Винахід Росії (частина ІІ)
Одинадцятий пост з серії публікацій "Походження слов'янських націй".
Перший див. Витоки Русі
Другий див. Що сталося з Руською землею?
Третій див. Литовський варіант (частина І)
Четвертий див. Литовський варіант (частина ІІ)
П'ятий див. Становлення Московії
Шостий див. Становлення народу руського (частина І)
Сьомий див. Становлення народу руського (частина ІІ)
Восьмий див. Чи було возз'єднання? (частина І)
Дев'ятий див. Чи було возз'єднання? (частина ІІ)
Деcятий див. Винахід Росії (частина І)
Перейти к русскоязычному варианту поста
Російська імперія
Сенат присвоїв Петру І три титули: "всеросійський імператор", "Великий" і "Батько Вітчизни". Звертає на себе увагу, що Петро був проголошений "національним" імператором, правителем всієї Росії, що відрізняло його від візантійських та імператорів Священної Римської імперії, чиї титули не мали етнонаціональних конотацій. Ці три титули об'єднали дві дуже різні концепції політичної лояльності, пов'язали їх у складний клубок. Першою з них була концепція Росії як національної держави, а другою - концепція Росії як імперії.
Прийняття титулу "всеросійський імператор" засвідчило про повернення до старої московської політичної традиції, за якою правителі Москви називали себе государями всієї Русі і від якої після 1654 року відмовилися на користь триєдиної форми (Велика, Мала і Біла Русь). Тепер усі Русі були об'єднані в одну і поширені на всі нові придбання імперії, включно з прибалтійськими провінціями. Традиційний термін "Русь" був замінений на його еллінізовану форму "Росія". Іншомовне "Росія" відповідало іншомовному "імперія", яке тепер замінило "царство" як офіційну назву держави.
Титул "Великий", наданий Петру, підкреслював беззаперечну центральність особи правителя для російської політичної системи та ідентичності. Новий титул як і нова титулатура загалом провіщали прихід у Росії епохи світського абсолютизму: його затвердила не церква, яка до кінця XVII століття дарувала царські титули і освячувала кожного нового правителя, а світський державний орган - Сенат.
За часів його правління релігія загалом і православ'я зокрема зникли зі списку головних маркерів російської ідентичності. Імператор зазначав, що війна зі Швецією була "не за віру, а за місце" ("не о вере, а о мере") і відмовився виправдовувати головну справу свого правління з релігійних позицій. Це був різкий відхід від московської традиції, яка не лише конфлікти Смутних часів, але й Переяславську угоду розглядала в релігійних термінах. Раптом війни перестали бути конфесійними, а релігія перестала бути ядром московської ідентичності по відношенню до християнського Заходу.
Російська імперія, якою її уявляв і будував Петро, не мала бути багатонаціональною співдружністю. Вона мала слугувати гордості й честі свого правителя, його військовим перемогам і територіальним надбанням, високому статусу Росії в ієрархії європейських держав і спільному благу її народу, який залишався підданим царя. Таке бачення імперії не було перешкодою для "націоналізації" імперії; більше того, воно сприяло досягненню цієї мети. Разом із військовим досвідом Захід експортував до Росії концепції нації, вітчизни та спільного блага. Московія перетворювалася на національну державу, і цей процес знайшов відображення в її офіційному дискурсі. Цей дискурс виник на основі досвіду та мислення київських книжників, був адаптований до політичних традицій Московії (з її фокусом на династії та державі) і загострений під впливом прямої та тривалої військової конфронтації із Заходом. Вона пропонувала нову ідентичність підданим новопроголошеної імперії.
