Лев Стеткевич "Як з Бережан до кадри". Мемуари ветерана дивізії "Галичина". (Стор. 72-82)
Початок та необхідні пояснення
ГАЙДЕЛЯҐЕР
У БОЙОВІЙ ГРУПІ "БАЄРСДОРФ"
ДО НОЙГАММЕРУ
Ілюстрації
ЦАЙСАВ; ХЛОПЦІ, ПІДЕМО...
ПРИЗНАЧЕННЯ
ЗНОВУ НОЙГАММЕР І ЦАЙСАВ
НОВЕ ФОРМУВАННЯ ДИВІЗІЇ
ЇДУ НА ДАЛЬШИЙ ВИШКІЛ
СЛОВАЧЧИНА
В канцелярії нам видали проїзні документи. Я одержав квиток до Подміра у Словаччині. В цей час ціла українська дивізія вже покинула Нойгаммер і також переїхала в цю країну. Бойову групу Вільднера розформовано і кожний її учасник повернувся до своєї частини. Нашу дивізію розміщено частинами по містечках і ceлах на підгір'ї, для боротьби з партизанами. Штаб дивізії розташувався Желіні.
В першім тижні листопада 1944 року я покинув Бенешов і через Відень виїхав до Братислави. Там мусів кілька годин чекати на сполучення Желіна - Подмєр. У Словаччині я ще ніколи не був, і тому не уявляв собі, як вона дійсно виглядає. За мірку брав Протекторат Чехії, але ввійшовши до зали чекання, був здивований і мало не перетворився на стовп солі, як жона Лота. Став посередині зали і дивлюся - є все, як у Львові перед війною, а найбільше дивувало, що ніхто не товпився і не було черги.
Почавши від солодощів, а скінчивши на ковбасних виробах, вудженині і правдивій каві,- все було, чого тільки душа забажає. Підійшов я до продавця і запитав, чи продають за німецькі марки. Він сказав, що треба заміняти їх на чеські круни і показав місце на вокзалі, де німецький офіцер обмінював гроші. Зайшов я до нього і показав документи,- звідки і куди їду. Той подивився і заявив, що належну кількість грошей обміняють в моїй частині. Отже, повернувсь я до зали чекання з нічим і сів біля вільного столика, очікуючи сполучення Желіна-Подмєр. Підійшов до мене пан середнього віку і запитав, чому нічого не їм. Сказав він, що по левикові на рукаві пізнає, що я з українського війська. Він почуває велику симпатію і вдячність за те, що ми, вояки братнього народу, врятували його малу країну від більшовицького хаосу. Я відповів, що вертаюсь з Протекторату і чекаю на сполучення. Маю тільки німецькі марки, які зможу обміняти лише на місці постійного призначення, він запропонував 150 крун, які я, очевидно, прийняв. Зараз же купив три пачки цигарок і дещо їсти. Мій приятель, словацький патріот, стояв на становищі, що тільки самостійність може принести всесторонній розвиток країні, був свідомий того, що комунізм не принесе Словаччині щастя.
За фахом він учитель. Ми могли цілком добре порозумітися
72
Словацька мова була для мене більше зрозумілою ніж чеська. Той добродій був першим словаком, якого зустрів у своєму житті. Від тієї хвилини у мене все була найкраща думка про словацький нарід.
У Желіні я висів з поїзда і пішов до штабу дивізії. В канцелярії застав старого знайомого ще з 6-ї сотні, 30-го полку, поручника Хіцяка. Він сидів на кріслі під стіною і був без поясного ременя. Коло стола стояв польовий жандарм і розмовляв з черговим старшиною. Не знаючи нічого, я втішився і хотів привітатись. Поручник Хіцяк сказав: „Прошу не підступати, бо я арештований". Не зміг запитати його, чому і за що. Я почекав аж жандарм скінчив розмову, забрав якісь папери і випровадив пор.Хіцяка. Більше його в дивізії не стрічав. Думаю, що до арешту довів його алкоголь, який він вживав залюбки і надмірно.
Черговий офіцер переглянув мої документи, подивився в якийсь список, звернув опечатаний сургучем конверт і сказав їхати до Подмєра, в штаб 30-го полку, де вже знають про моє призначення, Дав також розклад руху поїздів і я пішов на вокзал.
До Подмєра приїхав вже пізно вночі. Інспекційний офіцер запропонував переночувати, бо вже пізно і ад'ютанта полку нема, а сам він нічого не знає. Я передрімав ніч у кріслі, в сусідній кімнаті, бо не хотів іти до нічліжки. На другий день зголосивсь до ад'ютанта. Той забрав у мене всі документи і виписав новий наказ-направлення до 1-го куреня 30-го полку, який дисклокувався в Поварській Бистриці над Вагом.
В канцелярії куреня зустрів я колишнього товариша з молодших класів бережанської Гімназії і пластового куреня ім. гетьмана Павла Полуботка, Богдана Бігуса. Він, в ранзі хорунжого, виконував функцію старшини для спеціальних доручень. Бігус пішов зі мною до ад'ютанта і представив як свого колєґу і офіцера резерву. Завдяки тому ставлення до мене командира Кльокера і ад'ютанта весь час, аж до закінчення війни, було дуже коректним.
Одержав я приділ* до 4-ї сотні як збройовий підстаршина. Сотня ця містилась у північній частині міста, у великому залі колишнього кінотеатру. Там квартирували стрільці, а на галереї - підстаршини. При вході була кімната, у якій містився склад зброї, а в іншій, першій направо - склад амуніції і вибухових матеріалів. Ще дальша кімната служила складом харчів і мешканням постачальника. Канцелярія сотні містилась в приміщенні колишньої контори кінотеатру. Будинок був відокремлений від інших будівель великим
-----------
*приділ - призначення
-----------
73
подвір'ям і городом, та ще огороджений високим муром, залізною огорожею з входовою брамою. При ній стояла будка вартового, а у вестибюлі, направо від збройового магазину, чатівня. З великого солдатського залу, направо було троє дверей, що вели до малих кімнат. В одній поселився я і тут же був магазин* вибухових матеріалів, а остання кімната служила квартирою трьом старшинам. Під сценою був зложений паркет. Наші хлопці вживали його до паління в печах. Польова сотенна кухня містилась під тимчасовим з дахом на подвір'ї. Там також поскладали свіжу капусту, що мерзла, а потім гнила. Від неї тягнуло страшним смородом. Кухарі варили ту капусту разом з бараболею. Це було їсти майже неможливо. Я харчувався в ресторані, де кожного дня стрічав хор.Бігуса та інших старшин. Харч в сотні був нестерпний. Хлопців рятували "слечні" - словацькі дівчата, пригощаючи у своїх домах. Майже кожний мав "слечну". Словачки липли до наших хлопців, як мухи до меду.
Місто Поварська Бистриця було невеличке, але гарне і дуже чисте. З півночі оточували його гори, а на південь простяглася широка долина, що її творила ріка Ваг.
