Лев Стеткевич "Як з Бережан до кадри". Мемуари ветерана дивізії "Галичина". (Стор. 67-71)
Початок та необхідні пояснення
ГАЙДЕЛЯҐЕР
У БОЙОВІЙ ГРУПІ "БАЄРСДОРФ"
ДО НОЙГАММЕРУ
Ілюстрації
ЦАЙСАВ; ХЛОПЦІ, ПІДЕМО...
ПРИЗНАЧЕННЯ
ЗНОВУ НОЙГАММЕР І ЦАЙСАВ
НОВЕ ФОРМУВАННЯ ДИВІЗІЇ
ЇДУ НА ДАЛЬШИЙ ВИШКІЛ
Тим часом в Нойгаммері продовжувалось комплектування дивізії.
Як я вже згадав вище, - повернулись з вишколів молоді старшини і підстаршини. То все був інтелігентний елемент, молоді юнаки з колишнього вишкільно-запасного куреня в Гайделяґрі, переважно з 12-ї і 5-ї сотень. Були то щасливці, що уникли брідської катастрофи завдяки тому, що на той час знаходилися на вишколах. Молоді старшини і підстаршини принесли юначий запал, а що найважливіше - військове знання.
З початком вересня мене покликали до канцелярії куреня і сповістили, що я відходжу до "Гінденбурґ Казерне" на спеціальний збройовий і амуніційний вишкіл для т.зв."вогневих майстрів"*. А ще ще сказали, що можу відмовитись і тоді відійду до 6-і сотні 30-го полку, ЗВІДКИ прийшов і евентуально буду чекати номінації** на старшину. Я вирішив, що вигідніше буде закінчити курс і стати "функційним", ніж поневірятися, а був я вже немолодий, минуло мені 36 років. До всяких курсів я звик, бо пережив їх багато. Ще один такий ніколи не зашкодить, тим більше, що на всякому курсі зустрічається інтелігентніший елемент і немає казарменого життя. Отже, забрав свої манатки і зголосився в Гінденбурґ Казерне в канцелярію важких польових гаубиць. Там застав вже біля 20 зібраних кандидатів. Всі - з рангами, від булавного до десятника. Нас, українців, всього п'ятеро, а решта німці. Вони завжди радо йдуть на всілякі курси, бо там легше пережити війну. З українців сьогодні пригадую тільки прізвище Стефанів. Німцям виділено окрему кімнату, і нам п'ятьом - теж окрему. Виглядало дуже гарно. Видали чисту постіль, а бараки продезинфікували газом від паразитних комах. На вікнах були ущільнюючі наліпки. Перша ніч... Тільки згасло світло, як накинулись на нас тисячі блощиць. Видно, німці мали добрий газ тільки в концентраційних таборах, а блощиць жалували. Може ті комахи належали до вищої раси. Виглядало, що вони вже давно не бачили людини і кинулись на нас зі всіх сторін. Всю ніч ніхто не зімкнув ока, бо треба було воювати з блощицями. Ми пробували світити світло, але вбігав черговий до нас і кричав "згасити світло", і не було ради - мусіли здаватись на ласку цих вампірів. В Цайсав та блощиці теж, але чогось подібного там не було. Вранці все моє тіло. а головно карк, було скусане, з пухирцями. Цайсав у порівнянні з тутешніми казармами - рай! Вже в Цайсав, по відході наших підстаршин, я харчувався з німцями. Харч їхній, все-таки, був
--------
*спеціалістів по вибуховим пристроям і матеріалам;
**номінації - присвоєння звання, рангу
--------
67
терпимий.
Тут на нас дивилися вовком. Ми нічого не значили і не мали жодних привілеїв. Одне, що мене рятувало, то сусідство ескадрону кінноти. Приходив туди після занять до полк.Долинського, а там Затинайко і Б.Левицький, час від часу, давали мені свої пайки. Гроші водилися, але купити за них можна було хіба тільки пиво, що його випивали вечорами по цілій їдунці, щоб наповнити шлунок. Я дививсь на безжурне і сите життя в кіннотній сотні і заздрив їм.
