Лев Стеткевич "Як з Бережан до кадри". Мемуари ветерана дивізії "Галичина". (Стор. 55-60)
Початок та необхідні пояснення
ГАЙДЕЛЯҐЕР
У БОЙОВІЙ ГРУПІ "БАЄРСДОРФ"
ДО НОЙГАММЕРУ
Ілюстрації
ЦАЙСАВ; ХЛОПЦІ, ПІДЕМО...
ПРИЗНАЧЕННЯ
ЗНОВУ НОЙГАММЕР І ЦАЙСАВ
Одного дня поїзд затримався на станції і ми побачили знаний вже напис „Дембіца". Отже - знову вдома, в місці важкого кількамісячного вишколу на пісках Гайделяґру. Ще на станції ми відчули смак брукви і пригнилої бараболі.
Вишикувались в маршову колону і рушили, йойкаючи, до вже відомого нам польово-запасного батальйону. Там застали багато рукрутів, що В цей час прибули до т.зв. кадри, тобто запасного полку.
Були це вже „лапачі” - злапані насильно німцями при відступі, або популярно звані "кукурудзяниками". Звали їх так тому, що коли фронт проходив біля Бучача над Стрипою, то німці ловили і вивозили молодих чоловіків на важкі роботи до Німеччини, або (за вибором) брали "добровільно" до Дивізії. Опісля з „кукурудзяників” рекрутувались деякі сотні у дивізії,- "бучацькі".
55
Про перебіг боїв під Бродами і прорив з оточення розповів мені мій приятель Затинайко, що після прориву прибув поїздом прямо до Нойгаммеру, минаючи Закарпаття. Від нього я довідався, що немає вже у живих багатьох визначних старшин дивізії, в тім числі моїх близьких приятелів, таких як о. д-р Іван Дурбак, Івась Шиналь та майже всіх підстарший 6-ї сотні вишкільного куреня в Гайделяґрі. Немає і мого сотенного, поручника Макаревича. З оповідання Затинайка виходило, що загинуло і взято в полон понад дві третини складу дивізії, пропав весь виряд. Пропав там цвіт української молоді Галичини... Були це молоді юнаки, випускники середніх шкіл та студенти вищих шкіл. Склад першого призову до дивізії - майже все інтелігенти. На 12 сотень колишнього вишкільного батальйону в десятьох служили переважно самі інтелігенти, деякі з вищою освітою. Не стало моїх друзів-правників. На курсах для правників було нас 17-ро, а тепер залишилось чотири, а саме: Онисько, Сьокало, Левицький і Стеткевич. Не стало такого гарного і культурного старшини як пор.Качмар, пропав безвісті сотник Дмитро Паліїв, деякі, щоб не потрапити в полон, вчинили самогубство. Не повернувся славний диригент В.Осташевський та його хористи, пропала частина дивізійного оркестру.
Ми знову опинились в Цайсав, в наших давніх бараках. Всі німці розквартирувались в окремих кімнатах, а ми, українські підстаршини, мусіли розміститись спільно з нашими чотами, приблизно по 40 чоловік в одному бараці. Окремих ліжок не було, лиш прича* від стіни до стіни. Перетерта солома служила за підстилку невідомо як довго і кому. Від блощиць вона аж рухалася. Панував жахливий бруд. Можна собі уявити, яке було повітря у приміщенні, де ночувало сорок чоловік. Спали ми подібно як в концтаборі, один біля одного, збиті докупи, як оселедці.
Ніхто сотнею не цікавився, не було жодного вишкільного плану. Наш сотенний у сотні не показувавсь. На жодний інструктаж ніхто нас не кликав. Господарювали в сотні, як уміли, застосовуючи засвоєні в польській армії програми і методи. Рано один з нас проводив з вояками гімнастику, а після сніданку - одногодинний виклад**. Темою лекцій була зброя: кріс, типи гранат. Після викладів наш бунчужний вів сотню до лісу на збирання чорниць. В одинадцятій годині вояки здавали чорниці і поверталась до своїх бараків. Німці, що харчувались в окремій кухні, ділились тими чорницями. Ми також отримували свою порцію і це було головною
_________
*прича - нари;
**виклад - лекція;
56
нашою поживою.
