Лев Стеткевич "Як з Бережан до кадри". Мемуари ветерана дивізії "Галичина". (Стор. 28-33)
Попередня глава
У БОЙОВІЙ ГРУПІ "БАЄРСДОРФ"
З початком січня 1944 р. утворено бойову групу Баєрсдорфа для боротьби з польською партизанкою, насиченою більшовицькими партизанами. Група Баєрсдорфа була утворена зі всіх частин Дивізії, а командування при підборі кандидатів спеціально брало колишніх польських, або більшовицьких підстаршин, та старшин. Група мала відійти на Любачів і звідтам розпочати операції. Поляки розбушувались, на Холмщині і Підляшші тероризували українське свідоме громадянство. Особливо переслідували вони місцевих священиків і інтелігентів. Доходило навіть до катувань і вбивств.
Отже, зачислили мене і мого товариша Івася до тої бойової групи. Ми потрапили до 1-го батальйону фюзилерів сотника Бріштота. Я потрапив до другої сотні, як заступник чотового-німця. Нашим сотенним був поручник Соболєвський, а бунчужним сотні - десятник Вишинський. Ад'ютантом батальйону - поручник Качмар. Був це молодий, інтелігентний наш старшина. Він любив службу і був вимогливим, але при цьому надзвичайно товариським і культурним. Ніхто ніколи не чув від нього ординарного слова. Він ставився з особливою пошаною до інтелігентів-стрілців або підстаршин. Качмар був рівночасно нашим заступником і опікуном перед свавіллям німців. Пост офіцера для спеціальних доручень посідав хорунжий Бекер. Він уособлював зарозумілий тип німця "юберменша". Легковажив всіх ненімців, а навіть старшин. Дуже часто сотник Бріштот мусів його вгамовувати. Сотенним писарем служив стрілець Манорик, син лісничого з Ворохти. В батальйоні працювали як писарі мгр. Йонак і мгр. Ткачук. Командантом кінних розвідників був сотник Роман Долинський. Мав він під собою 15 кіннотників. Вони вели кінну розвідку. Правою рукою Долинського
28
був ст. десятник Білий зі Львова. Обов'язки духовника сповнював мій товариш з бережанської гімназії о. д-р Іван Дурбак. Закінчив він теологічні студії в Римі, які завершив докторатом. Це була надзвичайно здібна, а при цьому товариська і веселої вдачі людина. Два магістри права, Йонак і Ткачук, теж були весельчаки, нічим не журились. Обидва - спеціалісти від жартівливих пісень і т.зв. „куплєтів”. Мали вони позитивний вплив на стрілецтво навіть у найгіршій ситуації. Бунчужним іншої сотні нашої бойової групи був Пусьо Крушельницький, але нині вже не пам'ятаю, котрої.
Зима досить гостра. Наш транспорт заладовано на станції Дембіца. В хлопців настрій веселий. Пісня йде за піснею. "Хлопці, підемо боротися за славу, за Україну, за її права, за Державу", або „В Закарпаттю радість стала...". Охочих до виїзду було більше, ніж потрібно. Мій колєґа Іван Шиналь, коли довідався, що я їду, прибіг і просив зробити якось так, щоб і він поїхав. Я пішов до ад'ютанта баталльйону, поручника Богдана Підгайного, і кажу, що є охочий, а він до мене: „Давайте його сюди, на фронт охочі все радо бачені".