До полудня займалися ми коло гаубиць, а після обідньої перерви - виклади. Разом щоденно це складало 10 годин занять. На виклади треба було брати табурет для сидіння. Лекції мусіли записувати. Матеріал був обширний: починаючи від крісової амуніції - аж до вибухових речовин. Також вивчали структуру та організацію армії.
В ескадроні я і далі користувався гостинністю пполк. Р. Долинського і Богдана Левицького. Там однієї суботи до д-ра Б.Левицького приїхала дружина, яка жила в Німеччині емігранткою. Провели тоді вечір культурно. Згадали старі передвоєнні часи.
Пор.Поляків співав і грав на гітарі. Пполк. Р.Долинський розповідав свої переживання під советами, про 7-літнє перебування в Сибіру.
Тим часом в ескадроні і в дивізії видавали в бочках смердючий ром. Його наші хлопці охрестили дуже влучно: "смерть селепка". Я випивки не міг собі дозволити, бо мусів бути тверезим. В артилерії можна було легко потрапити під польовий суд.
Після трьох тижнів нас повідомили, що дальші курси відбудуться вже в Чехії. Отримали ми цілком нове обмундирування і під командою булавного, також курсанта, від'їхали. Про місце призначення знав тільки він і всі наші персональні документи зберігалися запечатані в його руках. Дорога була досить довга, із тривалими зупинками на збомбардованих станціях. В Берліні, затримались два дні. Місто вже на той час являло собою одну руїну. Метро працювало. Ми зупинилися в "Домі солдата", куди наш провідник здав продуктові картки на харчування. Ніяк не можу зрозуміти, нащо ми затримались в Берліні. Якраз по нашому приїзді я хотів щось перекусити і зайшов до ресторану, але без карток не одержав нічого, окрім гарбузової зупи. Я хоч тим скориставсь. Тут, в Берліні, також трапилась несподіванка. Одного разу натрапив на групу робітників з буквою "Р" (поляк), які розбирали руїни будинків. Я затримався біля них, заговорив по-польськи і, о диво! Я, як вояк, не міг одержати без карток нічого, але поляк за 200 марок приніс і
68
ковбасу і горілку. Поляки - нарід здібний до чорного ринку.
Наступною нашою зупинкою був Відень. Там затримались тільки на одну ніч у т.зв. "Арсеналі". То дійсно - Вавілонська вежа. Звучали різні мови Європи. Про всяк випадок я, вже навчений досвідом, не лягав у ліжко, а пересидів всю ніч на столі. Якраз вночі бомбардували, але, на щастя, на "Арсенал" не впала жодна бомба.
На десятому рінґу жив мій найстарший брат з жінкою і дочкою, а два його сини були в юнаках* протилетунської оборони. Я міг заночувати в брата, але постановив собі не показуватися там в німецькій уніформі. Вже було ясно, що війна програна і Відень можуть зайняти більшовики. Там також жила родина моєї братової, але вже народжені у Відні, та ще за цісаря Франца Иосифа. Тому я м не хотів показуватися, а написав тільки поштівку, що був проїздом.
Наступного дня покидали Відень. Наш провідник оголосив місце нового призначення: був це Бенешов біля Праги. В Празі поїзд зупинився і ми заночували в т.зв. Домі солдата. Між Протекторатом Чехії і Німеччиною - велика різниця. Всюди тихо, нема нальотів. Люди чисті, правда, пригноблені і уникають німців. Перший раз почув я чеську мову. Вона видалась мені дуже примітивною і негарною. Важко зрозуміти чеха. Перші слова, що їх почув, справили на мене враження ніби цілком незрозумілої і дивної мови. Слово "наступіштє", що означало перон, я розумів: „уважати і не наступити на когось". Мова видалась мені дивна і нерозвинена, забагато приголосних, як "прш", "прз"(по три приголосні разом) - і т.п. Ввечері провідник запровадив нас до нічного льокалю**, що містився у великому будинку, але три поверхи - під землею. Кабарет був переповнений, переважно німцями і військовими. Скрізь було чути тільки німецьку мову. З їжі, без карток, не можна було дістати нічого. Різних сортів напоїв, і то навіть дуже дорогих, було багато.
