Хорватське питання: Припущення (2) | www.zbruc.eu
передрук моєї статті із інтернет-журналу Збруч.
Хорватське питання: До проблематики слов’янських племінних союзів на території Галичини
Частини: 1 • 2 • 3 • 4 • 5 • 6
ПРИПУЩЕННЯ
на основі доступних наукових даних
Борис ЯВІР ІСКРА
передня частина
Спроба локалізації
В Празькому документі після «інших хорватів» згадуються племена, які, ймовірно, входили до означення «інші хорвати»: засяни, требов’яни та поборяни.
Використовуючи етнонім Prissani згаданий Анонімом Баварським в «Описі міст і територій з північної сторони Дунаю», також Zlasane, згаданий в Празькому документі 1086 року, а також гідроніми й дані мовознавства, можна зробити локалізацію ймовірного племені чи племінного союзу засян/присян у верхів’ях та середній течії Сяну (зони 5 (Перемиська) та 7 (Сяноцька). За даними Аноніма Баварського, у них було 70 громад. В районі Перемишля-Сянока, за відомостями Л.Войтовича, було майже стільки ж городищ. Можливо, присяни в середині I тисячоліття не змогли сформувати міцної держави, тому доволі рано потрапляють під владу сильніших сусідів, перебувають у складі градів Червенських, але пізніше на терені їх проживання виникає Перемиське князівство, яке протягом тривалого часу залишалося важливим політичним об’єктом у Галицько-Карпатському регіоні. Вже в доволі пізню епоху на основі говорів засян/присян виникає надсянський діалект, що є підтвердженням етнічної спадкоємності [6], [7], [8], [10], [11], [36].
Літописних требов’ян, цілком вірогідно, можна ототожнити з требов’янами, якi початково розміщувались в районі сучасної Теребовлі (Требовль-Trębowl-Теребовля) в басейні Середнього Дністра. Цей район густо заповнений археологічними пам’ятками відповідного періоду. Велика кількість топонімів, ймовірно, пов'язаних з требов’янами, на території по обидва боки Карпат (Теребовля, Теребежі, Теребля, Тереблече, тощо), а також у сучасній Хорватії (53 назви) може бути свідченням терену життя та міграції одного з найбільших хорватських племен (найбільші - в Сілезію та Балкани).
При локалізації племені требов’ян, можливо, пов’язаного з охороною головних святилищ хорватського язичницького пантеону, можна виходити із засади, що назва могла походити від загальнохорватського святилища, де справлялася «треба». Багато таких святилищ знайдено в зонах 1 (Звенигородська), 2 (Стільська), 3 (Теребовлянська), 9 (Галицька), 11 (Покутська), 16 (Буковинська). Зокрема, на Збручі знайдено городища Богит,Звенигород, Ґовда, пік існування яких припадає на 9-12 століття, а занепад не був раптовим й тривав із середини 12 століття і затягнувся на кілька віків. Саме тут було знайдено Збручанського ідола й він міг стояти на одній із панівних висот - найбільше доказів, що на Богиті.
Початково требов’яни, напевно, займали території пізнішого Звенигородського та Теребовельського князівств, а саме зони 1 (Звенигородська) та 3 (Теребовлянська). Їх кордони можна приблизно окреслити північними межами поширення наддністрянської (опільської) говірки, з урахуванням її зменшення на півночі за рахунок волинських територій та на сході - за рахунок Поділля.
Як вже було зазначено, в першій половині I тисячоліття требов'яни разом з іншими племенами опановували Середнє Подністров'я, зайнявши чи не найбільші терени з-поміж інших родичів (зони 4 [Чортківська], 9 [Галицька], 11 [Покутська], частково 12 [Гуцульська], 16 [Буковинська]). Мабуть, під впливом Великого переселення народів s приходe аварів частина требов’ян міґрувала за Карпати (сліди міґрації збереглися у топонімах Теребля, Требішов тощо), а звідти - на Балкани - у Хорватію та Боснію (де збереглося близько 50 топонімів з відповідним коренем). Внаслідок етнічних рухів, між зонами 1 (Звенигородська) та 3 (Теребовлянська) утворився «галицький коридор», а один із можливих центрів требов’ян - Пліснесько - міг бути прикордонним (як і Збараж, до речі). Дуліби крізь цей коридор рушили в Чехію та Каринтію, а поборяни - на Волинь (околиці Дубна та Луцька).
