Лев Стеткевич "Як з Бережан до кадри". Мемуари ветерана дивізії "Галичина". (Стор. 110-124)
Початок та необхідні пояснення
ГАЙДЕЛЯҐЕР
У БОЙОВІЙ ГРУПІ "БАЄРСДОРФ"
ДО НОЙГАММЕРУ
Ілюстрації
ЦАЙСАВ; ХЛОПЦІ, ПІДЕМО...
ПРИЗНАЧЕННЯ
ЗНОВУ НОЙГАММЕР І ЦАЙСАВ
НОВЕ ФОРМУВАННЯ ДИВІЗІЇ
ЇДУ НА ДАЛЬШИЙ ВИШКІЛ
СЛОВАЧЧИНА
РІЗДВО І ЙОРДАН НА СЛОВАЧЧИНІ
ПОКИДАЄМО СЛОВАЧЧИНУ
СЛОВЕНІЯ
ПОВЕРНЕННЯ ДО АВСТРІЇ І ФРОНТ
КАПІТУЛЯЦІЯ
Як уже вище згадувалося, наша четверта чота гранатометів, практично не існувала, бо не було до них гранат. Командир нашого батальйону постановив заповнити ту нестачу протитанковими гарматками і 6-го травня вислав мене до полкового обозу, де чекали, дві гарматки з набоями. На це число якраз випав наш Великдень. Восьмого травня о 7-ій годині рано мала бути капітуляція, а два дні раніше мене вислали по ті гарматки. Наказ є наказ, я взяв "двоколку" і з фірманом поїхав. Дійсно, застав я готові дві гарматки з амуніційним возом, повним набоїв, причіпом і чотирма фірманами. В ніч на 8-ме травня рушили ми назад, на позиції 4-ої сотні. Прибули на наші становища десь біля 5-ої ранку. Переїхав я вздовж позиції чоти гранатометів і в кущах на зрубі, при лісовій доріжці, затримався. Навколо ні живої душі. Йду кущами вздовж наших позицій, а тут- ні живого духа. Становища покинуті і не видно нікого. Абсолютна тиша... Я приклякнув і заглядаю, але по більшовицькій стороні також не бачу жодного руху.
Хлопці нервуються, бо то обозники і вони хотіли б якнайскоріше здати доставлене і втікати. До того треба ще додати, що обозники не призвичаєні бути так близько до фронту.
Абсолютно не знаю, що сталося і що маю дальше робити. Ходжу лісом і заглядаю. Дивлюсь, лежить поранений німець, гауптшарфюрер із люфтваффе. Увесь у крові. Дістав кулю під праву лопатку. Я покликав хлопців, ми перенесли його до воза і тимчасово перев'язали. Не знаємо, що сталося. Він пояснює, що наші фронт залишили, бо прийшов кінець війни. Я йому вірю і не вірю. Не можу зрозуміти, чому про це в полку нічого не говорили і відправили нас без попередження.
Мені чомусь в голові не вкладалося, що так раптово могла настати капітуляція. Для нас, дивізійників, то було страшне слово. А що далі? Яка доля очікує, і чи не видадуть нас більшовикам?
Сів на пеньку і думаю. Та думки перервала поява ровериста, німця з канцелярії куреня. Вже здалека махав рукою і показував напрям "назад". Під'їхавши ближче, зіскочив з ровера і підтвердив факт капітуляції. Він сказав, що під Фельдбахом цілий курінь чекає тільки мене. Він вже мав відходити, але хор.Богдан Бігус пригадав, що нині якраз я повинен був привезти гарматки. Тому вислали ровериста-зв'язкового. Мабуть, якщо б його не прислали, то я, може, і дочекався би приходу більшовиків.
Завернули ми свої гарматки і зі всім спорядженням поїхали в
110
напрямі Фельдбаху. Приїхали на місце збірки, розташованої на великому господарстві.
Я зголосив командирові Кльокерові прибуття. Командир подивився на гарматки, на амуніцію, а тоді на мене і сказав: „Ви зовсім божевільний. Пощо було тягнути все це лайно аж сюди?!" Він покликав одного із старшин і наказав викинути з воза всю амуніцію, а гарматки загвоздити.
Мій амуніційний віз пригодився! Поклали на нього окрім мого раненого ще двох. Нам заявили, що скорим маршем відриваємося від ворога і прямуємо на захід, де перед західними союзниками капітулюємо. До найближчої англійської частини маємо приблизно 120 км. Дано наказ: "сотнями марш". На самому переді командир Кльокер, а за ним хор.Бігус, і я біля нього. Йдемо польовими дорогами: наліво і направо збіжжя. На серці дуже сумно: йду і снуються різні думки і плани. Всі ті плани ні до чого. Німці теж сумні, але їм легше - вони на своїй землі і між своїми людьми. Програли, але не втратили батьківщини і все-таки як не тепер, то колись злучаться з рідними. А у нас-невідомість.
Для українських вояків найважливішою справою є - якнайдальше від більшовиків, а далі - як Бог дасть.
В одному ми були впевнені: Німеччина, що б не сталось, - чи то окупація, чи поділ на окремі території, чи зміна режиму - не зникне з карти Європи. Дещо зачули ми про план Моргентав- перетворення Німеччини з промислової країни в країну гречки і бараболі. Всі ті справи турбували може менше німців ніж нас. Тоді ще ніхто і не припускав, що буде існувати якась міжнародна організація для біженців. Принаймні, я думав, що наша доля по виході з полону, якщо не буде примусової видачі, пов'язуватиметься з Німеччиною, і що доведеться втягатися в німецьке господарське життя. Різні думки кружляли в моїй голові.
Нас повідомлено, що наступником Гітлера став Деніц. Командир Кльокер прочитав подяку від нього за надлюдські зусилля німецької армії. Деніц в кінцевому слові заявив, що підносить кожного на один ранг вище. Те все ми, як і наші німці, вислухали байдуже, бо яке значення може мати підвищення військового рангу в такій ситуації.
Незабаром залишили ми терени наших кількатижневих боїв. Покидали місця, де впали товариші по зброї, де впав хор.Кузь, де загинули десятки вояків з нашої четвертої сотні.
Всі йшли з похнюпленими головами. Ми стояли на розпутті. На той час не знали докладно постанов спільних конференцій в Ялті і Тегерані. Здебільшого старші віком леліяли якісь надії. Особисто я
111
потішав себе прислів'ям " ще так не було, щоби якось не було".
Наша артилерія затрималась на вогневих позиціях обстрілювала ворожі аж до полудня, вдаючи таким чином нашу активність і приховуючи відхід основної групи військ.
Так виглядав перший день Великодня 1945 р. Весна в повному розквіті, проте нас гнітить журба. Великдень сумний, а на душі ще більший сум. Ніхто нікого не здоровить " Христос Воскрес". Ми звикли святкувати Великдень величаво-це ж свято Воскресіння
Яка може бути радість? Усвідомлюємо, що вже перестаємо бути вояками. Доведеться скласти зброю, а вояк без зброї як дитина. Ми всі відчуваємо небезпеку, що загрожує тепер вже не від ворожої кулі, а від лапи московської, яка простягнулась аж в Західну Європу і кричить: „Дайош Європу!"
Йдемо полями, а мені закрадається думка відлучитись від сотні і навпростець, приблизно 10 км, з'єднатися з нашим обозом. Отут зробив я найбільшу дурницю: залишив хор.Зуляка і Бігуса. Скочив між збіжжя і зник. Вчув тільки голос хор.Бігуса: „Та куди ти пішов?"
А я подавсь польовими доріжками в напрямі на хутір, де був наш маленький обоз. Проте перехитрив сам себе: приходжу на хутір, а там ні сліду від обозу. Залишивсь я самотній, як палець. Огорнув мене ще більший сум. Не залишалось нічого іншого, як прямувати на Санкт-Стефан до головної дороги, надіючись, що десь там з'єднаюсь зі своїми.
Зустрічаю тисячі різних обозів, кавалерії, піхотинців, але нікого з наших. Не тільки дорогою, але й полем суне три ряди возів. Час від часу виникають затори: автомашини чи то псуються, чи брак їм пального,- стають на дорозі і заблоковують весь рух. Одні проклинають, інші співають чи стріляють в повітря. Видно, що то не веселість, а нервове напруження.
Минаю вози і прямую далі. Ох, яка радість! Дивлюсь, переді мною обоз нашого куреня. Підбігаю... Розглядаюсь, і з радістю доганяю воза нашої сотні, на якому сотенний писар Сенишин. Втішився йому більше, ніж рідному братові. Я почувавсь знов у своїй спільноті. Ігнатенки, Пришляки, Іллєнки, а далі німець, штабсшарфюрер - то близькі мені люди. До того треба додати, що на возі Сенишина був мій наплечник*, а в ньому мої приватні речі. А ще на возі- повно харчів і листками тютюн -самосад.
Я віджив. їдемо далі крок за кроком. Рухаємось майже всю ніч. Над ранок виїжджаємо на гору. Дорога цілком заблокована. В долині, приблизно за півкілометра, розкинулось досить велике село, що
-----------------------
* рюкзак
112
доходить до лісу. По другій стороні дороги бараки, перед бараками стоять цивільні біженці і дивляться на нас. Стовбичимо на дорозі і ні туди, ні сюди. Я з'їв кусок хліба з кінською ковбасою, переперченою. Страшенно хочеться пити. Я без френча і шапки. Зіскакую з воза і йду до бараку напитися води. Чую стрілянину, але тим не переймаюся, бо стріли і світляні ракети супроводжують колону цілу дорогу. Аж тут вбігає цивільна німкеня і в паніці кричить, що між возами є "русси".