Прага справді дуже гарне місто, а до цього ще не знищене війною і робить гарне враження. Шкода, що не мали можливості його ближче оглянути, бо наступного дня вранці приїхали по нас два авто і відвезли до села, три кілометри від Бенешова.
Навколо цивільне населення виселено. Село досить велике. На середині його стоїть колишня гуситська церква, де ми мали наші виклади. Всі будівлі в селі муровані, а хати великі, яких ніхто з нас
---------
*військові формування юнаків у віці 14-17 років, що служили в тилу, в зенітній артилерії
**тут ресторан-кабаре
------------
69
в слов'янських селах не бачив. Вояків розмістили у великій школі, що стояла близько церкви. Класи - обширні, з великими вікнами. Школу цю облаштували під казарму, з двоповерховими ліжками під однією стіною, а під - другою шафи. Всіх двадцятеро з нашої дивізії не помістилось у тій самій кімнаті, тому деяких поселили між німців-есесівців з різних дивізій. В одній кімнаті мешкало по 20 душ. Всі вояки нашої дивізії були здорові, справні, а решта німці, самі інваліди, без одної ноги, або руки. Ранґові відзнаки наказали нам на час курсів зняти (знаки рангів). Дозволялось їх носити тільки після служби. Наш бунчужний також військовий інвалід - без правої руки. Зараз отримали ми їдунки, ложки, ножі, постіль і письмове приладдя. На кожний предмет викладів - окремий зошит. Бунчужний зробив збірку особового складу і поінформував про курси. Вони мали тривати два місяці. Виклади проводитимуть вищі офіцери: від майора до полковника. Бунчужний повідомив, що ми є на курсі вогневих матеріалів, тобто спеціалістів по вибуховим пристроям і матеріалам, а закінчення буде завершуватися іспитом. Хто його здасть, той отримає документ і номінацію на вогневого майстра через Головне управління призначень. Всі зобов'язані прибирати тільки в своїх кімнатах, а на коридорі і навколо квартир будуть прятати цивільні чехи. Німці наробили великого крику і не хотіли прибирати кімнату.
Бунчужний попередив, що відмова від того буде рівнятися усуненню з курсу. Між німцями в одній кімнаті нас було двоє ст. десятників-українців: я і Стефанів. Зараз, першого дня, дійшло між нами і німцями до конфлікту. Вони не хотіли робити порядків ідумали, що я і Стефанів будемо робити за них. Очевидна річ, що я відповідно їх нарозумив і вже далі обстановка внормувалася. До кухні ми з їдунками не ходили, а обіди і вечері одержували у спільній їдальні. До миття посуду і порядків були призначені цивільні чехи. Вояки нашої дивізії постійно голодували, а тут перший раз побачив, що німці, навіть на п'ятому році війни, мають добрий харч. Кожного дня м'ясо, а на вечерю рис зі сливками, або макарони з ґуляшем.
Наші курси повинні бути подібні до тих, які ще розпочали в Нойгаммері, але ширші і проваджені кращими викладачами. Головною метою було - ознайомити нас з артилерійською та піхотною амуніцією, вибуховими матеріалами різних сортів, гранатами і мінами. Викладачами з тої ділянки було два майори. Підручників жодних не було і виклади мусіли записувати, та ще й досить скоро. Практичні вправи з гарматами, такими як важкі польові гаубиці, або гірські гармати, чи протипанцерні, проводили
70
підстаршини. Підполковник, командант школи, проводив виклади з військової адміністрації.
В артилерійській школі ми бачили і наших старшин, яких взнавали по левиках. У селі біля Бенешова відбувалися переважно самі курси, навіть кухарів і харчових старшин. Німці програвали війну, але до всього ставились дуже солідно, і то до самого кінця війни. Під час занять нам дозволено було одягати тільки дріліхи (військовий робочий бавовняний одяг).