Після міґрації великої частини требов’ян (чи навіть одночасно з нею) на захід і південь, у зони 4 (Чортківська), 9 (Галицька) та 11 (Покутська) почали приходити поборяни, які з часом в перших двох почали переважати. На етнічний склад зон 4 (Чортківської), 11 (Покутської), 16 (Буковинської) також суттєво вплинув прихід тиверців, які шукали кращої долі на півночі, де були більше захищені від половців.
Племінними центрами довгий час могли бути Звенигород (Львівський), Теребовля, Пліснесько та інші, наразі невідомі. Потім почав зростати Галич.Біля Львова та Скалата формувалися чи відновлювалися святилища, зокрема й доволі великі (Богит), а також і з храмами (Звенигород [Збручанський], наприклад). На IX-X століття Теребовля, очевидно, була такою сильною, що більшість території Галичини було під нею, а київський князь Володимир її землі спочатку минув, пішовши на ґради Червенські, а другий похід бажаних результатів йому не приніс.
За часів приходу руських династій Звенигород підминає під себе Стільсько, утворюючи одне князівство, а Теребовлянське з часом розпадається на два - власне Теребовлянське та Галицьке. Галич, можливо, міг вирости на солеварінні, а також контролі торгових шляхів на угри, до нього з’їжджався трудовий люд, він ставав своєрідною економічною столицею, яка спочатку стала самостійною (орієнтовно XI століття), а потім галицькі князі взяли під себе колишнього сюзерена - Теребовлю.
Станом на XX-XXI століття, ймовірна батьківщина требов’ян (зони 1 [Звенигородська] та 3 [Теребовлянська]) входить у терен поширення наддністрянського наріччя, зберігає свої особливості у мові (на північний захід від Львова уже майже стерті, а на північний схід від Теребовлі ще спостерігаються), а також є трохи відмінним від південних щодо неї зон антропологічно та генетично (найбільше поширення гаплогрупи R1a в Галичині), що, гіпотетично, свідчить про сучасне існування залишків давніх требов’ян [6], [7], [8], [10], [11], [15], [16], [24], [30], [36].
Празький документ 1086 року згадує поборян. Л.Войтович зазначав, що польські дослідники одним із місць локалізації вказують Нижню Сiлезiю. Інші варіанти пов'язані з верхньою та середньою течією річки Бобр в околицях Болеславця і Вленя. Але ці землі входили у володіння брата св. Вацлава - Болеслава - і не були хорватськими. Після локалізації засян, для поборян підходить лівобережжя Верхнього Дністра до витоків Бугу. Сюди можна включити і річку Боброк, де пізніше виникла Бібрка й спільнокореневі поселення та був уділ князя Дмитра Корятовича Боброк-Волинського. Йдеться про зону 2 (Стільську), яка доволі розтягнута в різних напрямках, що може бути пов'язаним із міграціями, розширенням життєвої території - за мовними ознаками простежується їхній рух в зони 8 (Західнобойківська), 9 (Галицька), 10 (Східнобойківська), а також північну частину зони 4 (Чортківська), яка була спочатку требов'янською. Враховуючи поширення на матірних територіях топоніму із коренем «бор», припускаю, що паралельним етнонімом було поборини чи навіть борини (на захід від річки Збруч відоме явище переходу лабіалізованого [а] в [е] чи [и], залежно від висоти вимови звуків: шапка=шєпка, дякую=дєкую, звідки поборяни -» поборєни -» поборини чи навіть борини) - Бориничі, Бориня, а й навіть гіпотетично топоніми із коренем Збор- (Зборів, Збора). На рідних територіях поборяни утворили сильне князівство із ймовірним центром у Стільську (понад 250 гектарів). Неподалік був розташований цілий комплекс язичницьких святилищ.
