Тевтонський орден. Ризькі мечоносці: bberez

bberez

Тевтонський орден. Ризькі мечоносці

Jan 06, 2016 12:49

Сьогодні ми перенесемося з надвіслянських лук до Риги, міста, яке притягувало автора кілька років поспіль. Чи то якісь дитячі враження - адже в Ризі знімали багато радянських кінострічок, вона слугувала образом для багатьох мультиків, серед них і Бременські музики. Тому експедиція сюди мала не тільки навколонауковий інтерес, але і задоволення власних естетичних потреб. То ж сідаймо собі гарнесенько, наливаймо чаю чи кави та читаймо:

В своєму поступі на прибалтійскі народи Тевтонський орден не був самотнім. Практично все XII сторіччя датчани та скандинави намагалися з перемінним успіхом закріпитися на південно-східних берегах Балтики: Ревель, Волин, Трусо. Жили вони в оточенні місцевих балтійських народів: на півдні - цілого грона прусів, а північніше - лівонських племен: Курів, Семигалів, Латгалів. Десь в глибині континенту мешкали Литовці і Ятваги, на датські колонії великого впливу не мали. Адже то були всього лише торгові факторії і не несли із собою жодної християнської місії. Німецькі місіонери та колоністи так само цікавились тими берегами. Їх цікавив вихід до торгових шляхів на Русь - Новгорода, Полоцька, а далі й Києва. Ну і християнізація балтів. Як ми вже раніше згадували, німцям не дісталося такої слави, можливостей, як тамплієрам чи госпітальєрам, в Святих Землях орден тільки-тільки починав підійматися. А поряд були свої, ще не займані язичники, які до того ж становили певну загрозу для оточуючих християнських князівств. Рухаючись на схід, вони підкорили собі полабських слов’ян, аж поки не дійшли до князівства Поморського з містами Шецин та Гданьск. Ті землі вже посідали польські Пясти. Тому не диво, що німців зацікавили Інфландські (або Лівонські) землі - фактично на території нинішньої Латвії.

Перші місії Мейнарда і Бертольда, єпископів Ікскюльських, не були надто вдалими. Діяльність Мейнарда в Лівонії почалася в 1150 році, він став засновником єпархії у місті Ікскюль - першій німецькій колонії на березі Даугави (Західної Двіни). По ньому залишилися руїни церкви. Ніякого враження палкі проповіді на оточуючих колонію лівів не зробили. Втім, ліви з німцями цілком добре співіснували. Вони вже встигли побувати васалами Полоцька, Новгорода, Пскова, литовців. Німці не дуже визнавали ці феодальні залежності: православні для них були схизматиками, а литвини - взагалі язичниками.

Саласпілська кам'яна голова, схована в XIX cт. у Домському соборі

В 1192 році папа Целестин ІІІ оголоси балтійський хрестовий похід проти лівів. Наступник Мейнарда Бертольд загинув в 1198 році одразу після висадки хрестового балтійського походу акурат на Старій Горі в Ризі.

Єпископ Мейнард, військовий музей, Рига

Таке сумне положення змусило наступного єпископа Лівонії Альберта (Альберт фон Апельден) особисто втрутитися в балтійські справи. До цього часу він служив каноніком в Бремені, але живо цікавився місіонерською та колонізаторською справою, тим більш, що Бременські купці активно приймали участь у хрестових походах і саме їх, бременські, та любекські представники заснували в ті часи Тевтонський Орден св. Марії. В 1199 році Альберта призначили на посаду Ікскюльського єпископа. І в 1201 році він таки висадився в дельті Даугави на чолі з великим хрестовим воїнством.

Єпископ Альберт, подвір'я Домського собору

Його місія мала успіх. Німецьким хрестоносцям вдалося укорінитися на землях лівів. Вони заснували у дельті Даугави порт Ригу, безпечний і легко доступний для кораблів. Сюди ж перенесли з Ікскюлю резиденцію архієпископа. Час від часу Альберт повертався до німецьких міст, аби загітувати нових колоністів та лицарів. Купці Кельну, Бремена, Любека та інших міст були зацікавлені у відкритті нових торгових шляхів, не залежних від Данії, Швеції чи руських князівств Новгороду, Полоцька чи Пскова. Добрі стосунки Альберт з папою Інокентієм ІІІ та королем датським Вальдемаром ІІІ дозволили досить швидко розвивати нову колонію. А, головне, безпечно. Датчани в ті часи славилися своїм військовим умінням і були грізною силою, здатною рознести будь-яку молоду колонію.

