Чи було возз'єднання? (частина IІ)
Дев'ятий пост з серії публікацій "Походження слов'янських націй".
Перший див. Витоки Русі
Другий див. Що сталося з Руською землею?
Третій див. Литовський варіант (частина І)
Четвертий див. Литовський варіант (частина ІІ)
П'ятий див. Становлення Московії
Шостий див. Становлення народу руського (частина І)
Сьомий див. Становлення народу руського (частина ІІ)
Восьмий див. Чи було возз'єднання? (частина І)
Перейти к русскоязычному варианту поста
Православний союз
Як саме повстання Хмельницького, так і укладення Переяславської угоди 1654 року справили глибокий вплив на політичну ситуацію в регіоні та процес націєтворення в ньому, мали довгострокові наслідки. Потрібно зрозуміти, чи був етнонаціональний фактор частиною рівняння від самого початку, і якщо так, то як він вплинув на перебіг подій.
Історики розходяться в думках щодо того, що являла собою Переяславська угода з юридичної точки зору. Чи була це дійсно угода? Адже в Переяславі не було підписано жодного документа, а царське схвалення умов домовленості було дано значно пізніше в Москві. Якщо це була угода, то чи це була персональна унія, реальна унія, союз, федерація, конфедерація, васалітет, протекторат чи відверта інкорпорація? Як ця угода корелювала з попередніми, такими як Зборівський договір 1649 року з королем, або з угодами, укладеними Московією з раніше інкорпорованими територіями і народами?
Якщо виходити з того, що головною метою козацької дипломатії було втягнення Московії у війну з Річчю Посполитою, то які ідеологічні аргументи використовували Хмельницький та його соратники, щоб переконати царя направити свої війська проти неї? Наявні документи свідчать, що чільне місце тут посідав релігійний мотив. В листах гетьмана цар постає насамперед як православний християнський правитель, який зобов'язаний допомагати православним християнам. Хмельницький також намагався втягнути царя в конфлікт, посилаючись на міраж величезної православної імперії, що включала б не лише козацьку Україну та Польсько-Литовську Русь, але й православні Балкани та Грецію. У разі, якщо цар відмовиться взяти Військо Запорозьке "під свою високу руку", Хмельницький погрожував укласти вимушений союз з мусульманськими турками і татарами.
Як же реагувала московська влада на заклики до конфесійної солідарності з боку народу, який вона вважала не тільки не зовсім православним, але й не зовсім християнським? Як не дивно, ці заклики були почуті, зрозумілі і навіть заохочувані. Фактично, саме спільний православний дискурс створив ідеологічне підґрунтя для Переяславської угоди. Як це сталося? Перш за все, незважаючи ні на що, православ'я завжди залишалося потужною зброєю у зовнішньополітичному арсеналі Московської держави. По-друге, на момент союзу з козацькою Україною погляди на православ'я в Московії почали змінюватися. Патріарх Никон намагався відкрити країну православному світові: київське християнство, колись засуджене Патріархом Філаретом, тепер могло слугувати вкрай необхідним мостом до цього світу. Никон став сильним голосом при дворі, виступаючи за втручання Московії у війну заради православної релігії. Але зміни у ставленні московитів до православних за межами царства почалися ще до того, як Никон посів патріарший престол у 1652 році.
Московська церква потребувала реформ, і заклики до них лунали все голосніше. Нові умови вимагали повного перегляду православної доктрини, і раніше відкинута грецька вченість тепер розглядалася як вирішення проблеми. Але де було знайти достатню кількість поліглотів, щоб перекладати з грецької? Погляди московських реформаторів звернулися до вчених київських ченців. На запрошення царя в 1649 році до Москви прибули перші два з них. У 1648-49 роках у Москві було видано або перевидано низку ранніх київських творів. Московські православні явно намагалися наздогнати своїх одновірців за кордоном. Вони сподівалися на просвітництво з Греції, але отримали початок русифікації (українізації) московського православ'я.
Коли Земський собор восени 1653 року остаточно затвердив рішення про вступ у війну з Річчю Посполитою, він зробив це не лише для захисту нібито порушеної честі московського царя, але й "ради православної християнської віри і святих церков Божих". Саме укладення Переяславської угоди супроводжувалося урочистою церковною службою. У своїй промові в Переяславі царський посланець Василь Бутурлін згадав не лише московських святих, підтримці яких він приписував успіх усієї справи, але й свв. Антонія і Феодосія Києво-Печерських та святу Варвару, дуже шановану в Київській митрополії, мощі якої зберігалися в одному з київських монастирів.