Ймовірно, у зоні 8 (Західнобойківська) місцеві сербські племена піддалися асиміляції як присянами, так і поборянами, внаслідок чого сформувалося багато відмінностей від східних бойків, про які писав М.Глушко і які часто заплутують етнографів. Зона 10 (Східнобойківська) піддавалася, мабуть, переважно впливу поборян, краще зберігаючи сербські риси. Також тут, мабуть, довго зберігався галльський елемент, адже, незважаючи на народну пам’ять й вживання етноніму «сербини», описані зони ввійшли в історію як Бойківшина, край бойків.
Бурхливі асиміляційні процеси відбувалися в зоні 9 (Галицька): спочатку в ній переважали требов’яни (Галич навіть входив в Теребовлянське князівство), але внаслідок ослаблення їхнього впливу та посилення впливу поборян, ця територія стала самостійною, перейняла статус столиці й зараз ближча до верхнього Подністров’я, ніж до колишнього сюзерена. Варто врахувати, що населення цієї зони мало унікальні культурні особливості (липицька культура, наприклад), що її виділяло, крім всього іншого. Із цієї зони тенденція посилення поборянського впливу пішла, очевидно, в зону 4 (Чортківську), яка частково спустіла після деякого відходу звідти требов'ян.
Після аварських набігів та спустошення поборяни «галицьким коридором» дійшли до сучасного Луцька, залишаючи відповідні етноніми. Ймовірно, певний час були під верховенством требов'ян (або у спілці), адже частина орієнтовної міґрації пов'язана з требов’янськими теренами, а також із часом утворили спільне князівство (Звенигородське, яке включило землі Стільського). Ймовірно, саме поборяни становлять основу населення території, значну частину якої пізніше назвали Опіллям [6], [7], [8], [10], [11], [16], [17], [36].
На північних захід від поборян та требов'ян, орієнтовно в західній частині зони 1 (Звенигородська) могли проживати черв'яни. I.Крип’якевич пропонував етнонім «Zeruiani» (згаданий Анонімом Баварським в «Описі міст і територій з північної сторони Дунаю», відредагованому баварським монахом Рудольфом після 844 року, джерелами якому слугувала переважно купецька інформація) читати як «черв’яни», тобто плем'я пов'язане з Градами Червенськими (назва черв'ян збереглася в Іпатіївському зведенні, у топонімах Черляни, Червень [Чермно]). Згаданий Л.Войтович пояснив i походження назви у німецькому спотворенні: Zeruiani = Czeruiani = Czerweni = Черв'яни.
Мапа Червенських Городів станом на 1025 рік
Можливо, черв’яни було назвою племені на початках, але після утворення племінного союзу та підкорення частини сусідів (присян, а також танян (по річці Танві) та західної частини волинян), стало загальною назвою споріднених між собою, хоч і не єдиних етнічно, «жителів Червенських городів», як-от сучасні галичани - «жителі Галичини», наприклад. Тим більше, що Руське та Белзьке воєводства в XVI-XVIII століттях називали Червоною Руссю (Червена, Черв'єна Русь?), а частина хорватів, які прийшли в Далмацію називалися «червоними» (в Хорватії та хорватській частині Боснії є Чрлєні, Чрлєніца).
Якщо проектувати мовні ознаки на минуле, тоді виходить, що черв'яни були мовно (ймовірно, й етнічно) пов'язані із требов'янами (саме тому Белзька земля у складі зони 1 [Звенигородської]), їхній зв’язок із волинськими племенами був обумовлений радше географічно, а майбутні Белзьке князівство та воєводство є нащадками червенського племінного об'єднання. Також цікавою є згадка Аноніма Баварського, що «черв’яни, чия область настільки велика, що звідти нібито вийшли всі племена слов'ян і звідти, за їх словами, ведуть вони своє походження», яка доволі добре співставляється із сучасними даними про етногенез слов’ян, який протікав саме на території сучасних Cхідної Польщі, Волині та Північної Галичини [6], [7], [8], [10], [11], [24], [26], [36].