Хлопці голодували і по бараках почались крадіжки хліба. Одного дня я отримав усну заяву про таку крадіжку. Викрити її було майже неможлмво. Я застосував кару для цілої чоти. В повному виряді* випроваджував чоту поза дроти і одну годину проводив каральні вправи, сподіваючись, що хлопці, щоб не мучитися, самі викриють злочинця. По кількох таких вправах зголошень про крадіжки більш не було. Я був певний, що крадіжки не припинились, але про них мені перестали доповідати.
Стан незацікавлення нами тривав приблизно 3-4 тижні. Нас ганьбили, грозили, прозивали зрадниками, але нараз все перемінилося на 180 градусів. Командир дивізії отримав хрест заслуги, а командира нашого куреня підвищено в ранзі: з сотника до майора.
Сотенний став показуватись до сотні і почались нормальні вправи з бойовими стрільбами. Він навіть жартував і під час бойових стрільб уряджував** підстаршинам змагання на влучність. Хто вибивав найменше очок, був зобов'язаний в суботу ввечері для всіх підстаршин поставити пиво. Стріляли ми зі стоячої позиції, на віддаль 300 м., трьома набоями. Одного разу наш сотенний вибив 18 очок, досі ніхто не мав кращого результату. Я стріляв останнім і в двох пострілах вибив 18 очок. Досить було вибити одиницю і взяв би перше місце, але я не влучив у мішень.
Склад нашої сотні був дуже добрий. Служило багато інтелігентів, навіть з університетською освітою. Згадаю тут мого шкільного товариша з тернопільської ґімназії, а опісля з університету у Львові, магістра філософії Льонгина Томасевича.
Високоінтелігентний, завжди з гумором, але військова муштра йому не йшла. Він був типовим інтелігентом, до якого можна було застосувати фразу капралів польської армії: "Мацє 18 матурув, а нє умєце лужка посьцєліч" (Маєте 18 матурів, а не вмієте ліжка застелити). Так було і з Томасевичем. Найгірше виходило у нього з крісом. Він часто закидав ремінь назад, а кріс вперед. Одного ранку в неділю, вийшовши поза бараки, дивлюсь, а наш чотовий робить з маґістром каральну муштру: присідання, жабки, підскоки, права нога вперед, ліва і т.п. Став я спостерігати. З нього останні поти спливають. Я промовляю: „Льоню, ти що, вправляєш національні танці?" Він нічого не сказав, тільки подививсь у мій бік з докором.
Цілий Цайсав і Нойгаммер був повний війська, і то в більшості
______
* виряд - спорядження
** уряджував - влаштовував
57
не німців. Одного разу зустрів мене німець і питає, чи є тут в Нойгаммері хтось, що говорив би німецькою.
В запаснім полку зустрів я односельчан братів Кушнірів, Остапа і Юрія. Остап був абсольвентом Академії красних мистецтв у Кракові; за більшовицької окупації вчителював разом зі мною, а Юрій був студентом медицини. Одного дня дивлюсь, а вони обидва, з браку підстаршин, муштрують рекрутів. Юрко Кушнір гарно грав на скрипці і німецькі підстаршини часто ангажували його на свої вечірки. Одного вечора він прибіг до свого бараку і звернувсь до старшого вже пана, та ще й лисого, зі словами: „Пане магістре, там повно жінок, але німці всі п'яні і жінки тільки чекають на якогось солідного кавалера, що говорив би по-німецьки." Пан маґістер підперезався поясним ременем і пішов під барак. Він присів під вікном, а потім хотів підвестися, щоб подивитися на дам. В цей момент з вікна виставилась голова якогось німця, якому з перепиття зробилось слабо і він "булькнув" на голову сидячому магістрові. Так то воно часто буває у війську, що як старші рангом бавляться, то ти, недотепо, хоч би був магістром, не пхайся!