Нам всі заздрили, що трохи виїдемо між людей, і то на частину України. Зима сувора, аж скрипить. Вагони огрівані та із соломою. Наш транспорт обіймає дві піхотні сотні, одну кулеметну сотню з чотою гранатометів, батарею легких гармат, дві штурмові самохідні гармати, винищувальну протитанкову чоту і відділ постачання, обози. Поїзд рушив. Бріштот розложивсь на соломі у вагоні для штабу, час від часу потягає з пляшки і спить. Поручник Качмар міркує, якби-то потягнути з тої пляшки. Я легко витягнув пляшку, зілляв горілку до польової фляжки, а ту розбив і положив на соломі. Потім зняв з гака шолом Бріштота і поклав на розбиту пляшку. Наш командант пробудився і мац за пляшку, а там скло. Він накляв з „ферфлюхтами" і повірив у нашу видумку. Вояки все мають добрі помисли, щоб обдурити начальство. Перед самим Любачевом наш транспорт мусів затриматись, бо польські партизани висадили міст і підірвали рейки. Вони, мабуть, довідалися, що йде потяг. Хлопці вийшли з вагонів на свіже, морозне повітря. Перший раз за кілька місяців зустрічаємо наших, а головно дівчат, що працювали при направі моста і колії. Перед в залицяннях вів Пусьо Крушельницький. Почалось кидання снігу, а роботи не було. Кінець кінцем Бріштот вийшов і всіх розігнав.
Ввечері приїхали ми до Любачева. Розквартирувалися в школі і ще якихось будинках. Сотник Долинський з о. Іваном зараз Зав'язали контакт з нашими кооператорами. Очевидно, що розпочався баль. Долинський і о. Дурбак не забули про Шиналя, П.
29
Крушельницького, Качмара і мене. Вже давно ми так не їли, як В кооператорів.
Довго у Любачеві не затримались. Нашим призначенням була рухома війна проти партизан. Марш через села важкий, бо з обозами, артилерією та кухнями. Думаю, що партизани собі з нас багато не робили, обсервуючи, як то все грузне в снігах. По дорозі ми зустрічали цілі попалені села і тільки комини стирчали. Були то українські села, жителі яких ще весною 1940 р. переселились на Україну, заманені більшовицькою пропагандою. Польські партизани попалили такі села, щоб не було куди вертатися. Для них, очевидно, було корисно, що деякі автохтони покинули свої місця.
Першою місцевістю, де ми затрималися, було велике село Сіль, розтягнене на кілька кілометрів, з кількома тисячами мешканців. Село майже цілком польське, тобто спольщене. Старі ґазди ще уважали себе українцями і були православні, а їхні сини вже - поляки і католики. Село багате. Там зробили нашу базу. Постачанням керував пор. Качмар, мгр. Ткачук і Шиналь. Вони їздили по селах і закуповували кури, гуси, качки. Реквізувати заборонялося, але солтис був зобов'язаний показувати багатих ґаздів, де наші доставщики купували за державними цінами. Шиналь чув себе у своєму сосі.
Під час наших маршів мгр. Йонак часто розпочинав польську пісню "Улані, улані, мальоване дзєці..."* Поляки стояли вздовж дороги з роззявленими ротами. Вони дивувалися, що якісь поляки служать у військах СС.
Зима - гостра і снігова. Хлопці хворіли на грип. Одного ранку проваджу селом патруль, дивлюсь - йде вояк і, зрівнявшись зі мною, питає, де тут є назарет. Я, жартуючи, кажу, що не думаю, щоб тут десь близько був Назарет, бо, оскільки мені відомо, то Христос вродився в Назареті. Вояк подивився на мене і каже: „Вам хочеться жартувати, а тут чоловік хорий." Я, певна річ, показав йому, де міститься лазарет.
Таких смішних ситуацій було багато. Раз в ночі йду з двома стрільцями на контроль постів і зустрічаю по дорозі ст. стрільця. Стримую його і так тільки на жарт питаю "пароля", а він відповідає "унтерріхт"**. Німецьку мову в нас знало небагато і тому перекручували. Замісь чужого для нього Утрехту (назва міста), він відповів "унтерріхт". Слово то він знав, бо все стрічався з ним.
Польська і большевицька партизанка тероризували українське населення. Нашим завданням було прочистити терени, почавши від
*улюблена пісня польських солдатів *унтерріхт (нім.) - учбові заняття.