Своєю участю в тих курсах я був дуже задоволений. Бо ґрунтовніше познайомився з організацією німецької армії, із завданнями т.зв."Везен" (основ), пізнав більше родів зброї та амуніції, в т. ч. вибухових матеріалів, окрім піхотних. Найважливіше - то пізнав я протипанцерну зброю. Раз на тиждень писали ми з кожної ділянки письмові праці. Але що практично пригодилося потім і в цивілю, так це ознайомлення із засадами бухгалтерії. Щоденно ми мали 6 годин викладів і 4 год. практичних занять. В суботу було тільки три години практичних занять. Ввечері йшли до Бенешова, віддаленого від табору на 3 км. Звичайно, йшли ми до кінотеатру, але перед тим заходили до пекарні і без карток кожний з українців купував великий білий хліб. Німці дивувались, що ми приносили окрім хліба ще й масло і нераз вудженину. Вони ніколи не могли нічого без карток купити. В неділю українські вояки заходили до ресторану. Кельнер уже знав нас, ми подавали куски паперу і він приносив кнедлічки. Чехи, подібно як словаки, дуже чутливі на слов'янські мови. Вони відразу ставилися до нас з великою симпатією. Німців не терпіли. Зайшов я одного разу в перукарню. Як звичайно, перукарі дуже говірливі і, почувши українську мову, майстер запитав мене, проти кого будемо воювати? Коли відповів, проти "Руска", він здивувався і сказав: „Буй же се Бога, та слов'янін на слов'яніна?!" (Бійся ти Бога, та ж слов'янин на 'янина?!) Для нього всі слов'яни - то браття. Думаю, якщо він живе тепер, то зрозумів, що значить „старший" брат-слов'янин.
Опанувати вповні програмний матеріал, і то так швидко, - майже неможливо. Треба було бодай добре розуміти німецьку мову, щоб докладно все записати, та під кінець тижня хоч на посередньо написати працю. У першім тижні листопада нарешті заняття закінчилися. Командант школи заявив, що українці можуть одержати свідоцтва з посередньою оцінкою без кінцевих іспитів. Він завжди переглядав наші тижневі задачі і був ними задоволений.
Хто хоче мати кращу оцінку, мусить здати іспит. Тільки Стефанів став до іспиту і проваливсь. Персональні документи
71
одержали у запечатаному конверті. Там були проїзні папери і харчові картки. Кожний вже самостійно залишав школу та мав добратися до свого полку.
Наступна глава
ГАЙДЕЛЯҐЕР
У БОЙОВІЙ ГРУПІ "БАЄРСДОРФ"
ДО НОЙГАММЕРУ
Ілюстрації
ЦАЙСАВ; ХЛОПЦІ, ПІДЕМО...
ПРИЗНАЧЕННЯ
ЗНОВУ НОЙГАММЕР І ЦАЙСАВ
НОВЕ ФОРМУВАННЯ ДИВІЗІЇ
ЇДУ НА ДАЛЬШИЙ ВИШКІЛ
Тим часом в Нойгаммері продовжувалось комплектування дивізії.
Як я вже згадав вище, - повернулись з вишколів молоді старшини і підстаршини. То все був інтелігентний елемент, молоді юнаки з колишнього вишкільно-запасного куреня в Гайделяґрі, переважно з 12-ї і 5-ї сотень. Були то щасливці, що уникли брідської катастрофи завдяки тому, що на той час знаходилися на вишколах. Молоді старшини і підстаршини принесли юначий запал, а що найважливіше - військове знання.