Для локалізації важливими є уривки тексту Баварського Географа (автентичного опису слов'янських земель 2-ї половини IX століття), в яких містяться доволі цікаві дані про регіон. Назвавши народи вздовж Ельби й Дунаю (богемців, моравів, булгарів), анонімний автор опису говорить: «а поблизу від них знаходяться...», за чим слідує перелік народів і племен більш східних країв, що йде з півночі на південь (південний схід):
• серед племен, розташованих на торговому шляху Маґдебурґ - Ребус - Познань - Київ: Zuireani; Busani; Sittici; Stadici; Sebbirozi; Unlizi; Neriuani;
• серед племен, розташованих вздовж торгового шляху гирло Дунаю - Дністер - Вісла - Балтика згадуються Lendizi, Zeriuani та Prissani.
Як видно, в цьому ряду згадані Busani й Unlizi, що, на визнання значної більшості дослідників, ідентифікуються з літописними бужанами й уличами. Між цими двома назвами зазначені невідомі з літописання:
• Sittici, що характеризуються як область (країна), заповнена (різними) народами й укріпленими містами
• Stadici, незчисленний народ, в якого 516 міст
• Sebbirozi, вони мають 40 міст.
Оскільки бужани «сиділи по Бyгy» - на Волині, а уличі до переселення в бік Подністров'я (між 920 і 940 роками) мали перебувати на Бузі Південному й на Нижньому Дніпрі, зрозуміло, що ймовірних ситичів та стадичів варто розміщувати якраз у Подністров'ї, можливо частково в Південній Волині та в Південному Надбужжі. Вочевидь саме ці, за визначенням Баварського Географа, численні народи (союзи племен) і становили населення тодішньої Галичини, об’єднане хорватами. Враховуючи вже відомі союзи племен, торгові шляхи та топоніми, ситичів можна розмістити поблизу сучасного Львова, а ареал стадичів міг займати значну частину північної Галичини.
Якщо врахувати згадану кількість міст (а, отже, могутність) та те, що на нових місцях поселення слов’янські племена називалися або за географічними назвами, звідки прийшли, або новими (наприклад, жителі старого міста Черн нове місто назвали Чернівці), а суфікс -ани стосується не стільки племінних назв, як територій проживання (по Віслі - вісляни, по Сяну - присяни тощо), то цілком може бути, що племена, які не співставляються в різних джерелах, але мають логічних відповідників (наприклад, за територією проживання, могутністю тощо), могли в різних джерелах мати різні назви. Насамперед можна поєднати ситичів та поборян, а також стадичів та требов’ян (черв’яни, присяни, бужани згадуються в різних джерелах) [6], [7], [8], [15], [37].
Мапа гіпотетичної локалізації деяких слов’янських племен в регіоні (за основу взято сучасну мапу від Google.com, білі пунктири - ймовірні торгові шляхи з заходу на схід)
Таким чином, у північногалицькій частині на початку нової ери відбувався активний процес формування хорватських племінних союзів. Приблизно зі століть II-III він поширився на південногалицьку та закарпатську зони, де слов’янізації піддалися сербські тракійські племена, які, однак, частково зберегли свою етнічність.
У зонах 1 (Звенигородська) та 3 (Теребовлянська) проживали требов'яни, а північ першої займали черв’яни. Требов'яни з часом зайняли зони 4 (Чортківська), 9 (Галицька), 11 (Покутська). Під впливом історичних подій із зони 2 (Стільська) поборяни рухалися передусім на південь та схід, частково зайнявши останні три зони й також зони 8 (Західнобойківська), 10 (Східнобойківська). Присяни із зони 5 (Перемишльська), разом із близьким до требов’ян населенням зони 6 (Пряшівська) зайняли зону 7 (Сяноцька). Прихід тиверців з півдня вплинув на склад населення зон 4 (Чортківська), 9 (Галицька), 11 (Покутська), а також 12 (Гуцульська), 16 (Буковинська), які мали мішаний склад. Освоєння зони 12 (Гуцульська) продовжувалося і в пізніші часи. У закарпатській частині було сформовано 4 князівства: Земплинсько-Ужанське - зона 13 (Ужгородська), Верхньотисянське - зона 15 (Гойнальська), Нижньотисянське і Боржавське - зона 14 (Боржавська), населення яких зберегло етноназви частково (наприклад, гойналі), а інші пізніше взяли назву русини.