Вибігаю, і дійсно - вози з кіньми на дорозі покинуті і- ні живого духа, але і більшовиків не бачу. Вискакую на свій віз, беру наплечник, куртку, шапку, та бігом в долину за іншими в село. Там чути крики і постріли... Біжать в напрямі лісу цивільні і вояки. Чути крик "руссен". Біжу за масою на сільське кладовище, що межує з лісом. Кладовище огороджене півтораметровим муром. Спортсменом я ніколи не був, а до того на плечах досить тяжкий наплечник. Мені 37 років, але страх додає сили і спритності: я тільки гайнув через мур і знайшовся на краю лісу. Аж тут зітхнув полегшено. Вже не чую страху і йду повільним кроком лісом, що тягнеться під гору.
Спасенний ліс: дає сховок і холод. Минає мене якась кіннота. Кількасот вершників, а за ними біжать коні без вершників. Ловлю за вуздечку величезного грубого кониська. Пробую дістатись на його хребет, але з мене кавалерист ще гірший ніж спортсмен. Затримавсь біля мене якийсь милосердний і допоміг видряпатись на коня. Кінь без сідла. Сиджу на ньому, як мавпа на бритві. Тримаюсь що є сили за гриву. Вся кавалерія жене галопом і, очевидно, мій кінь любить товариство і собі пре. Сиджу на ньому і тримаюсь за гриву, бо грубий кінь розсадив цілком мої ноги. Не їду, тільки повзаюсь. Скакав так приблизно 2-3 години, і врешті минули ми ліс й опинилися на рівному полі. Кавалерія затрималась. Я зсунувся з коня і цілком втратив здатність володіти ногами. Не можу їх розігнути, а до того ж ще цілком розсадило мій таз. Не здатний кроку зробити. Цілком розіпхав мене кінь.
Вечоріє... Тисячі людей розложились попід лісом і відпочивають. Говорять, що тут вже безпечно, бо лишень зійти 15 км в долину і- Юденбург, а більшовики поза ріку не підуть, і за Юденбургом мають бути вже англійці.
Я також під лісом знайшов собі в ямці леговище і заночував. Встав рано, а вся галявина порожня. Сам один пустився в напрямі Юденбурга. Зустрів вже на долині ще двох німців, що йшли в тому самому напрямі. Отже "Грюс Гот" (Слава Богу) і йдемо разом. Ще вранці на галявині знайшов було вермахтівський френч, шапку і
113
одягнув. Як пізніше виявилось- добре зробив.
Йдемо в напрямку Юденбурга і говоримо. Німці пропонують йти з ними в Надренію і в них вдома перечекати деякий час, а опісля побачимо. Я погодився на їхню пропозицію, як добру для себе. Отож йдемо весело, нічого не передчуваючи про якийсь полон, або російську небезпеку. Нам і на думку не могло спасти, що по закінченні війни когось будуть полонити. Були впевнені, що спокійно зайдемо аж в Надренію, а там буде видно.
Недалеко вже показався Юденбург. Раптом звідти в напрямі до нас біжать німці, а ми не знаємо, що робити. Бачу як біжить колишній бунчужний Цв'як. Побачив мене, очі великі, перестрашені, не затримується, тільки крикнув: „Більшовики в Юденбургу!"
Очевидна річ, що мої "кумплі"* скочили з головної дороги на узбіччя, а я за ними. Полягали всі недалеко від шосе і спостерігаємо. Просиділи в кущах досить довго, поки на шосе цілком заспокоїлось і припинивсь великий рух. Радимось, що робити? Я цілком здався на своїх співтоваришів недолі. Вони переконують, що війна закінчилась і немає потреби боятися. Ніякого полону не буде! Більшовики, щонайвище, будуть перевіряти, чи немає їхніх громадян. Мене переконують, щоб я йшов з ними. Кажуть: „Ти добре говориш по-німецьки і носиш вермахтівську уніформу, тобі нема чого боятися."
Я послухав. Вийшли ми назад на шосе, а з нього, приблизно через 100 метрів, спустилися над ріку і спокійно йдемо. Ріка справді неширока, але дуже бурхлива. В половині дороги зустрічає нас два остарбайтери з крісами і червоними пов'язками. Обшукують нас докладно, але дивляться тільки за зброєю. Поводяться досить чемно. Я мав в наплечнику дві зв'язки "сам-пан ріжу", цукор і дві консерви. Не забирають нічого. Жодних особистих документів, ані листів, ані знимок я не мав. Викинув ще раніше все те, що могло зрадити мою національність чи приналежність.
Нас відпустили і ми йдемо вже веселіше. Про всякий випадок я домовився, що моє прізвище є Вебер і я є німець з Надренії.
Зближаємось до Юденбурга... Міст на ріці, що веде до міста. Перед мостом -танкетка, джип. За мостом бачимо кількасот німців, а коло них варта. Підходимо ближче вже зі страхом. Затримують нас більшовицькі вартові і питають тільки, чи старшина, а як ні, то показують рукою на зібраних і кажуть долучатися. Бачу кількадесят наших, що стоять трохи відділені від німців. Ми пішли до гурту і минаючи нашу групу, я відвернувся, щоб котрийсь мене не пізнав і
-----------------
*тут товариші по недолі
114
не закликав: "друже, ходіть сюди." Ми стали в одній трійці. Я опинився з лівого боку при хіднику. Красноармійці стоять тільки спереду і в кінці нашої колони. Хідником ходять австрійські поліцаї з пов'язками на рукавах. Будинки прикрашені австрійськими прапорами.
Стою в ряді і роздумую. Огорнуло мене цілковите отупіння. Бачу перед собою кінець. Компаньйони мене потішають, що нас поведуть тільки на допит, видадуть відповідні персональні документи і кожний піде своєю дорогою. Їм не вкладається в голову, щоб з Німеччини, по закінченні війни, везти людей, які 6 років страждали, аж до Росії! Властиво пощо, для чого? Німеччина цілком розгромлена, окупована і чим може якийсь там Ганс чи Йоган загрожувати існуванню Совєтського Союзу, чи Англійської імперії, чи Америки! Я ніби згоджуюся з їхніми поглядами, але дивлячись на ті погони і на піднесені дашки в шапках, вертаюсь думками до 1941 р. і бачу тисячі змасакрованих (понівечених, замучених) невинних жертв більшовицького звірства.
Та ось лунає команда і рушаємо дорогою. Лівою стороною, зараз попри хідник, будинки дво- і триповерхові. Доходимо до закруту. Дорога розгалужується вліво на захід, а вправо-на схід. Наші конвоїри повертають на схід. Моя трійка доходить до закруту. На дорозі стоїть австрійський поліцай. Він ухопив мене за руку і пхнув в найближчий під'їзд. Я почув тільки: „Менш, фершвінде!"(Щезай, чоловіче!).
Біжу задиханий по сходах на третій поверх. Чую ще якісь кроки, але не оглядаюсь. Не стукаючи, відкриваю двері і, задиханий, затримуюся в кухні. Переді мною дві жінки: одна може 30-літня, а другій понад п'ятдесят. Вони перестрашені не менше від мене. Я тільки переступив поріг і зразу кажу: „Іх бін українер!"(Я українець). Вони перестрашені відповідають: „О, Єзус, зі ведрен ершоссен!"(О, Ісусе, вас застрілять!).
Молодша витягнула з куфра тирольський комплектний чоловічий одяг з білизною, панчохами і черевиками, провела мене до кімнати і наказала переодягатися.
Всі мої речі разом з наплечником вона винесла задніми дверима на подвір'я і кинула там в розбиту машину. Отак я забезпечився цивільним убранням, але втратив усі особисті речі, і навіть машинку до гоління. В тому часі я був такий зденервований, а заразом і щасливий, що було байдуже за якийсь там тютюн чи приладдя для гоління.
Жінки були, видно, дуже релігійні і добрі. Вони цілий час тільки
115
зітхали і говорили: „О, Єзус! О, Гот!" Попросили мене до столу та подали каву і хліб.
Я не знав, що діється з моїми двома кумплями і де вони опинилися. Сиджу в кухні, аж тут відкриваються двері і вони входять, обидва також перебрані в цивільний одяг. Зуміли сховатися на другому поверсі і там переодягнутися.
Тепер була проблема, як нам вийти з міста. Наша господиня каже, що вона чула, нібито більшовики лише доходять до ріки, де ми є тепер, а по другій стороні, звідки ми прийшли, будуть англійці.
Наш гумор поправився, бо могли вже бути на дорозі до більшовицького табору з дротами і собаками. Мене, певне що, були б викрили і доля моя була б непевна. Поки що ми щасливо вирвалися з більшовицьких лап. Не знаю, чим то пояснити, що австрійський поліцай саме мене врятував.
Також треба подякувати нашій господині. Вона взяла кошик, нам дала граблі і лопату, та городами, через плоти, випровадила поза межі міста.
Там розпрощались, подякували і стежкою понад ріку рушили на захід. Ріка була не дуже широка, але сильно бурхлива. Білі гриви хвиль з шумом котилися понад брили виступаючого каміння. Пливе вона вузькою долиною. По правій стороні, звідки ми прийшли, йде шосе, а на ньому спостерігався жвавий рух більшовицьких машин. По лівій стороні - гори, вкриті шпильковими лісами.
Йдемо і фактично не знаємо куди, що нас чекає. Мої німці доброї гадки. Для них, як і для мене, найважливіша проблема - видістатися з більшовицької зони, а там далі дасться видіти. Раптом в лісі, на горі, якраз над нами, почули стрілянину і крик. Лунала російська лайка з матюками. Я вмить зорієнтувався, що то колишні "остарбайтери" нападають на подорожніх і грабують, або, можливо навіть вбивають. Ми порачкували кілька метрів від стежки, залягли у рівчаку і стараємось навіть не дихати. Лежали так довший час поки цілком не втихло.
