Чи було возз'єднання? (частина І)
Восьмий пост з серії публікацій "Походження слов'янських націй".
Перший див. Витоки Русі
Другий див. Що сталося з Руською землею?
Третій див. Литовський варіант (частина І)
Четвертий див. Литовський варіант (частина ІІ)
П'ятий див. Становлення Московії
Шостий див. Становлення народу руського (частина І)
Сьомий див. Становлення народу руського (частина ІІ)
Перейти к русскоязычному варианту поста
Мало яка подія в історії привертала стільки уваги або викликала таку суспільну полеміку, як Переяславська угода в січні 1654 року. В основі суперечностей лежить не стільки сама подія скільки її інтерпретація, особливо в Російській імперії ХІХ століття та її правонаступниці - СРСР.
Витоки парадигми возз'єднання, яка домінувала в російській імперській та радянській історіографії, можна простежити принаймні з кінця XVIII століття. Після другого поділу Польщі у 1793 році імператриця Катерина ІІ викарбувала медаль з написом: "Я повернула те, що було відірване". Такий же державницький підхід продемонстрував російський історик ХІХ століття Михайло Погодін, який стверджував, що лейтмотивом є "возз'єднання" - повернення втрачених земель. Інший російський історик - Микола Устрялов - став першим, який поєднав державницькі та національні елементи парадигми возз'єднання, стверджуючи про існування єдиного розділеного російського народу. Ці ідеї, вперше сформульовані в 1830-х роках, сформували інтерпретацію відносин Росії зі своїми західними сусідами для кількох поколінь російських істориків. В той же час більшість українських істориків на чолі з Михайлом Грушевським відкинули парадигму возз'єднання. Вони розглядали Україну як окрему націю, витоки якої сягають Київської Русі: вона не була відірвана від жодної іншої нації, а отже не мала потреби у возз'єднанні з іншими її частинами.
Межі московитської ідентичності
Де московити першої половини XVII століття проводили межу між собою та "іншими"? Терміни, які тогочасні московські автори використовували для опису себе і свого народу (московські або русские люди), складалися переважно з прикметників, тоді як для позначення сусідів використовувалися іменники (ляхи, німці тощо). Термін "народ", який зрідка зустрічається в московських текстах цього періоду, не вживається в значенні "нація" чи "етнокультурна спільнота", як в Україні та Білорусі того часу, а просто означає "кількість людей" (юрбу). Іменники, якими московити називали себе, зазвичай були не етнонаціональними, а політичними ("москвич", "московит") чи релігійними ("православні", "християни").
Політичне розмежування, яке проводили московські автори між підданими Московії та Речі Посполитої, посилювалося нав'язуванням чіткого релігійного поділу. Релігійні самоназви були серед іменників, які московські автори найчастіше застосовували до власного народу. Тож не дивно, що саме релігійний, а не політичний (державний чи національний) дискурс став провідним риторичним інструментом для мобілізації московського населення після 1610 року. Це задало тон пропагандистським зусиллям, які визначали політичний, соціальний і міжнародний конфлікт як протистояння між істинною вірою і єрессю, підкреслюючи московську політичну незалежність і самоствердження, ксенофобію і ненависть до "інших". В умовах зміни династії, коли царська влада втратила свою колишню беззаперечну легітимність і перестала бути єдиним об'єктом лояльності, а "земля" ще не утвердилася як вітчизна (термін "отчина" все ще зазвичай означав або спадщину або родовитість), релігія стала основним джерелом легітимності та цінністю, за яку варто було вмирати.
Почуттю національної солідарності в Московії початку XVII століття бракувало власного словника для вираження. Воно знайшло свій голос не стільки в дискурсі, заснованому на династії чи державі, скільки в дискурсі, заснованому на релігії. Корінний принцип був релігійним, а не соціальним, московське суспільство того часу являло собою не згуртовану політичну єдність народу, а побожну християнську спільноту. Після 1613 року справжня "російськість" більше ніж коли обмежувалась територією Московської держави, що вважалась останнім бастіоном православ'я. Відповідно, реакцією на такі настрої стало зростання антизахідних настроїв і посилення культурної ізоляції. У суспільстві, якому бракувало відповідної світської лексики, релігійний дискурс втілював суміш страху і зверхності, з якою московити ставилися до своїх реальних і уявних ворогів.
Ніде це відчуття Московії як останнього бастіону православного християнства не виражалося сильніше, ніж у ставленні до іноземців, які проживали в Московській державі. Прагнення реформувати і модернізувати армію змушувало вітати західних людей, але тримати їх на відстані. Іноземцю було відносно легко вступити на царську службу, але важко залишити її, і практично неможливо інтегруватися в московське суспільство - якщо тільки він не був готовий прийняти православ'я. Так було з татарською елітою в XVI ст. - те ж стосувалося і західноєвропейців на московській службі.