Мої товариші з тернопільської гімназії сказали, що є тут якийсь старший пан, суддя з Бережан. Я дуже здивувався, бо це був мій найстарший брат Володимир, президент окружного суду в Бережанах. Я не міг зрозуміти, що занесло його до дивізії.
Йому було вже тоді 52 роки. Він не звик до таких принижень, які ми переносили від німців. Отже, я відшукав його. Заходжу в барак і дивлюся, а він стоїть коло свого ліжка, скулений і аж почорнів. В кімнаті гармидер... За столами сидять, курять, п'ють горілку, грають в фербля і покера. Це наші спекулянти, яких війна загнала до Нойгаммеру. Вони приїхали сюди в надії, що хабарями викрутяться з дивізії. Були вони ще всі в цивільному одязі, мали проходити різні лікарські комісії. Мій брат, колишній старшина австрійської армії і сотенний групи отамана Долуда, Козацького загону ім.Гонти, приїхав з Відня. Військового мундиру (не одягнув) не прийняв, бо йому обіцяли десятника, а опісля, евентуально, старшинський ступінь. Грошей у нього, очевидно, не було і мусів задовільнятися нашими харчами. Харчі були дійсно погані, майже такі як в концтаборах: гнила бараболя в лушпині з грисовим сосом. Ми отримували пайок №3, а крім того, ще німці нас обкрадали. Всі вони харчувались окремо. Мій брат дійсно виглядав як з хреста знятий, та ще мав бігунку, що запанувала в цілому таборі.
Вода в Цайсав смерділа трупами. У 1941-1942 роках цей табір був житлом для совєтських військовополонених. Ще залишились
58
навколо нього вежі, де колись стояла сторожа зі скорострілами; залишилася також і висока огорожа з колючого дроту. Майже всі полонені вигинули. Їх ховали у спільних могилах зразу за табором.
Там був колосальний цвинтар, а на спільних похованнях були тільки бетонові стовпчики зі знаками 1-100 і т.д. Їх хоронили, очевидно, сотнями денно, і то дуже мілко. У таборі використовували підґрунтову воду. Хто її пив, мусів хворіти. Клозети були дуже негігієнічні - довгий барак з отворами. Треба було бути добрим "стрільцем", щоб стоячи на низьких підвищеннях для стіп, влучати в отвір.
Існували два роди таборів військовополонених: "Офляґри" для старшин та "Сталяґри" для підстаршин і рядових. В таких таборах німці більш-менш дотримувались міжнародних правил, за винятком окремих таборів для совєтських військовополонених. То були табори знищення. Старшини і рядові утримувалися разом. Умови побуту в таких таборах,- житлові, харчові, санітарно-гіґієнічні, мусіли спричинити загибель всіх протягом кількох місяців. Для прикладу може послужити факт, що в Освєнцімському таборі утримувалось 10 тисяч полонених, а у 1945 році залишилось живими всього 96. Головною причиною хворіб і смерті був голод. За наказом Головного командування сухопутних військ від 6-го серпня 1941 року чотиритижневий приділ харчів на одного полоненого складав: 6 кг хліба, 400 г м'яса, 440 г жиру і 600 г цукру. До цього треба додати, що хліб був на 50 відсотків з жолудів, а замість м'яса були кості. Калорійна вартість таких харчів складала ледве 515 калорій. Розенберґ у своєму листі до Кайтля писав: "З числа 3.6 мільйона совєтських полонених вижило заледве кількасот тисяч." Німці постановили цілком винищити совєтських військовополонених, і то за наказом ГОЛОВНОГО командування армії. Положення змінилося на краще у 1943 році, коли ситуація на східному фронті рішуче погіршилася для НІМЦІВ.
Одним з таких таборів, де загинуло кілька тисяч полонених, був Цайсав. Про страхітливі умови в тому таборі оповідали нам ті колишні військовополонені, що тепер служили в дивізії. Можна собі уявити, які були тут санітарно-гіґієнічні умови колись, якщо і тепер для нас були вони мало кращі,- всюди бруд, блощиці... Постіль не мінялася цілими місяцями. Німецька кліка дбала тільки про себе, а нами, "унтерменшами", ніхто не цікавився. Майор Кляйнов оточив себе ледарями-есесівцями, що служили колись у поліції. Вони боялись фронту і використовували ситуацію, щоб у запаснім полку і польово-запаснім батальйоні перебути війну.