З початком вересня мене покликали до канцелярії куреня і сповістили, що я відходжу до "Гінденбурґ Казерне" на спеціальний збройовий і амуніційний вишкіл для т.зв."вогневих майстрів"*. А ще ще сказали, що можу відмовитись і тоді відійду до 6-і сотні 30-го полку, ЗВІДКИ прийшов і евентуально буду чекати номінації** на старшину. Я вирішив, що вигідніше буде закінчити курс і стати "функційним", ніж поневірятися, а був я вже немолодий, минуло мені 36 років. До всяких курсів я звик, бо пережив їх багато. Ще один такий ніколи не зашкодить, тим більше, що на всякому курсі зустрічається інтелігентніший елемент і немає казарменого життя. Отже, забрав свої манатки і зголосився в Гінденбурґ Казерне в канцелярію важких польових гаубиць. Там застав вже біля 20 зібраних кандидатів. Всі - з рангами, від булавного до десятника. Нас, українців, всього п'ятеро, а решта німці. Вони завжди радо йдуть на всілякі курси, бо там легше пережити війну. З українців сьогодні пригадую тільки прізвище Стефанів. Німцям виділено окрему кімнату, і нам п'ятьом - теж окрему. Виглядало дуже гарно. Видали чисту постіль, а бараки продезинфікували газом від паразитних комах. На вікнах були ущільнюючі наліпки. Перша ніч... Тільки згасло світло, як накинулись на нас тисячі блощиць. Видно, німці мали добрий газ тільки в концентраційних таборах, а блощиць жалували. Може ті комахи належали до вищої раси. Виглядало, що вони вже давно не бачили людини і кинулись на нас зі всіх сторін. Всю ніч ніхто не зімкнув ока, бо треба було воювати з блощицями. Ми пробували світити світло, але вбігав черговий до нас і кричав "згасити світло", і не було ради - мусіли здаватись на ласку цих вампірів. В Цайсав та блощиці теж, але чогось подібного там не було. Вранці все моє тіло. а головно карк, було скусане, з пухирцями. Цайсав у порівнянні з тутешніми казармами - рай! Вже в Цайсав, по відході наших підстаршин, я харчувався з німцями. Харч їхній, все-таки, був
--------
*спеціалістів по вибуховим пристроям і матеріалам;
**номінації - присвоєння звання, рангу
--------
67
терпимий.
Тут на нас дивилися вовком. Ми нічого не значили і не мали жодних привілеїв. Одне, що мене рятувало, то сусідство ескадрону кінноти. Приходив туди після занять до полк.Долинського, а там Затинайко і Б.Левицький, час від часу, давали мені свої пайки. Гроші водилися, але купити за них можна було хіба тільки пиво, що його випивали вечорами по цілій їдунці, щоб наповнити шлунок. Я дививсь на безжурне і сите життя в кіннотній сотні і заздрив їм.
До полудня займалися ми коло гаубиць, а після обідньої перерви - виклади. Разом щоденно це складало 10 годин занять. На виклади треба було брати табурет для сидіння. Лекції мусіли записувати. Матеріал був обширний: починаючи від крісової амуніції - аж до вибухових речовин. Також вивчали структуру та організацію армії.
В ескадроні я і далі користувався гостинністю пполк. Р. Долинського і Богдана Левицького. Там однієї суботи до д-ра Б.Левицького приїхала дружина, яка жила в Німеччині емігранткою. Провели тоді вечір культурно. Згадали старі передвоєнні часи.
Пор.Поляків співав і грав на гітарі. Пполк. Р.Долинський розповідав свої переживання під советами, про 7-літнє перебування в Сибіру.
Тим часом в ескадроні і в дивізії видавали в бочках смердючий ром. Його наші хлопці охрестили дуже влучно: "смерть селепка". Я випивки не міг собі дозволити, бо мусів бути тверезим. В артилерії можна було легко потрапити під польовий суд.
Після трьох тижнів нас повідомили, що дальші курси відбудуться вже в Чехії. Отримали ми цілком нове обмундирування і під командою булавного, також курсанта, від'їхали. Про місце призначення знав тільки він і всі наші персональні документи зберігалися запечатані в його руках. Дорога була досить довга, із тривалими зупинками на збомбардованих станціях. В Берліні, затримались два дні. Місто вже на той час являло собою одну руїну. Метро працювало. Ми зупинилися в "Домі солдата", куди наш провідник здав продуктові картки на харчування. Ніяк не можу зрозуміти, нащо ми затримались в Берліні. Якраз по нашому приїзді я хотів щось перекусити і зайшов до ресторану, але без карток не одержав нічого, окрім гарбузової зупи. Я хоч тим скориставсь. Тут, в Берліні, також трапилась несподіванка. Одного разу натрапив на групу робітників з буквою "Р" (поляк), які розбирали руїни будинків. Я затримався біля них, заговорив по-польськи і, о диво! Я, як вояк, не міг одержати без карток нічого, але поляк за 200 марок приніс і
68
ковбасу і горілку. Поляки - нарід здібний до чорного ринку.