Проблема "руськості"
На час першої своє зустрічі в період московської Смути обидві спільноти - русинська Речі Посполитої та московська - мали чітке відчуття власної ідентичності. Вірність вітчизні, спільному королю, Речі Посполитій, була тією силою, яка об'єднувала поляків, литовців і русинів - римо-католиків, протестантів і православних та відокремлювала їх від московських підданих царя. В численних русинських творах того періоду русини та московити ідентифікувалися як окремі народи, при цьому називаючи себе Руссю, для іншої сторони використовували термін Москва (Московія).
Водночас усвідомлювалась спільність "руської релігії". Деякі православні інтелектуали почали розвивати погляди, які підготували ґрунт для того, що в історіографії ХІХ століття назвали "возз'єднанням Русі". Ці погляди ґрунтувалися на уявленні про династичну, релігійну та засновану на біблейській генеалогії етнічну спорідненість двох народів, а їх аргументація - на ідеї релігійної єдності між Московією та Польсько-Литовською Руссю з використанням поняття єдиного "роду російського" - племені на чолі з московським царем, спадкоємцем святого Володимира. І хоча етнічний мотив в перші десятиліття XVII ст. був слабким і популярності не здобув, пройшовши майже непоміченим, він становить інтерес як один із перших прикладів використання ранньомодерної національної термінології у відносинах з Московією.
Реакція Москви
Реакція московських еліт на подібні ідеї була прохолодною. Єдине питання, до якого в Москві поставилися з інтересом, стосувалося київського походження московської правлячої династії. Тим не менш, це дуже мало сприяло зменшенню підозр московитів щодо релігії православних русинів та зміні ставлення до них - вони трактувалися не лише як іноземці (інородці), але й як нехристияни або не зовсім православні.
Що стосується етнічної спорідненості в її біблейській інтерпретації, то тут русинські інтелектуали зовсім не мали шансів бути почутими, а якщо й почутими, то зрозумілими. Якщо в царині релігії сторони принаймні розмовляли однією мовою, використовуючи однакову лексику, то коли справа дійшла до національності, московитам явно бракувало мови і словника. У тогочасній московській мові були відсутні терміни не лише для таких русинських явищ, як "церковне братство" та "уніати", але й для "нації". Як вже зазначалося, термін "народ", який слугував для передачі цього поняття русинською мовою, в російській мові зазвичай означав просто групу людей. В офіційному листуванні про русинів згадували переважно в політичному, а не національному чи релігійному контексті - вони фігурували або як поляки, або як литовці; русинську мову називали "литовською". Виняток робився лише для козаків, яких називали "черкасами", але це було соціальне, а не етнічне позначення.
Дещо кращою була ситуація з церковними текстами. Термін "білоруси" використовувався для позначення руського населення Речі Посполитої. В той же час контекст, в якому він з'являється в церковних документах, вказує на те, що його використовували насамперед для позначення православних русинів, тобто він був в першу чергу етноконфесійним терміном. Виконуючи важливу функцію розрізнення русинського населення Речі Посполитої від її польських і литовських сусідів, він одночасно відрізняв це населення від мешканців Московії. Винайдення спеціального терміну для руського населення Речі Посполитої, ставлення до цього населення як до не зовсім християнського, а також застереження терміну "росіяни" для підданих московського царя вказують на те, що хоча московські еліти визнавали русинів як групу, відмінну від поляків і литовців, вони також проводили дуже чітке політичне, релігійне та етнічне розмежування між ними та собою.
Козацько-національна державність
Повстання Хмельницького, схоже, спочатку сприймали саме як козацьке повстання. Але успіхи козаків змінили ситуацію, розпалили всенародне повстання, яке дуже скоро набуло чітких етнічних ознак, перетворившись на війну проти поляків. Успіх багато в чому був пов'язаний з тим, що, як зазначав коронний віце-канцлер Анджей Лещинський "вся Русь перебігає від нас до нього і вільно кидає йому відкриті міста". Ідея створення Київського князівства в етнічних межах України була живою серед лідерів повстання, до яких на той час належала не лише козацька старшина, а й чимало руської шляхти. Положеннями Зборівської угоди (1649 р.) автономна козацька державність була визнана.
Звичайно, етнонаціональна інтерпретація конфлікту не означає, що в очах еліти національне бачення переважало над правовим, соціальним і, тим більше, релігійним. Етнонаціональний чинник не існував ізольовано, а був тісно пов'язаний з мовою політичного, правового, соціального та релігійного дискурсу і виражався через неї. Погляди козаків на Гетьманщину, її географічні межі та правовий статус, змінювалися з перебігом війни, але бачення Русі як народу (нації), наділеної певною територією та захищеної власними політичними та військовими інституціями, залишалося константою в мисленні козацьких еліт протягом наступних поколінь.