Зголосився я в сотенного 4-ої сотні, хорунжого Корнила Медвідя. Окрім нього були ще два старшини, також українці, Володимир Зуляк і Іван Бендина. Сотенний Медвідь завжди виглядав елегантно, дбав про свій вигляд. Мав міцну статуру, добру посмішку на обличчі, поводився чемно. Але вище його чемності була надмірна гордість. Хорунжий Володимир Зуляк - являв собою цілковиту протилежність сотника: з вигляду суворий, але гордості в нього не було. Дбав про своїх людей і ніколи не зловживав владою. Це був добрий вояк, справедливий і люблений стрільцями. Зовсім інший - хор. Іван Бендина. На кожному кроці в нього видно було простатство і брак освіти. Дивно, як Бендина міг стати старшиною. Це був боягуз, але нахабний і користувавсь своєю владою, щоб здобути кращі приділи харчів у харчового сотенного. Командував чотою гранатометів обершарфюрер Вітман. Він почувавсь у сотні дуже зле, бо був одинокий і не дружив з ніким. Посаду бунчужного займав підстаршинський кандидат, стрілець Цв'як.
Був то тип правдивого бунчужного. Родом зі Львова, знав душу простої людини і вмів підійти до стрільців. Але було йому важко, бо підстаршини не мали пошани до нього, як до простого стрільця. Коли Цв'як командував, то підстаршини тих команд не виконували. Правда, довго це не тривало, бо дуже скоро бунчужного Цв'яка батальйонним наказом піднесено** до ст. десятника. Обов'язки
* магазин = тут: склад (прим. wlodek)
** присвоєно, надано військове звання
74
сотенного писаря виконував стрілець Сенишин. Він підтримував добрі стосунки зі старшинами і бунчужним Цв'яком. Майже всі хлопці мали "слечни", мав одну і Сенишин. Кожного вечора після служби вони зустрічалися. Одного разу наші молоді старшини вирішили пожартувати. Всипали писареві до вечірньої кави порошку на сексуальне збудження, але сотенний Медвідь заборонив йому залишати квартиру. Треба було видіти, як Сенишин, цілий червоний, благав сотенного про вихід. Вкінці хор.Медвідь змилосердився над ним і дозволив відвідати "слечну".
Сотня мала кількох дуже добрих підстаршин. Були вони випускниками підстаршинської школи, але без підстаршинських ранг, а тільки з одним "личком" на погонах, як кандидати. Їх ситуація досить невигідна, бо фактично випускники нічим не різнилися від стрільців, і виконували важкі обов'язки в сотні, а до того ж -у важкій сотні , де треба мати більше знань ніж у звичайній стрілецькій. То тривало кілька тижнів і аж перед латинським Різдвом у грудні всіх їх піднесено до стану десятників. Нині пам'ятаю такі прізвища: Бородаєвич, Журавель, Тичка, Кривохижа. Один Бородаєвич не чувсь добре у своїй ролі. Абсольвент середньої школи, мав амбіції на старшину, але чомусь йому не поталанило. Бородаєвич був надзвичайно честолюбний, бокував від підстаршин, а до старшин не мав доступу. Інтелігент ніколи не буде добрим підстаршиною. Коли виступали перед сотнею хор. Бендина, Цв'як, або Тичка - ціла сотня мала забаву. Вони вміли при зверненні до маси застосувати звороти типу:"Чого скулився, як воли на морозі", або "чого трясешся, як блоха на нитці". Інтелігент подібного ніколи б не сказав, бо не мав достатнього запасу таких виразів.
Сотня несла службу на роздоріжжі і часто виходила в гори на бойові завдання. Був я при дивізії від 17 липня 1943 року, але такої нужди у війську я ще не бачив. Німці вже цілком не дбали про краще спорядження. Наша сотня дійсно виглядала як за часів Наполеона, під час його зимового відвороту з-під Москви. Мундири „з кропиви"* розлазились, а з черевиків виглядали пальці. Ніколи вся сотня не йшла на бойове завдання, бо не вистачало взуття. Були такі, що ходили майже босі. Сотенні шевці весь час займалися направою взуття. Як я вже згадував, харчі були майже такі як в концтаборах. Рятував хліб, а далі половину військової плати видавали в словацьких кронах і хлопці докуповували дещо з харчів, особливо жири.
Сотню заїдали воші. Я переконався в цьому особисто. Був у
-------------
*„з кропиви" - так жартівливо називали штапельні тканини
75
сотні колишній лісник, на прізвище Пасічинський, типовий інтелігент, що не надавався до війська. Був він тихий, спокійний, але біда і бруд зробили з нього нікудишню особу. На вправи не ходив, бо цілий час хорував на нирки. Було бідолаху шкода, тому дозволив йому до полудня сидіти в моїй кімнаті, підтримувати вогонь в печі і грітися. Я не сподівався, що його присіли воші і що він під час моєї відсутності буде лягати в моє ліжко. Першої ночі після такого експерименту, коли я положився спати, мене заатакували тисячі вошей. Мусів до ранку пересидіти і вже не клався. Зараз другого дня пішов до курінного мундурового, отримав комплект нового обмундирування, викупався, а старі речі, разом з коцом, викинув.
Згадуючи всіх старшин і підстарший, не можна поминути функційних. Найважливішою особою серед них можна назвати постачальника на ім'я Лесько, уродженця Бучаччини. Був то досить інтелігентний хлопець. Його помічником, як рівночасно і моїм вважався ст.стрілець Яремко. То було правдиве лисеня. Він гнувся в чотири погибелі перед всяким військовим начальством, щоб тільки не ходити на жодні вправи і не нести служби.
При гранатометах фахівцем від мірничих приладів служив стрілець Сачик. Був то тип селянського інтелігента, дуже солідний в службі і дійсно фахівець у своїй справі.
Командантом сотенних обозів був постачальник кормів ст.стрілець Будзан, а його помічником - стрілець Гречко. Про них обидвох згадаю ще пізніше.
Мав я щастя до гарних жестів зі сторони словаків. І тут, подібно як у Братіславі, зазнав я словацької уваги і доброти. Якось верталися ми велосипедами разом з булавним, батальйоновим зброярем. Їздили підбирати пригоже місце на вправи для стрільби. По дорозі запросила нас обидвох словачка до свого помешкання. Вона була власником гарної кондитерської і пекарні. Пригостила нас правдивою кавою і тістечками, а на прощання щедро обдарувала. Ця жінка майже зі сльозами на очах згадувала жахливий час перевороту і була глибоко вдячна нам за визволення ВІД комуністичних банд.
Наш командир батальйону ще й виконував обов'язки коменданта гарнізону на район Поварської Бистриці. Завданням нашої дивізії була ліквідація залишків комуністичних партизан. Коменданти гарнізону розглядали справи поодиноких партизанів і найчастіше звільняли їх додому. Ніде, в жодній країні німці НЕ поводились так культурно, як у Словаччині. Судили хіба за грубі злочини. Такий випадок трапився в районі Поварської Бистриці. Між
76
групою зловлених партизанів знайшовся бандит, який для особистої користі замордував і пограбував цілу родину лісничого. Очевидна річ, що військовий суд засудив його на кару смерті через повішення, а наш командир вирок затвердив. Стратили бандита публічно на ринку. Напевно більшовики нині в Поварській Бистриці назвали його іменем площу.