У VII-VIII століттях на окреслених територіях відбуваються, очевидно, інтенсивні етнічні процеси, супроводжені утворенням феодальних держав. На цих теренах знайдено ряд гігантських городищ. Найбільшими племінними центрами були Стільсько, Пліснесько, Теребовля, Звенигород (Львівський), Галич, Перемишль та інші. В регіоні, де пізніше виникли Теребовлянське, Перемиське та Звенигородське князівства, у IX-X століттях існували ймовірні племінні хорватські князівства присян, требов’ян і поборян (зокрема, ймовірно, і ситичів, стадичів, черв’ян). Після падіння Стільська, Звенигород підминає під себе землі князівства поборян, а від Теребовлянського відділяється Галицьке, яке потім об'єднає всю Галичину.
Зараз важко встановити, як все було насправді, тому все вище викладене - теорії, які потребують перевірки, доповнення, розробки. Ще не вся Галичина досліджена археологами, ще не всі знахідки інтерпретовані.
На завершення
Про спорідненість народів може говорити також геральдика. Наприклад, багато шляхетських родів із Польщі, Галичини, Волині використовували давній герб Леліва, який польські дослідники пов'язують із Лелею та Діванною, можливою персоніфікацією Венери, Богині-Матері.
Це також - перші герби Хорватії, фон яких був червоний чи синій. Золота зірка над срібним місяцем. Документально відомі з XII століття (в Польщі - з XIV століття як герб руської (галицької) шляхти). Також - перший герб Теребовлі (це вже суттєво пізніше місто та околиці отримали на відзнаках більше однієї зірки). Такі ж герби чи з використанням зірок і півмісяця мали та мають Підгайці, Калуш, Дубно, Тернопіль, Сенява й інші, тобто райони південно-східної Польщі, Галичини та частини Волині, де могли осісти хорватські роди (наприклад, згадані хорвати коло Дубна). Зрештою, герби мали й релігійне походження, на що вказав також О.-Д.Вільчинський. Цілком можливо, що галка чи крук якось в галицькій геральдиці через якісь мовні процеси поплуталися. Галчина могила в Галичі точно збігається з так званою точкою Перуна (за методикою трикутників Плетерскі-Белай). Галич шанував галку, ворона-крука (що видно із відповідного герба) - символ Перуна-громовержця (у Карпатах, Прикарпатті й Подністров'ї досі поширені громові знаки на одвірках будівель, надмогильних хрестах тощо). Львів шанував лева (відповідний герб відомий від часів появи міста в хроніках) - один із ймовірних символів Велеса-торгівця. А Теребовля шанувала Лелю, Діву, використовуючи як герб «Леліву» [12], [36].
Але це вже тема іншої розмови...
Джерела
1. J.Marshall. Етноґенеза галичан. Або одна компіляція без жодної інклінації.
2. Alexander Varzari. Population History of the Dniester-Carpathians: Evidence from Alu Insertion and Y-Chromosome Polymorphisms.
3. Myres, NM; Ekins, JE; Lin, AA; Cavalli-Sforza, LL; Woodward, SR; Underhill, PA (2007). "Y-chromosome Short Tandem Repeat DYS458.2 Non-consensus Alleles Occur Independently in Both Binary Haplogroups J1-M267 and R1b3-M405".
4. Haplogroup I2 (Y-DNA)
5. Haplogroup R1b (Y-DNA).
6. Předpokládaná česká kmenová území.
7. Атлас української мови, том 2.