Постановили за всяку ціну вийти з гір на другу сторону ріки, щоб мати можливість іти рівнобіжно до шосе, а самим, криючись у лісі,- бачити, що діється на дорозі. Треба було за всяку ціну перейти ріку, але як? Ріка творила коліно, майже під прямим кутом. Вирішили переплисти. Один німець і я вже спустили ноги у воду і думали пускатись вплав, але другий німець каже: „Товариші, не лишайте мене, бо не вмію плавати!" Ми затримались і певно, що тим врятували собі життя. Жоден з нас, навіть якби був добрим плавцем, не здолав би такої бурхливої ріки. Хвилі кинули б нас на каміння і,
116
мабуть, поламали б руки, ноги та потопили б у своїх бурхливих водах. Ріка вирувала, кипіла-лиш чути було гуркіт киданого каміння.
Хотіли ми того чи ні, мусіли йти далі стежкою на південь. По якомусь часі ліс закінчився і перед нами розгорнулась велика долина сіножатей. Гори і ліси відступили на південь. Ріка стала лагіднішою і без каміння. Тримаємось дальше ріки.
Перед нами якесь господарство: досить велика хата з надвірними забудівлями. Прямуємо туди, криючись, від одної купи лозини до другої. Остерігаємось більшовиків, але скоро заспокоюємось, побачивши під хатою німецьких вояків, що відпочивають. Вони, так як і ми, не знають, куди йти. Видно було між німцями і наших.
Вирішуємо трохи перепочити і розпитати про евентуально* - безпечний шлях. Для мене і двох німців краще триматись головної дороги і все на захід. Розпитуємо господарів про можливість переходу ріки. Ті інформують, що приблизно за 5 км над рікою залізнична станція і там є міст. Також застерігають, що на мосту постійно є військова варта; на зміну: дві години - більшовики, і дві години - англійці. Господар запевнив нас, що англійці нікого не чіпають і міст можна сміло перейти.
Відпочили ми, набрали сил до дальшої мандрівки і подались в дорогу. Вся сіножать вздовж ріки заросла лозиною. Йдемо гусаком, один від одного приблизно за 30-40 метрів. Я йду перший і, коли побачив би більшовиків на мості, повинен затриматись і подати знак заднім. Йдемо... Не видно з лозини навіть на 10 метрів. Я йду, задумавшись. Різні думки приходять до голови. Цілком забуваю про небезпеку і то виявилось корисним для нас. Підношу голову і, о горе, бачу переді мною міст, а на мості мотоцикл і двоє більшовицьких вартових. Вони мене вже заглянули і невідривно стежать. Звертати, або давати знак було вже пізно. Йду далі, а моє серце тільки "тьох- тьох", ледь не вискочить з грудей.
Підходжу до них і вітаюся німецьким "Грюс Гот". Вони відповідають "здраствуй", навіть не дивляться на мене. Їм і не в голові якісь цивільні. Для них війна закінчилась і тепер найважливіша проблема - награбувати може по кілька "часів", ще дечого й щасливо вернутися додому. Солдати махнули до мене рукою і я їх минув. Приповідка каже, що на злодію шапка горить! Так воно і зі мною. Я, хоч вдавав німця, але в душі мав страх, що росіяни можуть здогадатись, хто я такий. За мостом - кілька ліній
---------------------
* можливо
117
колії і я біжу по них, щоб якнайдалі від небезпеки. Раптом падаю розбиваю коліно, а більшовики сміються, аж за боки беруться. За мною "ду-ду-ду" - два мої німці також біжать. Перетинаємо шосе і бігом до видніючого лісу. Чую тільки солдатський сміх і слова: „От германці перепугалісь!"
Попід лісом йшли ми аж до ночі. Весь час бачили головне шосе Там без перерви тягнулись валки возів, а на них солдати зі співам: Так дійшли ми до якогось великого села. В ньому співи: "виходіла на берег Катюша". Кількасот метрів від села затримались в лісі. Примістились ми під крислатою сосною, але голод і короткі тирольські штани не гріють. Заснути не годен. Тож лежимо говоримо, оповідаємо різні історії. Німці мене потішають. Я думаю, думаю і врешті кажу моїм компаньйонам, що таки піду до села, тут замерзну. Німці не хочуть іти. Пропоную, щоб вони залишились, а я піду в село і раненько вернусь.
Думав, що мені немає чого боятися, бо в цивільному одязі, а тепер всюди в Австрії повно чужинців. Навіть, якби хто питав, то можу сказати більшовикам, що я чех, або поляк і йду шукати своїх.
Отже, зійшов я вниз і прямую городами на якесь велике господарство. Пси зчинили гавкіт і обсіли мене. Відганяюсь, але то небагато помагає. Врешті на мій крик вийшов господар і я його здоровлю. Він питає хто я і сам відповідає, що за акцентом- мабуть фольксдойч зі Судетів. Підтверджую те і кажу, що йду в Надрені до рідні. Господар забрав мене із собою і запрошує до хати. Входжу з поздоровленням "Грюсс Гот" і застаю там кількох молодих, кремезних людей. Всі в цивільному, але зараз видно, що то колишні вояки. Сідаю при столі, господар щось шепчеться господинею, і та ставить переді мною горнятко молока, дві скиб хліба з маслом і риночку смаженої крові з крупами.
На подвір'ї стоїть польова більшовицька кухня. Чути спів. В хаті крутиться дівчина, "остарбайтерка". Вона весела і усміхнена. Вибігає кожних кілька хвилин до солдатів. Чую українську мову. То пригнічує мене ще більше і наповнює страхом. Прошу бауера, щоб показав місце, де можу переспати. Він проводить мене до стодоли на сіно. Прошу господаря збудити мене о четвертій годині ранку. Лізу в сіно і засинаю камінним сном.
Мені здалося, що спав всього годину-дві, а вже бауер мене будить і кличе: „Менш, ауф!"(Ставай). Іду з ним до кухні і знову отримую горнятко молока і дві скибки хліба.
Виходжу на двір. Солдати сплять, тільки вартовий ходить. Минаю його і городами прямую до лісу. Приходжу під нашу сосну,
118
але не застаю нікого. Вертаюсь назад до бауера. Всі німці прощаються і починають розходитися. Питаю кожного, куди йде.
Дізнаюся, що двоє з них йдуть до Цельтвеґу. Вирішую йти з ними, тим більше, що й господар запевняє , що в Цельтвеґу, або Тансвеґу зустріну англійців. А ще він і інші німці запевняють мене, нібито чули по радіо, що демаркаційна лінія проходитиме десь в тій околиці. До того ж пригадав я собі бауера, що в нього колись квартирував. Думаю, піду туди і перечекаю критичний час, а бауер дістане для мене цивільні документи.
Знайшов я двох нових "кумплів" і тепер прямо по шосе йдемо на схід. Ніхто нас не перевіряє, на схід і захід тягнуться валки війська. Чути спів. Спостерігаємо цілі маси солдаток у військових уніформах і з широкими погонами. Всюди гуляють, грабують і п'ють колишні "остарбайтери".
По дорозі розпрощався я з моїми "кумплями", бо вони йшли по шосе, а для мене кращим було триматися бічних доріг. Використовую те, що австрійці бояться чужинців і, коли хочу дістати щось поїсти, йду до бауерів та кажу, що прямую додому, до Польщі. Всюди дають нічліг і їжу. Минаю двох совєтських офіцерів, а перед ними німкеня "говорить" руками. Затримує мене один з них. Я відповідаю по-польськи. Він питає, чи знаю німецьку мову. Кажу, що так. Розпитую німкеню, що вона хоче сказати. Та розповідає, що прийшли колишні робітники і забрали в неї воза. Перекладаю це, а совєтчик сміється і каже пояснити їй, щоби йшла "к чортовой матері", а до мене закінчив: „От нємєцкая б..., воза єй жалко!"
Помандрував я далі, але вже бічними дорогами. Тут не сподівався зустріти когось із наших, бо з часу капітуляції минуло 4 дні.
Дивлюсь, а з-за повороту - коні і віз з брезентом. Поруч наш дивізійник. Придивляюся ближче, а то мій односельчанин і учень за більшовицьких часів, Ярослав Балабан. Батько його в селі Плотича, повіт Бережани, мав велике господарство-хутір, біля 200 моргів землі. Балабан у нас в дивізії займав пост харчового підстаршини. Не знаю, де він тут взявся, бо після капітуляції минуло вже кілька днів. Балабан досить холодно привітав мене, не затримуючи воза, а лиш мимохідь махнув головою і запитав куди йду. Я також, не затримуючись, показав рукою на схід і сказав "на родіну".
Я був голодний, бо цілий день нічого не їв, і тому чув неприязнь до Балабана, що певно мав якийсь харч на возі, проте не здержався і не запитав мене, чи щось маю до їди.
119
Він певно їхав на злуку зі своєю родиною і може не хотів мене брати із собою. Я, особисто, не нав'язувавсь. В той час ніхто з нас не знав, чи буде якась інтернаціональна організація опіки на; біженцями. Я був свідомий, що навіть, якби хотів до Балабанів зайти, то не мав би там що шукати.
Для мене було вигідніше рухатися в напрямі Каринтії, бо В Шпітталі над Дравою перебував мій старший брат, мгр.Осип о дружиною і дочкою Лідою. Планував десь там тимчасово зупинитись, а опісля його відшукати. Брат також був у дивізії, і в Голландії проходив вишкіл для протитанкових стрільців. Його, як колишнього хорунжого УСС, у березні 1944 р., за старанням сотника Палієва звільнили. До того треба ще додати, що у Відні жив мій найстарший брат, суддя Володимир, що також служив у дивізії і був звільнений в липні 1944 р.
Ціла наша родина домовилася, що після війни будемо розшукувати одне одного через двох сестер Сервічковських, які постійно мешкали у Відні. То були кузинки моєї братової. Одна них була лікарка.
Отже, такі то були причини для розшуку родини.
Помандрував я далі у гори, в південно-східному напрямі. Ввечері вийшов на широку поляну на верху гори. Ціла вона покрита снігом і повна війська. Переважають мадяри з возами і цілими родинами. Між ними відшукав наших змадяризованих закарпатців.
