіктимуть по обозі. Диво: літаки і до обозів не наближались, а знизились понад сіножать і висипали цілу масу листівок, що літали в повітрі, як великі снігові платки. Хлопці побачили, що обстрілу не буде, зірвались і давай збирати летючки, вигукуючи: „Тіто скинув нам папірки!" *. Дійсно з папірцями до куріння було дуже тяжко. Тютюном,типу „сам пан ріж - сам пан тре" (самосадом) хлопці запаслись ще в Австрії, в бауерів. Всі німці зірвались і кричать: ,,Кинь і не читай!" Нікому то і не в голові. В листівках партизани закликали не воювати з ними, бо то їхня, югослов'янська справа, і нам немає жодного діла до того.
Я вже згадував про розбазарювання хор.Лєнком сотенної залізної порції під час нашого маршу. Отже, він хотів ту справу якось розв'язати. Зараз вранці, під час маршу на Відніш-Грац до замку, де ми повинні були спинитися, Лєнк покликав мене і наказав зробити обшук в сотні по підводах. Мовляв, хлопці останньої ночі вкрали з воза всю залізну порцію. Мені нічого не лишилось, як сказати "так
---------------
*курильний папір
88
точно" і піти нібито робити обшук. Хорунжий усвідомлював, що я знаю причину, бо не раз був свідком пригощання, але хотів мати мою підтримку. Наказ є наказ. Я обернувсь і пішов, не думаючи робити ніякого обшуку. Через півгодини повернувся я і сповістив сотенного, що провів обшук, але не знайшов нічого. Той сказав "данке"(дякую) і був задоволений. Вся сотня, ймовірно, нічого не знала, за винятком харчового підстаршини Леська, бо він видавав продукти. Не знаю, чи розповів харчовик іншим старшинам, а передовсім заступникові сотенного, хорунжому Медведеві, бо не було в сотні ніякої реакції.
За Відніш-Грацом наша четверта сотня затрималась на три дні розмістилась в старовинному замку. Командант куреня квартирував з канцелярією за 3 км від замку, в сусідньому селі.
Входом до замку служила мурована брама з двома вежами по боках. Стан замку був добрий. Видно, югославський уряд дбав про своє минуле. Було досить кімнат для магазинів, для старшин, канцелярії і цілої сотні. Канцелярія примістилась в кімнаті біля в'їзду під вежою.
Того самого дня помічник харчового, ст.стрілець Яремко, приніс мені мій приділ харчів. Я на те подивився і сказав, щоб забрав назад, бо не можу прийняти: нам належиться фронтовий приділ, а тут бачу, що немає навіть звичайного пайка, бо тільки одна цигарка. На мій протест ст.стрілець Яремко відповів, що то є наказ сотенного Лєнка для вирівнювання крадіжки залізної порції. Пішов я відразу до наших старшин і розповів їм усе. Хор.Медвідь порадив зробити скаргу до куреня, але тільки від себе самого, бо від імені сотні був би вже бунт, що при війську є каральне. Всі старшини одержали також зменшений пайок. Отже, написав я скаргу до командира батальйону Кльокера, і як належало за статутом, заніс до сотенної канцелярії, передавши сотенному, хор.Лєнкові. Він подивився на мене, перечитав і сказав: „Отже добре, я завтра передам командирові куреня. Можеш відійти!" Наступного дня прийшов до мене сотенний писар Сенишин і повідомив, що маю прибути до канцелярії.
Я прийшов, службово зголосився сотенному, а він заявив , що якраз вертається з куреня, де обговорював мою скаргу з командиром Кльокером . Командир покарав мене 15-денним арештом у штрафній частині. Я заявив, що приймаю до відома і запитав, коли відійти до куреня. Лєнк подивився на мене і поцікавився, чи шкодую про свій вчинок. Кажу йому, що не шкодую і кари не боюся, але після повернення з штрафної частини куреня віддам справу до полку, а навіть дивізії. Лєнк зиркнув на мене і промовив: „Будьте
89
спокійні, вам не треба буде відбувати жодної кари, бо я вашої скарги не передавав до куреня." Я відповів, що сподівався того. Тоді Лєнк сказав, що можу бути вільний, а харчовий підстаршина видасть нормальний, належний мені раціон; запитав, чи я задоволений, і відповів "так точно" і відійшов. Очевидна річ, що зараз тут і там розповів всім про це. Уже ввечері отримав мій повний приділ, що не скажеш про цілу сотню. Хлопці обурились і харчів не взяли.