59
Цайсав був багатонаціональним. Крім частин нашої дивізії утримувалися там босняки, югослави, естонці, латиші і частини генерала Власова. Найбільш рухливими були власовці і босняки. Вони створили за табором чорний ринок. У ввечері, після служби, там стояв гармидер, як на Сорочинському ярмарку, можна було придбати золото, годинники, навіть кулемета.
Другий такий ярмарок був у Нойгаммері, в блоці напроти 30-го полку. Там знаходився т.зв. "Люстгаус", або популярно званий "Пуф", тобто бардак. Він був призначений тільки для нашої дивізії. Попід блоком крутилися власовці і платили нашим хлопцям по 25 дойчмарок,. щоб позичити френч з левиком. На коридорі стояв черговий, що перевіряв усіх, і хто не мав на комірі левика, того не пускав. Наші хлопці збиралися там ввечері і позичали за гроші френчі і пілотки.
Єдиною розвагою для всіх у Цайсав була ріка. Після повернення з-під Бродів погода була гарна, стояла тепла осінь. По неділях сотні і тисячі людей купалися в річці, відпочивали, насолоджувались гарною природою, сонцем. По обох берегах річки тягнулись з верболози. Там можна було б спокійно, далеко від гамору, полежати, бодай на короткий час сховатись від солдатні. Але... особливо власовці полагоджували там свої натуральні потреби і то не тільки малі, але дуже часто і великі. Одного разу лежимо з Вербицьким і чуємо німецьку лайку: „Ду бледер гунд, ду швайн..." (Ти собако, ти свине...) Виходить з кущів „ванька" і, почувши українську мову, підступає до нас, затримується та виливає свої жалі: „Вот сволочі, здєсь в Германії на поля не дають отлється, а оні на Украінє на закон с...".
Наступна глава
ГАЙДЕЛЯҐЕР
У БОЙОВІЙ ГРУПІ "БАЄРСДОРФ"
ДО НОЙГАММЕРУ
Ілюстрації
ЦАЙСАВ; ХЛОПЦІ, ПІДЕМО...
ПРИЗНАЧЕННЯ
ЗНОВУ НОЙГАММЕР І ЦАЙСАВ
Одного дня поїзд затримався на станції і ми побачили знаний вже напис „Дембіца". Отже - знову вдома, в місці важкого кількамісячного вишколу на пісках Гайделяґру. Ще на станції ми відчули смак брукви і пригнилої бараболі.
Вишикувались в маршову колону і рушили, йойкаючи, до вже відомого нам польово-запасного батальйону. Там застали багато рукрутів, що В цей час прибули до т.зв. кадри, тобто запасного полку.
Були це вже „лапачі” - злапані насильно німцями при відступі, або популярно звані "кукурудзяниками". Звали їх так тому, що коли фронт проходив біля Бучача над Стрипою, то німці ловили і вивозили молодих чоловіків на важкі роботи до Німеччини, або (за вибором) брали "добровільно" до Дивізії. Опісля з „кукурудзяників” рекрутувались деякі сотні у дивізії,- "бучацькі".