Розкол
Територія Російської імперії була величезною, суспільство - далеко не однорідним, а офіційний імперський дискурс не був домінуючим у кожній його частині. Київська вченість та пов'язані з нею елементи вестернізації вступили в конфлікт з потужними силами в московській церкві та суспільстві. В інституційному плані опір традиційного московського суспільства релігійним і культурним змінам, які просували кияни, втілився в старообрядництві, яке розділило російську церкву і суспільство на два ворогуючі табори. Більше того - деякі вчені стверджують, що наприкінці XVII - на початку XVIII століть кияни замінили московську високу культуру своєю власною, поглиблюючи прірву між освіченими елітами та народом.
Розкол став соціальною реакцією традиційного суспільства на конфесіоналізацію релігійного життя, яке зародилося на Заході і передбачало стандартизацію літургії та релігійних практик, запровадження центрального контролю над парафіяльним життям, підвищення освітнього рівня духовенства. Серед тих, хто приніс цей новий порядок денний до Московії, були київські клірики, чия церква вже пройшла конфесіоналізацію за часів Петра Могили.
Старообрядництво XVII і початку XVIII століть не було добре організованим масовим рухом; воно швидше являло собою культурну систему, яка підтримувалася текстами та іконами. Ця "текстова спільнота", яка ділилася, обмінювалася та копіювала одні й ті ж тексти, створила дискурс, що допоміг сконструювати альтернативу офіційній культурі та ідентичності. Фактично це був культурній конфлікт між двома системами мислення, двома культурними традиціями - західною, яку представляли кияни на імперській службі, та східною, яку обстоювали захисники старих московських звичаїв.
Українізми в церковнослов'янській мові московити розцінювали як спотворення не лише біблійного тексту, але й слів самого Христа. Так само ставилися старообрядці до змін у граматичних формах, написанні і навіть вимові слів, внесених у богослужбові книги Патріархом Никоном, чиї виправлення ґрунтувалися на граматиці церковнослов'янської мови Мелетія Смотрицького. Лідери старообрядництва також були категорично проти метафоричного вживання слів, особливо тих, які передавали сакральне значення. Відповідно, вони відкидали як блюзнірські традиції барокової літератури і театру, які кияни принесли до Московії. У контексті традиційної московської культури зміни форми були безпосередньо пов'язані зі змінами змісту, і тому дискусія про форму християнського вчення, а не про суть догматів й призвела до церковного розколу.
Таким же негативним було і ставлення старообрядців до іншомовних перекладів. Навіть латинської форми імені Петра було достатньо для них, щоб оголосити його одержимим дияволом. Лідери старообрядництва засуджували латину як єретичну мову, що спотворює не тільки форму, але й зміст християнського вчення. Продовжуючи глибоко вкорінену московську церковну традицію вони були твердо переконані, що істина, особливо істина про віру, не може бути передана іншою мовою, окрім церковнослов'янської.
Для старообрядців їхня ідентичність все ще носила ту саму переважно релігійну оболонку - багато в чому старообрядництво представляло не лише старі форми московського поклоніння, але й старі способи визначення московської ідентичності. Якщо в Україні та Білорусі релігійна полеміка, спровокована Берестейською унією, допомогла створити дискурс, який артикулював і мобілізував русинську ідентичність, то суперечки навколо старої віри розділили московське суспільство. Один табір об'єднав київську церковну культуру з культурою московських еліт, тоді як інший продовжував відстоювати домодерні московські релігійні та культурні практики, ретельно ізольовані від зовнішнього світу. За іронією долі, саме останні виробили більш демократичну модель російської ідентичності. Більше не зосереджена на царі та офіційній церкві, які зрадили істинну віру, ця ідентичність мала в основі образ російської землі та спільнот. Вона не зникла, але була відсунута на другий план новою вестернізованою культурою та ідентичністю імперської Росії.
