Хорватське питання: Галицькі хорвати (2) | www.zbruc.eu
передрук моєї статті із інтернет-журналу Збруч.
Хорватське питання: До проблематики слов’янських племінних союзів на території Галичини
Частини: 1 • 2 • 3 • 4 • 5 • 6
ГАЛИЦЬКІ ХОРВАТИ
Борис ЯВІР ІСКРА
передня частина
Зачинки до відкриттів
Виходить, хорвати ні в Хорватії, ні в Галичині не є автохтонними слов’янами, а зайшлим племенем. «Хорвати - подібно як і Болгари - не є чистого слов’янського родоводу, вони мають у собі багато іранських та готських первнів» - зазначав Джош Маршал. Галичани, можливо, частково походять від іранського племені Хорват, яке, увібравши в себе слов’янські й можливо, галльські первні (хоча би вже згадувана клановість шляхти), вирушивши з Ірану, опинилося на Дону, щоби згодом замешкати в Галичині та, частково вимандрувавши на Балкани, дати початок хорватам і галичанам. Можливо також, що їхні первні стоять в основі польської держави та словацького народу. Тобто, маємо ситуацію, коли прийшлі в середині I тисячоліття нової ери хорвати накинули свою етноназву на племена, які жили тут, і суттєво вплинули на розвиток історії регіону.
Дані генетиків свідчать про те, що хорвати як носії певних генетичних мутацій, стали верхівкою радше політичною, ніж основою кровною. Тим не менше, саме вони створили легендарну державу (Велику Хорватію), були державотворчим чинником в галицько-карпатському краї на початках утворення феодальних князівств в ранньому Середньовіччі. А вже після утвердження на галицькому престолі Рюриковичів державність тут стає власне руською (історія повторюється - той, хто приходить до влади, приносить ім’я та нову традицію?), населення втягувалося в простір східного слов'янства (через буття в одних чи споріднених утвореннях), про що свідчить невелика наявність тут так званої «східнослов'янської» гаплогрупи, центром якої є давня Київська земля, Біла Русь та землі сучасної західної Росії.
Щоправда, попри це, багато суспільних, культурних процесів і явищ далі відбувалися синхронно з західнослов'янським світом (наприклад, язичницький ренесанс та релігійний розвиток віри предків, окремий тип археологічної культури, обрядові, фольклорні, мовні особливості). До нашого часу відголосками тих віків залишається як історична пам'ять, втілена в переказах і легендах, так і мова, яка досить добре зберігає свою специфіку, консервуючи давні, спільні для багатьох народів риси [1], [2], [6], [8], [13], [16], [19], [20], [21], [25].
При глибшому копанні постає питання, оболонкою для чого і кого став етнонім хорвати? Які слов’яномовні племена були об’єднані колись іраномовною верхівкою, що зробила з них потужний союз? Відповідно, постає проблема локалізації відомих племен слов’ян карпатсько-галицького регіону, на землях яких була створена Велика Хорватія. Свого часу такі спроби робили Л.Войтович, В.Баран, Б.Копцюх, П.Шафарик, Л.Нідерле, І.Крип'якевич та інші. Якщо здогадки останніх були побудовані на передусім літописних даних і народних переказах, то перші використовували й археологічний матеріал [7], [10], [11], [25].
Л.Войтович зробив цікаве дослідження, яке, однак, містить неточності й у ньому не враховано деяких уже відомих науці відомостей (наприклад, про язичницькі святилища в Галичині, даних генетики, мовознавства) [7].
Б.Копцюх будував своє дослідження передусім на топонімах, зробивши доволі цікаві висновки та припущення, яким також бракує щонайменше археологічного та генетичного підтвердження (і літописного також). На відміну від нього, назви племен у нашому дослідженні не вигадані (в Б.Копцюха білі серби поділяються на дулібів, гушанів, убинів, лічиків, біліхорвати - на крив’єнів, стринів, крнів, деревнів, хорутани - на олинів, лютів, люнів та інших), а відомі з письмових джерел і прямо чи опосередковано доведені (засяни, требов'яни, поборяни та інші) із щонайбільшою обережністю [7], [10], [25].