Отже, харчовому підстаршині нічого не залишилось, як роздати цілій сотні належну норму харчів і зголосити брак залізної порції курінному харчовому офіцерові. Наступного дня прийшов польовий жандарм і забрав з собою нашого сотенного.
Видно, що під час слухань в курені сотенний виправдовував: тим, що доручив мені під час маршу зробити в сотні обшук. Невдовзі покликано мене до куреня і заслухано ад'ютантом. Очевидна річ, що я визнав той факт, а хто вкрав, того я ствердити не міг. Ад'ютант по моїх зізнаннях подав руку і подякував. Він був переконаний, и наш сотенний справді розбазарив те все, але німець хотів німця порятувати, тому був задоволений моїми зізнаннями. Лєнка суд виправдав, але він до сотні вже не повернувся і сотенним призначили хорунжого Медведя. Одночасно переведено бунчужного Цв'яка до іншої сотні, де сотенним був німець, а до нашої сотні - того німця. Такі то зміни сталися завдяки розбазаренню залізної порції. На тому виграла ціла сотня і всі три наші старшини, бо позбулися німця.
Через три дні нам наказали залишити замок і перебратися до села в околиці міста Целлє. Ціла сотня розквартирувалася на досить великому фільварку. Команда куреня примістилась в селі, приблизно за 3 км від нас. Ми виконували службу інспекційного офіцера на зміну: раз хор. Зуляк, потім хор. Бендина, а в кінці я. Служба була легка, але вночі мусіли контролювати польові застави, і в товаристві тільки одного стрільця ходити полями кілька кілометрів до всіх тих застав. Всюди партизанами аж кишіло, і тому треба було з автоматом напоготові, дуже обережно, обходити село. Ми завжди виходили на чисте поле, щоб не йти селом, бо там кожна хата ставала гніздом партизанів, - люди прихильні їм, і дуже ворожі німцям. Словенцям і дивуватися не варто. Так по-варварськи, як німці чинили в Словенії, не поводили вони себе жодній іншій окупованій країні. Словенію приєднали до Райху (тобто корінної Німеччини). Змінено всі назви місцевостей на німецькі, також всі родові прізвища згерманізовано. Заборонено говори-навіть вдома рідною мовою. Дочка нашого господаря часто говорила зі мною і зі сльозами на очах прислуховувалась, як наші хлопці
90
співали. Розстрілювали нераз по 50 заручників денно. Люди були прихильні кожному, хто був проти німців. Цивільне населення знаходилось між молотом і ковадлом. З одного боку- партизани, що їм мусіли помагати і співпрацювати, а з другого- репресії німців. Гірку долю мали німецькі залоги, що стояли по містечках, або більших поселеннях. Солдати сиділи за укріпленнями, вікна замуровані, з отворами тільки для стрільби, а навкруги -"іспанські козли" (козли з залізничних рейок). Вояки поза укріпленнями не показувалися. Та хоча й умови були важкі, забезпечення залог- досить добре. Певно, значно гіршою стала їх доля після капітуляції.
Мимо ненависті до німців, нашим хлопцям жилося незле. Населення все-таки воліло наших ніж німців. Німці -бундючні і нахабні, а наші -скромні.