Незабаром настали персональні зміни В нашій сотні. Прийшов німець, хор.Лєнк, що замінив хор.Медведя на посту сотенного, а останній обняв першу чоту. Хор.Лєнк дуже не любив і легковажив нашими старшинами. Кожного вечора давав розпорядження на спеціальній відправі. Ставали в ряд всі три старшини, а на кінці я. Мусіли стояти на відправі перед Лєнком щонайменше півгодини і ЗАПИСУВАТИ його розпорядження. Кожного тижня хорунжий робив перегляд зброї в сотні. Кликав до себе поодиноких стрільців, я зі своїх реєстрів вичитував номера, А Лєнк контролював, чи відповідало те реєстрам. Атмосфера В сотні була неприємна. Наші старшини тримались окремо і з Лєнком не зближалися.
Формально було заборонено зустрічатися з цивільним населенням, але заборони нічого не помагали. Життя є сильніше за всі заборони. А до цього треба ще додати, що словаки ставилися до нас дуже гарно. Навіть вірили, може і щиро, що буде українська держава і вони зможуть прилучитися. До чехів і поляків вони такої довіри не мали.
Наша сотня несла вартову службу по два боки міста. Одного разу я як інспекційний офіцер куреня, пішов вночі на контроль, то на ОДНОМУ пункті, окрім вартового, не застав навіть коменданта варти.
Очевидна річ, я до службової книжки не вписував це порушення, бо залишення комендантом посту загрожувало польовим судом.
Службу інспекційного офіцера виконували хор.Зуляк, хор.Бендина і я, всі з четвертої сотні, а з другої - також двоє наших старшин, і зі штабу булавний. Отже, мали чергувати один раз в тиждень, бо всіх нас було семеро. Під час чергування мали за обов'язок контролювати всі пункти, де несли службу, а окрім того, наглядати за вартовими четвертої і другої сотень. Вночі передавалось в полк до Подм'єра телефоном повідомлення: "Без особливих випадків" - і все.
Якось трапилася мені неприємна пригода. Одного пополудня всі наші старшини пішли до батальйону на відправу, а мені доручули зі сотнею провести пополудневі заняття. Місце їх - сіножать над потоком, ЩО впадав до ріки Ваг. Темою занять повинні були бути
77
того дня виклади про ручні гранати, як бойові так і димові. Також повинен був розповісти про "Т"- міни* і протитанкові п'ястуки**. Склад всіх вибухових матеріалів містився в моїй кімнаті. Там стояло ліжко, на якому ночував.
Зарядив я ручні гранати для хлопців на бойове завдання. Сотня вже була готова до відмаршу. До мене прийшов ст.стрілець Журавель та ще один вояк, щоб забрати потрібні вибухові матеріали. Я натягав і підперізував маскувальний одяг поясом, а Журавель збирав і клав на стіл зброю. Побачив я, що вояки почали хизуватися своїм знанням протитанкового п'ястука. Я звернув увагу, щоб не грались тим і, про всяк випадок, взяв від них ту грізну зброю, викрутив ручку і усунув два запальники. Залишивсь тільки т.зв. викидний заряд. Ми вже майже відходили, як Журавель натиснув кнопку на ручці і втім моменті стався вибух. Щастя, що я вийняв запальник і п'ястука не розірвало. Вікна вилетіли, а піч перевернулася. В мене на ліжку відпочивав сотенний писар Сенишин. Він зірвався і вискочив крізь вікно. В першому моменті я не знав, що сталося. Лише побачив великі, перелякані очі Журавля, що тримав в руках ручку від п'ястука. Можна собі уявити, який був би вибух і його наслідки, коли б запальники залишалися на місці! Загорівся б увесь будинок, а також купи ручних гранат і "Т"- мін, а за тим почали б вибухати цілі скрині крісових набоїв. На щастя, обійшлося без трагедії.
Мав наш курінь гарне і приємне латинське Різдво у грудні 1944, прибув з візитом "Веселий Львів". Особливо я мав велику радість, бо приїхали бережанські краяни: Ірена і Юрко Лаврівські та мій близький знайомий, пан Опар. Панство Лаврівські пригадали гарні юнацькі літа. Мали ми багато спільних споминів. "Веселий Львів" приніс українським воякам на Словаччину дух рідної землі. Пана Опара обдарував я кількома військовими коцами і черевиками. Після вистав командир куреня влаштував товариський вечір у словацькому ресторані з музиками і танцями. При чарці і смачній перекусці пригадали ми собі добрі часи. Панство Лаврівські вже кілька разів приносили нам розраду, любов і підтримку у важких хвилинах. Вони - немов частина нашої дивізії, що завжди були з нами. Нічого так не діє на душу, як рідна пісня. На кілька годин вояки забули, що на чужині. Хлопці линули думками до княжого города князя Лева. В наших думках був ще живий образ прапорів і прощання в липні 1943 р. Тепер наш Львів знову стогнав від
---------------
*вид протитанкової міни („ тарілкова");
**вид ручної протитанкової реактивної рушниці (фаустпатрон)
-----------------
78
страшого гніту. Був для нас такий близький, але одночасно і далекий. Панство Лаврівські принесли його сюди своїми піснями.
На Словаччині час минав дуже скоро, не дивлячись не важке вояцьке життя, що вбиває в кожному індивідуальність. Вояком керують накази і він живе в масі. Я ще нині дивуюся, як наші хлопці переносили на чужій землі голод, невигоди, тугу за ріднею і близькими. Одинокою підтримкою було гарне ставлення старшин. Їх єднало з вояцькою масою спільне переживання і туга за Батьківщиною.
Скоро прийшло латинське Різдво. Командир Кльокер влаштував для всіх німців спільний прийом, а нас було по двоє представників від кожної сотні. Від четвертої сотні був я, але недовго, Кльокнер пригадав собі, що того дня службовим офіцером куреня є німець. Тому викликав мене, дав солодощі, пляшку спиртного, цигарок і наказав піти та замінити булавного, що ніс службу інспекційного. Я сприйняв це байдуже, бо то не були наші свята. Та і краще почувався того дня на самоті. Міг вільно роздумувати та написав листи до братів, які жили в еміграції в Німеччині: один у Відні, а другий у Шпітталі над Дравою.
Хочу описати смішну історію, що сталася зараз після Різдва. Одного морозного дня хор.Медвідь покликав мене і запитав, чи я коли-небудь їхав верхи. Очевидна річ, що я, як дитина села, дуже часто їздив, але не на сідлі, а то є велика різниця. Але тим не журився і сказав, що так. Отже, хор.Медвідь наказав ст.стрільцеві Будзанові осідлати двох верхових коней і на очах цілої сотні, готової до відмаршу, він легко сів на одного з них і рушив галопом. Я, з тяжкою бідою, видряпався і ледве сів, як мій кінь поскакав в той самий спосіб. В першому моменті я не знав, що діється. Дорога замерзла і ховзька.