Якщо в Переяславі й відбулося возз'єднання, то православне, задеклароване в численних богослужіннях, промовах і заявах, але ще не здійснене. По суті, це було навіть не возз'єднання (яке в інституційному, літургійному та іншому плані відбулося лише в останнє десятиліття XVII ст. і перші десятиліття XVIII ст.), а проголошення примирення - обидві сторони домовилися про відновлення стосунків. Таким чином, церковники надали політичним елітам спільну мову, необхідну для початку діалогу між двома дуже різними народами. У Європі навіть після закінчення Тридцятилітньої війни релігія продовжувала надавати легітимацію політичним союзам, порушенням миру та оголошенням війни. Московія та Козацький Гетьманат не були винятком з цього правила.
Переяславські розбіжності
Хоча у своїх листах до Московії Хмельницький визначав певні елементи повстання в етнонаціональних термінах, але намагаючись залучити царя до козацько-польського конфлікту, ні він, ні його секретарі ніколи не використовували тему етнічної спорідненості. В той же час визначення своєї батьківщини (вітчизни) ним змінювалось. Якщо спочатку він називав її Руссю, то з весни 1653 року він у листах до царя почав називати її Малою Руссю, прийнявши таким чином дружню до Москви термінологію. У січні 1654 року він навіть вніс відповідну зміну в офіційний титул царя, звертаючись до нього не як до "государя всієї Русі", а як до "государя Великої і Малої Русі". Цар прийняв цю зміну свого титулу. Початок нової війни з Річчю Посполитою явно звільнив його від твердження московських послів 1634 року, що польська Мала Русь не має нічого спільного з царською "всією Руссю". Тепер цар претендував і на Малу Русь, і його титул був відповідно змінений, щоб уникнути двозначності 1634 року.
В той же час ніщо не свідчить, що прийняття в Москві формули "Великої і Малої Русі" супроводжувалось і сприйняттям ідеї про етнічну спорідненість двох Русей. Там продовжували мислити виключно династичними категоріями. Козацькі території розглядалися як ще одна частина царської спадщини (вотчини). Повний царський титул тепер містив посилання на Київське та Чернігівське князівства. Невідомо, як Хмельницький відреагував на ці прояви патримоніального мислення царя. Ми також не знаємо, який зміст вкладав сам гетьман у терміни Мала і Велика Русь, адже навіть після Переяслава він час від часу називав свою батьківщину Руссю (Росією) у листах до царя.
Ще одним ускладненням є те, що більшість листів Хмельницького до Москви не збереглися в оригіналі, а лише в московських перекладах "з білоруської". У цих перекладах вражає те, що в них немає жодної згадки про "руський народ", права якого Хмельницький так прагнув захистити у своїх листах до царя. Ми знаємо, що русинські автори того часу вільно використовували термін "нація" (народ), який у русинській мові мав те саме значення, що й у польській. Чи свідомо Хмельницький уникав таких згадок у своїх листах до Московії, замінюючи їх формулами "руські православні християни" або "вся руська православна громада Малої Русі", які суперечили тогочасній українській практиці? Чи цей термін було втрачено при перекладі? Обидва варіанти свідчать про розрив комунікації між сторонами.
Таким чином, діалог на національному ґрунті між русинською та московською елітами навряд чи був можливий. Брак порозуміння в цьому питанні був не єдиною причиною розриву між двома сторонами, як продемонстрували події в Переяславі. Відмова Бутурліна присягнути іменем свого государя спровокувала серйозну кризу. Зрештою, Хмельницький і полковники були змушені погодитися. Козаки присягнули на вірність цареві, не отримавши присяги від представників свого нового суверена. Це був безпрецедентний випадок у козацькій практиці, оскільки польські комісари завжди давали присягу від імені Речі Посполитої на будь-яку угоду, досягнуту з козаками. Козаки не складали власної присяги інакше. У Переяславі вони присягнули. Це був їхній вступ до світу московської політики.
Бутурлін не збрехав: царі справді ніколи не присягали своїм підданим. У Переяславі царський представник застосував до нових підданих свого суверена правила степової дипломатії - набір принципів, успадкованих Московією від Золотої Орди і практикованих щодо її східних сусідів і васалів. Як стверджує Андреас Каппелер, ці принципи передбачали "вільний протекторат, який укладався за допомогою присяги, шляхом встановлення лояльного правителя. З російської точки зору, це встановлювало статус клієнта, на який вона завжди могла посилатися в майбутньому, тоді як інша сторона розглядала це щонайбільше як особистий і тимчасовий акт покори". Дійсно, якщо козацька еліта розглядала присягу і службу цареві як умовне ("добровільне") підпорядкування правителю з подальшими відносинами, що залежали від готовності кожної зі сторін дотримуватися своєї частини угоди, то московська дипломатія розглядала присягу як доказ вічного підпорядкування. Подальші події цілком переконливо показали, що жодна зі сторін Переяславських переговорів до кінця не розуміла, у що вона вплуталась.