8. "Баварский географ" о "Руси" и "Хазарах"
9. Л.Войтович. “Білі” хорвати чи “карпатські” хорвати? Продовження дискусії.
10. Л.Войтович. Карпатські хорвати в етнополітичному розвитку Центрально-Східної Європи раннього Середньовіччя.
11. Л.Войтович. Прикарпаття в другій половині І тисячоліття н. е.: найдавніші князівства // Вісник Львівського університету. Серія історична. - Вип. 45. - Львів, 2010. - С.13-54
12. Галичина. Обговорення статті «Чим є лев і галка для галицької землі».
13. В.С.Ідзьо. Ранньослов'янське суспільство і ранньослов'янська державність. Зародження і становлення християнства на території України. - Львів: СПОЛОМ, 2004. - 288 с.
14. Костянтин Багрянородний. Про управління імперією.
15. Конча С. Білі хорвати і населення українського Прикарпаття у ІХ-ХІ ст.
16. О.Корчинський. Білі хорвати. Штрихи до маловідомої історії Галичини VIII-X століть.
17. О.Корчинський. Ранньосередньовічне місто на верхньому Дністрі. // Матеріали і дослідження з археології Прикарпаття і Волині. Вип. 12. 2008. С. 267-282.
18. Леута О.І. Старослов'янська мова: Підручник. - К. : Вища школа, 2001. - 255 с.
19. Літопис Руський.
20. Майоров А.В. Великая Хорватия: Этногенез и ранняя история славян Прикарпатского региона / Отв. ред. А.Ю.Дворниченко. - Санкт-Петербург: Изд-во СПГУ, 2008. - 209 с.
21. Најбољи светски историчари: шта су други писали о античким србима.
22. Первые государственные образования славян. Первое Болгарское царство.
23. Л.Прозоров. Неожиданное о викингах.
24. И.П.Русанова, Б.А.Тимощук. Языческие святилища древних славян. - М.: «Ладога-100», 2007. - 304 с.
25. Русанова И.П. Истоки славянского язычества. Культовые сооружения Центральной и Восточной Европы в I тыс. до н. э. - I тыс. н. э. - Черновцы: Прут, 2002.
26. В.В.Седов. Этногенез ранних славян // Вестник Российской Академии наук. - Том 73. - № 7. - С. 594-605 (2003).
27. В.Стецюк. Вступ до курсу досліджень передісторичних етногенетичних процесів у Східній Європі і Азії
28. В.Стецюк. Скільки гілок у слов’янства
29. К.Тищенко. Правда про походження українців.
30. Б. Явір Іскра. R1a в Галичині.
31. Б. Явір Іскра. Деякі особливості мови галичан.
32. Б. Явір Іскра. Західні слов’яни?
33. Б. Явір Іскра. Кілька думок про слов'ян...
34. Б. Явір Іскра. Ть - кь, або дещо про гуцулів.
35. Б. Явір Іскра. Ф: до мовного питанє в Галичині.
36. Б.Явір Іскра. Хорватські та сербські племінні союзи на території Галичини | частина 2.
Хорватське питання: До проблематики слов’янських племінних союзів на території Галичини
Частини: 1 • 2 • 3 • 4 • 5 • 6
ПРИПУЩЕННЯ
на основі доступних наукових даних
Борис ЯВІР ІСКРА
передня частина
Спроба локалізації
В Празькому документі після «інших хорватів» згадуються племена, які, ймовірно, входили до означення «інші хорвати»: засяни, требов’яни та поборяни.
