Становлення Московії
П'ятий пост з серії публікацій "Походження слов'янських націй".
Перший див. Витоки Русі
Другий див. Що сталося з Руською землею?
Третій див. Литовський варіант (частина І)
Четвертий див. Литовський варіант (частина ІІ)
Перейти к русскоязычному варианту поста
"Татарське іго"
Правління золотоординських ханів на територіях північного сходу породило тривалі дебати про вплив монголів на російську історію та формування сучасної російської ідентичності. Історики орієнтовані на Захід період монгольського панування трактували як відхилення від нормального перебігу російської історії, називаючи його "татарським ігом", заперечували будь-який вплив монголів на Росію, відкидали західні уявлення про азійську природу російського авторитаризму, стверджуючи, що Росія врятувала Захід від монгольського варварства. Євразійська школа істориків і політичних мислителів навпаки, підкреслювала азійське походження російської державної традиції та вказувала на величезний, часто позитивний, вплив монгольського сюзеренітету на розвиток Росії.
Аналізуючи політичні, адміністративні та військові інституції постмонгольської Московії важко відкинути аргумент російських євразійців та західних дослідників про те, що ранньомодерна російська держава була набагато більшою мірою продуктом її недавнього монгольського досвіду, ніж хронологічно та географічно віддаленого київського минулого. Очевидним є перейняття Московією низки важливих елементів політичної культури і мислення, а також соціальних та економічних практик. Серед таких запозичень - концепція, згідно з якою вся земля належала правителю; структура Боярської думи; система управління, за якої регіональна військова і цивільна влада була зосереджена в руках представників центру; інститут місництва, який ставив статус служилої людини в залежність від статусу її сім'ї; надання землі за умови несення військової служби.
За іронією долі найбільше, мабуть, від "татарського іга" виграла така інституція як православна церква. Можна навіть говорити про союз між Золотою Ордою і Руською митрополією.
Однією з підвалин цих тісних стосунків був фактичний союз між візантійськими імператорами та золотоординськими ханами, який був скріплений низкою шлюбів і тривав з другої половини ХІІІ століття до падіння Константинополя у 1453 році. Грецькі митрополити Русі намагалися дотримуватися лінії Константинополя і підтримувати дружні стосунки з ханами. Навіть переїзд митрополита до Суздальських земель швидше за все був ініційований Константинополем з метою утвердження в володіннях союзника Візантії, монгольського хана. Судячи зі всього, тісні зв'язки між Золотою Ордою та Візантією слід вважати причиною відмови більшості константинопольських патріархів розділити Руську митрополію або перенести її резиденцію до Великого князівства Литовського - лише деякі прозахідні патріархи були готові піти назустріч устремлінням литовських і польських правителів щодо окремих митрополій у своїх володіннях.
Не дивно, що підконтрольна Константинополю церква підтримувала тих князів, які виступали за співпрацю з монголами. Якщо в галицько-волинських землях літописці другої половини ХІІІ ст. не приховували свого негативного ставлення до Орди, то на північному сході ми не бачимо жодних ознак опозиції чи негативної характеристики монголів у місцевому літописанні. Такі риси стають очевидними лише з середини XV століття, коли Московське князівство і Руська церква починають виходити з тіні своїх сюзеренів - Золотої Орди і Константинопольського патріархату. Звільнившись від опіки Константинополя московська церква почала займатися антитатарською пропагандою, як це диктували її власні інтереси. Цей новий антитатарський дух незабаром знайшов своє вираження в літописах та інших творах, створених при митрополичому дворі та серед церковників загалом, що на зламі XV-XVI століть призвело до народження міфу, головним героєм якого став князь Дмитро Донський, про опір Русі монгольському пануванню. Пізніше він був доповнений міфом про "татарське іго", який очорнював Золоту Орду та її практики і набув популярності у другій половині XVII століття.
Поєднання мотивів цих двох міфів фактично слугували основоположним міфом Московії та великоросійського народу. Останній, згідно з ним, виник в результаті багатовікової героїчної боротьби за збереження своєї київської спадщини від знищення деспотичним монгольським режимом. У XIX столітті Олександр Пушкін стверджував, що Росія захистила і врятувала Захід від жахів монгольської навали. За цією логікою, Захід був у великому боргу перед Росією.
Відкриваючи Київ заново
Іншим основоположним міфом Московської держави був міф про її київське походження. У середині XV століття, коли московські літописці відмовили Києву в центральному статусі в Руській землі, замінивши її в цій якості Москвою, ніщо не вказувало на можливе відродження інтересу до спадщини давнього Києва. Однак з часом під впливом чинників релігійного та політичного характеру такий інтерес почав відроджуватись.