Повечеряв із мадярами і довідався, яка ситуація. Вони мене застерегли, щоби в тому напрямі далі не йшов, бо зараз таки під горою розмістились більшовики і всіх хто тільки підійде, забирают до таборів. Спеціально полюють на українців.
На тій же галявині зустрів я середнього віку чоловіка з мамою. Познайомився з ними. Виявилось, що він родом з Одеси. Говорив дуже гарною українською мовою. Він мав мула, запряженого до амуніційного воза-двоколки. Отож,підходжу до нього і відразу пізнаю, що то східняк. Видно по зачісці - волосся на потилиці підголено рівно "під котьолок". Очевидна річ, я втішився. Підходжу до нього і здоровлю російським "здраствуйтє". Він аж підскочив просить мене: „Бійтеся Бога, тихо!" Я сів біля їх вогнища. Пригостив мене цигарками і ми розговорилися. Той чоловік признався, що під румунами був посадником міста Одеси, а з відступом фронту евакуювавсь і так зайшов аж до Бірбауму. З приходом більшовиків запряг мула і подавсь у гори. Мій співрозмовник запропонував спільну подорож, бо думав також іти в Каринтію.
Мені те було дуже вигідно: мали вони досить великий запас
120
харчів і цигарок. Отже, здобув я гарне та інтелігентне товариство, а до того ж стало безпечніше, оскільки пристав до цивільної родини і в разі контролю міг зійти за її члена.
Так тягнувся з ними аж до Цельтвеґу. При станції розкинулися бараки, де примістилися біженці. Дісталися ми туди під вечір. В таборі сказали, що до них заходять більшовики і контролюють. Нам не залишалось нічого іншого, як переїхати міст по ріці до Вайскірхену, який був цілком під контролем англійців.
Моїй радості не було меж: зустрів на вулиці гурт наших дивізійників, а між ними знаного мені інж. агронома Руденського. Я зараз розпрощався з моїми добродіями-супутниками і пристав до дивізійників. Так віднайшов я своїх і почував себе як блудний син, що втратив все і вернувся до родини. Для мене такою найближчою родиною у тій ситуації стали дивізійники. Як каже народна приповідка - "вовка тягне до лісу!" Так і мене зразу потягнуло між своїх.
Колишній посадник Одеси і його мати намовляли залишитися з ними та спільно ділити долю й недолю. Жаль мені було покидати їх, але таки тягнуло мене до своїх, до вояків.
Можливо, що я вчинив непрактично. Якби був залишився з тими гарними людьми, певно не опинився би в полоні в Італії, ані в Англії. Моя доля могла бути іншою. Також є велика правдоподібність, що як цивільний, був би потрапив в руки більшовиків і став в'язнем сибірських таборів. Все ж таки полон в Італії, Белярії і Ріміні, або в Англії набагато легший, ніж "Сибірь неісходімая".
Таким чином - я знову в групі своїх, що прямували до злуки з Українською дивізією. Хлопці інж.Руденського мали вантажівку, але не було пального. Зайшло нас декількох до "ґастгаузу"* в надії щось виторгувати. Там зустріли кількох англійських офіцерів. Між ними були такі, що сяк-так знали німецьку мову. Підійшли ми до них і представились, хто і куди прямуємо, але маємо один клопіт: брак пального. Вони погодилися заправити нашу машину, але в замін зажадали спиртного. Інж.Руденський зі своїм шофером втішились, той побіг до авта і приніс кілька пляшок. Англійський офіцер виписав на картці кількість пального і водій відразу подався до англійської частини. Англійці ще хотіли пригостити нас, але увійшов вояк і доповів, що до них йдуть совєтські офіцери.
Англійці порадили нам зникнути, бо вони не хотіли щоб совєтчики бачили нас разом. Покидаємо "ґастгауз" і йдемо в напрямі нашої машини. Дійсно, напроти нас ідуть чотири офіцери. Йшли вони
---------------------
* готель-ресторан
121
з гордо піднесеними головами і пишались купою орденів та широкими, майже на цілу долоню, погонами. В їхніх рангах ми не визнавались. Проходячи поруч, більшовицькі старшини подивилися на нас, зміряли від ніг до голови і поздоровили словами: "Здраствуйтє, ребята". Ми відповіли всі разом і то не знаю чому по- німецьки "Гутен таг". Більшовики приступили і один сказав до нас: „Ну що, сволочі, вже свою рідну мову забули?!" Ми не відізвались нічого і були щасливі, що на тому закінчилося. Очевидна річ, що могло бути значно гірше і я сумніваюся, що англійці би нас оборонили.
Зітхнули вже аж в своїй машині, як рушили повним ходом по шосе на південний захід. Думаю, що інж.Руденський знав про місце збірки Української дивізії, бо їхав прямо на Шпітталь. По дорозі минали обози, що в більшості належали до нашого ескадрону кавалерії.
Сиджу на машині і весь час слідкую, чи не стріну людей першого ескадрону, а між ними сотника Долинського, або бунчужного Левицького. Раптом дивлюсь, а на "Плєскаввагені" лежить гора. Відразу догадався, що то може бути тільки д-р Богдан Левицький і до того перший ескадрон Романа Долинського. Приглядаюсь ближче,- дійсно в тій горі пізнаю мого колєґу з ґімназії і університету, д-ра Богдана Левицького. Думаю, що тільки він у всій дивізії був такий показний, бо важив понад 300 фунтів (до 140 кг).
Стукаю кулаком по кабіні. Авто зупиняється, я зіскакую і йду до обозів. Моя самітна одіссея закінчилась. Всі вітають мене: д-р Б.Левицький, полк.Роман Долинський, хор. Ішг Руденський, д-р вет. Нестюк, д-р мед. Юзьо Сивенький. Всі вони мої добрі знайомі ще з дивізії, з часів, коли приходив до них підживлятися. Бачу, що в ескадронах панує добрий гумор. Підполковник Нікітін гасає на коні по ескадрону, видає команди. Війна зазанчилась, але наші старики, що весь час були під німецьким чоботом, тепер дають собі волю. Полк.Долинський в доброму настрої і доброї гадки: він висуває різні концепції і плани щодо Української дивізії. Мимоволі всі піддаємося його оптимізмові. Я голодний і нужденній а д-р Б. Левицький і пполк. Долинський витягають пляшку. Відмовлюся і віднікуюся, але то нічого не помагає. Наливають повне алюмінієве горнятко і просто вливають в мене на порожній шлунок. То страшний на смак і дію коньяк з бочки, т.зв. "смерть селепка"*. Скрутило мене цілого, обляв зимний піт. Думав, що всі кишки вирве. Води для пиття нема, -
---------------------
* тут "смерть нездарі"
122
мучився, аж поки не заснув.
Пробудився аж перед в'їздом до якогось містечка від голосних вигуків підполк. Нікітіна: „Всі з возів! Формуватись в трійки! Дефіляда перед англійцями!"
Все я розумів, але такі накази було важко сприймати. Йдемо до капітуляції і що за сенс робити парад і віддавати почесті переможцям?! Чейже англійці, чи ми того хочемо, чи ні, дивляться на нас, як на частину німецької армії, якій завдали поразки. То виглядало на тріумфальний в'їзд з перемогою за римських часів ! Мене це обурило і з воза не зійшов, залишився і д-р вет. Кішко. Я сидів тихо, а д-р Кішко голосно лаявся.
Подається команда: „Струнко, направо глянь!" Шукаю очима англійців, бодай якого-небудь сержанта,але нема нікого! При дорозі стоїть з довгим крісом дітвак-партизан Тіта і дивиться, як наша ціла колона за наказом маршує перед ним. Покійний вже д-р Кішко ошаленів. Він, як типовий пролєтарій, не любив аристократів і на пполк.Нікітіна дивився з великою ненавистю, бо той завжди представляв себе як граф.
Окрім властивих обозів бойового постачання долучились до нас ще деякі рештки дивізії з піхотних, артилерійських і санітарних частин. Все тут змішалось: люди ці з'єднувались не за родами зброї, а по земляцтву.
Настрій загалом був добрий. Завдячуємо тим нашим вищим старшинам, як панове полковники Силенко, Долинський і їхні підлеглі: Ткачук, Ігор Руденський, Закаляк. Біля полковників тримався досить великий гурт молодих інтелігентів. Вони не були старшинами, але знайшли їх повну опіку. У тій групі молоді інтелігентністю вирізнялись знані мені хлопці, колишні студенти: Мокрівський, Мельничин, Гриньох, д-р Б.Левицький, Пантелеймон Шуган, Глов'як. Панував веселий настрій. Не було видно пригнічення. Наші полковники мали гарний склад підстаршин і стрільців. Панувала товариська атмосфера. Вояки відділів бойового постачання були спаяні між собою дійсно українською вояцькою дружбою. Вони не були скалічені дурною німецькою муштрою, ані т.зв."світоглядовим навчанням".
Як вже згадувалось вище, наша колона повільно тягнулася долами, поміж гарними, вже в тому часі зеленими Альпами. Весна була прекрасна. Ніхто нами не цікавився. Звичайно підночовували ми над гірськими потоками. Харчі ще сякі-такі були, а ще час від часу для загального котла вбивали коня. Тон задавав д-р Богдан Левицький, д-р вет.Нестюк і д-р мед. Юзьо Сивенький. Одного ранку
123
бачимо - д-р Левицький стоїть над мостом і кличе: „Хлопці, дивіться, ворона голиться!" Біжу я, Мокрівський, Глов'як на міст подивитися на чудо. Всі забули, що в сотні був наймолодший стрілець, може 16-ти літній, на прізвище Ворона. Дійсно! Ворона сів над потоком і до дзеркала води повзає бритвою по безволосому лиці. Побачивши гурт насмішників, розізлився, обернувся до нас "другим лицем" і показав язика.