При тітовських партизанських відділах служили російські зв'язкові, що керували політичною і пропагандистською роботою. Під час однієї бойової акції з нашої четвертої сотні не повернулось семеро хлопців. Думали, що вони загинули. Але по кількох днях всі вернулись до сотні здорові і зізналися, що потрапили в оточення. Партизани взяли їх в полон і хотіли розстріляти. При тій партизанській частині була совєтська жінка в ранзі старшого лейтенанта. Не знаю, як поставитись до зізнань хлопців, але вони сказали, що перед розстрілом оборонила їх власне та зв'язкова. Вона заявила, що партизани не мають права того робити, бо то є совєтські люди і совєтська власть займеться розслідуванням їх справи. Вона залишила хлопців біля себе. Ті скористали з найближчої нагоди і прийшли назад до сотні. Тяжко було повірити в таку історію, бо всі семеро вернулися до сотні зі зброєю. Про всяк випадок командир батальйону похвалив їх за повернення до частини.
В половині березня мала місце велика акція проти партизанів. Залучена була вся дивізія, бо діяло в нашому районі 12 ворожих бригад. В тій акції брала участь вся четверта сотня. На постої залишились тільки обози з фірманами і персонал канцелярії.
Сніги були досить великі і довелося три ночі спати просто неба. Мали ми замкнути велике коло і ліквідувати можливих партизан, звужуючи перстень. Третього дня вранці наблизились до Стіжкової гори, де за вказівками розвідки повинні були бути партизани. Наша артилерія обстрілювала гору, а опісля піхота пішла в наступ. Ціла акція не принесла великих успіхів. Партизани вислизнули. Потрапив в полон один німецький дезертир, якого німці затовкли чобітьми. Ми тільки дивились, бо то була не наша справа. Під час просування під гору партизани обстріляли нашу лінію, і то з гори, з
91
дерев. Постріли були дуже влучні. Мали кілька поранених і вбитих Наш лікар (правдоподібно д-р Бучинський), що йшов в першій лінії, хотів підсунутись до пораненого, але куля влучили йому в головцу. Він, як лікар, загинув геройською смертю, виконуючи свій обов'язок. Перед похованням німці зі всіх вбитих постягали чоботи, а тіла загорнули в цельти*. Таким же чином похоронили і нашого лікаря. Хлопці страшенно "псочили"** німців. В нас такого не було, щоб тіл героя, та ще по смерті, обезчещувати, а в німців смерть - то смерть, а державне майно треба зберегти.
Один зі старшин нашого куреня обшукував господарства, чи не заховались де партизани. Поліз він з автоматом, готовим до пострілу на стрих***, і в тім моменті вискочив з-за комина**** партизан. Вони одночасно натисли спуски автоматів і, о диво,-в обидвох сталася осічка. Пощастило одному і другому, бо лишилися живі.
В одному селі, де ми відпочивали, стрілець, в пошуку за якоюсь їдою, знайшов цілу скриню більшовицьких пропагандивних летючок. Він доповів мені. Я прийняв до відома і сказав стрільцем щоб більше нікому не розповідав, бо війна закінчується і то не наша справа, а зголошення до німців може мати дуже погані наслідки.