Продовження див. https://y-kulyk.livejournal.com/286531.html.
Перший див. Витоки Русі
Другий див. Що сталося з Руською землею?
Третій див. Литовський варіант (частина І)
Четвертий див. Литовський варіант (частина ІІ)
П'ятий див. Становлення Московії
Шостий див. Становлення народу руського (частина І)
Сьомий див. Становлення народу руського (частина ІІ)
Восьмий див. Чи було возз'єднання? (частина І)
Перейти к русскоязычному варианту поста
Православний союз
Як саме повстання Хмельницького, так і укладення Переяславської угоди 1654 року справили глибокий вплив на політичну ситуацію в регіоні та процес націєтворення в ньому, мали довгострокові наслідки. Потрібно зрозуміти, чи був етнонаціональний фактор частиною рівняння від самого початку, і якщо так, то як він вплинув на перебіг подій.
Історики розходяться в думках щодо того, що являла собою Переяславська угода з юридичної точки зору. Чи була це дійсно угода? Адже в Переяславі не було підписано жодного документа, а царське схвалення умов домовленості було дано значно пізніше в Москві. Якщо це була угода, то чи це була персональна унія, реальна унія, союз, федерація, конфедерація, васалітет, протекторат чи відверта інкорпорація? Як ця угода корелювала з попередніми, такими як Зборівський договір 1649 року з королем, або з угодами, укладеними Московією з раніше інкорпорованими територіями і народами?
Якщо виходити з того, що головною метою козацької дипломатії було втягнення Московії у війну з Річчю Посполитою, то які ідеологічні аргументи використовували Хмельницький та його соратники, щоб переконати царя направити свої війська проти неї? Наявні документи свідчать, що чільне місце тут посідав релігійний мотив. В листах гетьмана цар постає насамперед як православний християнський правитель, який зобов'язаний допомагати православним християнам. Хмельницький також намагався втягнути царя в конфлікт, посилаючись на міраж величезної православної імперії, що включала б не лише козацьку Україну та Польсько-Литовську Русь, але й православні Балкани та Грецію. У разі, якщо цар відмовиться взяти Військо Запорозьке "під свою високу руку", Хмельницький погрожував укласти вимушений союз з мусульманськими турками і татарами.
Як же реагувала московська влада на заклики до конфесійної солідарності з боку народу, який вона вважала не тільки не зовсім православним, але й не зовсім християнським? Як не дивно, ці заклики були почуті, зрозумілі і навіть заохочувані. Фактично, саме спільний православний дискурс створив ідеологічне підґрунтя для Переяславської угоди. Як це сталося? Перш за все, незважаючи ні на що, православ'я завжди залишалося потужною зброєю у зовнішньополітичному арсеналі Московської держави. По-друге, на момент союзу з козацькою Україною погляди на православ'я в Московії почали змінюватися. Патріарх Никон намагався відкрити країну православному світові: київське християнство, колись засуджене Патріархом Філаретом, тепер могло слугувати вкрай необхідним мостом до цього світу. Никон став сильним голосом при дворі, виступаючи за втручання Московії у війну заради православної релігії. Але зміни у ставленні московитів до православних за межами царства почалися ще до того, як Никон посів патріарший престол у 1652 році.
Московська церква потребувала реформ, і заклики до них лунали все голосніше. Нові умови вимагали повного перегляду православної доктрини, і раніше відкинута грецька вченість тепер розглядалася як вирішення проблеми. Але де було знайти достатню кількість поліглотів, щоб перекладати з грецької? Погляди московських реформаторів звернулися до вчених київських ченців. На запрошення царя в 1649 році до Москви прибули перші два з них. У 1648-49 роках у Москві було видано або перевидано низку ранніх київських творів. Московські православні явно намагалися наздогнати своїх одновірців за кордоном. Вони сподівалися на просвітництво з Греції, але отримали початок русифікації (українізації) московського православ'я.
Коли Земський собор восени 1653 року остаточно затвердив рішення про вступ у війну з Річчю Посполитою, він зробив це не лише для захисту нібито порушеної честі московського царя, але й "ради православної християнської віри і святих церков Божих". Саме укладення Переяславської угоди супроводжувалося урочистою церковною службою. У своїй промові в Переяславі царський посланець Василь Бутурлін згадав не лише московських святих, підтримці яких він приписував успіх усієї справи, але й свв. Антонія і Феодосія Києво-Печерських та святу Варвару, дуже шановану в Київській митрополії, мощі якої зберігалися в одному з київських монастирів.