Продовження див. https://y-kulyk.livejournal.com/286135.html.
Перший див. Витоки Русі
Другий див. Що сталося з Руською землею?
Третій див. Литовський варіант (частина І)
Четвертий див. Литовський варіант (частина ІІ)
П'ятий див. Становлення Московії
Шостий див. Становлення народу руського (частина І)
Сьомий див. Становлення народу руського (частина ІІ)
Перейти к русскоязычному варианту поста
Мало яка подія в історії привертала стільки уваги або викликала таку суспільну полеміку, як Переяславська угода в січні 1654 року. В основі суперечностей лежить не стільки сама подія скільки її інтерпретація, особливо в Російській імперії ХІХ століття та її правонаступниці - СРСР.
Витоки парадигми возз'єднання, яка домінувала в російській імперській та радянській історіографії, можна простежити принаймні з кінця XVIII століття. Після другого поділу Польщі у 1793 році імператриця Катерина ІІ викарбувала медаль з написом: "Я повернула те, що було відірване". Такий же державницький підхід продемонстрував російський історик ХІХ століття Михайло Погодін, який стверджував, що лейтмотивом є "возз'єднання" - повернення втрачених земель. Інший російський історик - Микола Устрялов - став першим, який поєднав державницькі та національні елементи парадигми возз'єднання, стверджуючи про існування єдиного розділеного російського народу. Ці ідеї, вперше сформульовані в 1830-х роках, сформували інтерпретацію відносин Росії зі своїми західними сусідами для кількох поколінь російських істориків. В той же час більшість українських істориків на чолі з Михайлом Грушевським відкинули парадигму возз'єднання. Вони розглядали Україну як окрему націю, витоки якої сягають Київської Русі: вона не була відірвана від жодної іншої нації, а отже не мала потреби у возз'єднанні з іншими її частинами.
Межі московитської ідентичності
Де московити першої половини XVII століття проводили межу між собою та "іншими"? Терміни, які тогочасні московські автори використовували для опису себе і свого народу (московські або русские люди), складалися переважно з прикметників, тоді як для позначення сусідів використовувалися іменники (ляхи, німці тощо). Термін "народ", який зрідка зустрічається в московських текстах цього періоду, не вживається в значенні "нація" чи "етнокультурна спільнота", як в Україні та Білорусі того часу, а просто означає "кількість людей" (юрбу). Іменники, якими московити називали себе, зазвичай були не етнонаціональними, а політичними ("москвич", "московит") чи релігійними ("православні", "християни").
Політичне розмежування, яке проводили московські автори між підданими Московії та Речі Посполитої, посилювалося нав'язуванням чіткого релігійного поділу. Релігійні самоназви були серед іменників, які московські автори найчастіше застосовували до власного народу. Тож не дивно, що саме релігійний, а не політичний (державний чи національний) дискурс став провідним риторичним інструментом для мобілізації московського населення після 1610 року. Це задало тон пропагандистським зусиллям, які визначали політичний, соціальний і міжнародний конфлікт як протистояння між істинною вірою і єрессю, підкреслюючи московську політичну незалежність і самоствердження, ксенофобію і ненависть до "інших". В умовах зміни династії, коли царська влада втратила свою колишню беззаперечну легітимність і перестала бути єдиним об'єктом лояльності, а "земля" ще не утвердилася як вітчизна (термін "отчина" все ще зазвичай означав або спадщину або родовитість), релігія стала основним джерелом легітимності та цінністю, за яку варто було вмирати.
Почуттю національної солідарності в Московії початку XVII століття бракувало власного словника для вираження. Воно знайшло свій голос не стільки в дискурсі, заснованому на династії чи державі, скільки в дискурсі, заснованому на релігії. Корінний принцип був релігійним, а не соціальним, московське суспільство того часу являло собою не згуртовану політичну єдність народу, а побожну християнську спільноту. Після 1613 року справжня "російськість" більше ніж коли обмежувалась територією Московської держави, що вважалась останнім бастіоном православ'я. Відповідно, реакцією на такі настрої стало зростання антизахідних настроїв і посилення культурної ізоляції. У суспільстві, якому бракувало відповідної світської лексики, релігійний дискурс втілював суміш страху і зверхності, з якою московити ставилися до своїх реальних і уявних ворогів.
Ніде це відчуття Московії як останнього бастіону православного християнства не виражалося сильніше, ніж у ставленні до іноземців, які проживали в Московській державі. Прагнення реформувати і модернізувати армію змушувало вітати західних людей, але тримати їх на відстані. Іноземцю було відносно легко вступити на царську службу, але важко залишити її, і практично неможливо інтегруватися в московське суспільство - якщо тільки він не був готовий прийняти православ'я. Так було з татарською елітою в XVI ст. - те ж стосувалося і західноєвропейців на московській службі.