Переоцінка впливу періоду Петра
Претензії на ідеологічні новації Петра, які відрізняють їх від ідей попереднього періоду, стосуються секуляризації держави та "націоналізації" (етнізації) офіційного дискурсу. Ці перші кроки проекту конструювання ідентичності наслідком мали те, що московська світська еліта перестала визначати себе на тлі Заходу переважно в релігійних термінах і почала робити це в світських. В пошуках способу визначити себе у світських термінах еліта розробила словник, необхідний для артикуляції своєї нової ідентичності не лише в контексті лояльності до правителя, але й щодо таких понять, як держава і вітчизна. Обидва ці процеси неможливо уявити без активної участі київського духовенства, яке отримало освіту в Києві. Воно ввело в московський політичний дискурс такі поняття, як "громадянин" і "суспільство", стало лідером у створенні "націоналізованого" дискурсу, хоча ідентичність, яку вони формували за його допомогою, була не "великоросійською", а "загальноросійською" або імперською. Українці взяли концепції нації (народу) та вітчизни, які вони розробили для Гетьманщини в Києві, і без особливих роздумів чи вагань застосували їх до багатоетнічної та багатоконфесійної імперії. Нова російська імперська ідентичність, розроблена за допомогою киян, була покликана включити малоросійську та московську еліти, а також західняків, які вступали на імперську службу. Однак вона не змогла включити русинів західніше російського імперського кордону та неслов'ян на прикордонних територіях імперії.
Петро I мислив свою імперію як унітарну державу, створену в результаті завоювання, а не як розмаїту сукупність територій, народів і релігій, а тому за допомогою підготовлених київських священнослужителів намагався перетворити "інородців" на християн, а отже, росіян, підданих царя. Сучасники Петра не завжди поділяли його погляди. Через "вікно", яке Петро прорубав у Європу, до Росії проникали нові ідеї про імперію як багатонаціональне утворення. У 1730-х роках Анна Іоанівна вже святкувала "мультикультурність" своєї імперії, привозячи до столиці на урочистості представників підкорених народів (включно з козаками) у національних костюмах. Часи справді змінювалися. Проте, попри всю позитивну увагу імперських правителів до внутрішніх "інородців", вони залишалися поза межами імперської російської ідентичності.
Продовження див. https://y-kulyk.livejournal.com/287962.html.
Перший див. Витоки Русі
Другий див. Що сталося з Руською землею?
Третій див. Литовський варіант (частина І)
Четвертий див. Литовський варіант (частина ІІ)
П'ятий див. Становлення Московії
Шостий див. Становлення народу руського (частина І)
Сьомий див. Становлення народу руського (частина ІІ)
Восьмий див. Чи було возз'єднання? (частина І)
Дев'ятий див. Чи було возз'єднання? (частина ІІ)
Деcятий див. Винахід Росії (частина І)
Перейти к русскоязычному варианту поста
Російська імперія
Сенат присвоїв Петру І три титули: "всеросійський імператор", "Великий" і "Батько Вітчизни". Звертає на себе увагу, що Петро був проголошений "національним" імператором, правителем всієї Росії, що відрізняло його від візантійських та імператорів Священної Римської імперії, чиї титули не мали етнонаціональних конотацій. Ці три титули об'єднали дві дуже різні концепції політичної лояльності, пов'язали їх у складний клубок. Першою з них була концепція Росії як національної держави, а другою - концепція Росії як імперії.
Прийняття титулу "всеросійський імператор" засвідчило про повернення до старої московської політичної традиції, за якою правителі Москви називали себе государями всієї Русі і від якої після 1654 року відмовилися на користь триєдиної форми (Велика, Мала і Біла Русь). Тепер усі Русі були об'єднані в одну і поширені на всі нові придбання імперії, включно з прибалтійськими провінціями. Традиційний термін "Русь" був замінений на його еллінізовану форму "Росія". Іншомовне "Росія" відповідало іншомовному "імперія", яке тепер замінило "царство" як офіційну назву держави.
Титул "Великий", наданий Петру, підкреслював беззаперечну центральність особи правителя для російської політичної системи та ідентичності. Новий титул як і нова титулатура загалом провіщали прихід у Росії епохи світського абсолютизму: його затвердила не церква, яка до кінця XVII століття дарувала царські титули і освячувала кожного нового правителя, а світський державний орган - Сенат.