Якщо в Переяславі й відбулося возз'єднання, то православне, задеклароване в численних богослужіннях, промовах і заявах, але ще не здійснене. По суті, це було навіть не возз'єднання (яке в інституційному, літургійному та іншому плані відбулося лише в останнє десятиліття XVII ст. і перші десятиліття XVIII ст.), а проголошення примирення - обидві сторони домовилися про відновлення стосунків. Таким чином, церковники надали політичним елітам спільну мову, необхідну для початку діалогу між двома дуже різними народами. У Європі навіть після закінчення Тридцятилітньої війни релігія продовжувала надавати легітимацію політичним союзам, порушенням миру та оголошенням війни. Московія та Козацький Гетьманат не були винятком з цього правила.
Переяславські розбіжності
Хоча у своїх листах до Московії Хмельницький визначав певні елементи повстання в етнонаціональних термінах, але намагаючись залучити царя до козацько-польського конфлікту, ні він, ні його секретарі ніколи не використовували тему етнічної спорідненості. В той же час визначення своєї батьківщини (вітчизни) ним змінювалось. Якщо спочатку він називав її Руссю, то з весни 1653 року він у листах до царя почав називати її Малою Руссю, прийнявши таким чином дружню до Москви термінологію. У січні 1654 року він навіть вніс відповідну зміну в офіційний титул царя, звертаючись до нього не як до "государя всієї Русі", а як до "государя Великої і Малої Русі". Цар прийняв цю зміну свого титулу. Початок нової війни з Річчю Посполитою явно звільнив його від твердження московських послів 1634 року, що польська Мала Русь не має нічого спільного з царською "всією Руссю". Тепер цар претендував і на Малу Русь, і його титул був відповідно змінений, щоб уникнути двозначності 1634 року.
В той же час ніщо не свідчить, що прийняття в Москві формули "Великої і Малої Русі" супроводжувалось і сприйняттям ідеї про етнічну спорідненість двох Русей. Там продовжували мислити виключно династичними категоріями. Козацькі території розглядалися як ще одна частина царської спадщини (вотчини). Повний царський титул тепер містив посилання на Київське та Чернігівське князівства. Невідомо, як Хмельницький відреагував на ці прояви патримоніального мислення царя. Ми також не знаємо, який зміст вкладав сам гетьман у терміни Мала і Велика Русь, адже навіть після Переяслава він час від часу називав свою батьківщину Руссю (Росією) у листах до царя.
Ще одним ускладненням є те, що більшість листів Хмельницького до Москви не збереглися в оригіналі, а лише в московських перекладах "з білоруської". У цих перекладах вражає те, що в них немає жодної згадки про "руський народ", права якого Хмельницький так прагнув захистити у своїх листах до царя. Ми знаємо, що русинські автори того часу вільно використовували термін "нація" (народ), який у русинській мові мав те саме значення, що й у польській. Чи свідомо Хмельницький уникав таких згадок у своїх листах до Московії, замінюючи їх формулами "руські православні християни" або "вся руська православна громада Малої Русі", які суперечили тогочасній українській практиці? Чи цей термін було втрачено при перекладі? Обидва варіанти свідчать про розрив комунікації між сторонами.
Таким чином, діалог на національному ґрунті між русинською та московською елітами навряд чи був можливий. Брак порозуміння в цьому питанні був не єдиною причиною розриву між двома сторонами, як продемонстрували події в Переяславі. Відмова Бутурліна присягнути іменем свого государя спровокувала серйозну кризу. Зрештою, Хмельницький і полковники були змушені погодитися. Козаки присягнули на вірність цареві, не отримавши присяги від представників свого нового суверена. Це був безпрецедентний випадок у козацькій практиці, оскільки польські комісари завжди давали присягу від імені Речі Посполитої на будь-яку угоду, досягнуту з козаками. Козаки не складали власної присяги інакше. У Переяславі вони присягнули. Це був їхній вступ до світу московської політики.
Бутурлін не збрехав: царі справді ніколи не присягали своїм підданим. У Переяславі царський представник застосував до нових підданих свого суверена правила степової дипломатії - набір принципів, успадкованих Московією від Золотої Орди і практикованих щодо її східних сусідів і васалів. Як стверджує Андреас Каппелер, ці принципи передбачали "вільний протекторат, який укладався за допомогою присяги, шляхом встановлення лояльного правителя. З російської точки зору, це встановлювало статус клієнта, на який вона завжди могла посилатися в майбутньому, тоді як інша сторона розглядала це щонайбільше як особистий і тимчасовий акт покори". Дійсно, якщо козацька еліта розглядала присягу і службу цареві як умовне ("добровільне") підпорядкування правителю з подальшими відносинами, що залежали від готовності кожної зі сторін дотримуватися своєї частини угоди, то московська дипломатія розглядала присягу як доказ вічного підпорядкування. Подальші події цілком переконливо показали, що жодна зі сторін Переяславських переговорів до кінця не розуміла, у що вона вплуталась.
Продовження див. https://y-kulyk.livejournal.com/286531.html.