#полюваннянавідчуття
Мені подекуди навіть соромно бути такою щасливою. Не моментно не одноразово, а перманентно. З моїм океаном, який забрав собі мене всю. З моїми метеликами, що розлітаються в середині феєрверками. З моїми дзеркалами, з яких на мене дивиться пара по-дитячому сяючих очей. З нашими із тобою історіями, які я не встигаю збирати в абзаци. І все більше цікавить питання: "як у такій маленькій мені вміщається стільки відчуттів?". Хоча я свідомо не шукаю відповіді, залишимо це на потім. Нам же треба буде чимось займатись, якщо ми колись повернемось додому. От тоді і будемо розбиратись. Будемо розкладатись по шухлядах спогадами. Будемо структуруватись думками. І я питатиму тебе, чи все це насправді було з нами, чи я просто заснула в останньому вагоні київського метро і бачила такі безкінечно-ідеальні сни?
І чи дійсно океан розмовляв зі мною, розповідаючи про надважливе? І чи світанки, насправді, бувають такими рожевими, чи це просто колір скла моїх окулярів? Чи можлива така кількість неймовірностей, що собою вони ламають всі логічності та закони драматургії? І чи дійсно у світі немає нічого прекраснішого за ці заходи сонця?
Я така абстракна тут, але в одночас така справжня. Цих митей так багато, що в одній маленькій мені може не вистачити місця. Як добре, що я не сама у цьому полюванні. #полюваннянавідчуття
Posted via LiveJournal app for iPhone.