Використовуючи етнонім Prissani згаданий Анонімом Баварським в «Описі міст і територій з північної сторони Дунаю», також Zlasane, згаданий в Празькому документі 1086 року, а також гідроніми й дані мовознавства, можна зробити локалізацію ймовірного племені чи племінного союзу засян/присян у верхів’ях та середній течії Сяну (зони 5 (Перемиська) та 7 (Сяноцька). За даними Аноніма Баварського, у них було 70 громад. В районі Перемишля-Сянока, за відомостями Л.Войтовича, було майже стільки ж городищ. Можливо, присяни в середині I тисячоліття не змогли сформувати міцної держави, тому доволі рано потрапляють під владу сильніших сусідів, перебувають у складі градів Червенських, але пізніше на терені їх проживання виникає Перемиське князівство, яке протягом тривалого часу залишалося важливим політичним об’єктом у Галицько-Карпатському регіоні. Вже в доволі пізню епоху на основі говорів засян/присян виникає надсянський діалект, що є підтвердженням етнічної спадкоємності [6], [7], [8], [10], [11], [36].
Літописних требов’ян, цілком вірогідно, можна ототожнити з требов’янами, якi початково розміщувались в районі сучасної Теребовлі (Требовль-Trębowl-Теребовля) в басейні Середнього Дністра. Цей район густо заповнений археологічними пам’ятками відповідного періоду. Велика кількість топонімів, ймовірно, пов'язаних з требов’янами, на території по обидва боки Карпат (Теребовля, Теребежі, Теребля, Тереблече, тощо), а також у сучасній Хорватії (53 назви) може бути свідченням терену життя та міграції одного з найбільших хорватських племен (найбільші - в Сілезію та Балкани).
При локалізації племені требов’ян, можливо, пов’язаного з охороною головних святилищ хорватського язичницького пантеону, можна виходити із засади, що назва могла походити від загальнохорватського святилища, де справлялася «треба». Багато таких святилищ знайдено в зонах 1 (Звенигородська), 2 (Стільська), 3 (Теребовлянська), 9 (Галицька), 11 (Покутська), 16 (Буковинська). Зокрема, на Збручі знайдено городища Богит,Звенигород, Ґовда, пік існування яких припадає на 9-12 століття, а занепад не був раптовим й тривав із середини 12 століття і затягнувся на кілька віків. Саме тут було знайдено Збручанського ідола й він міг стояти на одній із панівних висот - найбільше доказів, що на Богиті.
Початково требов’яни, напевно, займали території пізнішого Звенигородського та Теребовельського князівств, а саме зони 1 (Звенигородська) та 3 (Теребовлянська). Їх кордони можна приблизно окреслити північними межами поширення наддністрянської (опільської) говірки, з урахуванням її зменшення на півночі за рахунок волинських територій та на сході - за рахунок Поділля.
Як вже було зазначено, в першій половині I тисячоліття требов'яни разом з іншими племенами опановували Середнє Подністров'я, зайнявши чи не найбільші терени з-поміж інших родичів (зони 4 [Чортківська], 9 [Галицька], 11 [Покутська], частково 12 [Гуцульська], 16 [Буковинська]). Мабуть, під впливом Великого переселення народів s приходe аварів частина требов’ян міґрувала за Карпати (сліди міґрації збереглися у топонімах Теребля, Требішов тощо), а звідти - на Балкани - у Хорватію та Боснію (де збереглося близько 50 топонімів з відповідним коренем). Внаслідок етнічних рухів, між зонами 1 (Звенигородська) та 3 (Теребовлянська) утворився «галицький коридор», а один із можливих центрів требов’ян - Пліснесько - міг бути прикордонним (як і Збараж, до речі). Дуліби крізь цей коридор рушили в Чехію та Каринтію, а поборяни - на Волинь (околиці Дубна та Луцька).
Після міґрації великої частини требов’ян (чи навіть одночасно з нею) на захід і південь, у зони 4 (Чортківська), 9 (Галицька) та 11 (Покутська) почали приходити поборяни, які з часом в перших двох почали переважати. На етнічний склад зон 4 (Чортківської), 11 (Покутської), 16 (Буковинської) також суттєво вплинув прихід тиверців, які шукали кращої долі на півночі, де були більше захищені від половців.