55
Про перебіг боїв під Бродами і прорив з оточення розповів мені мій приятель Затинайко, що після прориву прибув поїздом прямо до Нойгаммеру, минаючи Закарпаття. Від нього я довідався, що немає вже у живих багатьох визначних старшин дивізії, в тім числі моїх близьких приятелів, таких як о. д-р Іван Дурбак, Івась Шиналь та майже всіх підстарший 6-ї сотні вишкільного куреня в Гайделяґрі. Немає і мого сотенного, поручника Макаревича. З оповідання Затинайка виходило, що загинуло і взято в полон понад дві третини складу дивізії, пропав весь виряд. Пропав там цвіт української молоді Галичини... Були це молоді юнаки, випускники середніх шкіл та студенти вищих шкіл. Склад першого призову до дивізії - майже все інтелігенти. На 12 сотень колишнього вишкільного батальйону в десятьох служили переважно самі інтелігенти, деякі з вищою освітою. Не стало моїх друзів-правників. На курсах для правників було нас 17-ро, а тепер залишилось чотири, а саме: Онисько, Сьокало, Левицький і Стеткевич. Не стало такого гарного і культурного старшини як пор.Качмар, пропав безвісті сотник Дмитро Паліїв, деякі, щоб не потрапити в полон, вчинили самогубство. Не повернувся славний диригент В.Осташевський та його хористи, пропала частина дивізійного оркестру.
Ми знову опинились в Цайсав, в наших давніх бараках. Всі німці розквартирувались в окремих кімнатах, а ми, українські підстаршини, мусіли розміститись спільно з нашими чотами, приблизно по 40 чоловік в одному бараці. Окремих ліжок не було, лиш прича* від стіни до стіни. Перетерта солома служила за підстилку невідомо як довго і кому. Від блощиць вона аж рухалася. Панував жахливий бруд. Можна собі уявити, яке було повітря у приміщенні, де ночувало сорок чоловік. Спали ми подібно як в концтаборі, один біля одного, збиті докупи, як оселедці.
Ніхто сотнею не цікавився, не було жодного вишкільного плану. Наш сотенний у сотні не показувавсь. На жодний інструктаж ніхто нас не кликав. Господарювали в сотні, як уміли, застосовуючи засвоєні в польській армії програми і методи. Рано один з нас проводив з вояками гімнастику, а після сніданку - одногодинний виклад**. Темою лекцій була зброя: кріс, типи гранат. Після викладів наш бунчужний вів сотню до лісу на збирання чорниць. В одинадцятій годині вояки здавали чорниці і поверталась до своїх бараків. Німці, що харчувались в окремій кухні, ділились тими чорницями. Ми також отримували свою порцію і це було головною
_________
*прича - нари;
**виклад - лекція;
56
нашою поживою.
Хлопці голодували і по бараках почались крадіжки хліба. Одного дня я отримав усну заяву про таку крадіжку. Викрити її було майже неможлмво. Я застосував кару для цілої чоти. В повному виряді* випроваджував чоту поза дроти і одну годину проводив каральні вправи, сподіваючись, що хлопці, щоб не мучитися, самі викриють злочинця. По кількох таких вправах зголошень про крадіжки більш не було. Я був певний, що крадіжки не припинились, але про них мені перестали доповідати.
Стан незацікавлення нами тривав приблизно 3-4 тижні. Нас ганьбили, грозили, прозивали зрадниками, але нараз все перемінилося на 180 градусів. Командир дивізії отримав хрест заслуги, а командира нашого куреня підвищено в ранзі: з сотника до майора.
Сотенний став показуватись до сотні і почались нормальні вправи з бойовими стрільбами. Він навіть жартував і під час бойових стрільб уряджував** підстаршинам змагання на влучність. Хто вибивав найменше очок, був зобов'язаний в суботу ввечері для всіх підстаршин поставити пиво. Стріляли ми зі стоячої позиції, на віддаль 300 м., трьома набоями. Одного разу наш сотенний вибив 18 очок, досі ніхто не мав кращого результату. Я стріляв останнім і в двох пострілах вибив 18 очок. Досить було вибити одиницю і взяв би перше місце, але я не влучив у мішень.
Склад нашої сотні був дуже добрий. Служило багато інтелігентів, навіть з університетською освітою. Згадаю тут мого шкільного товариша з тернопільської ґімназії, а опісля з університету у Львові, магістра філософії Льонгина Томасевича.