Наступна глава
ГАЙДЕЛЯҐЕР
У БОЙОВІЙ ГРУПІ "БАЄРСДОРФ"
ДО НОЙГАММЕРУ
Ілюстрації
ЦАЙСАВ; ХЛОПЦІ, ПІДЕМО...
ПРИЗНАЧЕННЯ
ЗНОВУ НОЙГАММЕР І ЦАЙСАВ
НОВЕ ФОРМУВАННЯ ДИВІЗІЇ
ЇДУ НА ДАЛЬШИЙ ВИШКІЛ
СЛОВАЧЧИНА
РІЗДВО І ЙОРДАН НА СЛОВАЧЧИНІ
ПОКИДАЄМО СЛОВАЧЧИНУ
СЛОВЕНІЯ
ПОВЕРНЕННЯ ДО АВСТРІЇ І ФРОНТ
КАПІТУЛЯЦІЯ
Як уже вище згадувалося, наша четверта чота гранатометів, практично не існувала, бо не було до них гранат. Командир нашого батальйону постановив заповнити ту нестачу протитанковими гарматками і 6-го травня вислав мене до полкового обозу, де чекали, дві гарматки з набоями. На це число якраз випав наш Великдень. Восьмого травня о 7-ій годині рано мала бути капітуляція, а два дні раніше мене вислали по ті гарматки. Наказ є наказ, я взяв "двоколку" і з фірманом поїхав. Дійсно, застав я готові дві гарматки з амуніційним возом, повним набоїв, причіпом і чотирма фірманами. В ніч на 8-ме травня рушили ми назад, на позиції 4-ої сотні. Прибули на наші становища десь біля 5-ої ранку. Переїхав я вздовж позиції чоти гранатометів і в кущах на зрубі, при лісовій доріжці, затримався. Навколо ні живої душі. Йду кущами вздовж наших позицій, а тут- ні живого духа. Становища покинуті і не видно нікого. Абсолютна тиша... Я приклякнув і заглядаю, але по більшовицькій стороні також не бачу жодного руху.
Хлопці нервуються, бо то обозники і вони хотіли б якнайскоріше здати доставлене і втікати. До того треба ще додати, що обозники не призвичаєні бути так близько до фронту.
Абсолютно не знаю, що сталося і що маю дальше робити. Ходжу лісом і заглядаю. Дивлюсь, лежить поранений німець, гауптшарфюрер із люфтваффе. Увесь у крові. Дістав кулю під праву лопатку. Я покликав хлопців, ми перенесли його до воза і тимчасово перев'язали. Не знаємо, що сталося. Він пояснює, що наші фронт залишили, бо прийшов кінець війни. Я йому вірю і не вірю. Не можу зрозуміти, чому про це в полку нічого не говорили і відправили нас без попередження.
Мені чомусь в голові не вкладалося, що так раптово могла настати капітуляція. Для нас, дивізійників, то було страшне слово. А що далі? Яка доля очікує, і чи не видадуть нас більшовикам?
Сів на пеньку і думаю. Та думки перервала поява ровериста, німця з канцелярії куреня. Вже здалека махав рукою і показував напрям "назад". Під'їхавши ближче, зіскочив з ровера і підтвердив факт капітуляції. Він сказав, що під Фельдбахом цілий курінь чекає тільки мене. Він вже мав відходити, але хор.Богдан Бігус пригадав, що нині якраз я повинен був привезти гарматки. Тому вислали ровериста-зв'язкового. Мабуть, якщо б його не прислали, то я, може, і дочекався би приходу більшовиків.
Завернули ми свої гарматки і зі всім спорядженням поїхали в
110
напрямі Фельдбаху. Приїхали на місце збірки, розташованої на великому господарстві.
Я зголосив командирові Кльокерові прибуття. Командир подивився на гарматки, на амуніцію, а тоді на мене і сказав: „Ви зовсім божевільний. Пощо було тягнути все це лайно аж сюди?!" Він покликав одного із старшин і наказав викинути з воза всю амуніцію, а гарматки загвоздити.
Мій амуніційний віз пригодився! Поклали на нього окрім мого раненого ще двох. Нам заявили, що скорим маршем відриваємося від ворога і прямуємо на захід, де перед західними союзниками капітулюємо. До найближчої англійської частини маємо приблизно 120 км. Дано наказ: "сотнями марш". На самому переді командир Кльокер, а за ним хор.Бігус, і я біля нього. Йдемо польовими дорогами: наліво і направо збіжжя. На серці дуже сумно: йду і снуються різні думки і плани. Всі ті плани ні до чого. Німці теж сумні, але їм легше - вони на своїй землі і між своїми людьми. Програли, але не втратили батьківщини і все-таки як не тепер, то колись злучаться з рідними. А у нас-невідомість.
Для українських вояків найважливішою справою є - якнайдальше від більшовиків, а далі - як Бог дасть.
В одному ми були впевнені: Німеччина, що б не сталось, - чи то окупація, чи поділ на окремі території, чи зміна режиму - не зникне з карти Європи. Дещо зачули ми про план Моргентав- перетворення Німеччини з промислової країни в країну гречки і бараболі. Всі ті справи турбували може менше німців ніж нас. Тоді ще ніхто і не припускав, що буде існувати якась міжнародна організація для біженців. Принаймні, я думав, що наша доля по виході з полону, якщо не буде примусової видачі, пов'язуватиметься з Німеччиною, і що доведеться втягатися в німецьке господарське життя. Різні думки кружляли в моїй голові.
Нас повідомлено, що наступником Гітлера став Деніц. Командир Кльокер прочитав подяку від нього за надлюдські зусилля німецької армії. Деніц в кінцевому слові заявив, що підносить кожного на один ранг вище. Те все ми, як і наші німці, вислухали байдуже, бо яке значення може мати підвищення військового рангу в такій ситуації.
Незабаром залишили ми терени наших кількатижневих боїв. Покидали місця, де впали товариші по зброї, де впав хор.Кузь, де загинули десятки вояків з нашої четвертої сотні.
Всі йшли з похнюпленими головами. Ми стояли на розпутті. На той час не знали докладно постанов спільних конференцій в Ялті і Тегерані. Здебільшого старші віком леліяли якісь надії. Особисто я
111
потішав себе прислів'ям " ще так не було, щоби якось не було".
Наша артилерія затрималась на вогневих позиціях обстрілювала ворожі аж до полудня, вдаючи таким чином нашу активність і приховуючи відхід основної групи військ.
Так виглядав перший день Великодня 1945 р. Весна в повному розквіті, проте нас гнітить журба. Великдень сумний, а на душі ще більший сум. Ніхто нікого не здоровить " Христос Воскрес". Ми звикли святкувати Великдень величаво-це ж свято Воскресіння
Яка може бути радість? Усвідомлюємо, що вже перестаємо бути вояками. Доведеться скласти зброю, а вояк без зброї як дитина. Ми всі відчуваємо небезпеку, що загрожує тепер вже не від ворожої кулі, а від лапи московської, яка простягнулась аж в Західну Європу і кричить: „Дайош Європу!"
Йдемо полями, а мені закрадається думка відлучитись від сотні і навпростець, приблизно 10 км, з'єднатися з нашим обозом. Отут зробив я найбільшу дурницю: залишив хор.Зуляка і Бігуса. Скочив між збіжжя і зник. Вчув тільки голос хор.Бігуса: „Та куди ти пішов?"
А я подавсь польовими доріжками в напрямі на хутір, де був наш маленький обоз. Проте перехитрив сам себе: приходжу на хутір, а там ні сліду від обозу. Залишивсь я самотній, як палець. Огорнув мене ще більший сум. Не залишалось нічого іншого, як прямувати на Санкт-Стефан до головної дороги, надіючись, що десь там з'єднаюсь зі своїми.
Зустрічаю тисячі різних обозів, кавалерії, піхотинців, але нікого з наших. Не тільки дорогою, але й полем суне три ряди возів. Час від часу виникають затори: автомашини чи то псуються, чи брак їм пального,- стають на дорозі і заблоковують весь рух. Одні проклинають, інші співають чи стріляють в повітря. Видно, що то не веселість, а нервове напруження.
Минаю вози і прямую далі. Ох, яка радість! Дивлюсь, переді мною обоз нашого куреня. Підбігаю... Розглядаюсь, і з радістю доганяю воза нашої сотні, на якому сотенний писар Сенишин. Втішився йому більше, ніж рідному братові. Я почувавсь знов у своїй спільноті. Ігнатенки, Пришляки, Іллєнки, а далі німець, штабсшарфюрер - то близькі мені люди. До того треба додати, що на возі Сенишина був мій наплечник*, а в ньому мої приватні речі. А ще на возі- повно харчів і листками тютюн -самосад.
Я віджив. їдемо далі крок за кроком. Рухаємось майже всю ніч. Над ранок виїжджаємо на гору. Дорога цілком заблокована. В долині, приблизно за півкілометра, розкинулось досить велике село, що
-----------------------
* рюкзак
112
доходить до лісу. По другій стороні дороги бараки, перед бараками стоять цивільні біженці і дивляться на нас. Стовбичимо на дорозі і ні туди, ні сюди. Я з'їв кусок хліба з кінською ковбасою, переперченою. Страшенно хочеться пити. Я без френча і шапки. Зіскакую з воза і йду до бараку напитися води. Чую стрілянину, але тим не переймаюся, бо стріли і світляні ракети супроводжують колону цілу дорогу. Аж тут вбігає цивільна німкеня і в паніці кричить, що між возами є "русси".