По закінченні великої акції всі частини повернулися на свої квартири. Протягом нашої відсутності дезертирував ст.стрілецбь Будзан, сотенний обозний і його односельчанин, стрілець Гречко. Обидва вони, здається, уродженці Теребовлянщини. Причиною дезертирства була, правдоподібно, любов і намова, бо обидвом поводилося на службі дуже добре. Крутились в обозі і ніякий обов'язків в сотні не виконували, -як у нас казали: тільки жий та будь і чекай кінця війни. Теребовлянці не тільки самі втекли, але й забрали два сідла, автомати і пістолі. Очевидна річ, що хорунжий Медвідь зробив рапорт до батальйону. Ми були переконані, що на тім все закінчиться. Ціла сотня жалувала Будзана. Був то юнак не старше 20-ти років, з середньою освітою. Наступного дня, після рапорту, з канцелярії повідомили, що Гречко повернувся сам добровільно, а Будзана, пораненого в ногу під час облави, привезли до куреня і над ним відбудеться суд. Що сталось? Стрілець Гречко, скориставшись неуважністю Будзана, чи може вийшовши за потребою, втік та зголосивсь просто до ад'ютанта командира Кльокера. Там признався, що у відсутності сотні Будзан, під загрозою розстрілу, примусив його до дезертирства. Він замкнув його, нібито, в пивниці. Але втратив пильність, тому Гречко зумів
*плащ-намет;
**кляли
*** Стріха (прим. wlodek)
**** труба, димар (прим. wlodek)
92
втекти і прибути у батальйон. Відразу ввечері, за вказівками Гречка, відбулась облава під проводом десятника-фольксдойча. Вояки оточили хату, а десятник з автоматом зробив засідку в коридорі. Все відбувалось дуже тихо і господарі нічого навіть не передчували. Коридор був завдовжки приблизно 15 м, а в кінці його були двері до пивниці. Світла не було. Пізно вночі Будзан, з автоматом, готовим до стрільби, вийшов з пивниці. В темному коридорі наступив двобій, нічого не було чути, тільки звук пострілів. Будзан впав і перестав відстрілюватися. Він дістав кулю в праву ногу, через кість вище коліна. Вбігли хлопці і пораненого винесли . Німець вийшов неушкоджений, бо життя врятувала йому ручна граната, застромлена дерев'яною ручкою за пояс. Як виявилося,в нього влучили, але куля пройшла через гранату, не зачепивши запальника, і затрималася в грубім светрі. Факт дуже сумний: Юда продав свого брата. Обидва товариші-односельчани і Юда, замість прийти до сотні і здатися своїм, пішов до чужих. Певно, якби він прийшов до сотні, то наші старшини Медвідь і Зуляк знайшли б вихід. Справу можна було залагодити. Наприклад, піти до Будзана і намовити його до повернення, а в курені повідомити, що обидва ж вернулися з полону.
Наступного дня відбувся суд. Гречка навіть не покликали як свідка. Очевидна річ, що справа закінчилася карою смерті. Екзекуція відбулась ще того самого дня під ліском, при залізничнім насипі, скривавленого Будзана принесли і прив'язали до дерева. Я підійшов до нього і запитав, може перекаже щось родині, але той відповів, що немає що переказувати. І сказав таке: „Я блудний син, покинув своїх і нині мушу за те заплатити." Він був спокійний, а після того, як пролунали постріли, ще хвильку жив і помираючи сказав: „Дострільте скоро!" Хлопці, які виконували вирок, не бажали Будзанові смерті, тому тільки одна чи дві кулі прошили тіло. І старшина, який командував розстрілом, мусів страчуваного добивати. Було то сумне видовище, а Юда тим часом спокійно сидів у сотні.
Війна має свої права. Людина звикає до жорстокості. Наступного дня могилу Будзана вкривали квіти. То зробили місцеві люди.
Наступна глава
ГАЙДЕЛЯҐЕР
У БОЙОВІЙ ГРУПІ "БАЄРСДОРФ"
ДО НОЙГАММЕРУ
Ілюстрації
ЦАЙСАВ; ХЛОПЦІ, ПІДЕМО...
ПРИЗНАЧЕННЯ
ЗНОВУ НОЙГАММЕР І ЦАЙСАВ
НОВЕ ФОРМУВАННЯ ДИВІЗІЇ
ЇДУ НА ДАЛЬШИЙ ВИШКІЛ
СЛОВАЧЧИНА
РІЗДВО І ЙОРДАН НА СЛОВАЧЧИНІ
ПОКИДАЄМО СЛОВАЧЧИНУ
СЛОВЕНІЯ
Залишивши Грац, прямуємо на Марібор. 3'ясувалось, що ідемо в Югославію до боротьби з партизанами Тіта. Минаємо Марібор і входимо в Словенію. Погода вже майже весняна. Вступаємо в район, опанований партизанами. Проголошено наказ не віддалятися від частини. Вже посуваємось зі забезпеченням. Віз від воза - 50 метрів. Маршуємо в напрямку на Целлє. Одного полудня колона зупинилась в селі на обідній відпочинок. Польова кухня при дорозі розподіл "айнтопф", але тепер це зупа, в якій тільки бруква і вода. Ігноруючи заборону, хлопці ходять і заглядають на подвір'я.