Проблема "руськості"
На час першої своє зустрічі в період московської Смути обидві спільноти - русинська Речі Посполитої та московська - мали чітке відчуття власної ідентичності. Вірність вітчизні, спільному королю, Речі Посполитій, була тією силою, яка об'єднувала поляків, литовців і русинів - римо-католиків, протестантів і православних та відокремлювала їх від московських підданих царя. В численних русинських творах того періоду русини та московити ідентифікувалися як окремі народи, при цьому називаючи себе Руссю, для іншої сторони використовували термін Москва (Московія).
Водночас усвідомлювалась спільність "руської релігії". Деякі православні інтелектуали почали розвивати погляди, які підготували ґрунт для того, що в історіографії ХІХ століття назвали "возз'єднанням Русі". Ці погляди ґрунтувалися на уявленні про династичну, релігійну та засновану на біблейській генеалогії етнічну спорідненість двох народів, а їх аргументація - на ідеї релігійної єдності між Московією та Польсько-Литовською Руссю з використанням поняття єдиного "роду російського" - племені на чолі з московським царем, спадкоємцем святого Володимира. І хоча етнічний мотив в перші десятиліття XVII ст. був слабким і популярності не здобув, пройшовши майже непоміченим, він становить інтерес як один із перших прикладів використання ранньомодерної національної термінології у відносинах з Московією.
Реакція Москви
Реакція московських еліт на подібні ідеї була прохолодною. Єдине питання, до якого в Москві поставилися з інтересом, стосувалося київського походження московської правлячої династії. Тим не менш, це дуже мало сприяло зменшенню підозр московитів щодо релігії православних русинів та зміні ставлення до них - вони трактувалися не лише як іноземці (інородці), але й як нехристияни або не зовсім православні.
Що стосується етнічної спорідненості в її біблейській інтерпретації, то тут русинські інтелектуали зовсім не мали шансів бути почутими, а якщо й почутими, то зрозумілими. Якщо в царині релігії сторони принаймні розмовляли однією мовою, використовуючи однакову лексику, то коли справа дійшла до національності, московитам явно бракувало мови і словника. У тогочасній московській мові були відсутні терміни не лише для таких русинських явищ, як "церковне братство" та "уніати", але й для "нації". Як вже зазначалося, термін "народ", який слугував для передачі цього поняття русинською мовою, в російській мові зазвичай означав просто групу людей. В офіційному листуванні про русинів згадували переважно в політичному, а не національному чи релігійному контексті - вони фігурували або як поляки, або як литовці; русинську мову називали "литовською". Виняток робився лише для козаків, яких називали "черкасами", але це було соціальне, а не етнічне позначення.
Дещо кращою була ситуація з церковними текстами. Термін "білоруси" використовувався для позначення руського населення Речі Посполитої. В той же час контекст, в якому він з'являється в церковних документах, вказує на те, що його використовували насамперед для позначення православних русинів, тобто він був в першу чергу етноконфесійним терміном. Виконуючи важливу функцію розрізнення русинського населення Речі Посполитої від її польських і литовських сусідів, він одночасно відрізняв це населення від мешканців Московії. Винайдення спеціального терміну для руського населення Речі Посполитої, ставлення до цього населення як до не зовсім християнського, а також застереження терміну "росіяни" для підданих московського царя вказують на те, що хоча московські еліти визнавали русинів як групу, відмінну від поляків і литовців, вони також проводили дуже чітке політичне, релігійне та етнічне розмежування між ними та собою.
Козацько-національна державність
Повстання Хмельницького, схоже, спочатку сприймали саме як козацьке повстання. Але успіхи козаків змінили ситуацію, розпалили всенародне повстання, яке дуже скоро набуло чітких етнічних ознак, перетворившись на війну проти поляків. Успіх багато в чому був пов'язаний з тим, що, як зазначав коронний віце-канцлер Анджей Лещинський "вся Русь перебігає від нас до нього і вільно кидає йому відкриті міста". Ідея створення Київського князівства в етнічних межах України була живою серед лідерів повстання, до яких на той час належала не лише козацька старшина, а й чимало руської шляхти. Положеннями Зборівської угоди (1649 р.) автономна козацька державність була визнана.
Звичайно, етнонаціональна інтерпретація конфлікту не означає, що в очах еліти національне бачення переважало над правовим, соціальним і, тим більше, релігійним. Етнонаціональний чинник не існував ізольовано, а був тісно пов'язаний з мовою політичного, правового, соціального та релігійного дискурсу і виражався через неї. Погляди козаків на Гетьманщину, її географічні межі та правовий статус, змінювалися з перебігом війни, але бачення Русі як народу (нації), наділеної певною територією та захищеної власними політичними та військовими інституціями, залишалося константою в мисленні козацьких еліт протягом наступних поколінь.
Продовження див. https://y-kulyk.livejournal.com/286135.html.