ЗО
Любачева, Тарнигороду, Білгорая, Фрамполя аж до Зв'єжинця. Місцева польська людність сприяла партизанам. Знали вони про всі наші рухи. Партизани були озброєні легкою автоматичною зброєю. Лісами і сніговими дорогами вони просувались легко. Часто користувалися кіньми або навіть саньми. Навпаки, наша група була тяжка до таких операцій. Партизани на неї не зважали. Стояли якось ми довшим постоєм в Білгораї. Одного дня приходить повідомлення, що партизани зайняли Тарнигород. Зразу ж вранці довгою маршевою колоною виходимо в напрямі партизанів. Віддаль від Тарнигороду - понад 20 км. За декілька годин входимо до Тарнигороду, партизани, очевидно, відступили. Ми застали тільки згарища урядових домів. Партизани наклали на місто велику контрибуцію, якої не встигли стягнути. Ми відійшли, а партизани за два дні повернулись, і, мабуть, стягнули контрибуцію.
До більшого бою з більшовицькими партизанами дійшло під Фрамполем. Наша протитанкова чота приблизилася до вітряного млина перед цим населеним пунктом. Більшовики підпустили нас на віддаль приблизно 70-80 м до млина. Раптом вони відкрили сильний вогонь зі скорострілів. Чути було голоси "за Сталіна, за Родіну, брат на брата йдьот!" Сніг був глибокий і відходити по відкритому полю було досить важко. Мусіли залишити вбитих і поранених. Але тут прийшли на допомогу дві штурмові самохідки, що відкрили сильний артилерійський вогонь. Ми знову рушили у наступ. Партизани відступили до лісу.
У тому бою ми зазнали відчутних втрат: 25 вбитих, а між ними,два тіла покалічені та понівечені. Видно, вони ще жили по нашому відступі і більшовики знущались над ними.
Наступного дня о. Іван Дурбак похоронив на місцевому кладовищі вбитих. То були перші жертви нашої дивізії. Отець Іван сказав зворушливу прощальну проповідь. Цвинтар був виповнений мешканцями Фрамполю. Наша чота віддала останній крісовий салют і зі сльозами на очах вояки відійшли...
Мали також "неприємності" зі сторони наших німців, а головно хорунжого Бекера. Один такий випадок хочу описати. Дехто з нашої чоти ніс чергування під час постою в Білгораї при телефоні, на станиці польської т.зв. "гранатової поліції". Служив у нас молодий інтелігентний хлопець зі Львова на прізвище Круківський. Бекер конче хотів зробити з нього свого ординарця. Круківський приносив йому обід, але відмовився чистити черевики. Бекер вдарив його в лице. Круківський зголосив то командиру Бріштотові і заявив, що наполягати на віддані справи до суду. Бачили той випадок
31
поручник Качмар і сотник Долинський. Одного дня випало чергування на Круківського. Бекер пішов на контролю і застав Круківського, як той романсував з дочкою команданта поліції. Круківського не арештував, але пригрозив. Я був свідком розмови Бекера з Бріштотом, де вони при мені сказали, що як Круківський буде домагатись своїх прав, то вони передадуть справу залишення Круківським посту, під час фронтових дій, до суду. Я зараз повідомив те поручникові Качмарові і він пообіцяв свою допомогу на випадок суду. Пор. Качмар сказав Круківському для заспокоєння що то було тільки чергування і він, стоячи у відчинених дверях на постерунку, чув би телефон. Дуже часто там нікого не було, бо під час обіду навіть німці йшли до сотні.
Після нашого повернення до Нойгаммеру під кінець березня 1944 р. Круківського арештовано і поставлено під суд. Поручник Качмар постарався, що на свідків покликано його, сотника Долинського і мене. Я зізнав, як дійсно було і що чув під час мого чергування в канцелярії. І зазначив, що то не був важливий пост, бо такий не міг бути на постерунку ворожої поліції і, певно, поляки підслуховували кожночасно розмову, а була то виключно помста хор. Бекера. Круківського суд звільнив, але я напитав собі біди, бо Бріштот, що перше ставився до мене дуже прихильно, перетворився у мого ворога. Я однак зискав прихильність Круківського, який ще довго в Нойгаммері приносив мені свій денний приділ цигарок.
Наводжу такий, здавалось би несуттєвий факт, на доказ, що наші старшини, коли була потреба, вміли стати в обороні підлеглих їм підстаршин і стрільців.