Господарства гарні, і мимо війни та обов'язкових поставок, добротніші в порівнянні з нашими галицькими хатками, котрі, переважно, на курячій лапці. Раптом недалеко від кухні пролунало два постріли. Біжимо туди і бачимо - два наші хлопці на подвір'ї мертві і в крові. Там в селі їх і похоронили. Якби так німця застрелено, то певно були б розстріляли навколо всіх чоловіків, а то навіть жодних заходів не вжили. Похоронили і пішли далі.
Наступного дня рано тягнемось в напрямку на Віндіш-Грац: по правій стороні шосе досить високі гори, а по лівій - велика сіножать і навіть деревини немає. Курінь розтягнувся як вуж. Нараз дивимося, а навпроти нас, і то досить низько, два ворожі літаки. Ціла колона зупинилась. Хлопці розбіглись хто-куди по сіножаті. Конюхи, всі старшини і я мусіли затриматись коло возів. Літаки - прямо на нас. Я думав, що тут буде січкарня, коли вони обоє сіктимуть по обозі. Диво: літаки і до обозів не наближались, а знизились понад сіножать і висипали цілу масу листівок, що літали в повітрі, як великі снігові платки. Хлопці побачили, що обстрілу не буде, зірвались і давай збирати летючки, вигукуючи: „Тіто скинув нам папірки!" *. Дійсно з папірцями до куріння було дуже тяжко. Тютюном,типу „сам пан ріж - сам пан тре" (самосадом) хлопці запаслись ще в Австрії, в бауерів. Всі німці зірвались і кричать: ,,Кинь і не читай!" Нікому то і не в голові. В листівках партизани закликали не воювати з ними, бо то їхня, югослов'янська справа, і нам немає жодного діла до того.
Я вже згадував про розбазарювання хор.Лєнком сотенної залізної порції під час нашого маршу. Отже, він хотів ту справу якось розв'язати. Зараз вранці, під час маршу на Відніш-Грац до замку, де ми повинні були спинитися, Лєнк покликав мене і наказав зробити обшук в сотні по підводах. Мовляв, хлопці останньої ночі вкрали з воза всю залізну порцію. Мені нічого не лишилось, як сказати "так
---------------
*курильний папір
88
точно" і піти нібито робити обшук. Хорунжий усвідомлював, що я знаю причину, бо не раз був свідком пригощання, але хотів мати мою підтримку. Наказ є наказ. Я обернувсь і пішов, не думаючи робити ніякого обшуку. Через півгодини повернувся я і сповістив сотенного, що провів обшук, але не знайшов нічого. Той сказав "данке"(дякую) і був задоволений. Вся сотня, ймовірно, нічого не знала, за винятком харчового підстаршини Леська, бо він видавав продукти. Не знаю, чи розповів харчовик іншим старшинам, а передовсім заступникові сотенного, хорунжому Медведеві, бо не було в сотні ніякої реакції.
За Відніш-Грацом наша четверта сотня затрималась на три дні розмістилась в старовинному замку. Командант куреня квартирував з канцелярією за 3 км від замку, в сусідньому селі.
Входом до замку служила мурована брама з двома вежами по боках. Стан замку був добрий. Видно, югославський уряд дбав про своє минуле. Було досить кімнат для магазинів, для старшин, канцелярії і цілої сотні. Канцелярія примістилась в кімнаті біля в'їзду під вежою.