За основу цієї праці взято сучасні діалектичні особливості (за дослідженнями станом на XX століття, згідно з "Атласом української мови", том 2), дані про поширення археологічних культур (з різних джерел, а також із мап, особисто наданих О.Корчинським, за що автор вдячний), географічні чинники (рельєф, водні об’єкти тощо) та історичні відомості (літописи, праці дослідників тощо). Ймовірно, не використано всього можливого арсеналу засобів, що зумовлено як обсягом праці, так і затраченим часом, але головне - закласти основу, від якої можна відштовхуватися, а в майбутньому підтвердити чи спростувати. Всю, чи якусь її частину [4], [11], [12], [11], [15], [17], [20], [25], [26].
Наразі найбільш ілюстративним матеріалом є мова. Вона зберігає багато слідів давно минулих процесів розвитку. Говори, діалектичні відмінності дозволяють зробити основу районування. Згідно з даними згаданого Атласу, помітно, що східна межа так званих галицьких говорів перетинає річку Збруч, її ареали доходять майже до сучасного міста Хмельницького, а далі межа повертає до Дністра. Це - давній східний край Галицької землі, за яким починався світ кочовиків і напівосілих народів минулого. Враховуючи, що це вже окраїна (давня), говори тут мають переривчасту межу, зливаючись із сусідніми, їм не притаманна чистота матірних територій, але вони продовжують зберігати багато ознак (фонетичні особливості, а також лексику).
Відкриттям стало й те, що сама територія придністровсько-карпатських говорів (галицько-карпатського регіону) ділиться на три великі частини, які автор умовно назвав «північногалицька», «південногалицька» та «закарпатська». Кожна з частин поділяється на менші зони. До речі, ці частини дуже відносно корелюються зі сучасними говорами, хоч межі говорів збігаються з межами тих чи інших зон. На основі спостереження складено орієнтовну мапу із приблизними межами, які зумовлені: різним типом наголошування в тих чи інших словах; різними варіантами відмінювання слів; різною, хоч і подібною передачею звуків у тих самих словах - е-и-і; різними фонетичними процесами в значущих частинах слова; вживанням різних слів на позначення одного й того самого явища чи речі та багато якими іншими ознаками. Мапа відносно добре корелюється із археологічними та історичними даними, відомими сьогодні (наприклад, межі князівств, знані князівські центри тощо). Границі зон є умовними, приблизними і в ході можливої майбутньої розвідки можуть бути скорегованими, виправленими. Не вказано орієнтовного періоду, станом на який можна говорити про ці зони як уже кристалізовані, адже описані дальше процеси були динамічними. Найкраще під ці часові рамки підходить період входження Галичини в орбіту Русі, після чого місцеві говори та культура почали русифікуватися (від слова Русь), зазнаючи шаленого впливу зі сходу, але при тому зберегли багато місцевих особливостей і навіть впливали на розвиток мови за Збручем [4], [7], [8], [9], [11], [12], [11], [15], [17], [20], [23], [24], [25], [26].
Мапа поділу галицько-карпатського регіону на частини та зони передусім за мовними особливостями
Північно-галицька частина включає зони: 1 (Звенигородська), 2 (Стільська), 3 (Теребовлянська), 4 (Чортківська), 5 (Перемишльська), 6 (Пряшівська), 7 (Сяноцька), 8 (Західно-бойківська). Південно-галицька частина включає зони: 9 (Галицька), 10 (Східно-бойківська), 11 (Покутська), 12 (Гуцульська), 16 (Буковинська). Закарпатська частина включає зони: 13 (Ужгородська), 14 (Боржавська), 15 (Гойнальська). Для ілюстративності також вказана зона 17 (Волинсько-дулібська).