Кінь галопує, а я повзаю в сідлі і з усієї сили тримаюсь за кінську гриву. ЗА собою чую сміх цілої сотні. Не годен стримати коня, а він, чуючи нездару, на мене не зважає. Медвідь преспокійно галопує через місто, а я на відстані 50-и метрів за ним і то напівлежачи. Нашою метою були гори на східній стороні від міста, де хор.Медвідь хотів підшукати пригожий терен для бойових стрільб з важких скорострілів і гранатометів. Останні поти вже мене обливали, коли нарешті приїхали на місце вправ сотні. Хорунжий зупинився, а я зліз з коня і заявив, що далі не їду. Ноги трусилися так, що не міг навіть крока ступити. Довго ще потім вся сотня мала потіху. На кавалериста я цілком не надавався. Ми зачекали, аж хор.Зуляк припровадив сотню і тоді залишили коней, а самі подались в гори пішки.
79
Як згадувалося вище, чомусь довго наші підстаршинські кандидати ходили з одним личком на погонах. Були то добрі командири, виконували справно свої функції, але чомусь довго не присвоювали їм підстаршин. Від цього страждав не лише їхній авторитет, але і служба та загальна дисципліна в сотні. Для цивільних то може здаватися неважливим, але у війську грає роль ранґ. Чим він вищий - тим вищий авторитет.
Перед латинським Різдвом хор.Медвідь вишикував нас шістьох і запровадив до батальйону, де повинна була відбутись церемонія. Я відпрошувався як тільки міг, але хорунжого не переконав. Наказ є наказ, і я мусів піти. Ми затримались перед канцелярією, а Медвідь пішов доповісти командирові Кльокерові. Я мав стати чотовим. Але того не хотів і, скориставшись відсутністю хорунжого, повернувся до сотні. Мені цілком було непотрібне жодне підвищення. Служба десятником цілком задовільняла. Підвищеня на один ступінь могло спричинити переведення з посади функційного старшини на командира чоти. То мені зовсім не усміхалось. Я сидів собі, як в Бога на печі, ніхто мене не чіпав і я нікого. Під кінець війни переконався, що краще триматися засади: „Пархоме, в щасті не брикай, а в біді притьмом не лізь до неба".
Хочу зробити малий відступ від справ четвертої сотні. В тому різдвяному часі відійшла ще одна, і то вже остання, група старшинських кандидатів до школи старшин в Позен-Прескав, або колишній польський полігон Б'єдруско. То пішли вже "вишкребки", переважно не фронтовики, а всякі функційні, як бунчужні, писарі і т.д. Описую ту подію, бо попали там також мої добрі знайомі: д-р Богдан Левицький, Володимир Савчук, Лисяк і багато інших. Про перебіг і трагічний кінець цього курсу розповідав мені вже після повернення Володимир Савчук. Сам він був абсольвентом Духовної академії у Львові. Священиком не став, бо оженився з сестрою Б.Левицького і йому, як жонатому, відмовили у висвячені. За більшовицької і німецької окупації працював учителем аж до липня 1943 р. Найбільш нещасливо попав на той курс д-р Левицький. Сидів він спокійно як бунчужний в "Нахшубі"*, в сотні сот.Романа Долинського під доброю опікою. Забаглося йому, і то під самий кінець війни, старшинського ступеня. Сотник Долинський міг би був його затримати, але... Попали вони в часі, коли фронт наблизився до ріки Варти і дійшов до самих порогів старшинської школи. Команда школи не мала навіть часу розділити кандидатів по відділах. Більшовики прорвали фронт і треба було латати ті діри. Отже,
-------------
*В ЧАСТИНАХ ПОСТАЧАННЯ
-------------
80
наших курсантів, більшість з яких не мали військових навиків, кинули на фронтову лінію. Переважно ті люди не надавалися зовсім до бойових акцій. Правда, були вже і підстаршини, які побували у брідському котлі, наприклад В.Савчук. Вони стали навіть командантами бойових чот. Більшовицькі танки посувались дуже скоро, не зустрічаючи майже ніякого опору. Кожного дня просувались на 25-40 км. Цивільне населення втікало, залишаючи все майно. Лише самі слова "Іван іде" спричиняли паніку. Новітній Чингізхан ішов на Європу. Орди зі сходу сунули, руйнуючи по дорозі все живе і мертве. Залишали плач і руїну та венеричні хвороби. Ґвалтували старих жінок і малолітніх дівчат. В Сагані над Одрою на очах батька, ветеринарного лікаря, зґвалтували дружину і дев'ятилітню донечку, а його у звірський спосіб замордували. Вже після повернення з англійського полону до Німеччини в 1948 р. замешкав я в німецькому таборі для біженців зі Сходу і зустрів ту нещасну маму з дочкою. Вона розповідала про ті звірства. На одну жінку кидалась ціла орда. Ґвалтуючи ще й знущалися. Вдова ветлікаря, в таборі Гессіш Ольдендорфі, показувала випалені на тілі її і дочки знаки від цигарок В такий спосіб залишали червоноармійці сліди по собі.
Танкові з'єднання сунули майже без перешкод. Ще над Вартою однієї ночі д-р Левицький разом з німцем були на чатах. Почули вони гуркіт моторів, що зближалися до річки. Над берегом три ворожі танки зупинилися. Більшовики почувались зовсім безпечно.
Люки танків відкрились і екіпаж повиходив, розігріваючись биттям рук. Наші засіли якраз напроти них, по другій стороні ріки і докладно все бачили. Д-р Б.Левицький хотів стріляти з автомата, але німець затримав його, кажучи: „Застрелиш одного або двох, а що далі?" Отже з цього видно, як німці були пригнічені і мріяли тільки врятувати своє життя. Наші відступали цілий час в оточенні і під обстрілом танків. Нині деякі моменти виглядають смішно, але опинитися в тодішній ситуації - не дуже то було весело. Влодко Савчук розказав один такий момент з їхнього пережиття. Відступали вони обидва зі шваґром Богданом Левицьким. Терен був горбкуватий і мусіли пробігти до 250 метрів відкритим місцем і під гору, а до того, ще й по ховзькому снігу. Мороз тримав понад 15 град.
Богдан Левицький знайшов на вбитому коца. Розітяв його і обвинув шматками черевики та обв'язав колючим дротом. Савчук вже в той час зайшов на верх, поза поле обстрілу, і затримався, щоби дочекатися кревняка. Цілий час по узбіччі горба вибухали артилерійські снаряди з наступаючих танків. Раптом Левицький
81
впав: йому замотались черевики в колючий дріт і він, лежачи під обстрілом, мусів його відмотувати. Савчук дивувався, що Левицького не зачепило ані одним осколком.
Він лежав, хлоп здоровенний і тяжкий, немов великий селянський міх, повний бараболі. На війні дуже часто долю людини вирішує щастя.
Така більш-менш була доля останнього старшинського перевишколу в Позен-Трескав. Загинуло або пропало безвісти кілька десятків інтелігентів, а рештки, обдерті і виголоднілі, повернулися через Клягенфурт до дивізії.