Того самого дня помічник харчового, ст.стрілець Яремко, приніс мені мій приділ харчів. Я на те подивився і сказав, щоб забрав назад, бо не можу прийняти: нам належиться фронтовий приділ, а тут бачу, що немає навіть звичайного пайка, бо тільки одна цигарка. На мій протест ст.стрілець Яремко відповів, що то є наказ сотенного Лєнка для вирівнювання крадіжки залізної порції. Пішов я відразу до наших старшин і розповів їм усе. Хор.Медвідь порадив зробити скаргу до куреня, але тільки від себе самого, бо від імені сотні був би вже бунт, що при війську є каральне. Всі старшини одержали також зменшений пайок. Отже, написав я скаргу до командира батальйону Кльокера, і як належало за статутом, заніс до сотенної канцелярії, передавши сотенному, хор.Лєнкові. Він подивився на мене, перечитав і сказав: „Отже добре, я завтра передам командирові куреня. Можеш відійти!" Наступного дня прийшов до мене сотенний писар Сенишин і повідомив, що маю прибути до канцелярії.
Я прийшов, службово зголосився сотенному, а він заявив , що якраз вертається з куреня, де обговорював мою скаргу з командиром Кльокером . Командир покарав мене 15-денним арештом у штрафній частині. Я заявив, що приймаю до відома і запитав, коли відійти до куреня. Лєнк подивився на мене і поцікавився, чи шкодую про свій вчинок. Кажу йому, що не шкодую і кари не боюся, але після повернення з штрафної частини куреня віддам справу до полку, а навіть дивізії. Лєнк зиркнув на мене і промовив: „Будьте
89
спокійні, вам не треба буде відбувати жодної кари, бо я вашої скарги не передавав до куреня." Я відповів, що сподівався того. Тоді Лєнк сказав, що можу бути вільний, а харчовий підстаршина видасть нормальний, належний мені раціон; запитав, чи я задоволений, і відповів "так точно" і відійшов. Очевидна річ, що зараз тут і там розповів всім про це. Уже ввечері отримав мій повний приділ, що не скажеш про цілу сотню. Хлопці обурились і харчів не взяли.
Отже, харчовому підстаршині нічого не залишилось, як роздати цілій сотні належну норму харчів і зголосити брак залізної порції курінному харчовому офіцерові. Наступного дня прийшов польовий жандарм і забрав з собою нашого сотенного.
Видно, що під час слухань в курені сотенний виправдовував: тим, що доручив мені під час маршу зробити в сотні обшук. Невдовзі покликано мене до куреня і заслухано ад'ютантом. Очевидна річ, що я визнав той факт, а хто вкрав, того я ствердити не міг. Ад'ютант по моїх зізнаннях подав руку і подякував. Він був переконаний, и наш сотенний справді розбазарив те все, але німець хотів німця порятувати, тому був задоволений моїми зізнаннями. Лєнка суд виправдав, але він до сотні вже не повернувся і сотенним призначили хорунжого Медведя. Одночасно переведено бунчужного Цв'яка до іншої сотні, де сотенним був німець, а до нашої сотні - того німця. Такі то зміни сталися завдяки розбазаренню залізної порції. На тому виграла ціла сотня і всі три наші старшини, бо позбулися німця.
Через три дні нам наказали залишити замок і перебратися до села в околиці міста Целлє. Ціла сотня розквартирувалася на досить великому фільварку. Команда куреня примістилась в селі, приблизно за 3 км від нас. Ми виконували службу інспекційного офіцера на зміну: раз хор. Зуляк, потім хор. Бендина, а в кінці я. Служба була легка, але вночі мусіли контролювати польові застави, і в товаристві тільки одного стрільця ходити полями кілька кілометрів до всіх тих застав. Всюди партизанами аж кишіло, і тому треба було з автоматом напоготові, дуже обережно, обходити село. Ми завжди виходили на чисте поле, щоб не йти селом, бо там кожна хата ставала гніздом партизанів, - люди прихильні їм, і дуже ворожі німцям. Словенцям і дивуватися не варто. Так по-варварськи, як німці чинили в Словенії, не поводили вони себе жодній іншій окупованій країні. Словенію приєднали до Райху (тобто корінної Німеччини). Змінено всі назви місцевостей на німецькі, також всі родові прізвища згерманізовано. Заборонено говори-навіть вдома рідною мовою. Дочка нашого господаря часто говорила зі мною і зі сльозами на очах прислуховувалась, як наші хлопці
90
співали. Розстрілювали нераз по 50 заручників денно. Люди були прихильні кожному, хто був проти німців. Цивільне населення знаходилось між молотом і ковадлом. З одного боку- партизани, що їм мусіли помагати і співпрацювати, а з другого- репресії німців. Гірку долю мали німецькі залоги, що стояли по містечках, або більших поселеннях. Солдати сиділи за укріпленнями, вікна замуровані, з отворами тільки для стрільби, а навкруги -"іспанські козли" (козли з залізничних рейок). Вояки поза укріпленнями не показувалися. Та хоча й умови були важкі, забезпечення залог- досить добре. Певно, значно гіршою стала їх доля після капітуляції.