Трапився в нашій сотні і трагічний випадок. Під час постою в селі Суль хлопці вкрали в господаря свиню і, мабуть, вона знайшлась у стрілецькій кухні. Господар зголосив крадіжку в командира Бріштота, а той звернувсь до сотенного поручника Соболевського, який заявив, що нічого не знає. Німець, командант першої чоти, зголосив Бріштотові, що він і сотенний Соболєвський їли свинину. Ввечері поручник Соболєвський понаписував листи і в присутності сотенного писаря, стрільця Манорика, вчинив самогубство. Манорик зараз зголосив командирові. Було знайдено листа з виясненням мотиву. З'ясувалося, що Соболєвський зробив таке з метою захисту честі старшини.
Сотню обняв поручник Мирослав Малецький. Був то надзвичайно інтелігентний і делікатний старшина. Він ніколи не відізвався вульгарно, або підвищеним тоном.
Сотник Р. Долинський разом зі своїм заступником, десятником
32
Білим квартирували в поляка ковбасника, який мав молоду жінку і дорослу дочку. Там відбувались дуже часті забави, що в них брали участь о. Іван, деякі наші старшини і я. Десятник Білий почав напідпитку кепкувати з власника дому. Той, також підпитий, з жалем каже: "Чего, панове, оде мнє хцецє? Провадзіцє романси з мойом жонов і цурков, пієцє мойов вудке і єще чегось хцецє?"*
Життя на "айнзаці"** плило весело. Харчі були добрі, а до цього ми ще одержували ще т. зв. "зац айнс", тобто фронтовий пайок.
Під кінець було роздано багато відзначень. Всі німці дістали залізні хрести заслуги, а ми, українці, лише хрести воєнної заслуги. Між іншим, і я одержав такий хрест. З наших залізний хрест одержав тільки поручник Качмар.
___________
* Чого, панове, від мене хочете? Залицяєтесь до моєї дружини і дочки, п'єте мою горілку і ще чогось хочете?;
* айнзац" (нім.) - бойова акція
Наступна глава
У БОЙОВІЙ ГРУПІ "БАЄРСДОРФ"
З початком січня 1944 р. утворено бойову групу Баєрсдорфа для боротьби з польською партизанкою, насиченою більшовицькими партизанами. Група Баєрсдорфа була утворена зі всіх частин Дивізії, а командування при підборі кандидатів спеціально брало колишніх польських, або більшовицьких підстаршин, та старшин. Група мала відійти на Любачів і звідтам розпочати операції. Поляки розбушувались, на Холмщині і Підляшші тероризували українське свідоме громадянство. Особливо переслідували вони місцевих священиків і інтелігентів. Доходило навіть до катувань і вбивств.
Отже, зачислили мене і мого товариша Івася до тої бойової групи. Ми потрапили до 1-го батальйону фюзилерів сотника Бріштота. Я потрапив до другої сотні, як заступник чотового-німця. Нашим сотенним був поручник Соболєвський, а бунчужним сотні - десятник Вишинський. Ад'ютантом батальйону - поручник Качмар. Був це молодий, інтелігентний наш старшина. Він любив службу і був вимогливим, але при цьому надзвичайно товариським і культурним. Ніхто ніколи не чув від нього ординарного слова. Він ставився з особливою пошаною до інтелігентів-стрілців або підстаршин. Качмар був рівночасно нашим заступником і опікуном перед свавіллям німців. Пост офіцера для спеціальних доручень посідав хорунжий Бекер. Він уособлював зарозумілий тип німця "юберменша". Легковажив всіх ненімців, а навіть старшин. Дуже часто сотник Бріштот мусів його вгамовувати. Сотенним писарем служив стрілець Манорик, син лісничого з Ворохти. В батальйоні працювали як писарі мгр. Йонак і мгр. Ткачук. Командантом кінних розвідників був сотник Роман Долинський. Мав він під собою 15 кіннотників. Вони вели кінну розвідку. Правою рукою Долинського
28
був ст. десятник Білий зі Львова. Обов'язки духовника сповнював мій товариш з бережанської гімназії о. д-р Іван Дурбак. Закінчив він теологічні студії в Римі, які завершив докторатом. Це була надзвичайно здібна, а при цьому товариська і веселої вдачі людина. Два магістри права, Йонак і Ткачук, теж були весельчаки, нічим не журились. Обидва - спеціалісти від жартівливих пісень і т.зв. „куплєтів”. Мали вони позитивний вплив на стрілецтво навіть у найгіршій ситуації. Бунчужним іншої сотні нашої бойової групи був Пусьо Крушельницький, але нині вже не пам'ятаю, котрої.