За часів його правління релігія загалом і православ'я зокрема зникли зі списку головних маркерів російської ідентичності. Імператор зазначав, що війна зі Швецією була "не за віру, а за місце" ("не о вере, а о мере") і відмовився виправдовувати головну справу свого правління з релігійних позицій. Це був різкий відхід від московської традиції, яка не лише конфлікти Смутних часів, але й Переяславську угоду розглядала в релігійних термінах. Раптом війни перестали бути конфесійними, а релігія перестала бути ядром московської ідентичності по відношенню до християнського Заходу.
Російська імперія, якою її уявляв і будував Петро, не мала бути багатонаціональною співдружністю. Вона мала слугувати гордості й честі свого правителя, його військовим перемогам і територіальним надбанням, високому статусу Росії в ієрархії європейських держав і спільному благу її народу, який залишався підданим царя. Таке бачення імперії не було перешкодою для "націоналізації" імперії; більше того, воно сприяло досягненню цієї мети. Разом із військовим досвідом Захід експортував до Росії концепції нації, вітчизни та спільного блага. Московія перетворювалася на національну державу, і цей процес знайшов відображення в її офіційному дискурсі. Цей дискурс виник на основі досвіду та мислення київських книжників, був адаптований до політичних традицій Московії (з її фокусом на династії та державі) і загострений під впливом прямої та тривалої військової конфронтації із Заходом. Вона пропонувала нову ідентичність підданим новопроголошеної імперії.
Розкол
Територія Російської імперії була величезною, суспільство - далеко не однорідним, а офіційний імперський дискурс не був домінуючим у кожній його частині. Київська вченість та пов'язані з нею елементи вестернізації вступили в конфлікт з потужними силами в московській церкві та суспільстві. В інституційному плані опір традиційного московського суспільства релігійним і культурним змінам, які просували кияни, втілився в старообрядництві, яке розділило російську церкву і суспільство на два ворогуючі табори. Більше того - деякі вчені стверджують, що наприкінці XVII - на початку XVIII століть кияни замінили московську високу культуру своєю власною, поглиблюючи прірву між освіченими елітами та народом.
Розкол став соціальною реакцією традиційного суспільства на конфесіоналізацію релігійного життя, яке зародилося на Заході і передбачало стандартизацію літургії та релігійних практик, запровадження центрального контролю над парафіяльним життям, підвищення освітнього рівня духовенства. Серед тих, хто приніс цей новий порядок денний до Московії, були київські клірики, чия церква вже пройшла конфесіоналізацію за часів Петра Могили.
Старообрядництво XVII і початку XVIII століть не було добре організованим масовим рухом; воно швидше являло собою культурну систему, яка підтримувалася текстами та іконами. Ця "текстова спільнота", яка ділилася, обмінювалася та копіювала одні й ті ж тексти, створила дискурс, що допоміг сконструювати альтернативу офіційній культурі та ідентичності. Фактично це був культурній конфлікт між двома системами мислення, двома культурними традиціями - західною, яку представляли кияни на імперській службі, та східною, яку обстоювали захисники старих московських звичаїв.
Українізми в церковнослов'янській мові московити розцінювали як спотворення не лише біблійного тексту, але й слів самого Христа. Так само ставилися старообрядці до змін у граматичних формах, написанні і навіть вимові слів, внесених у богослужбові книги Патріархом Никоном, чиї виправлення ґрунтувалися на граматиці церковнослов'янської мови Мелетія Смотрицького. Лідери старообрядництва також були категорично проти метафоричного вживання слів, особливо тих, які передавали сакральне значення. Відповідно, вони відкидали як блюзнірські традиції барокової літератури і театру, які кияни принесли до Московії. У контексті традиційної московської культури зміни форми були безпосередньо пов'язані зі змінами змісту, і тому дискусія про форму християнського вчення, а не про суть догматів й призвела до церковного розколу.