Вибігаю, і дійсно - вози з кіньми на дорозі покинуті і- ні живого духа, але і більшовиків не бачу. Вискакую на свій віз, беру наплечник, куртку, шапку, та бігом в долину за іншими в село. Там чути крики і постріли... Біжать в напрямі лісу цивільні і вояки. Чути крик "руссен". Біжу за масою на сільське кладовище, що межує з лісом. Кладовище огороджене півтораметровим муром. Спортсменом я ніколи не був, а до того на плечах досить тяжкий наплечник. Мені 37 років, але страх додає сили і спритності: я тільки гайнув через мур і знайшовся на краю лісу. Аж тут зітхнув полегшено. Вже не чую страху і йду повільним кроком лісом, що тягнеться під гору.
Спасенний ліс: дає сховок і холод. Минає мене якась кіннота. Кількасот вершників, а за ними біжать коні без вершників. Ловлю за вуздечку величезного грубого кониська. Пробую дістатись на його хребет, але з мене кавалерист ще гірший ніж спортсмен. Затримавсь біля мене якийсь милосердний і допоміг видряпатись на коня. Кінь без сідла. Сиджу на ньому, як мавпа на бритві. Тримаюсь що є сили за гриву. Вся кавалерія жене галопом і, очевидно, мій кінь любить товариство і собі пре. Сиджу на ньому і тримаюсь за гриву, бо грубий кінь розсадив цілком мої ноги. Не їду, тільки повзаюсь. Скакав так приблизно 2-3 години, і врешті минули ми ліс й опинилися на рівному полі. Кавалерія затрималась. Я зсунувся з коня і цілком втратив здатність володіти ногами. Не можу їх розігнути, а до того ж ще цілком розсадило мій таз. Не здатний кроку зробити. Цілком розіпхав мене кінь.
Вечоріє... Тисячі людей розложились попід лісом і відпочивають. Говорять, що тут вже безпечно, бо лишень зійти 15 км в долину і- Юденбург, а більшовики поза ріку не підуть, і за Юденбургом мають бути вже англійці.
Я також під лісом знайшов собі в ямці леговище і заночував. Встав рано, а вся галявина порожня. Сам один пустився в напрямі Юденбурга. Зустрів вже на долині ще двох німців, що йшли в тому самому напрямі. Отже "Грюс Гот" (Слава Богу) і йдемо разом. Ще вранці на галявині знайшов було вермахтівський френч, шапку і
113
одягнув. Як пізніше виявилось- добре зробив.
Йдемо в напрямку Юденбурга і говоримо. Німці пропонують йти з ними в Надренію і в них вдома перечекати деякий час, а опісля побачимо. Я погодився на їхню пропозицію, як добру для себе. Отож йдемо весело, нічого не передчуваючи про якийсь полон, або російську небезпеку. Нам і на думку не могло спасти, що по закінченні війни когось будуть полонити. Були впевнені, що спокійно зайдемо аж в Надренію, а там буде видно.
Недалеко вже показався Юденбург. Раптом звідти в напрямі до нас біжать німці, а ми не знаємо, що робити. Бачу як біжить колишній бунчужний Цв'як. Побачив мене, очі великі, перестрашені, не затримується, тільки крикнув: „Більшовики в Юденбургу!"
Очевидна річ, що мої "кумплі"* скочили з головної дороги на узбіччя, а я за ними. Полягали всі недалеко від шосе і спостерігаємо. Просиділи в кущах досить довго, поки на шосе цілком заспокоїлось і припинивсь великий рух. Радимось, що робити? Я цілком здався на своїх співтоваришів недолі. Вони переконують, що війна закінчилась і немає потреби боятися. Ніякого полону не буде! Більшовики, щонайвище, будуть перевіряти, чи немає їхніх громадян. Мене переконують, щоб я йшов з ними. Кажуть: „Ти добре говориш по-німецьки і носиш вермахтівську уніформу, тобі нема чого боятися."
Я послухав. Вийшли ми назад на шосе, а з нього, приблизно через 100 метрів, спустилися над ріку і спокійно йдемо. Ріка справді неширока, але дуже бурхлива. В половині дороги зустрічає нас два остарбайтери з крісами і червоними пов'язками. Обшукують нас докладно, але дивляться тільки за зброєю. Поводяться досить чемно. Я мав в наплечнику дві зв'язки "сам-пан ріжу", цукор і дві консерви. Не забирають нічого. Жодних особистих документів, ані листів, ані знимок я не мав. Викинув ще раніше все те, що могло зрадити мою національність чи приналежність.
Нас відпустили і ми йдемо вже веселіше. Про всякий випадок я домовився, що моє прізвище є Вебер і я є німець з Надренії.
Зближаємось до Юденбурга... Міст на ріці, що веде до міста. Перед мостом -танкетка, джип. За мостом бачимо кількасот німців, а коло них варта. Підходимо ближче вже зі страхом. Затримують нас більшовицькі вартові і питають тільки, чи старшина, а як ні, то показують рукою на зібраних і кажуть долучатися. Бачу кількадесят наших, що стоять трохи відділені від німців. Ми пішли до гурту і минаючи нашу групу, я відвернувся, щоб котрийсь мене не пізнав і
-----------------
*тут товариші по недолі
114
не закликав: "друже, ходіть сюди." Ми стали в одній трійці. Я опинився з лівого боку при хіднику. Красноармійці стоять тільки спереду і в кінці нашої колони. Хідником ходять австрійські поліцаї з пов'язками на рукавах. Будинки прикрашені австрійськими прапорами.
Стою в ряді і роздумую. Огорнуло мене цілковите отупіння. Бачу перед собою кінець. Компаньйони мене потішають, що нас поведуть тільки на допит, видадуть відповідні персональні документи і кожний піде своєю дорогою. Їм не вкладається в голову, щоб з Німеччини, по закінченні війни, везти людей, які 6 років страждали, аж до Росії! Властиво пощо, для чого? Німеччина цілком розгромлена, окупована і чим може якийсь там Ганс чи Йоган загрожувати існуванню Совєтського Союзу, чи Англійської імперії, чи Америки! Я ніби згоджуюся з їхніми поглядами, але дивлячись на ті погони і на піднесені дашки в шапках, вертаюсь думками до 1941 р. і бачу тисячі змасакрованих (понівечених, замучених) невинних жертв більшовицького звірства.
Та ось лунає команда і рушаємо дорогою. Лівою стороною, зараз попри хідник, будинки дво- і триповерхові. Доходимо до закруту. Дорога розгалужується вліво на захід, а вправо-на схід. Наші конвоїри повертають на схід. Моя трійка доходить до закруту. На дорозі стоїть австрійський поліцай. Він ухопив мене за руку і пхнув в найближчий під'їзд. Я почув тільки: „Менш, фершвінде!"(Щезай, чоловіче!).
Біжу задиханий по сходах на третій поверх. Чую ще якісь кроки, але не оглядаюсь. Не стукаючи, відкриваю двері і, задиханий, затримуюся в кухні. Переді мною дві жінки: одна може 30-літня, а другій понад п'ятдесят. Вони перестрашені не менше від мене. Я тільки переступив поріг і зразу кажу: „Іх бін українер!"(Я українець). Вони перестрашені відповідають: „О, Єзус, зі ведрен ершоссен!"(О, Ісусе, вас застрілять!).
Молодша витягнула з куфра тирольський комплектний чоловічий одяг з білизною, панчохами і черевиками, провела мене до кімнати і наказала переодягатися.
Всі мої речі разом з наплечником вона винесла задніми дверима на подвір'я і кинула там в розбиту машину. Отак я забезпечився цивільним убранням, але втратив усі особисті речі, і навіть машинку до гоління. В тому часі я був такий зденервований, а заразом і щасливий, що було байдуже за якийсь там тютюн чи приладдя для гоління.
Жінки були, видно, дуже релігійні і добрі. Вони цілий час тільки
115
зітхали і говорили: „О, Єзус! О, Гот!" Попросили мене до столу та подали каву і хліб.
Я не знав, що діється з моїми двома кумплями і де вони опинилися. Сиджу в кухні, аж тут відкриваються двері і вони входять, обидва також перебрані в цивільний одяг. Зуміли сховатися на другому поверсі і там переодягнутися.
Тепер була проблема, як нам вийти з міста. Наша господиня каже, що вона чула, нібито більшовики лише доходять до ріки, де ми є тепер, а по другій стороні, звідки ми прийшли, будуть англійці.
Наш гумор поправився, бо могли вже бути на дорозі до більшовицького табору з дротами і собаками. Мене, певне що, були б викрили і доля моя була б непевна. Поки що ми щасливо вирвалися з більшовицьких лап. Не знаю, чим то пояснити, що австрійський поліцай саме мене врятував.
Також треба подякувати нашій господині. Вона взяла кошик, нам дала граблі і лопату, та городами, через плоти, випровадила поза межі міста.
Там розпрощались, подякували і стежкою понад ріку рушили на захід. Ріка була не дуже широка, але сильно бурхлива. Білі гриви хвиль з шумом котилися понад брили виступаючого каміння. Пливе вона вузькою долиною. По правій стороні, звідки ми прийшли, йде шосе, а на ньому спостерігався жвавий рух більшовицьких машин. По лівій стороні - гори, вкриті шпильковими лісами.
Йдемо і фактично не знаємо куди, що нас чекає. Мої німці доброї гадки. Для них, як і для мене, найважливіша проблема - видістатися з більшовицької зони, а там далі дасться видіти. Раптом в лісі, на горі, якраз над нами, почули стрілянину і крик. Лунала російська лайка з матюками. Я вмить зорієнтувався, що то колишні "остарбайтери" нападають на подорожніх і грабують, або, можливо навіть вбивають. Ми порачкували кілька метрів від стежки, залягли у рівчаку і стараємось навіть не дихати. Лежали так довший час поки цілком не втихло.