Зима досить гостра. Наш транспорт заладовано на станції Дембіца. В хлопців настрій веселий. Пісня йде за піснею. "Хлопці, підемо боротися за славу, за Україну, за її права, за Державу", або „В Закарпаттю радість стала...". Охочих до виїзду було більше, ніж потрібно. Мій колєґа Іван Шиналь, коли довідався, що я їду, прибіг і просив зробити якось так, щоб і він поїхав. Я пішов до ад'ютанта баталльйону, поручника Богдана Підгайного, і кажу, що є охочий, а він до мене: „Давайте його сюди, на фронт охочі все радо бачені".
Нам всі заздрили, що трохи виїдемо між людей, і то на частину України. Зима сувора, аж скрипить. Вагони огрівані та із соломою. Наш транспорт обіймає дві піхотні сотні, одну кулеметну сотню з чотою гранатометів, батарею легких гармат, дві штурмові самохідні гармати, винищувальну протитанкову чоту і відділ постачання, обози. Поїзд рушив. Бріштот розложивсь на соломі у вагоні для штабу, час від часу потягає з пляшки і спить. Поручник Качмар міркує, якби-то потягнути з тої пляшки. Я легко витягнув пляшку, зілляв горілку до польової фляжки, а ту розбив і положив на соломі. Потім зняв з гака шолом Бріштота і поклав на розбиту пляшку. Наш командант пробудився і мац за пляшку, а там скло. Він накляв з „ферфлюхтами" і повірив у нашу видумку. Вояки все мають добрі помисли, щоб обдурити начальство. Перед самим Любачевом наш транспорт мусів затриматись, бо польські партизани висадили міст і підірвали рейки. Вони, мабуть, довідалися, що йде потяг. Хлопці вийшли з вагонів на свіже, морозне повітря. Перший раз за кілька місяців зустрічаємо наших, а головно дівчат, що працювали при направі моста і колії. Перед в залицяннях вів Пусьо Крушельницький. Почалось кидання снігу, а роботи не було. Кінець кінцем Бріштот вийшов і всіх розігнав.
Ввечері приїхали ми до Любачева. Розквартирувалися в школі і ще якихось будинках. Сотник Долинський з о. Іваном зараз Зав'язали контакт з нашими кооператорами. Очевидно, що розпочався баль. Долинський і о. Дурбак не забули про Шиналя, П.
29
Крушельницького, Качмара і мене. Вже давно ми так не їли, як В кооператорів.
Довго у Любачеві не затримались. Нашим призначенням була рухома війна проти партизан. Марш через села важкий, бо з обозами, артилерією та кухнями. Думаю, що партизани собі з нас багато не робили, обсервуючи, як то все грузне в снігах. По дорозі ми зустрічали цілі попалені села і тільки комини стирчали. Були то українські села, жителі яких ще весною 1940 р. переселились на Україну, заманені більшовицькою пропагандою. Польські партизани попалили такі села, щоб не було куди вертатися. Для них, очевидно, було корисно, що деякі автохтони покинули свої місця.
Першою місцевістю, де ми затрималися, було велике село Сіль, розтягнене на кілька кілометрів, з кількома тисячами мешканців. Село майже цілком польське, тобто спольщене. Старі ґазди ще уважали себе українцями і були православні, а їхні сини вже - поляки і католики. Село багате. Там зробили нашу базу. Постачанням керував пор. Качмар, мгр. Ткачук і Шиналь. Вони їздили по селах і закуповували кури, гуси, качки. Реквізувати заборонялося, але солтис був зобов'язаний показувати багатих ґаздів, де наші доставщики купували за державними цінами. Шиналь чув себе у своєму сосі.