Таким же негативним було і ставлення старообрядців до іншомовних перекладів. Навіть латинської форми імені Петра було достатньо для них, щоб оголосити його одержимим дияволом. Лідери старообрядництва засуджували латину як єретичну мову, що спотворює не тільки форму, але й зміст християнського вчення. Продовжуючи глибоко вкорінену московську церковну традицію вони були твердо переконані, що істина, особливо істина про віру, не може бути передана іншою мовою, окрім церковнослов'янської.
Для старообрядців їхня ідентичність все ще носила ту саму переважно релігійну оболонку - багато в чому старообрядництво представляло не лише старі форми московського поклоніння, але й старі способи визначення московської ідентичності. Якщо в Україні та Білорусі релігійна полеміка, спровокована Берестейською унією, допомогла створити дискурс, який артикулював і мобілізував русинську ідентичність, то суперечки навколо старої віри розділили московське суспільство. Один табір об'єднав київську церковну культуру з культурою московських еліт, тоді як інший продовжував відстоювати домодерні московські релігійні та культурні практики, ретельно ізольовані від зовнішнього світу. За іронією долі, саме останні виробили більш демократичну модель російської ідентичності. Більше не зосереджена на царі та офіційній церкві, які зрадили істинну віру, ця ідентичність мала в основі образ російської землі та спільнот. Вона не зникла, але була відсунута на другий план новою вестернізованою культурою та ідентичністю імперської Росії.
Переоцінка впливу періоду Петра
Претензії на ідеологічні новації Петра, які відрізняють їх від ідей попереднього періоду, стосуються секуляризації держави та "націоналізації" (етнізації) офіційного дискурсу. Ці перші кроки проекту конструювання ідентичності наслідком мали те, що московська світська еліта перестала визначати себе на тлі Заходу переважно в релігійних термінах і почала робити це в світських. В пошуках способу визначити себе у світських термінах еліта розробила словник, необхідний для артикуляції своєї нової ідентичності не лише в контексті лояльності до правителя, але й щодо таких понять, як держава і вітчизна. Обидва ці процеси неможливо уявити без активної участі київського духовенства, яке отримало освіту в Києві. Воно ввело в московський політичний дискурс такі поняття, як "громадянин" і "суспільство", стало лідером у створенні "націоналізованого" дискурсу, хоча ідентичність, яку вони формували за його допомогою, була не "великоросійською", а "загальноросійською" або імперською. Українці взяли концепції нації (народу) та вітчизни, які вони розробили для Гетьманщини в Києві, і без особливих роздумів чи вагань застосували їх до багатоетнічної та багатоконфесійної імперії. Нова російська імперська ідентичність, розроблена за допомогою киян, була покликана включити малоросійську та московську еліти, а також західняків, які вступали на імперську службу. Однак вона не змогла включити русинів західніше російського імперського кордону та неслов'ян на прикордонних територіях імперії.
Петро I мислив свою імперію як унітарну державу, створену в результаті завоювання, а не як розмаїту сукупність територій, народів і релігій, а тому за допомогою підготовлених київських священнослужителів намагався перетворити "інородців" на християн, а отже, росіян, підданих царя. Сучасники Петра не завжди поділяли його погляди. Через "вікно", яке Петро прорубав у Європу, до Росії проникали нові ідеї про імперію як багатонаціональне утворення. У 1730-х роках Анна Іоанівна вже святкувала "мультикультурність" своєї імперії, привозячи до столиці на урочистості представників підкорених народів (включно з козаками) у національних костюмах. Часи справді змінювалися. Проте, попри всю позитивну увагу імперських правителів до внутрішніх "інородців", вони залишалися поза межами імперської російської ідентичності.
Продовження див. https://y-kulyk.livejournal.com/287962.html.