Наступні глави
ГАЙДЕЛЯҐЕР
У БОЙОВІЙ ГРУПІ "БАЄРСДОРФ"
ДО НОЙГАММЕРУ
Ілюстрації
ЦАЙСАВ; ХЛОПЦІ, ПІДЕМО...
ПРИЗНАЧЕННЯ
ЗНОВУ НОЙГАММЕР І ЦАЙСАВ
НОВЕ ФОРМУВАННЯ ДИВІЗІЇ
ЇДУ НА ДАЛЬШИЙ ВИШКІЛ
СЛОВАЧЧИНА
В канцелярії нам видали проїзні документи. Я одержав квиток до Подміра у Словаччині. В цей час ціла українська дивізія вже покинула Нойгаммер і також переїхала в цю країну. Бойову групу Вільднера розформовано і кожний її учасник повернувся до своєї частини. Нашу дивізію розміщено частинами по містечках і ceлах на підгір'ї, для боротьби з партизанами. Штаб дивізії розташувався Желіні.
В першім тижні листопада 1944 року я покинув Бенешов і через Відень виїхав до Братислави. Там мусів кілька годин чекати на сполучення Желіна - Подмєр. У Словаччині я ще ніколи не був, і тому не уявляв собі, як вона дійсно виглядає. За мірку брав Протекторат Чехії, але ввійшовши до зали чекання, був здивований і мало не перетворився на стовп солі, як жона Лота. Став посередині зали і дивлюся - є все, як у Львові перед війною, а найбільше дивувало, що ніхто не товпився і не було черги.
Почавши від солодощів, а скінчивши на ковбасних виробах, вудженині і правдивій каві,- все було, чого тільки душа забажає. Підійшов я до продавця і запитав, чи продають за німецькі марки. Він сказав, що треба заміняти їх на чеські круни і показав місце на вокзалі, де німецький офіцер обмінював гроші. Зайшов я до нього і показав документи,- звідки і куди їду. Той подивився і заявив, що належну кількість грошей обміняють в моїй частині. Отже, повернувсь я до зали чекання з нічим і сів біля вільного столика, очікуючи сполучення Желіна-Подмєр. Підійшов до мене пан середнього віку і запитав, чому нічого не їм. Сказав він, що по левикові на рукаві пізнає, що я з українського війська. Він почуває велику симпатію і вдячність за те, що ми, вояки братнього народу, врятували його малу країну від більшовицького хаосу. Я відповів, що вертаюсь з Протекторату і чекаю на сполучення. Маю тільки німецькі марки, які зможу обміняти лише на місці постійного призначення, він запропонував 150 крун, які я, очевидно, прийняв. Зараз же купив три пачки цигарок і дещо їсти. Мій приятель, словацький патріот, стояв на становищі, що тільки самостійність може принести всесторонній розвиток країні, був свідомий того, що комунізм не принесе Словаччині щастя.
За фахом він учитель. Ми могли цілком добре порозумітися
72
Словацька мова була для мене більше зрозумілою ніж чеська. Той добродій був першим словаком, якого зустрів у своєму житті. Від тієї хвилини у мене все була найкраща думка про словацький нарід.
У Желіні я висів з поїзда і пішов до штабу дивізії. В канцелярії застав старого знайомого ще з 6-ї сотні, 30-го полку, поручника Хіцяка. Він сидів на кріслі під стіною і був без поясного ременя. Коло стола стояв польовий жандарм і розмовляв з черговим старшиною. Не знаючи нічого, я втішився і хотів привітатись. Поручник Хіцяк сказав: „Прошу не підступати, бо я арештований". Не зміг запитати його, чому і за що. Я почекав аж жандарм скінчив розмову, забрав якісь папери і випровадив пор.Хіцяка. Більше його в дивізії не стрічав. Думаю, що до арешту довів його алкоголь, який він вживав залюбки і надмірно.
Черговий офіцер переглянув мої документи, подивився в якийсь список, звернув опечатаний сургучем конверт і сказав їхати до Подмєра, в штаб 30-го полку, де вже знають про моє призначення, Дав також розклад руху поїздів і я пішов на вокзал.
До Подмєра приїхав вже пізно вночі. Інспекційний офіцер запропонував переночувати, бо вже пізно і ад'ютанта полку нема, а сам він нічого не знає. Я передрімав ніч у кріслі, в сусідній кімнаті, бо не хотів іти до нічліжки. На другий день зголосивсь до ад'ютанта. Той забрав у мене всі документи і виписав новий наказ-направлення до 1-го куреня 30-го полку, який дисклокувався в Поварській Бистриці над Вагом.
В канцелярії куреня зустрів я колишнього товариша з молодших класів бережанської Гімназії і пластового куреня ім. гетьмана Павла Полуботка, Богдана Бігуса. Він, в ранзі хорунжого, виконував функцію старшини для спеціальних доручень. Бігус пішов зі мною до ад'ютанта і представив як свого колєґу і офіцера резерву. Завдяки тому ставлення до мене командира Кльокера і ад'ютанта весь час, аж до закінчення війни, було дуже коректним.
Одержав я приділ* до 4-ї сотні як збройовий підстаршина. Сотня ця містилась у північній частині міста, у великому залі колишнього кінотеатру. Там квартирували стрільці, а на галереї - підстаршини. При вході була кімната, у якій містився склад зброї, а в іншій, першій направо - склад амуніції і вибухових матеріалів. Ще дальша кімната служила складом харчів і мешканням постачальника. Канцелярія сотні містилась в приміщенні колишньої контори кінотеатру. Будинок був відокремлений від інших будівель великим
-----------
*приділ - призначення
-----------
73
подвір'ям і городом, та ще огороджений високим муром, залізною огорожею з входовою брамою. При ній стояла будка вартового, а у вестибюлі, направо від збройового магазину, чатівня. З великого солдатського залу, направо було троє дверей, що вели до малих кімнат. В одній поселився я і тут же був магазин* вибухових матеріалів, а остання кімната служила квартирою трьом старшинам. Під сценою був зложений паркет. Наші хлопці вживали його до паління в печах. Польова сотенна кухня містилась під тимчасовим з дахом на подвір'ї. Там також поскладали свіжу капусту, що мерзла, а потім гнила. Від неї тягнуло страшним смородом. Кухарі варили ту капусту разом з бараболею. Це було їсти майже неможливо. Я харчувався в ресторані, де кожного дня стрічав хор.Бігуса та інших старшин. Харч в сотні був нестерпний. Хлопців рятували "слечні" - словацькі дівчата, пригощаючи у своїх домах. Майже кожний мав "слечну". Словачки липли до наших хлопців, як мухи до меду.
Місто Поварська Бистриця було невеличке, але гарне і дуже чисте. З півночі оточували його гори, а на південь простяглася широка долина, що її творила ріка Ваг.