Наступною нашою зупинкою був Відень. Там затримались тільки на одну ніч у т.зв. "Арсеналі". То дійсно - Вавілонська вежа. Звучали різні мови Європи. Про всяк випадок я, вже навчений досвідом, не лягав у ліжко, а пересидів всю ніч на столі. Якраз вночі бомбардували, але, на щастя, на "Арсенал" не впала жодна бомба.
На десятому рінґу жив мій найстарший брат з жінкою і дочкою, а два його сини були в юнаках* протилетунської оборони. Я міг заночувати в брата, але постановив собі не показуватися там в німецькій уніформі. Вже було ясно, що війна програна і Відень можуть зайняти більшовики. Там також жила родина моєї братової, але вже народжені у Відні, та ще за цісаря Франца Иосифа. Тому я м не хотів показуватися, а написав тільки поштівку, що був проїздом.
Наступного дня покидали Відень. Наш провідник оголосив місце нового призначення: був це Бенешов біля Праги. В Празі поїзд зупинився і ми заночували в т.зв. Домі солдата. Між Протекторатом Чехії і Німеччиною - велика різниця. Всюди тихо, нема нальотів. Люди чисті, правда, пригноблені і уникають німців. Перший раз почув я чеську мову. Вона видалась мені дуже примітивною і негарною. Важко зрозуміти чеха. Перші слова, що їх почув, справили на мене враження ніби цілком незрозумілої і дивної мови. Слово "наступіштє", що означало перон, я розумів: „уважати і не наступити на когось". Мова видалась мені дивна і нерозвинена, забагато приголосних, як "прш", "прз"(по три приголосні разом) - і т.п. Ввечері провідник запровадив нас до нічного льокалю**, що містився у великому будинку, але три поверхи - під землею. Кабарет був переповнений, переважно німцями і військовими. Скрізь було чути тільки німецьку мову. З їжі, без карток, не можна було дістати нічого. Різних сортів напоїв, і то навіть дуже дорогих, було багато.
Прага справді дуже гарне місто, а до цього ще не знищене війною і робить гарне враження. Шкода, що не мали можливості його ближче оглянути, бо наступного дня вранці приїхали по нас два авто і відвезли до села, три кілометри від Бенешова.
Навколо цивільне населення виселено. Село досить велике. На середині його стоїть колишня гуситська церква, де ми мали наші виклади. Всі будівлі в селі муровані, а хати великі, яких ніхто з нас
---------
*військові формування юнаків у віці 14-17 років, що служили в тилу, в зенітній артилерії
**тут ресторан-кабаре
------------
69
в слов'янських селах не бачив. Вояків розмістили у великій школі, що стояла близько церкви. Класи - обширні, з великими вікнами. Школу цю облаштували під казарму, з двоповерховими ліжками під однією стіною, а під - другою шафи. Всіх двадцятеро з нашої дивізії не помістилось у тій самій кімнаті, тому деяких поселили між німців-есесівців з різних дивізій. В одній кімнаті мешкало по 20 душ. Всі вояки нашої дивізії були здорові, справні, а решта німці, самі інваліди, без одної ноги, або руки. Ранґові відзнаки наказали нам на час курсів зняти (знаки рангів). Дозволялось їх носити тільки після служби. Наш бунчужний також військовий інвалід - без правої руки. Зараз отримали ми їдунки, ложки, ножі, постіль і письмове приладдя. На кожний предмет викладів - окремий зошит. Бунчужний зробив збірку особового складу і поінформував про курси. Вони мали тривати два місяці. Виклади проводитимуть вищі офіцери: від майора до полковника. Бунчужний повідомив, що ми є на курсі вогневих матеріалів, тобто спеціалістів по вибуховим пристроям і матеріалам, а закінчення буде завершуватися іспитом. Хто його здасть, той отримає документ і номінацію на вогневого майстра через Головне управління призначень. Всі зобов'язані прибирати тільки в своїх кімнатах, а на коридорі і навколо квартир будуть прятати цивільні чехи. Німці наробили великого крику і не хотіли прибирати кімнату.