Мимо ненависті до німців, нашим хлопцям жилося незле. Населення все-таки воліло наших ніж німців. Німці -бундючні і нахабні, а наші -скромні.
При тітовських партизанських відділах служили російські зв'язкові, що керували політичною і пропагандистською роботою. Під час однієї бойової акції з нашої четвертої сотні не повернулось семеро хлопців. Думали, що вони загинули. Але по кількох днях всі вернулись до сотні здорові і зізналися, що потрапили в оточення. Партизани взяли їх в полон і хотіли розстріляти. При тій партизанській частині була совєтська жінка в ранзі старшого лейтенанта. Не знаю, як поставитись до зізнань хлопців, але вони сказали, що перед розстрілом оборонила їх власне та зв'язкова. Вона заявила, що партизани не мають права того робити, бо то є совєтські люди і совєтська власть займеться розслідуванням їх справи. Вона залишила хлопців біля себе. Ті скористали з найближчої нагоди і прийшли назад до сотні. Тяжко було повірити в таку історію, бо всі семеро вернулися до сотні зі зброєю. Про всяк випадок командир батальйону похвалив їх за повернення до частини.
В половині березня мала місце велика акція проти партизанів. Залучена була вся дивізія, бо діяло в нашому районі 12 ворожих бригад. В тій акції брала участь вся четверта сотня. На постої залишились тільки обози з фірманами і персонал канцелярії.
Сніги були досить великі і довелося три ночі спати просто неба. Мали ми замкнути велике коло і ліквідувати можливих партизан, звужуючи перстень. Третього дня вранці наблизились до Стіжкової гори, де за вказівками розвідки повинні були бути партизани. Наша артилерія обстрілювала гору, а опісля піхота пішла в наступ. Ціла акція не принесла великих успіхів. Партизани вислизнули. Потрапив в полон один німецький дезертир, якого німці затовкли чобітьми. Ми тільки дивились, бо то була не наша справа. Під час просування під гору партизани обстріляли нашу лінію, і то з гори, з
91
дерев. Постріли були дуже влучні. Мали кілька поранених і вбитих Наш лікар (правдоподібно д-р Бучинський), що йшов в першій лінії, хотів підсунутись до пораненого, але куля влучили йому в головцу. Він, як лікар, загинув геройською смертю, виконуючи свій обов'язок. Перед похованням німці зі всіх вбитих постягали чоботи, а тіла загорнули в цельти*. Таким же чином похоронили і нашого лікаря. Хлопці страшенно "псочили"** німців. В нас такого не було, щоб тіл героя, та ще по смерті, обезчещувати, а в німців смерть - то смерть, а державне майно треба зберегти.
Один зі старшин нашого куреня обшукував господарства, чи не заховались де партизани. Поліз він з автоматом, готовим до пострілу на стрих***, і в тім моменті вискочив з-за комина**** партизан. Вони одночасно натисли спуски автоматів і, о диво,-в обидвох сталася осічка. Пощастило одному і другому, бо лишилися живі.
В одному селі, де ми відпочивали, стрілець, в пошуку за якоюсь їдою, знайшов цілу скриню більшовицьких пропагандивних летючок. Він доповів мені. Я прийняв до відома і сказав стрільцем щоб більше нікому не розповідав, бо війна закінчується і то не наша справа, а зголошення до німців може мати дуже погані наслідки.