Високоінтелігентний, завжди з гумором, але військова муштра йому не йшла. Він був типовим інтелігентом, до якого можна було застосувати фразу капралів польської армії: "Мацє 18 матурув, а нє умєце лужка посьцєліч" (Маєте 18 матурів, а не вмієте ліжка застелити). Так було і з Томасевичем. Найгірше виходило у нього з крісом. Він часто закидав ремінь назад, а кріс вперед. Одного ранку в неділю, вийшовши поза бараки, дивлюсь, а наш чотовий робить з маґістром каральну муштру: присідання, жабки, підскоки, права нога вперед, ліва і т.п. Став я спостерігати. З нього останні поти спливають. Я промовляю: „Льоню, ти що, вправляєш національні танці?" Він нічого не сказав, тільки подививсь у мій бік з докором.
Цілий Цайсав і Нойгаммер був повний війська, і то в більшості
______
* виряд - спорядження
** уряджував - влаштовував
57
не німців. Одного разу зустрів мене німець і питає, чи є тут в Нойгаммері хтось, що говорив би німецькою.
В запаснім полку зустрів я односельчан братів Кушнірів, Остапа і Юрія. Остап був абсольвентом Академії красних мистецтв у Кракові; за більшовицької окупації вчителював разом зі мною, а Юрій був студентом медицини. Одного дня дивлюсь, а вони обидва, з браку підстаршин, муштрують рекрутів. Юрко Кушнір гарно грав на скрипці і німецькі підстаршини часто ангажували його на свої вечірки. Одного вечора він прибіг до свого бараку і звернувсь до старшого вже пана, та ще й лисого, зі словами: „Пане магістре, там повно жінок, але німці всі п'яні і жінки тільки чекають на якогось солідного кавалера, що говорив би по-німецьки." Пан маґістер підперезався поясним ременем і пішов під барак. Він присів під вікном, а потім хотів підвестися, щоб подивитися на дам. В цей момент з вікна виставилась голова якогось німця, якому з перепиття зробилось слабо і він "булькнув" на голову сидячому магістрові. Так то воно часто буває у війську, що як старші рангом бавляться, то ти, недотепо, хоч би був магістром, не пхайся!
Мої товариші з тернопільської гімназії сказали, що є тут якийсь старший пан, суддя з Бережан. Я дуже здивувався, бо це був мій найстарший брат Володимир, президент окружного суду в Бережанах. Я не міг зрозуміти, що занесло його до дивізії.
Йому було вже тоді 52 роки. Він не звик до таких принижень, які ми переносили від німців. Отже, я відшукав його. Заходжу в барак і дивлюся, а він стоїть коло свого ліжка, скулений і аж почорнів. В кімнаті гармидер... За столами сидять, курять, п'ють горілку, грають в фербля і покера. Це наші спекулянти, яких війна загнала до Нойгаммеру. Вони приїхали сюди в надії, що хабарями викрутяться з дивізії. Були вони ще всі в цивільному одязі, мали проходити різні лікарські комісії. Мій брат, колишній старшина австрійської армії і сотенний групи отамана Долуда, Козацького загону ім.Гонти, приїхав з Відня. Військового мундиру (не одягнув) не прийняв, бо йому обіцяли десятника, а опісля, евентуально, старшинський ступінь. Грошей у нього, очевидно, не було і мусів задовільнятися нашими харчами. Харчі були дійсно погані, майже такі як в концтаборах: гнила бараболя в лушпині з грисовим сосом. Ми отримували пайок №3, а крім того, ще німці нас обкрадали. Всі вони харчувались окремо. Мій брат дійсно виглядав як з хреста знятий, та ще мав бігунку, що запанувала в цілому таборі.
Вода в Цайсав смерділа трупами. У 1941-1942 роках цей табір був житлом для совєтських військовополонених. Ще залишились
58
навколо нього вежі, де колись стояла сторожа зі скорострілами; залишилася також і висока огорожа з колючого дроту. Майже всі полонені вигинули. Їх ховали у спільних могилах зразу за табором.
Там був колосальний цвинтар, а на спільних похованнях були тільки бетонові стовпчики зі знаками 1-100 і т.д. Їх хоронили, очевидно, сотнями денно, і то дуже мілко. У таборі використовували підґрунтову воду. Хто її пив, мусів хворіти. Клозети були дуже негігієнічні - довгий барак з отворами. Треба було бути добрим "стрільцем", щоб стоячи на низьких підвищеннях для стіп, влучати в отвір.