Метою дослідження стали насамперед пошук, збір, аналіз матеріалів, відомостей - передусім для галичан і тих, хто цікавиться історією Галичини - розміщуючи їх у хронологічному порядку, роблячи спроби логічних побудов, причому теорія формувалася під впливом даних, які відкривалися. Будь-яка згадана інформація загалом є доступною в мережі Інтернет, а також у бібліотеках.
Що ж ховається за поданою мапою, які процеси проходили в окреслених зонах, які етноси проживали, куди рухалися і з чого це можна помітити, буде розкрито у наступних частинах дослідження. Наразі нехай інформація стане джерелом для роздумів і власних пошуків, які завжди є ціннішими, ніж готовий матеріал...
Продовження
Джерела
1. East Slavic I
2. J. Marshall. Етноґенеза галичан. Або одна компіляція без жодної інклінації.
3. А.Вамуш, С.Пивоваров. Скроневі кільця в середньовічних старожитностях Буковини
4. Атлас української мови, том 2.
5. Л.Войтович. “Білі” хорвати чи “карпатські” хорвати? Продовження дискусії.
6. Л.Войтович. Карпатські хорвати в етнополітичному розвитку Центрально-Східної Європи раннього Середньовіччя.
7. Л.Войтович. Прикарпаття в другій половині І тисячоліття н. е.: найдавніші князівства // Вісник Львівського університету. Серія історична. - Вип.45. - Львів, 2010. - С.13-54
8. В.С.Ідзьо. Галицька держава - процеси етнотворення і становлення (III-XII ст). - Львів: Камула, 2005, - 351 с.
9. В.С.Ідзьо. Ранньослов'янське суспільство і ранньослов'янська державність. Зародження і становлення християнства на території України. - Львів: СПОЛОМ, 2004. - 288 с.
10. Копцюх Б. Локалізація племінних союзів на території Прикарпаття. - Івано-Франківськ : Місто НВ, 2005. - 172 с.
11. О.Корчинський. Штрихи до маловідомої історії Галичини VIII-X століть
12. О.Корчинський. Ранньосередньовічне місто на верхньому Дністрі. // Матеріали і дослідження з археології Прикарпаття і Волині. Вип. 12. 2008. С. 267-282.
13. Леута О. І. Старослов'янська мова: Підручник. - К. : Вища школа, 2001. - 255 с.
14. Майоров А.В. Великая Хорватия: Этногенез и ранняя история славян Прикарпатского региона / Отв. ред. А.Ю.Дворниченко. - Санкт-Петербург: Изд-во СПГУ, 2008. - 209 с.
15. Русанова И.П. Истоки славянского язычества. Культовые сооружения Центральной и Восточной Европы в I тыс. до н. э. - I тыс. н. э. Черновцы: Прут, 2002.
16. И.П.Русанова, Б.А.Тимощук. Языческие святилища древних славян. - М.: «Ладога-100», 2007. - 304 с.
17. В.В.Седов. Этногенез ранних славян // Вестник Российской Академии наук. - Том 73. - № 7. - С. 594-605 (2003).
18. В.Стецюк. Скільки гілок у слов’янства
19. Тимощук Б.А,, Русанова И.П. Отчеты Прикарпатской экспедиции в архивах ИА РАН, ИА АН Украины, Тернопольского музея, 1988.
20. Б. Явір Іскра. Деякі особливості мови галичан.
21. Б.Явір Іскра. Західні слов’яни?
22. Б. Явір Іскра. Західнослов’янські прикраси з мотивом птаха
23 Б. Явір Іскра. Ть - кь, або дещо про гуцулів.
24. Б. Явір Іскра. Ф: до мовного питанє в Галичині.
25. Б.Явір Іскра. Хорватські та сербські племінні союзи на території Галичини | частина 1.
26. Б. Явір Іскра. R1a в Галичині.