Бунчужний попередив, що відмова від того буде рівнятися усуненню з курсу. Між німцями в одній кімнаті нас було двоє ст. десятників-українців: я і Стефанів. Зараз, першого дня, дійшло між нами і німцями до конфлікту. Вони не хотіли робити порядків ідумали, що я і Стефанів будемо робити за них. Очевидна річ, що я відповідно їх нарозумив і вже далі обстановка внормувалася. До кухні ми з їдунками не ходили, а обіди і вечері одержували у спільній їдальні. До миття посуду і порядків були призначені цивільні чехи. Вояки нашої дивізії постійно голодували, а тут перший раз побачив, що німці, навіть на п'ятому році війни, мають добрий харч. Кожного дня м'ясо, а на вечерю рис зі сливками, або макарони з ґуляшем.
Наші курси повинні бути подібні до тих, які ще розпочали в Нойгаммері, але ширші і проваджені кращими викладачами. Головною метою було - ознайомити нас з артилерійською та піхотною амуніцією, вибуховими матеріалами різних сортів, гранатами і мінами. Викладачами з тої ділянки було два майори. Підручників жодних не було і виклади мусіли записувати, та ще й досить скоро. Практичні вправи з гарматами, такими як важкі польові гаубиці, або гірські гармати, чи протипанцерні, проводили
70
підстаршини. Підполковник, командант школи, проводив виклади з військової адміністрації.
В артилерійській школі ми бачили і наших старшин, яких взнавали по левиках. У селі біля Бенешова відбувалися переважно самі курси, навіть кухарів і харчових старшин. Німці програвали війну, але до всього ставились дуже солідно, і то до самого кінця війни. Під час занять нам дозволено було одягати тільки дріліхи (військовий робочий бавовняний одяг).
Своєю участю в тих курсах я був дуже задоволений. Бо ґрунтовніше познайомився з організацією німецької армії, із завданнями т.зв."Везен" (основ), пізнав більше родів зброї та амуніції, в т. ч. вибухових матеріалів, окрім піхотних. Найважливіше - то пізнав я протипанцерну зброю. Раз на тиждень писали ми з кожної ділянки письмові праці. Але що практично пригодилося потім і в цивілю, так це ознайомлення із засадами бухгалтерії. Щоденно ми мали 6 годин викладів і 4 год. практичних занять. В суботу було тільки три години практичних занять. Ввечері йшли до Бенешова, віддаленого від табору на 3 км. Звичайно, йшли ми до кінотеатру, але перед тим заходили до пекарні і без карток кожний з українців купував великий білий хліб. Німці дивувались, що ми приносили окрім хліба ще й масло і нераз вудженину. Вони ніколи не могли нічого без карток купити. В неділю українські вояки заходили до ресторану. Кельнер уже знав нас, ми подавали куски паперу і він приносив кнедлічки. Чехи, подібно як словаки, дуже чутливі на слов'янські мови. Вони відразу ставилися до нас з великою симпатією. Німців не терпіли. Зайшов я одного разу в перукарню. Як звичайно, перукарі дуже говірливі і, почувши українську мову, майстер запитав мене, проти кого будемо воювати? Коли відповів, проти "Руска", він здивувався і сказав: „Буй же се Бога, та слов'янін на слов'яніна?!" (Бійся ти Бога, та ж слов'янин на 'янина?!) Для нього всі слов'яни - то браття. Думаю, якщо він живе тепер, то зрозумів, що значить „старший" брат-слов'янин.
Опанувати вповні програмний матеріал, і то так швидко, - майже неможливо. Треба було бодай добре розуміти німецьку мову, щоб докладно все записати, та під кінець тижня хоч на посередньо написати працю. У першім тижні листопада нарешті заняття закінчилися. Командант школи заявив, що українці можуть одержати свідоцтва з посередньою оцінкою без кінцевих іспитів. Він завжди переглядав наші тижневі задачі і був ними задоволений.
Хто хоче мати кращу оцінку, мусить здати іспит. Тільки Стефанів став до іспиту і проваливсь. Персональні документи
71
одержали у запечатаному конверті. Там були проїзні папери і харчові картки. Кожний вже самостійно залишав школу та мав добратися до свого полку.
Наступна глава