Існували два роди таборів військовополонених: "Офляґри" для старшин та "Сталяґри" для підстаршин і рядових. В таких таборах німці більш-менш дотримувались міжнародних правил, за винятком окремих таборів для совєтських військовополонених. То були табори знищення. Старшини і рядові утримувалися разом. Умови побуту в таких таборах,- житлові, харчові, санітарно-гіґієнічні, мусіли спричинити загибель всіх протягом кількох місяців. Для прикладу може послужити факт, що в Освєнцімському таборі утримувалось 10 тисяч полонених, а у 1945 році залишилось живими всього 96. Головною причиною хворіб і смерті був голод. За наказом Головного командування сухопутних військ від 6-го серпня 1941 року чотиритижневий приділ харчів на одного полоненого складав: 6 кг хліба, 400 г м'яса, 440 г жиру і 600 г цукру. До цього треба додати, що хліб був на 50 відсотків з жолудів, а замість м'яса були кості. Калорійна вартість таких харчів складала ледве 515 калорій. Розенберґ у своєму листі до Кайтля писав: "З числа 3.6 мільйона совєтських полонених вижило заледве кількасот тисяч." Німці постановили цілком винищити совєтських військовополонених, і то за наказом ГОЛОВНОГО командування армії. Положення змінилося на краще у 1943 році, коли ситуація на східному фронті рішуче погіршилася для НІМЦІВ.
Одним з таких таборів, де загинуло кілька тисяч полонених, був Цайсав. Про страхітливі умови в тому таборі оповідали нам ті колишні військовополонені, що тепер служили в дивізії. Можна собі уявити, які були тут санітарно-гіґієнічні умови колись, якщо і тепер для нас були вони мало кращі,- всюди бруд, блощиці... Постіль не мінялася цілими місяцями. Німецька кліка дбала тільки про себе, а нами, "унтерменшами", ніхто не цікавився. Майор Кляйнов оточив себе ледарями-есесівцями, що служили колись у поліції. Вони боялись фронту і використовували ситуацію, щоб у запаснім полку і польово-запаснім батальйоні перебути війну.
59
Цайсав був багатонаціональним. Крім частин нашої дивізії утримувалися там босняки, югослави, естонці, латиші і частини генерала Власова. Найбільш рухливими були власовці і босняки. Вони створили за табором чорний ринок. У ввечері, після служби, там стояв гармидер, як на Сорочинському ярмарку, можна було придбати золото, годинники, навіть кулемета.
Другий такий ярмарок був у Нойгаммері, в блоці напроти 30-го полку. Там знаходився т.зв. "Люстгаус", або популярно званий "Пуф", тобто бардак. Він був призначений тільки для нашої дивізії. Попід блоком крутилися власовці і платили нашим хлопцям по 25 дойчмарок,. щоб позичити френч з левиком. На коридорі стояв черговий, що перевіряв усіх, і хто не мав на комірі левика, того не пускав. Наші хлопці збиралися там ввечері і позичали за гроші френчі і пілотки.
Єдиною розвагою для всіх у Цайсав була ріка. Після повернення з-під Бродів погода була гарна, стояла тепла осінь. По неділях сотні і тисячі людей купалися в річці, відпочивали, насолоджувались гарною природою, сонцем. По обох берегах річки тягнулись з верболози. Там можна було б спокійно, далеко від гамору, полежати, бодай на короткий час сховатись від солдатні. Але... особливо власовці полагоджували там свої натуральні потреби і то не тільки малі, але дуже часто і великі. Одного разу лежимо з Вербицьким і чуємо німецьку лайку: „Ду бледер гунд, ду швайн..." (Ти собако, ти свине...) Виходить з кущів „ванька" і, почувши українську мову, підступає до нас, затримується та виливає свої жалі: „Вот сволочі, здєсь в Германії на поля не дають отлється, а оні на Украінє на закон с...".
Наступна глава