Перші свідчення нового інтересу до київських часів з боку московських літераторів з'являються в полемічних творах, присвячених Флорентійській унії, де йдеться про святого Володимира та його роль у хрещенні Русі. В творах т.зв. Куликівського циклу Дмитро Донський представлений не лише як онук великого князя Івана Калити, "збирач Руської землі", а й як "плодоносна гілка і прекрасний цвіт царя Володимира, нового Костянтина, що охрестив Руську землю; родич нових чудотворців Бориса і Гліба". Необхідність легітимізувати претензії Москви на Твер, Новгород і Псков, а також на Смоленськ та інші руські території Великого князівства Литовського також викликали інтерес до Києва і зробили важливим підкреслення династичного зв'язку між московськими князями і святим Володимиром.
Більше того, розробляючи теорію translatio, яка постулювала передачу влади в руських землях від Києва до Володимира на Клязьмі, а потім до Москви, московські політики та книжники проводили пряму лінію від перших київських князів до суздальских правителів, виключаючи інші гілки правлячого дому Русі з офіційної генеалогії.
Іншою причиною звернення до київського минулого в плані династичної спадщини стали претензії на Третій Рим та царський титул. Цей титул вимагав наявності відповідної "престижної" родословної, і на початку XVI ст. в генеалогії московських правителів з'явився Рюрик, через якого було проведено зв'язок з римським імператором Августом, а також була створена легенда про передачу "шапки Мономаха" - "царського вінця" отриманого київським князем Володимиром Мономахом від візантійського імператора Костянтина Мономаха та успадкований московськими князями від їхнього київського пращура.
Всі ці чинники (поряд з багатьма іншими) призвели до переосмислення поняття "Руська земля", під яким тепер розуміли сам Київ і всі землі, що колись перебували під владою київських князів. Але нема ніяких фактів, що свідчили б про те, що московська еліта не те що керувалася, а навіть усвідомлювала якусь теоретичну чи ідеологічну програму, яка б закликала її до об'єднання під прапором відновленої київської спадщини. За культурою і традиціями вона була набагато ближчою до татарських ханств, ніж до київської спадщини. Світським елітам зв'язок з Києвом був нав'язаний церковним керівництвом, яке таким чином намагалося дистанціюватися від татарського минулого, наполягаючи на римському, візантійському та київському корінні московської династії.
Походження Великої Русі
Монгольське панування створило передумови для формування характеру і меж великоросійської народності, позначивши її територіальні кордони. Об'єднавши різні політичні одиниці в одну централізовану московські правителі посилили ці передумови - те, чого бракувало руським землям Литовської держави, що ніколи не становили окремого великого князівства. Більше того, політичні амбіції руської еліти ВКЛ ніколи не обмежувалися "руським гетто", оскільки вона мала можливість брати участь в управлінні всією Литовською державою - привілей, який суттєво гальмував розвиток окремої ідентичності.
Зростаюча централізація Московії сприяла формуванню єдиної ідентичності, яка прийшла на зміну множинним ідентичностям удільних князівств. Боротьба за визволення від татарського сюзеренітету дала Московській державі та її елітам не лише спільну справу, а й засадничий міф, який, за правилами жанру, проектувався в минуле, в даному випадку - у 1380-ті роки.
Сприяло розвитку окремої етнокультурної ідентичності серед московських еліт також відокремлення московської церкви від решти православного світу після Флорентійської унії. Відокремлення християнською вірою від мусульман на Сході, православними переконаннями від католиків та лютеран на Заході, розривом з Константинополем від руських православних, призвело до ізоляції від решти світу та формування "фортечної ментальності", що створило для московитів надзвичайно вигідні умови для формування власної ідентичності.
Потреба в легітимації династії та церкви, приєднання нових володінь, змусила московських літописців встановити зв'язки зі славним минулим Київської держави, Візантії та Риму. Поняття "Руська земля", яке спочатку застосовували до Києва та його околиць, пізніше було привласнене для позначення Суздальської землі, а потім Московією для позначення всіх її нових володінь, включаючи Новгород, Псков і навіть Казань. Київ став невід'ємною частиною офіційного історичного наративу та основою для визнання титулів і територіальних придбань царя.
Поняття "Руська земля" стало чи не найголовнішим серед комплексу символів та ідей об'єднавчого проекту, що визначали ідентичність Московської держави. Це поняття ґрунтувалося на концепції династичної легітимності, означало спадщину (отчину) великого князя і використовувалося для мобілізації лояльності еліти до нього. У тогочасній московській ідеологічній конструкції, особа великого князя (пізніше царя) посідала центральне місце в політичній та суспільній структурі московського суспільства, а отже, і в його політичній, соціальній та релігійній ідентичності. Фактичними кордонами Руської землі були кордони Великого князівства Московського.