Зголосився я в сотенного 4-ої сотні, хорунжого Корнила Медвідя. Окрім нього були ще два старшини, також українці, Володимир Зуляк і Іван Бендина. Сотенний Медвідь завжди виглядав елегантно, дбав про свій вигляд. Мав міцну статуру, добру посмішку на обличчі, поводився чемно. Але вище його чемності була надмірна гордість. Хорунжий Володимир Зуляк - являв собою цілковиту протилежність сотника: з вигляду суворий, але гордості в нього не було. Дбав про своїх людей і ніколи не зловживав владою. Це був добрий вояк, справедливий і люблений стрільцями. Зовсім інший - хор. Іван Бендина. На кожному кроці в нього видно було простатство і брак освіти. Дивно, як Бендина міг стати старшиною. Це був боягуз, але нахабний і користувавсь своєю владою, щоб здобути кращі приділи харчів у харчового сотенного. Командував чотою гранатометів обершарфюрер Вітман. Він почувавсь у сотні дуже зле, бо був одинокий і не дружив з ніким. Посаду бунчужного займав підстаршинський кандидат, стрілець Цв'як.
Був то тип правдивого бунчужного. Родом зі Львова, знав душу простої людини і вмів підійти до стрільців. Але було йому важко, бо підстаршини не мали пошани до нього, як до простого стрільця. Коли Цв'як командував, то підстаршини тих команд не виконували. Правда, довго це не тривало, бо дуже скоро бунчужного Цв'яка батальйонним наказом піднесено** до ст. десятника. Обов'язки
* магазин = тут: склад (прим. wlodek)
** присвоєно, надано військове звання
74
сотенного писаря виконував стрілець Сенишин. Він підтримував добрі стосунки зі старшинами і бунчужним Цв'яком. Майже всі хлопці мали "слечни", мав одну і Сенишин. Кожного вечора після служби вони зустрічалися. Одного разу наші молоді старшини вирішили пожартувати. Всипали писареві до вечірньої кави порошку на сексуальне збудження, але сотенний Медвідь заборонив йому залишати квартиру. Треба було видіти, як Сенишин, цілий червоний, благав сотенного про вихід. Вкінці хор.Медвідь змилосердився над ним і дозволив відвідати "слечну".
Сотня мала кількох дуже добрих підстаршин. Були вони випускниками підстаршинської школи, але без підстаршинських ранг, а тільки з одним "личком" на погонах, як кандидати. Їх ситуація досить невигідна, бо фактично випускники нічим не різнилися від стрільців, і виконували важкі обов'язки в сотні, а до того ж -у важкій сотні , де треба мати більше знань ніж у звичайній стрілецькій. То тривало кілька тижнів і аж перед латинським Різдвом у грудні всіх їх піднесено до стану десятників. Нині пам'ятаю такі прізвища: Бородаєвич, Журавель, Тичка, Кривохижа. Один Бородаєвич не чувсь добре у своїй ролі. Абсольвент середньої школи, мав амбіції на старшину, але чомусь йому не поталанило. Бородаєвич був надзвичайно честолюбний, бокував від підстаршин, а до старшин не мав доступу. Інтелігент ніколи не буде добрим підстаршиною. Коли виступали перед сотнею хор. Бендина, Цв'як, або Тичка - ціла сотня мала забаву. Вони вміли при зверненні до маси застосувати звороти типу:"Чого скулився, як воли на морозі", або "чого трясешся, як блоха на нитці". Інтелігент подібного ніколи б не сказав, бо не мав достатнього запасу таких виразів.
Сотня несла службу на роздоріжжі і часто виходила в гори на бойові завдання. Був я при дивізії від 17 липня 1943 року, але такої нужди у війську я ще не бачив. Німці вже цілком не дбали про краще спорядження. Наша сотня дійсно виглядала як за часів Наполеона, під час його зимового відвороту з-під Москви. Мундири „з кропиви"* розлазились, а з черевиків виглядали пальці. Ніколи вся сотня не йшла на бойове завдання, бо не вистачало взуття. Були такі, що ходили майже босі. Сотенні шевці весь час займалися направою взуття. Як я вже згадував, харчі були майже такі як в концтаборах. Рятував хліб, а далі половину військової плати видавали в словацьких кронах і хлопці докуповували дещо з харчів, особливо жири.
Сотню заїдали воші. Я переконався в цьому особисто. Був у
-------------
*„з кропиви" - так жартівливо називали штапельні тканини
75
сотні колишній лісник, на прізвище Пасічинський, типовий інтелігент, що не надавався до війська. Був він тихий, спокійний, але біда і бруд зробили з нього нікудишню особу. На вправи не ходив, бо цілий час хорував на нирки. Було бідолаху шкода, тому дозволив йому до полудня сидіти в моїй кімнаті, підтримувати вогонь в печі і грітися. Я не сподівався, що його присіли воші і що він під час моєї відсутності буде лягати в моє ліжко. Першої ночі після такого експерименту, коли я положився спати, мене заатакували тисячі вошей. Мусів до ранку пересидіти і вже не клався. Зараз другого дня пішов до курінного мундурового, отримав комплект нового обмундирування, викупався, а старі речі, разом з коцом, викинув.
Згадуючи всіх старшин і підстарший, не можна поминути функційних. Найважливішою особою серед них можна назвати постачальника на ім'я Лесько, уродженця Бучаччини. Був то досить інтелігентний хлопець. Його помічником, як рівночасно і моїм вважався ст.стрілець Яремко. То було правдиве лисеня. Він гнувся в чотири погибелі перед всяким військовим начальством, щоб тільки не ходити на жодні вправи і не нести служби.
При гранатометах фахівцем від мірничих приладів служив стрілець Сачик. Був то тип селянського інтелігента, дуже солідний в службі і дійсно фахівець у своїй справі.
Командантом сотенних обозів був постачальник кормів ст.стрілець Будзан, а його помічником - стрілець Гречко. Про них обидвох згадаю ще пізніше.
Мав я щастя до гарних жестів зі сторони словаків. І тут, подібно як у Братіславі, зазнав я словацької уваги і доброти. Якось верталися ми велосипедами разом з булавним, батальйоновим зброярем. Їздили підбирати пригоже місце на вправи для стрільби. По дорозі запросила нас обидвох словачка до свого помешкання. Вона була власником гарної кондитерської і пекарні. Пригостила нас правдивою кавою і тістечками, а на прощання щедро обдарувала. Ця жінка майже зі сльозами на очах згадувала жахливий час перевороту і була глибоко вдячна нам за визволення ВІД комуністичних банд.
Наш командир батальйону ще й виконував обов'язки коменданта гарнізону на район Поварської Бистриці. Завданням нашої дивізії була ліквідація залишків комуністичних партизан. Коменданти гарнізону розглядали справи поодиноких партизанів і найчастіше звільняли їх додому. Ніде, в жодній країні німці НЕ поводились так культурно, як у Словаччині. Судили хіба за грубі злочини. Такий випадок трапився в районі Поварської Бистриці. Між
76
групою зловлених партизанів знайшовся бандит, який для особистої користі замордував і пограбував цілу родину лісничого. Очевидна річ, що військовий суд засудив його на кару смерті через повішення, а наш командир вирок затвердив. Стратили бандита публічно на ринку. Напевно більшовики нині в Поварській Бистриці назвали його іменем площу.