Папа Інокентій ІІІ

Місто почало розбудовуватися. В 1207 році Альберт отримав разом з князівським титулом Лівонію в якості лену (власності). Цю землю він присвятив Діві Марії. В 1211 році вже заклали Домський собор св. Діви Марії, а в 1215 році почали будівництво. Будували його близько 60 років і до 1270 року в цілому закінчили. Старі люди кажуть, що єпископ викупив землю під собором у лівів. Вони не дуже хотіли ділитися, і зажадали, аби землі було рівно стільки, скільки займе бичача шкура. Єпископ наказав розрізати її на паси, і таким чином відкроїв собі чималого шмата.

Початково це було щось середнє між романським та північно-готичним стилем. Пожежа 16 ст. знищила оригінальне оздоблення. І в тому ж сторіччі добудували вежу.

А на ній - годинник. Старий циферблат можна побачити в галереї на подвір’ї собору.

Зверху встановили флюгер - півника. Саме півника, тому що перш ніж півень прокричав, апостол Петро відрікся тричі від Христа. І щоб всі вірні християни пам’ятали про це, Папа Римський у ІХ ст. наказав ставити на вежах церков та соборів флюгери-півні. Проте ймовірно Папа просто узаконив якийсь давню традицію-оберіг. А ще старі люди казали, що півники для Риги зробили колись велику послугу - врятували від нападу племені куршів, попередивши охорону. За це вдячні мешканці Риги увіковічнили їх у флюгерах.

Найкраще готична частина збереглася з алтарної сторони та сторони північного порталу - колишньому центральному вході.

Над нинішнім входом височіє відомий у всій Європі орган Домського собору 1883-4рр.. Він далеко не перший - попередника встановили в XVI ст..

До того ж часу реставрації відносять і вітражі Домського собору. Їх виконали у Мюнхені у майстерні Ганса Мейера за ескізами Антона Дітріха.

З часом саме до Домського собору перенесли труну з Мейнардом. Знаходиться вона в алтарній частині як нагадування про життя, сповнену трудів та проповідей.

Бокові двері виведуть нас до подвір'я, оточеного галереєю.

Колись тут ходили процесії, колись швидконогі монахи-служки бігали від будівель капітулу до собору і назад. Домський капітул - вища рада духовенства - був заснований в 1215 році і розташовувався у східному та південному крилах комплексу.

Одночасно з собором в західному крилі комплексу заклали Домську школу, найстарішу в Лівонії. Звели її поряд, згодом об’єднавши в один цілісний комплекс. Воно й не диво: в ті роки освіта була тісно пов’язана з релігією та вірою. Важно було уявити цілком світський заклад освіти, хіба що юридичний Болонський університет. Паризький університет, який щойно було визнано королем та Папою, притримувався богословсько-філософського напряму. Ренесанс тільки народжувався в глибинах Італії. Де ж взятися світському освітянському руху в таких далеких землях?

Навколо собору та школи почали осідати купці, ремісники - як то звикле бувало в німецьких колоніях, таких як Торунь чи Хелмно. Декілька будиночків дожило до наших днів.

Вони з 1209 року будували свій, міський собор св. Петра. Первісно готичний, вже в XVII ст. отримав барокову оздобу та форми.

Головна церква міста мала бути найгарнішою, тому ій добудували вежу, найвищу на все місто.
В східній частині старого міста на землях єпископату в 1234 гоці осіли браття-домініканці. Поряд монастирем стояла невелика церква св. Яна, яку згодом розбудували в готичному, традиційному для орденських та надбалтійских міст, стилі.

По інший бік єпископських володінь Альберт почав у 1202 році зводити замок Віттенштейн. Нині віж замку залишилася лише каплиця св. Георгія 1208 року.

Таким чином Єпископу Альберту вдалося закріпитися, вгризтися в ті землі і завдяки родинним зв’язкам та родичам. Брату Дитриху віддав абатство цистерське в Динамунті, а пізніше допоміг йому одружитися з руською княжною. В Дорпаті сіли два його інших брати - Ротмар єпископом, Ротмаса - деканом. Землі навколо Риги віддав шваргові Енгельберту фон Тізенгузену, а кузина Дитриха завербував до військової залоги міста.