Продовження див. https://y-kulyk.livejournal.com/284216.html.
Перший див. Витоки Русі
Другий див. Що сталося з Руською землею?
Третій див. Литовський варіант (частина І)
Четвертий див. Литовський варіант (частина ІІ)
Перейти к русскоязычному варианту поста
"Татарське іго"
Правління золотоординських ханів на територіях північного сходу породило тривалі дебати про вплив монголів на російську історію та формування сучасної російської ідентичності. Історики орієнтовані на Захід період монгольського панування трактували як відхилення від нормального перебігу російської історії, називаючи його "татарським ігом", заперечували будь-який вплив монголів на Росію, відкидали західні уявлення про азійську природу російського авторитаризму, стверджуючи, що Росія врятувала Захід від монгольського варварства. Євразійська школа істориків і політичних мислителів навпаки, підкреслювала азійське походження російської державної традиції та вказувала на величезний, часто позитивний, вплив монгольського сюзеренітету на розвиток Росії.
Аналізуючи політичні, адміністративні та військові інституції постмонгольської Московії важко відкинути аргумент російських євразійців та західних дослідників про те, що ранньомодерна російська держава була набагато більшою мірою продуктом її недавнього монгольського досвіду, ніж хронологічно та географічно віддаленого київського минулого. Очевидним є перейняття Московією низки важливих елементів політичної культури і мислення, а також соціальних та економічних практик. Серед таких запозичень - концепція, згідно з якою вся земля належала правителю; структура Боярської думи; система управління, за якої регіональна військова і цивільна влада була зосереджена в руках представників центру; інститут місництва, який ставив статус служилої людини в залежність від статусу її сім'ї; надання землі за умови несення військової служби.
За іронією долі найбільше, мабуть, від "татарського іга" виграла така інституція як православна церква. Можна навіть говорити про союз між Золотою Ордою і Руською митрополією.
Однією з підвалин цих тісних стосунків був фактичний союз між візантійськими імператорами та золотоординськими ханами, який був скріплений низкою шлюбів і тривав з другої половини ХІІІ століття до падіння Константинополя у 1453 році. Грецькі митрополити Русі намагалися дотримуватися лінії Константинополя і підтримувати дружні стосунки з ханами. Навіть переїзд митрополита до Суздальських земель швидше за все був ініційований Константинополем з метою утвердження в володіннях союзника Візантії, монгольського хана. Судячи зі всього, тісні зв'язки між Золотою Ордою та Візантією слід вважати причиною відмови більшості константинопольських патріархів розділити Руську митрополію або перенести її резиденцію до Великого князівства Литовського - лише деякі прозахідні патріархи були готові піти назустріч устремлінням литовських і польських правителів щодо окремих митрополій у своїх володіннях.
Не дивно, що підконтрольна Константинополю церква підтримувала тих князів, які виступали за співпрацю з монголами. Якщо в галицько-волинських землях літописці другої половини ХІІІ ст. не приховували свого негативного ставлення до Орди, то на північному сході ми не бачимо жодних ознак опозиції чи негативної характеристики монголів у місцевому літописанні. Такі риси стають очевидними лише з середини XV століття, коли Московське князівство і Руська церква починають виходити з тіні своїх сюзеренів - Золотої Орди і Константинопольського патріархату. Звільнившись від опіки Константинополя московська церква почала займатися антитатарською пропагандою, як це диктували її власні інтереси. Цей новий антитатарський дух незабаром знайшов своє вираження в літописах та інших творах, створених при митрополичому дворі та серед церковників загалом, що на зламі XV-XVI століть призвело до народження міфу, головним героєм якого став князь Дмитро Донський, про опір Русі монгольському пануванню. Пізніше він був доповнений міфом про "татарське іго", який очорнював Золоту Орду та її практики і набув популярності у другій половині XVII століття.
Поєднання мотивів цих двох міфів фактично слугували основоположним міфом Московії та великоросійського народу. Останній, згідно з ним, виник в результаті багатовікової героїчної боротьби за збереження своєї київської спадщини від знищення деспотичним монгольським режимом. У XIX столітті Олександр Пушкін стверджував, що Росія захистила і врятувала Захід від жахів монгольської навали. За цією логікою, Захід був у великому боргу перед Росією.
Відкриваючи Київ заново
Іншим основоположним міфом Московської держави був міф про її київське походження. У середині XV століття, коли московські літописці відмовили Києву в центральному статусі в Руській землі, замінивши її в цій якості Москвою, ніщо не вказувало на можливе відродження інтересу до спадщини давнього Києва. Однак з часом під впливом чинників релігійного та політичного характеру такий інтерес почав відроджуватись.