Незабаром настали персональні зміни В нашій сотні. Прийшов німець, хор.Лєнк, що замінив хор.Медведя на посту сотенного, а останній обняв першу чоту. Хор.Лєнк дуже не любив і легковажив нашими старшинами. Кожного вечора давав розпорядження на спеціальній відправі. Ставали в ряд всі три старшини, а на кінці я. Мусіли стояти на відправі перед Лєнком щонайменше півгодини і ЗАПИСУВАТИ його розпорядження. Кожного тижня хорунжий робив перегляд зброї в сотні. Кликав до себе поодиноких стрільців, я зі своїх реєстрів вичитував номера, А Лєнк контролював, чи відповідало те реєстрам. Атмосфера В сотні була неприємна. Наші старшини тримались окремо і з Лєнком не зближалися.
Формально було заборонено зустрічатися з цивільним населенням, але заборони нічого не помагали. Життя є сильніше за всі заборони. А до цього треба ще додати, що словаки ставилися до нас дуже гарно. Навіть вірили, може і щиро, що буде українська держава і вони зможуть прилучитися. До чехів і поляків вони такої довіри не мали.
Наша сотня несла вартову службу по два боки міста. Одного разу я як інспекційний офіцер куреня, пішов вночі на контроль, то на ОДНОМУ пункті, окрім вартового, не застав навіть коменданта варти.
Очевидна річ, я до службової книжки не вписував це порушення, бо залишення комендантом посту загрожувало польовим судом.
Службу інспекційного офіцера виконували хор.Зуляк, хор.Бендина і я, всі з четвертої сотні, а з другої - також двоє наших старшин, і зі штабу булавний. Отже, мали чергувати один раз в тиждень, бо всіх нас було семеро. Під час чергування мали за обов'язок контролювати всі пункти, де несли службу, а окрім того, наглядати за вартовими четвертої і другої сотень. Вночі передавалось в полк до Подм'єра телефоном повідомлення: "Без особливих випадків" - і все.
Якось трапилася мені неприємна пригода. Одного пополудня всі наші старшини пішли до батальйону на відправу, а мені доручули зі сотнею провести пополудневі заняття. Місце їх - сіножать над потоком, ЩО впадав до ріки Ваг. Темою занять повинні були бути
77
того дня виклади про ручні гранати, як бойові так і димові. Також повинен був розповісти про "Т"- міни* і протитанкові п'ястуки**. Склад всіх вибухових матеріалів містився в моїй кімнаті. Там стояло ліжко, на якому ночував.
Зарядив я ручні гранати для хлопців на бойове завдання. Сотня вже була готова до відмаршу. До мене прийшов ст.стрілець Журавель та ще один вояк, щоб забрати потрібні вибухові матеріали. Я натягав і підперізував маскувальний одяг поясом, а Журавель збирав і клав на стіл зброю. Побачив я, що вояки почали хизуватися своїм знанням протитанкового п'ястука. Я звернув увагу, щоб не грались тим і, про всяк випадок, взяв від них ту грізну зброю, викрутив ручку і усунув два запальники. Залишивсь тільки т.зв. викидний заряд. Ми вже майже відходили, як Журавель натиснув кнопку на ручці і втім моменті стався вибух. Щастя, що я вийняв запальник і п'ястука не розірвало. Вікна вилетіли, а піч перевернулася. В мене на ліжку відпочивав сотенний писар Сенишин. Він зірвався і вискочив крізь вікно. В першому моменті я не знав, що сталося. Лише побачив великі, перелякані очі Журавля, що тримав в руках ручку від п'ястука. Можна собі уявити, який був би вибух і його наслідки, коли б запальники залишалися на місці! Загорівся б увесь будинок, а також купи ручних гранат і "Т"- мін, а за тим почали б вибухати цілі скрині крісових набоїв. На щастя, обійшлося без трагедії.
Мав наш курінь гарне і приємне латинське Різдво у грудні 1944, прибув з візитом "Веселий Львів". Особливо я мав велику радість, бо приїхали бережанські краяни: Ірена і Юрко Лаврівські та мій близький знайомий, пан Опар. Панство Лаврівські пригадали гарні юнацькі літа. Мали ми багато спільних споминів. "Веселий Львів" приніс українським воякам на Словаччину дух рідної землі. Пана Опара обдарував я кількома військовими коцами і черевиками. Після вистав командир куреня влаштував товариський вечір у словацькому ресторані з музиками і танцями. При чарці і смачній перекусці пригадали ми собі добрі часи. Панство Лаврівські вже кілька разів приносили нам розраду, любов і підтримку у важких хвилинах. Вони - немов частина нашої дивізії, що завжди були з нами. Нічого так не діє на душу, як рідна пісня. На кілька годин вояки забули, що на чужині. Хлопці линули думками до княжого города князя Лева. В наших думках був ще живий образ прапорів і прощання в липні 1943 р. Тепер наш Львів знову стогнав від
---------------
*вид протитанкової міни („ тарілкова");
**вид ручної протитанкової реактивної рушниці (фаустпатрон)
-----------------
78
страшого гніту. Був для нас такий близький, але одночасно і далекий. Панство Лаврівські принесли його сюди своїми піснями.
На Словаччині час минав дуже скоро, не дивлячись не важке вояцьке життя, що вбиває в кожному індивідуальність. Вояком керують накази і він живе в масі. Я ще нині дивуюся, як наші хлопці переносили на чужій землі голод, невигоди, тугу за ріднею і близькими. Одинокою підтримкою було гарне ставлення старшин. Їх єднало з вояцькою масою спільне переживання і туга за Батьківщиною.
Скоро прийшло латинське Різдво. Командир Кльокер влаштував для всіх німців спільний прийом, а нас було по двоє представників від кожної сотні. Від четвертої сотні був я, але недовго, Кльокнер пригадав собі, що того дня службовим офіцером куреня є німець. Тому викликав мене, дав солодощі, пляшку спиртного, цигарок і наказав піти та замінити булавного, що ніс службу інспекційного. Я сприйняв це байдуже, бо то не були наші свята. Та і краще почувався того дня на самоті. Міг вільно роздумувати та написав листи до братів, які жили в еміграції в Німеччині: один у Відні, а другий у Шпітталі над Дравою.
Хочу описати смішну історію, що сталася зараз після Різдва. Одного морозного дня хор.Медвідь покликав мене і запитав, чи я коли-небудь їхав верхи. Очевидна річ, що я, як дитина села, дуже часто їздив, але не на сідлі, а то є велика різниця. Але тим не журився і сказав, що так. Отже, хор.Медвідь наказав ст.стрільцеві Будзанові осідлати двох верхових коней і на очах цілої сотні, готової до відмаршу, він легко сів на одного з них і рушив галопом. Я, з тяжкою бідою, видряпався і ледве сів, як мій кінь поскакав в той самий спосіб. В першому моменті я не знав, що діється. Дорога замерзла і ховзька.