Зліва - вхід до конвенту, який стояв на місці першого ризького замку

Саме ці всі роди в майбутньому дали кістяк до найголовнішого спадку архієпископа ризького - ордену мечоносців. Закладений в 1202 р. під час хрестового походу на лівів, він одразу став зручним інструментом в руках єпископа ризького. Благословив цю справу сам Теодоріх з Турайди, брат єпископа Альберта, що акурат в той час виконував обов’язки єпископа. Першим магістром став такий собі Вінно фон Рорбах, страчений за 6 років. У справі місіонерства Теодоріх був не новичком - товаришував самому Мейнарду. Під час місіонерських походів з лівами монаха мало не принесли в жертву. Одного літа трапилась повінь, яка знищила посіви. Люди вирішили дізнатися у своїх богів - в чому ж справа і чи варто приносити жертву, чи не тратити марно сил. В якості жертви було обрано Теодоріха, а вирішувати мав кінь. Перед ним поклали списа, одну ногу призначили ногою життя, другу - смерті. Якою переступить списа, така й доля жертви. Перед випробуванням монах помолився, і кінь переступив ногою життя. Але жрецю то не сподобалося:
- Що ж це, - каже, - діється, людоньки добрі. Оце сидить на спині у коня нашого Бог християнський. А ну, обітріть спину, аби не допомагав нашій дорогій і почесній жертві!
Але марне було те шаманство. Кінь і вдруге переступив списа ногою життя. Так Теодоріх залишився живим, на радість собі та ордену мечоносців.

Артурс Бауманіс. Кінь долі

Ці мечоносці мали статут, подібний до тамплієрського та взяли собі до герба тамплієрського хреста, додавши меч.

Але на відміну від більш знаного прототипу, вони залежали від єпископа ризького, виконували його волю. За свою звитягу лицарі отримували третину земель та здобичі, віддаючи дві третини до єпископату (за іншими джерелами - якраз навпаки). В стосунках ордену з єпископом головну роль відігравали саме майнові відносини. Найбільш це нагадувало ленне феодальне право: в якості сеньйора виступав єпископ, а орден грав роль комплексного групового васалу. В свою чергу єпископ мав право духовного та світського суду над будь-яким членом ордену. Питання канонічного послуху стояло на другому плані.

Папа затвердив орден лише 8 років по тому, згадуючи його у буллі про розподіл привілеїв на Лівонію та Семигалію. Жоден рейд, жоден конфлікт в Лівонії - чи то з Литвою, чи з псковськими чи новгородськими князями не обходився без мечоносців.

Зброя лицарів-мечоносців

Само собою, що з перших же років орден намагався позбутися своєї залежності від єпископа та провадити свою політику. То вони пробували взяти під свій контроль новопридбані завойовані землі, то самочинно порушували мирні договори з литовцями (1229р), перетворивши їх на осине гніздо. То самостійно в 1227 році завоювали Ревель і навколишні міста у датчан, зробивши їх ворогами. То шепотілися по кутках за спинами єпископів-сюзеренів з римським королем Генріхом ІІІ та його батьком, німецьким імператором Фрідріхом ІІ. Лицарі меча світилися буквально у всіх конфліктах, при чому мотивація була зовсім не релігійною. Рано чи пізно почалися конфлікти та суперечки з єпископом Ризьким. Прелат чули себе якщо не ошуканими, то в досить дурній ситуації щодо тих самих земель. Ситуація погіршилась, коли магістр мечоносців Волквін фон Віттерштаттен поклав око на третину міських ризьких прибутків. Цей конфлікт допоміг розв’язати папський легат Вільгельм Моденський.

Печатки ордену

Можливо гординя, можливо занадто великі амбіції, а скоріше - слабка дисципліна та внутрішня мотивація призвели до погіршення стосунків зі всіма сусідами, апогеєм яких стала страшна катастрофічна поразка під Сяулом (Шауляєм) 22 вересня 1236 року, яку завдали їм жмудь (литвини) та земгали. Загинув сам магістр, з ним частина командного складу. Постало питання про саме подальше існування ордену. І в Римі виникла думка про передачу залишків лицарів та замків до більш дисциплінованого та авторитетного тевтонського ордену.
Герман фон Зальца та комтури довго крутили носом. Крутили ще з 1231 року, коли магістр Волквін пробував знайти собі більш серйозного та сильного покровителя. Їм, людям звиклим до суворої дисципліни та неухильного дотримання правил, зовсім не до вподоби було своєвільні вчинки мечоносців, різниця у статутах та, на думку автора, найголовніша проблема була в кадрах, в людях. Надто вже різні підходи до організації, до справи, до співіснування з союзниками по Хрестовим Північним походам були у цих двох орденів. Проте папа Григорій IX після багатомісячних перемовин і, головне, після тої страшної шауляйської поразки, таки благословив на приєднання. В 1237 році юридично орден мечоносців влився до складу тевтонського ордену. Завбачливий фон Зальца тут же замінив всіх командирів і прислав до Лівонії своїх лицарів.

Карта центру Риги. Вулицею Калку колись протікала річка, яка розділяла місто на дві частини.

путешествия, Латвія, Рига, Тевтонський орден, 2015