Під час наших маршів мгр. Йонак часто розпочинав польську пісню "Улані, улані, мальоване дзєці..."* Поляки стояли вздовж дороги з роззявленими ротами. Вони дивувалися, що якісь поляки служать у військах СС.
Зима - гостра і снігова. Хлопці хворіли на грип. Одного ранку проваджу селом патруль, дивлюсь - йде вояк і, зрівнявшись зі мною, питає, де тут є назарет. Я, жартуючи, кажу, що не думаю, щоб тут десь близько був Назарет, бо, оскільки мені відомо, то Христос вродився в Назареті. Вояк подивився на мене і каже: „Вам хочеться жартувати, а тут чоловік хорий." Я, певна річ, показав йому, де міститься лазарет.
Таких смішних ситуацій було багато. Раз в ночі йду з двома стрільцями на контроль постів і зустрічаю по дорозі ст. стрільця. Стримую його і так тільки на жарт питаю "пароля", а він відповідає "унтерріхт"**. Німецьку мову в нас знало небагато і тому перекручували. Замісь чужого для нього Утрехту (назва міста), він відповів "унтерріхт". Слово то він знав, бо все стрічався з ним.
Польська і большевицька партизанка тероризували українське населення. Нашим завданням було прочистити терени, почавши від
*улюблена пісня польських солдатів *унтерріхт (нім.) - учбові заняття.
ЗО
Любачева, Тарнигороду, Білгорая, Фрамполя аж до Зв'єжинця. Місцева польська людність сприяла партизанам. Знали вони про всі наші рухи. Партизани були озброєні легкою автоматичною зброєю. Лісами і сніговими дорогами вони просувались легко. Часто користувалися кіньми або навіть саньми. Навпаки, наша група була тяжка до таких операцій. Партизани на неї не зважали. Стояли якось ми довшим постоєм в Білгораї. Одного дня приходить повідомлення, що партизани зайняли Тарнигород. Зразу ж вранці довгою маршевою колоною виходимо в напрямі партизанів. Віддаль від Тарнигороду - понад 20 км. За декілька годин входимо до Тарнигороду, партизани, очевидно, відступили. Ми застали тільки згарища урядових домів. Партизани наклали на місто велику контрибуцію, якої не встигли стягнути. Ми відійшли, а партизани за два дні повернулись, і, мабуть, стягнули контрибуцію.
До більшого бою з більшовицькими партизанами дійшло під Фрамполем. Наша протитанкова чота приблизилася до вітряного млина перед цим населеним пунктом. Більшовики підпустили нас на віддаль приблизно 70-80 м до млина. Раптом вони відкрили сильний вогонь зі скорострілів. Чути було голоси "за Сталіна, за Родіну, брат на брата йдьот!" Сніг був глибокий і відходити по відкритому полю було досить важко. Мусіли залишити вбитих і поранених. Але тут прийшли на допомогу дві штурмові самохідки, що відкрили сильний артилерійський вогонь. Ми знову рушили у наступ. Партизани відступили до лісу.
У тому бою ми зазнали відчутних втрат: 25 вбитих, а між ними,два тіла покалічені та понівечені. Видно, вони ще жили по нашому відступі і більшовики знущались над ними.
Наступного дня о. Іван Дурбак похоронив на місцевому кладовищі вбитих. То були перші жертви нашої дивізії. Отець Іван сказав зворушливу прощальну проповідь. Цвинтар був виповнений мешканцями Фрамполю. Наша чота віддала останній крісовий салют і зі сльозами на очах вояки відійшли...