Кінь галопує, а я повзаю в сідлі і з усієї сили тримаюсь за кінську гриву. ЗА собою чую сміх цілої сотні. Не годен стримати коня, а він, чуючи нездару, на мене не зважає. Медвідь преспокійно галопує через місто, а я на відстані 50-и метрів за ним і то напівлежачи. Нашою метою були гори на східній стороні від міста, де хор.Медвідь хотів підшукати пригожий терен для бойових стрільб з важких скорострілів і гранатометів. Останні поти вже мене обливали, коли нарешті приїхали на місце вправ сотні. Хорунжий зупинився, а я зліз з коня і заявив, що далі не їду. Ноги трусилися так, що не міг навіть крока ступити. Довго ще потім вся сотня мала потіху. На кавалериста я цілком не надавався. Ми зачекали, аж хор.Зуляк припровадив сотню і тоді залишили коней, а самі подались в гори пішки.
79
Як згадувалося вище, чомусь довго наші підстаршинські кандидати ходили з одним личком на погонах. Були то добрі командири, виконували справно свої функції, але чомусь довго не присвоювали їм підстаршин. Від цього страждав не лише їхній авторитет, але і служба та загальна дисципліна в сотні. Для цивільних то може здаватися неважливим, але у війську грає роль ранґ. Чим він вищий - тим вищий авторитет.
Перед латинським Різдвом хор.Медвідь вишикував нас шістьох і запровадив до батальйону, де повинна була відбутись церемонія. Я відпрошувався як тільки міг, але хорунжого не переконав. Наказ є наказ, і я мусів піти. Ми затримались перед канцелярією, а Медвідь пішов доповісти командирові Кльокерові. Я мав стати чотовим. Але того не хотів і, скориставшись відсутністю хорунжого, повернувся до сотні. Мені цілком було непотрібне жодне підвищення. Служба десятником цілком задовільняла. Підвищеня на один ступінь могло спричинити переведення з посади функційного старшини на командира чоти. То мені зовсім не усміхалось. Я сидів собі, як в Бога на печі, ніхто мене не чіпав і я нікого. Під кінець війни переконався, що краще триматися засади: „Пархоме, в щасті не брикай, а в біді притьмом не лізь до неба".
Хочу зробити малий відступ від справ четвертої сотні. В тому різдвяному часі відійшла ще одна, і то вже остання, група старшинських кандидатів до школи старшин в Позен-Прескав, або колишній польський полігон Б'єдруско. То пішли вже "вишкребки", переважно не фронтовики, а всякі функційні, як бунчужні, писарі і т.д. Описую ту подію, бо попали там також мої добрі знайомі: д-р Богдан Левицький, Володимир Савчук, Лисяк і багато інших. Про перебіг і трагічний кінець цього курсу розповідав мені вже після повернення Володимир Савчук. Сам він був абсольвентом Духовної академії у Львові. Священиком не став, бо оженився з сестрою Б.Левицького і йому, як жонатому, відмовили у висвячені. За більшовицької і німецької окупації працював учителем аж до липня 1943 р. Найбільш нещасливо попав на той курс д-р Левицький. Сидів він спокійно як бунчужний в "Нахшубі"*, в сотні сот.Романа Долинського під доброю опікою. Забаглося йому, і то під самий кінець війни, старшинського ступеня. Сотник Долинський міг би був його затримати, але... Попали вони в часі, коли фронт наблизився до ріки Варти і дійшов до самих порогів старшинської школи. Команда школи не мала навіть часу розділити кандидатів по відділах. Більшовики прорвали фронт і треба було латати ті діри. Отже,
-------------
*В ЧАСТИНАХ ПОСТАЧАННЯ
-------------
80
наших курсантів, більшість з яких не мали військових навиків, кинули на фронтову лінію. Переважно ті люди не надавалися зовсім до бойових акцій. Правда, були вже і підстаршини, які побували у брідському котлі, наприклад В.Савчук. Вони стали навіть командантами бойових чот. Більшовицькі танки посувались дуже скоро, не зустрічаючи майже ніякого опору. Кожного дня просувались на 25-40 км. Цивільне населення втікало, залишаючи все майно. Лише самі слова "Іван іде" спричиняли паніку. Новітній Чингізхан ішов на Європу. Орди зі сходу сунули, руйнуючи по дорозі все живе і мертве. Залишали плач і руїну та венеричні хвороби. Ґвалтували старих жінок і малолітніх дівчат. В Сагані над Одрою на очах батька, ветеринарного лікаря, зґвалтували дружину і дев'ятилітню донечку, а його у звірський спосіб замордували. Вже після повернення з англійського полону до Німеччини в 1948 р. замешкав я в німецькому таборі для біженців зі Сходу і зустрів ту нещасну маму з дочкою. Вона розповідала про ті звірства. На одну жінку кидалась ціла орда. Ґвалтуючи ще й знущалися. Вдова ветлікаря, в таборі Гессіш Ольдендорфі, показувала випалені на тілі її і дочки знаки від цигарок В такий спосіб залишали червоноармійці сліди по собі.
Танкові з'єднання сунули майже без перешкод. Ще над Вартою однієї ночі д-р Левицький разом з німцем були на чатах. Почули вони гуркіт моторів, що зближалися до річки. Над берегом три ворожі танки зупинилися. Більшовики почувались зовсім безпечно.
Люки танків відкрились і екіпаж повиходив, розігріваючись биттям рук. Наші засіли якраз напроти них, по другій стороні ріки і докладно все бачили. Д-р Б.Левицький хотів стріляти з автомата, але німець затримав його, кажучи: „Застрелиш одного або двох, а що далі?" Отже з цього видно, як німці були пригнічені і мріяли тільки врятувати своє життя. Наші відступали цілий час в оточенні і під обстрілом танків. Нині деякі моменти виглядають смішно, але опинитися в тодішній ситуації - не дуже то було весело. Влодко Савчук розказав один такий момент з їхнього пережиття. Відступали вони обидва зі шваґром Богданом Левицьким. Терен був горбкуватий і мусіли пробігти до 250 метрів відкритим місцем і під гору, а до того, ще й по ховзькому снігу. Мороз тримав понад 15 град.
Богдан Левицький знайшов на вбитому коца. Розітяв його і обвинув шматками черевики та обв'язав колючим дротом. Савчук вже в той час зайшов на верх, поза поле обстрілу, і затримався, щоби дочекатися кревняка. Цілий час по узбіччі горба вибухали артилерійські снаряди з наступаючих танків. Раптом Левицький
81
впав: йому замотались черевики в колючий дріт і він, лежачи під обстрілом, мусів його відмотувати. Савчук дивувався, що Левицького не зачепило ані одним осколком.
Він лежав, хлоп здоровенний і тяжкий, немов великий селянський міх, повний бараболі. На війні дуже часто долю людини вирішує щастя.
Така більш-менш була доля останнього старшинського перевишколу в Позен-Трескав. Загинуло або пропало безвісти кілька десятків інтелігентів, а рештки, обдерті і виголоднілі, повернулися через Клягенфурт до дивізії.
Наступні глави