Пітер Пен прилітав не за мною.
Я завжди надихалась власною кольоровістю серед сірості будення. Мені здавалось, що метелики всередині мене ніколи не припинять свої цикли. Що вони будуть завжди. Навіть коли мене не буде. Бо вони - це щось більше. Щось вагоміше за мене саму. Вони, як Бог, який не зі мною, але, тим не менш, - в мені. Я думала, що при мені завжди лишиться моя безпосередність.
За два тижні до своїх двадцяти п'яти я вдивляюсь у дзеркала ванної кімнати і крізь їх запітнілість намагаюсь розгледіти себе справжню. Не розфарбованою косметикою і дорослістю. Не заангажованою стереотипами поп-культур та плеканням відчуття власної ексклюзивності. Не забрудненою допінгами та вечірніми випусками новин. Не спаплюженою недозавершеними закоханостями та бурхливим життям мегаполісу. Я намагаюсь знайти у цьому віддзеркаленні щось, що глибше за всі ці побутовості. Іншу площину. Іншу систему цінностей. Але я не бачу. Не бачу вже, чи може ніколи і не бачила насправді?
А що сталося з тою дівчинкою, яка так віддано вірила казкарям? Вона тепер сидить на підвіконні власної кухні вся така досвідчена, ділова. Вся така наповнена цитатами геніїв та нікотином. Гіпнотизує очима екран ноутбуку, ніби він напише за неї всі ці історії.
А раніше вона писала постійно. Щоночі народжувала мегабайти текстів та складала їх у казки. А що тепер? Тепер лише п'яні твіти обмежені рамками у сто сорок. Тепер лише харчування новинами і байдужість до всього, що раніше було каталізатором її казок.
Я хочу розказати їй, що вона не права. Я хочу нагадати їй про океанські світанки та обіцянки, що вона давала собі у цих світанках. Але вона така самостійна, така незалежна і сповнена сумнівною мудрістю, грунтованою на підліткових переживаннях. До неї не докричатись крізь товстий шар сурогату. Я хочу щоб вона зняла із себе всі ці маски. Щоб вона дозволила всім цим хробакам, що харчуються залишками її щирості, метамарфозуватись у тих самих метеликів.
Я намагаюсь зрозуміти, коли саме щось пішло не так. У який момент, у якій главі? Коли саме все змінилось, вивернулось назовні, скуйовдилось і опопсіло? Як сталося так, що я не помітила? Просто одного дня поглянула в дзеркало і побачила там монохромне відображення. І виявляється, що все давно вже помінялось місцями. Бурхливий різнобарвний світ, що складається з міліардів історій, а я стала така сіра і побутова серед цих його сюжетів. Мене хвилюють вже зовсім не метелики і казкарі. Мене хвилює курс долара, будильник на ранок, рахунки за комунальні послуги і власне ім'я у титрах посередніх телепередач. Мене хвилює місце у суспільстві, рівень отриманих гонорарів, нове покоління айфонів та нове покоління людей, що обиратиме нового президента...
І що важливо, що мені навіть не соромно. Можливо лише трошки сумно. Сумно від того, що вони були праві: тут не вижити, харчуючись самими лише метеликами та вірою у казки. Тут потрібно бути дорослою і раціональною; вміти вести ділові перемовини та носити підбори; заповнювати себе не метеликами, а випусками новин. Вони такі були праві: досить мріяти, пора вже давно подорослішати. Двадцять п'ять - це звісно не п'ятдесят, але вже давно не чотирнадцять.
Щоправда, всім цим людям, які живуть в мені цитатами та витворами мистецтва, їм же вистачило сил не стати сірими та побутовими...
Але хто сказав, що я одна з них?
Міфи про власну ексклюзивність розвіяні діалогами з реальністю.
Posted via LiveJournal app for iPad.