По закінченні великої акції всі частини повернулися на свої квартири. Протягом нашої відсутності дезертирував ст.стрілецбь Будзан, сотенний обозний і його односельчанин, стрілець Гречко. Обидва вони, здається, уродженці Теребовлянщини. Причиною дезертирства була, правдоподібно, любов і намова, бо обидвом поводилося на службі дуже добре. Крутились в обозі і ніякий обов'язків в сотні не виконували, -як у нас казали: тільки жий та будь і чекай кінця війни. Теребовлянці не тільки самі втекли, але й забрали два сідла, автомати і пістолі. Очевидна річ, що хорунжий Медвідь зробив рапорт до батальйону. Ми були переконані, що на тім все закінчиться. Ціла сотня жалувала Будзана. Був то юнак не старше 20-ти років, з середньою освітою. Наступного дня, після рапорту, з канцелярії повідомили, що Гречко повернувся сам добровільно, а Будзана, пораненого в ногу під час облави, привезли до куреня і над ним відбудеться суд. Що сталось? Стрілець Гречко, скориставшись неуважністю Будзана, чи може вийшовши за потребою, втік та зголосивсь просто до ад'ютанта командира Кльокера. Там признався, що у відсутності сотні Будзан, під загрозою розстрілу, примусив його до дезертирства. Він замкнув його, нібито, в пивниці. Але втратив пильність, тому Гречко зумів
*плащ-намет;
**кляли
*** Стріха (прим. wlodek)
**** труба, димар (прим. wlodek)
92
втекти і прибути у батальйон. Відразу ввечері, за вказівками Гречка, відбулась облава під проводом десятника-фольксдойча. Вояки оточили хату, а десятник з автоматом зробив засідку в коридорі. Все відбувалось дуже тихо і господарі нічого навіть не передчували. Коридор був завдовжки приблизно 15 м, а в кінці його були двері до пивниці. Світла не було. Пізно вночі Будзан, з автоматом, готовим до стрільби, вийшов з пивниці. В темному коридорі наступив двобій, нічого не було чути, тільки звук пострілів. Будзан впав і перестав відстрілюватися. Він дістав кулю в праву ногу, через кість вище коліна. Вбігли хлопці і пораненого винесли . Німець вийшов неушкоджений, бо життя врятувала йому ручна граната, застромлена дерев'яною ручкою за пояс. Як виявилося,в нього влучили, але куля пройшла через гранату, не зачепивши запальника, і затрималася в грубім светрі. Факт дуже сумний: Юда продав свого брата. Обидва товариші-односельчани і Юда, замість прийти до сотні і здатися своїм, пішов до чужих. Певно, якби він прийшов до сотні, то наші старшини Медвідь і Зуляк знайшли б вихід. Справу можна було залагодити. Наприклад, піти до Будзана і намовити його до повернення, а в курені повідомити, що обидва ж вернулися з полону.
Наступного дня відбувся суд. Гречка навіть не покликали як свідка. Очевидна річ, що справа закінчилася карою смерті. Екзекуція відбулась ще того самого дня під ліском, при залізничнім насипі, скривавленого Будзана принесли і прив'язали до дерева. Я підійшов до нього і запитав, може перекаже щось родині, але той відповів, що немає що переказувати. І сказав таке: „Я блудний син, покинув своїх і нині мушу за те заплатити." Він був спокійний, а після того, як пролунали постріли, ще хвильку жив і помираючи сказав: „Дострільте скоро!" Хлопці, які виконували вирок, не бажали Будзанові смерті, тому тільки одна чи дві кулі прошили тіло. І старшина, який командував розстрілом, мусів страчуваного добивати. Було то сумне видовище, а Юда тим часом спокійно сидів у сотні.
Війна має свої права. Людина звикає до жорстокості. Наступного дня могилу Будзана вкривали квіти. То зробили місцеві люди.
Наступна глава