Мали також "неприємності" зі сторони наших німців, а головно хорунжого Бекера. Один такий випадок хочу описати. Дехто з нашої чоти ніс чергування під час постою в Білгораї при телефоні, на станиці польської т.зв. "гранатової поліції". Служив у нас молодий інтелігентний хлопець зі Львова на прізвище Круківський. Бекер конче хотів зробити з нього свого ординарця. Круківський приносив йому обід, але відмовився чистити черевики. Бекер вдарив його в лице. Круківський зголосив то командиру Бріштотові і заявив, що наполягати на віддані справи до суду. Бачили той випадок
31
поручник Качмар і сотник Долинський. Одного дня випало чергування на Круківського. Бекер пішов на контролю і застав Круківського, як той романсував з дочкою команданта поліції. Круківського не арештував, але пригрозив. Я був свідком розмови Бекера з Бріштотом, де вони при мені сказали, що як Круківський буде домагатись своїх прав, то вони передадуть справу залишення Круківським посту, під час фронтових дій, до суду. Я зараз повідомив те поручникові Качмарові і він пообіцяв свою допомогу на випадок суду. Пор. Качмар сказав Круківському для заспокоєння що то було тільки чергування і він, стоячи у відчинених дверях на постерунку, чув би телефон. Дуже часто там нікого не було, бо під час обіду навіть німці йшли до сотні.
Після нашого повернення до Нойгаммеру під кінець березня 1944 р. Круківського арештовано і поставлено під суд. Поручник Качмар постарався, що на свідків покликано його, сотника Долинського і мене. Я зізнав, як дійсно було і що чув під час мого чергування в канцелярії. І зазначив, що то не був важливий пост, бо такий не міг бути на постерунку ворожої поліції і, певно, поляки підслуховували кожночасно розмову, а була то виключно помста хор. Бекера. Круківського суд звільнив, але я напитав собі біди, бо Бріштот, що перше ставився до мене дуже прихильно, перетворився у мого ворога. Я однак зискав прихильність Круківського, який ще довго в Нойгаммері приносив мені свій денний приділ цигарок.
Наводжу такий, здавалось би несуттєвий факт, на доказ, що наші старшини, коли була потреба, вміли стати в обороні підлеглих їм підстаршин і стрільців.
Трапився в нашій сотні і трагічний випадок. Під час постою в селі Суль хлопці вкрали в господаря свиню і, мабуть, вона знайшлась у стрілецькій кухні. Господар зголосив крадіжку в командира Бріштота, а той звернувсь до сотенного поручника Соболевського, який заявив, що нічого не знає. Німець, командант першої чоти, зголосив Бріштотові, що він і сотенний Соболєвський їли свинину. Ввечері поручник Соболєвський понаписував листи і в присутності сотенного писаря, стрільця Манорика, вчинив самогубство. Манорик зараз зголосив командирові. Було знайдено листа з виясненням мотиву. З'ясувалося, що Соболєвський зробив таке з метою захисту честі старшини.
Сотню обняв поручник Мирослав Малецький. Був то надзвичайно інтелігентний і делікатний старшина. Він ніколи не відізвався вульгарно, або підвищеним тоном.
Сотник Р. Долинський разом зі своїм заступником, десятником
32
Білим квартирували в поляка ковбасника, який мав молоду жінку і дорослу дочку. Там відбувались дуже часті забави, що в них брали участь о. Іван, деякі наші старшини і я. Десятник Білий почав напідпитку кепкувати з власника дому. Той, також підпитий, з жалем каже: "Чего, панове, оде мнє хцецє? Провадзіцє романси з мойом жонов і цурков, пієцє мойов вудке і єще чегось хцецє?"*
Життя на "айнзаці"** плило весело. Харчі були добрі, а до цього ми ще одержували ще т. зв. "зац айнс", тобто фронтовий пайок.
Під кінець було роздано багато відзначень. Всі німці дістали залізні хрести заслуги, а ми, українці, лише хрести воєнної заслуги. Між іншим, і я одержав такий хрест. З наших залізний хрест одержав тільки поручник Качмар.
___________
* Чого, панове, від мене хочете? Залицяєтесь до моєї дружини і дочки, п'єте мою горілку і ще чогось хочете?;
* айнзац" (нім.) - бойова акція
Наступна глава