Перші свідчення нового інтересу до київських часів з боку московських літераторів з'являються в полемічних творах, присвячених Флорентійській унії, де йдеться про святого Володимира та його роль у хрещенні Русі. В творах т.зв. Куликівського циклу Дмитро Донський представлений не лише як онук великого князя Івана Калити, "збирач Руської землі", а й як "плодоносна гілка і прекрасний цвіт царя Володимира, нового Костянтина, що охрестив Руську землю; родич нових чудотворців Бориса і Гліба". Необхідність легітимізувати претензії Москви на Твер, Новгород і Псков, а також на Смоленськ та інші руські території Великого князівства Литовського також викликали інтерес до Києва і зробили важливим підкреслення династичного зв'язку між московськими князями і святим Володимиром.
Більше того, розробляючи теорію translatio, яка постулювала передачу влади в руських землях від Києва до Володимира на Клязьмі, а потім до Москви, московські політики та книжники проводили пряму лінію від перших київських князів до суздальских правителів, виключаючи інші гілки правлячого дому Русі з офіційної генеалогії.
Іншою причиною звернення до київського минулого в плані династичної спадщини стали претензії на Третій Рим та царський титул. Цей титул вимагав наявності відповідної "престижної" родословної, і на початку XVI ст. в генеалогії московських правителів з'явився Рюрик, через якого було проведено зв'язок з римським імператором Августом, а також була створена легенда про передачу "шапки Мономаха" - "царського вінця" отриманого київським князем Володимиром Мономахом від візантійського імператора Костянтина Мономаха та успадкований московськими князями від їхнього київського пращура.
Всі ці чинники (поряд з багатьма іншими) призвели до переосмислення поняття "Руська земля", під яким тепер розуміли сам Київ і всі землі, що колись перебували під владою київських князів. Але нема ніяких фактів, що свідчили б про те, що московська еліта не те що керувалася, а навіть усвідомлювала якусь теоретичну чи ідеологічну програму, яка б закликала її до об'єднання під прапором відновленої київської спадщини. За культурою і традиціями вона була набагато ближчою до татарських ханств, ніж до київської спадщини. Світським елітам зв'язок з Києвом був нав'язаний церковним керівництвом, яке таким чином намагалося дистанціюватися від татарського минулого, наполягаючи на римському, візантійському та київському корінні московської династії.
Походження Великої Русі
Монгольське панування створило передумови для формування характеру і меж великоросійської народності, позначивши її територіальні кордони. Об'єднавши різні політичні одиниці в одну централізовану московські правителі посилили ці передумови - те, чого бракувало руським землям Литовської держави, що ніколи не становили окремого великого князівства. Більше того, політичні амбіції руської еліти ВКЛ ніколи не обмежувалися "руським гетто", оскільки вона мала можливість брати участь в управлінні всією Литовською державою - привілей, який суттєво гальмував розвиток окремої ідентичності.
Зростаюча централізація Московії сприяла формуванню єдиної ідентичності, яка прийшла на зміну множинним ідентичностям удільних князівств. Боротьба за визволення від татарського сюзеренітету дала Московській державі та її елітам не лише спільну справу, а й засадничий міф, який, за правилами жанру, проектувався в минуле, в даному випадку - у 1380-ті роки.
Сприяло розвитку окремої етнокультурної ідентичності серед московських еліт також відокремлення московської церкви від решти православного світу після Флорентійської унії. Відокремлення християнською вірою від мусульман на Сході, православними переконаннями від католиків та лютеран на Заході, розривом з Константинополем від руських православних, призвело до ізоляції від решти світу та формування "фортечної ментальності", що створило для московитів надзвичайно вигідні умови для формування власної ідентичності.
Потреба в легітимації династії та церкви, приєднання нових володінь, змусила московських літописців встановити зв'язки зі славним минулим Київської держави, Візантії та Риму. Поняття "Руська земля", яке спочатку застосовували до Києва та його околиць, пізніше було привласнене для позначення Суздальської землі, а потім Московією для позначення всіх її нових володінь, включаючи Новгород, Псков і навіть Казань. Київ став невід'ємною частиною офіційного історичного наративу та основою для визнання титулів і територіальних придбань царя.
Поняття "Руська земля" стало чи не найголовнішим серед комплексу символів та ідей об'єднавчого проекту, що визначали ідентичність Московської держави. Це поняття ґрунтувалося на концепції династичної легітимності, означало спадщину (отчину) великого князя і використовувалося для мобілізації лояльності еліти до нього. У тогочасній московській ідеологічній конструкції, особа великого князя (пізніше царя) посідала центральне місце в політичній та суспільній структурі московського суспільства, а отже, і в його політичній, соціальній та релігійній ідентичності. Фактичними кордонами Руської землі були кордони Великого князівства Московського.
Продовження див. https://y-kulyk.livejournal.com/284216.html.