Постановили за всяку ціну вийти з гір на другу сторону ріки, щоб мати можливість іти рівнобіжно до шосе, а самим, криючись у лісі,- бачити, що діється на дорозі. Треба було за всяку ціну перейти ріку, але як? Ріка творила коліно, майже під прямим кутом. Вирішили переплисти. Один німець і я вже спустили ноги у воду і думали пускатись вплав, але другий німець каже: „Товариші, не лишайте мене, бо не вмію плавати!" Ми затримались і певно, що тим врятували собі життя. Жоден з нас, навіть якби був добрим плавцем, не здолав би такої бурхливої ріки. Хвилі кинули б нас на каміння і,
116
мабуть, поламали б руки, ноги та потопили б у своїх бурхливих водах. Ріка вирувала, кипіла-лиш чути було гуркіт киданого каміння.
Хотіли ми того чи ні, мусіли йти далі стежкою на південь. По якомусь часі ліс закінчився і перед нами розгорнулась велика долина сіножатей. Гори і ліси відступили на південь. Ріка стала лагіднішою і без каміння. Тримаємось дальше ріки.
Перед нами якесь господарство: досить велика хата з надвірними забудівлями. Прямуємо туди, криючись, від одної купи лозини до другої. Остерігаємось більшовиків, але скоро заспокоюємось, побачивши під хатою німецьких вояків, що відпочивають. Вони, так як і ми, не знають, куди йти. Видно було між німцями і наших.
Вирішуємо трохи перепочити і розпитати про евентуально* - безпечний шлях. Для мене і двох німців краще триматись головної дороги і все на захід. Розпитуємо господарів про можливість переходу ріки. Ті інформують, що приблизно за 5 км над рікою залізнична станція і там є міст. Також застерігають, що на мосту постійно є військова варта; на зміну: дві години - більшовики, і дві години - англійці. Господар запевнив нас, що англійці нікого не чіпають і міст можна сміло перейти.
Відпочили ми, набрали сил до дальшої мандрівки і подались в дорогу. Вся сіножать вздовж ріки заросла лозиною. Йдемо гусаком, один від одного приблизно за 30-40 метрів. Я йду перший і, коли побачив би більшовиків на мості, повинен затриматись і подати знак заднім. Йдемо... Не видно з лозини навіть на 10 метрів. Я йду, задумавшись. Різні думки приходять до голови. Цілком забуваю про небезпеку і то виявилось корисним для нас. Підношу голову і, о горе, бачу переді мною міст, а на мості мотоцикл і двоє більшовицьких вартових. Вони мене вже заглянули і невідривно стежать. Звертати, або давати знак було вже пізно. Йду далі, а моє серце тільки "тьох- тьох", ледь не вискочить з грудей.
Підходжу до них і вітаюся німецьким "Грюс Гот". Вони відповідають "здраствуй", навіть не дивляться на мене. Їм і не в голові якісь цивільні. Для них війна закінчилась і тепер найважливіша проблема - награбувати може по кілька "часів", ще дечого й щасливо вернутися додому. Солдати махнули до мене рукою і я їх минув. Приповідка каже, що на злодію шапка горить! Так воно і зі мною. Я, хоч вдавав німця, але в душі мав страх, що росіяни можуть здогадатись, хто я такий. За мостом - кілька ліній
---------------------
* можливо
117
колії і я біжу по них, щоб якнайдалі від небезпеки. Раптом падаю розбиваю коліно, а більшовики сміються, аж за боки беруться. За мною "ду-ду-ду" - два мої німці також біжать. Перетинаємо шосе і бігом до видніючого лісу. Чую тільки солдатський сміх і слова: „От германці перепугалісь!"
Попід лісом йшли ми аж до ночі. Весь час бачили головне шосе Там без перерви тягнулись валки возів, а на них солдати зі співам: Так дійшли ми до якогось великого села. В ньому співи: "виходіла на берег Катюша". Кількасот метрів від села затримались в лісі. Примістились ми під крислатою сосною, але голод і короткі тирольські штани не гріють. Заснути не годен. Тож лежимо говоримо, оповідаємо різні історії. Німці мене потішають. Я думаю, думаю і врешті кажу моїм компаньйонам, що таки піду до села, тут замерзну. Німці не хочуть іти. Пропоную, щоб вони залишились, а я піду в село і раненько вернусь.
Думав, що мені немає чого боятися, бо в цивільному одязі, а тепер всюди в Австрії повно чужинців. Навіть, якби хто питав, то можу сказати більшовикам, що я чех, або поляк і йду шукати своїх.
Отже, зійшов я вниз і прямую городами на якесь велике господарство. Пси зчинили гавкіт і обсіли мене. Відганяюсь, але то небагато помагає. Врешті на мій крик вийшов господар і я його здоровлю. Він питає хто я і сам відповідає, що за акцентом- мабуть фольксдойч зі Судетів. Підтверджую те і кажу, що йду в Надрені до рідні. Господар забрав мене із собою і запрошує до хати. Входжу з поздоровленням "Грюсс Гот" і застаю там кількох молодих, кремезних людей. Всі в цивільному, але зараз видно, що то колишні вояки. Сідаю при столі, господар щось шепчеться господинею, і та ставить переді мною горнятко молока, дві скиб хліба з маслом і риночку смаженої крові з крупами.
На подвір'ї стоїть польова більшовицька кухня. Чути спів. В хаті крутиться дівчина, "остарбайтерка". Вона весела і усміхнена. Вибігає кожних кілька хвилин до солдатів. Чую українську мову. То пригнічує мене ще більше і наповнює страхом. Прошу бауера, щоб показав місце, де можу переспати. Він проводить мене до стодоли на сіно. Прошу господаря збудити мене о четвертій годині ранку. Лізу в сіно і засинаю камінним сном.
Мені здалося, що спав всього годину-дві, а вже бауер мене будить і кличе: „Менш, ауф!"(Ставай). Іду з ним до кухні і знову отримую горнятко молока і дві скибки хліба.
Виходжу на двір. Солдати сплять, тільки вартовий ходить. Минаю його і городами прямую до лісу. Приходжу під нашу сосну,
118
але не застаю нікого. Вертаюсь назад до бауера. Всі німці прощаються і починають розходитися. Питаю кожного, куди йде.
Дізнаюся, що двоє з них йдуть до Цельтвеґу. Вирішую йти з ними, тим більше, що й господар запевняє , що в Цельтвеґу, або Тансвеґу зустріну англійців. А ще він і інші німці запевняють мене, нібито чули по радіо, що демаркаційна лінія проходитиме десь в тій околиці. До того ж пригадав я собі бауера, що в нього колись квартирував. Думаю, піду туди і перечекаю критичний час, а бауер дістане для мене цивільні документи.
Знайшов я двох нових "кумплів" і тепер прямо по шосе йдемо на схід. Ніхто нас не перевіряє, на схід і захід тягнуться валки війська. Чути спів. Спостерігаємо цілі маси солдаток у військових уніформах і з широкими погонами. Всюди гуляють, грабують і п'ють колишні "остарбайтери".
По дорозі розпрощався я з моїми "кумплями", бо вони йшли по шосе, а для мене кращим було триматися бічних доріг. Використовую те, що австрійці бояться чужинців і, коли хочу дістати щось поїсти, йду до бауерів та кажу, що прямую додому, до Польщі. Всюди дають нічліг і їжу. Минаю двох совєтських офіцерів, а перед ними німкеня "говорить" руками. Затримує мене один з них. Я відповідаю по-польськи. Він питає, чи знаю німецьку мову. Кажу, що так. Розпитую німкеню, що вона хоче сказати. Та розповідає, що прийшли колишні робітники і забрали в неї воза. Перекладаю це, а совєтчик сміється і каже пояснити їй, щоби йшла "к чортовой матері", а до мене закінчив: „От нємєцкая б..., воза єй жалко!"
Помандрував я далі, але вже бічними дорогами. Тут не сподівався зустріти когось із наших, бо з часу капітуляції минуло 4 дні.
Дивлюсь, а з-за повороту - коні і віз з брезентом. Поруч наш дивізійник. Придивляюся ближче, а то мій односельчанин і учень за більшовицьких часів, Ярослав Балабан. Батько його в селі Плотича, повіт Бережани, мав велике господарство-хутір, біля 200 моргів землі. Балабан у нас в дивізії займав пост харчового підстаршини. Не знаю, де він тут взявся, бо після капітуляції минуло вже кілька днів. Балабан досить холодно привітав мене, не затримуючи воза, а лиш мимохідь махнув головою і запитав куди йду. Я також, не затримуючись, показав рукою на схід і сказав "на родіну".
Я був голодний, бо цілий день нічого не їв, і тому чув неприязнь до Балабана, що певно мав якийсь харч на возі, проте не здержався і не запитав мене, чи щось маю до їди.
119
Він певно їхав на злуку зі своєю родиною і може не хотів мене брати із собою. Я, особисто, не нав'язувавсь. В той час ніхто з нас не знав, чи буде якась інтернаціональна організація опіки на; біженцями. Я був свідомий, що навіть, якби хотів до Балабанів зайти, то не мав би там що шукати.
Для мене було вигідніше рухатися в напрямі Каринтії, бо В Шпітталі над Дравою перебував мій старший брат, мгр.Осип о дружиною і дочкою Лідою. Планував десь там тимчасово зупинитись, а опісля його відшукати. Брат також був у дивізії, і в Голландії проходив вишкіл для протитанкових стрільців. Його, як колишнього хорунжого УСС, у березні 1944 р., за старанням сотника Палієва звільнили. До того треба ще додати, що у Відні жив мій найстарший брат, суддя Володимир, що також служив у дивізії і був звільнений в липні 1944 р.
Ціла наша родина домовилася, що після війни будемо розшукувати одне одного через двох сестер Сервічковських, які постійно мешкали у Відні. То були кузинки моєї братової. Одна них була лікарка.
Отже, такі то були причини для розшуку родини.
Помандрував я далі у гори, в південно-східному напрямі. Ввечері вийшов на широку поляну на верху гори. Ціла вона покрита снігом і повна війська. Переважають мадяри з возами і цілими родинами. Між ними відшукав наших змадяризованих закарпатців.
Повечеряв із мадярами і довідався, яка ситуація. Вони мене застерегли, щоби в тому напрямі далі не йшов, бо зараз таки під горою розмістились більшовики і всіх хто тільки підійде, забирают до таборів. Спеціально полюють на українців.
На тій же галявині зустрів я середнього віку чоловіка з мамою. Познайомився з ними. Виявилось, що він родом з Одеси. Говорив дуже гарною українською мовою. Він мав мула, запряженого до амуніційного воза-двоколки. Отож,підходжу до нього і відразу пізнаю, що то східняк. Видно по зачісці - волосся на потилиці підголено рівно "під котьолок". Очевидна річ, я втішився. Підходжу до нього і здоровлю російським "здраствуйтє". Він аж підскочив просить мене: „Бійтеся Бога, тихо!" Я сів біля їх вогнища. Пригостив мене цигарками і ми розговорилися. Той чоловік признався, що під румунами був посадником міста Одеси, а з відступом фронту евакуювавсь і так зайшов аж до Бірбауму. З приходом більшовиків запряг мула і подавсь у гори. Мій співрозмовник запропонував спільну подорож, бо думав також іти в Каринтію.
Мені те було дуже вигідно: мали вони досить великий запас
120
харчів і цигарок. Отже, здобув я гарне та інтелігентне товариство, а до того ж стало безпечніше, оскільки пристав до цивільної родини і в разі контролю міг зійти за її члена.
Так тягнувся з ними аж до Цельтвеґу. При станції розкинулися бараки, де примістилися біженці. Дісталися ми туди під вечір. В таборі сказали, що до них заходять більшовики і контролюють. Нам не залишалось нічого іншого, як переїхати міст по ріці до Вайскірхену, який був цілком під контролем англійців.
Моїй радості не було меж: зустрів на вулиці гурт наших дивізійників, а між ними знаного мені інж. агронома Руденського. Я зараз розпрощався з моїми добродіями-супутниками і пристав до дивізійників. Так віднайшов я своїх і почував себе як блудний син, що втратив все і вернувся до родини. Для мене такою найближчою родиною у тій ситуації стали дивізійники. Як каже народна приповідка - "вовка тягне до лісу!" Так і мене зразу потягнуло між своїх.
Колишній посадник Одеси і його мати намовляли залишитися з ними та спільно ділити долю й недолю. Жаль мені було покидати їх, але таки тягнуло мене до своїх, до вояків.
Можливо, що я вчинив непрактично. Якби був залишився з тими гарними людьми, певно не опинився би в полоні в Італії, ані в Англії. Моя доля могла бути іншою. Також є велика правдоподібність, що як цивільний, був би потрапив в руки більшовиків і став в'язнем сибірських таборів. Все ж таки полон в Італії, Белярії і Ріміні, або в Англії набагато легший, ніж "Сибірь неісходімая".
Таким чином - я знову в групі своїх, що прямували до злуки з Українською дивізією. Хлопці інж.Руденського мали вантажівку, але не було пального. Зайшло нас декількох до "ґастгаузу"* в надії щось виторгувати. Там зустріли кількох англійських офіцерів. Між ними були такі, що сяк-так знали німецьку мову. Підійшли ми до них і представились, хто і куди прямуємо, але маємо один клопіт: брак пального. Вони погодилися заправити нашу машину, але в замін зажадали спиртного. Інж.Руденський зі своїм шофером втішились, той побіг до авта і приніс кілька пляшок. Англійський офіцер виписав на картці кількість пального і водій відразу подався до англійської частини. Англійці ще хотіли пригостити нас, але увійшов вояк і доповів, що до них йдуть совєтські офіцери.
Англійці порадили нам зникнути, бо вони не хотіли щоб совєтчики бачили нас разом. Покидаємо "ґастгауз" і йдемо в напрямі нашої машини. Дійсно, напроти нас ідуть чотири офіцери. Йшли вони
---------------------
* готель-ресторан
121
з гордо піднесеними головами і пишались купою орденів та широкими, майже на цілу долоню, погонами. В їхніх рангах ми не визнавались. Проходячи поруч, більшовицькі старшини подивилися на нас, зміряли від ніг до голови і поздоровили словами: "Здраствуйтє, ребята". Ми відповіли всі разом і то не знаю чому по- німецьки "Гутен таг". Більшовики приступили і один сказав до нас: „Ну що, сволочі, вже свою рідну мову забули?!" Ми не відізвались нічого і були щасливі, що на тому закінчилося. Очевидна річ, що могло бути значно гірше і я сумніваюся, що англійці би нас оборонили.
Зітхнули вже аж в своїй машині, як рушили повним ходом по шосе на південний захід. Думаю, що інж.Руденський знав про місце збірки Української дивізії, бо їхав прямо на Шпітталь. По дорозі минали обози, що в більшості належали до нашого ескадрону кавалерії.
Сиджу на машині і весь час слідкую, чи не стріну людей першого ескадрону, а між ними сотника Долинського, або бунчужного Левицького. Раптом дивлюсь, а на "Плєскаввагені" лежить гора. Відразу догадався, що то може бути тільки д-р Богдан Левицький і до того перший ескадрон Романа Долинського. Приглядаюсь ближче,- дійсно в тій горі пізнаю мого колєґу з ґімназії і університету, д-ра Богдана Левицького. Думаю, що тільки він у всій дивізії був такий показний, бо важив понад 300 фунтів (до 140 кг).
Стукаю кулаком по кабіні. Авто зупиняється, я зіскакую і йду до обозів. Моя самітна одіссея закінчилась. Всі вітають мене: д-р Б.Левицький, полк.Роман Долинський, хор. Ішг Руденський, д-р вет. Нестюк, д-р мед. Юзьо Сивенький. Всі вони мої добрі знайомі ще з дивізії, з часів, коли приходив до них підживлятися. Бачу, що в ескадронах панує добрий гумор. Підполковник Нікітін гасає на коні по ескадрону, видає команди. Війна зазанчилась, але наші старики, що весь час були під німецьким чоботом, тепер дають собі волю. Полк.Долинський в доброму настрої і доброї гадки: він висуває різні концепції і плани щодо Української дивізії. Мимоволі всі піддаємося його оптимізмові. Я голодний і нужденній а д-р Б. Левицький і пполк. Долинський витягають пляшку. Відмовлюся і віднікуюся, але то нічого не помагає. Наливають повне алюмінієве горнятко і просто вливають в мене на порожній шлунок. То страшний на смак і дію коньяк з бочки, т.зв. "смерть селепка"*. Скрутило мене цілого, обляв зимний піт. Думав, що всі кишки вирве. Води для пиття нема, -
---------------------
* тут "смерть нездарі"
122
мучився, аж поки не заснув.
Пробудився аж перед в'їздом до якогось містечка від голосних вигуків підполк. Нікітіна: „Всі з возів! Формуватись в трійки! Дефіляда перед англійцями!"
Все я розумів, але такі накази було важко сприймати. Йдемо до капітуляції і що за сенс робити парад і віддавати почесті переможцям?! Чейже англійці, чи ми того хочемо, чи ні, дивляться на нас, як на частину німецької армії, якій завдали поразки. То виглядало на тріумфальний в'їзд з перемогою за римських часів ! Мене це обурило і з воза не зійшов, залишився і д-р вет. Кішко. Я сидів тихо, а д-р Кішко голосно лаявся.
Подається команда: „Струнко, направо глянь!" Шукаю очима англійців, бодай якого-небудь сержанта,але нема нікого! При дорозі стоїть з довгим крісом дітвак-партизан Тіта і дивиться, як наша ціла колона за наказом маршує перед ним. Покійний вже д-р Кішко ошаленів. Він, як типовий пролєтарій, не любив аристократів і на пполк.Нікітіна дивився з великою ненавистю, бо той завжди представляв себе як граф.
Окрім властивих обозів бойового постачання долучились до нас ще деякі рештки дивізії з піхотних, артилерійських і санітарних частин. Все тут змішалось: люди ці з'єднувались не за родами зброї, а по земляцтву.
Настрій загалом був добрий. Завдячуємо тим нашим вищим старшинам, як панове полковники Силенко, Долинський і їхні підлеглі: Ткачук, Ігор Руденський, Закаляк. Біля полковників тримався досить великий гурт молодих інтелігентів. Вони не були старшинами, але знайшли їх повну опіку. У тій групі молоді інтелігентністю вирізнялись знані мені хлопці, колишні студенти: Мокрівський, Мельничин, Гриньох, д-р Б.Левицький, Пантелеймон Шуган, Глов'як. Панував веселий настрій. Не було видно пригнічення. Наші полковники мали гарний склад підстаршин і стрільців. Панувала товариська атмосфера. Вояки відділів бойового постачання були спаяні між собою дійсно українською вояцькою дружбою. Вони не були скалічені дурною німецькою муштрою, ані т.зв."світоглядовим навчанням".
Як вже згадувалось вище, наша колона повільно тягнулася долами, поміж гарними, вже в тому часі зеленими Альпами. Весна була прекрасна. Ніхто нами не цікавився. Звичайно підночовували ми над гірськими потоками. Харчі ще сякі-такі були, а ще час від часу для загального котла вбивали коня. Тон задавав д-р Богдан Левицький, д-р вет.Нестюк і д-р мед. Юзьо Сивенький. Одного ранку
123
бачимо - д-р Левицький стоїть над мостом і кличе: „Хлопці, дивіться, ворона голиться!" Біжу я, Мокрівський, Глов'як на міст подивитися на чудо. Всі забули, що в сотні був наймолодший стрілець, може 16-ти літній, на прізвище Ворона. Дійсно! Ворона сів над потоком і до дзеркала води повзає бритвою по безволосому лиці. Побачивши гурт насмішників, розізлився, обернувся до нас "другим лицем" і показав язика.
Наступна глава