Племінними центрами довгий час могли бути Звенигород (Львівський), Теребовля, Пліснесько та інші, наразі невідомі. Потім почав зростати Галич.Біля Львова та Скалата формувалися чи відновлювалися святилища, зокрема й доволі великі (Богит), а також і з храмами (Звенигород [Збручанський], наприклад). На IX-X століття Теребовля, очевидно, була такою сильною, що більшість території Галичини було під нею, а київський князь Володимир її землі спочатку минув, пішовши на ґради Червенські, а другий похід бажаних результатів йому не приніс.
За часів приходу руських династій Звенигород підминає під себе Стільсько, утворюючи одне князівство, а Теребовлянське з часом розпадається на два - власне Теребовлянське та Галицьке. Галич, можливо, міг вирости на солеварінні, а також контролі торгових шляхів на угри, до нього з’їжджався трудовий люд, він ставав своєрідною економічною столицею, яка спочатку стала самостійною (орієнтовно XI століття), а потім галицькі князі взяли під себе колишнього сюзерена - Теребовлю.
Станом на XX-XXI століття, ймовірна батьківщина требов’ян (зони 1 [Звенигородська] та 3 [Теребовлянська]) входить у терен поширення наддністрянського наріччя, зберігає свої особливості у мові (на північний захід від Львова уже майже стерті, а на північний схід від Теребовлі ще спостерігаються), а також є трохи відмінним від південних щодо неї зон антропологічно та генетично (найбільше поширення гаплогрупи R1a в Галичині), що, гіпотетично, свідчить про сучасне існування залишків давніх требов’ян [6], [7], [8], [10], [11], [15], [16], [24], [30], [36].
Празький документ 1086 року згадує поборян. Л.Войтович зазначав, що польські дослідники одним із місць локалізації вказують Нижню Сiлезiю. Інші варіанти пов'язані з верхньою та середньою течією річки Бобр в околицях Болеславця і Вленя. Але ці землі входили у володіння брата св. Вацлава - Болеслава - і не були хорватськими. Після локалізації засян, для поборян підходить лівобережжя Верхнього Дністра до витоків Бугу. Сюди можна включити і річку Боброк, де пізніше виникла Бібрка й спільнокореневі поселення та був уділ князя Дмитра Корятовича Боброк-Волинського. Йдеться про зону 2 (Стільську), яка доволі розтягнута в різних напрямках, що може бути пов'язаним із міграціями, розширенням життєвої території - за мовними ознаками простежується їхній рух в зони 8 (Західнобойківська), 9 (Галицька), 10 (Східнобойківська), а також північну частину зони 4 (Чортківська), яка була спочатку требов'янською. Враховуючи поширення на матірних територіях топоніму із коренем «бор», припускаю, що паралельним етнонімом було поборини чи навіть борини (на захід від річки Збруч відоме явище переходу лабіалізованого [а] в [е] чи [и], залежно від висоти вимови звуків: шапка=шєпка, дякую=дєкую, звідки поборяни -» поборєни -» поборини чи навіть борини) - Бориничі, Бориня, а й навіть гіпотетично топоніми із коренем Збор- (Зборів, Збора). На рідних територіях поборяни утворили сильне князівство із ймовірним центром у Стільську (понад 250 гектарів). Неподалік був розташований цілий комплекс язичницьких святилищ.
Ймовірно, у зоні 8 (Західнобойківська) місцеві сербські племена піддалися асиміляції як присянами, так і поборянами, внаслідок чого сформувалося багато відмінностей від східних бойків, про які писав М.Глушко і які часто заплутують етнографів. Зона 10 (Східнобойківська) піддавалася, мабуть, переважно впливу поборян, краще зберігаючи сербські риси. Також тут, мабуть, довго зберігався галльський елемент, адже, незважаючи на народну пам’ять й вживання етноніму «сербини», описані зони ввійшли в історію як Бойківшина, край бойків.
Бурхливі асиміляційні процеси відбувалися в зоні 9 (Галицька): спочатку в ній переважали требов’яни (Галич навіть входив в Теребовлянське князівство), але внаслідок ослаблення їхнього впливу та посилення впливу поборян, ця територія стала самостійною, перейняла статус столиці й зараз ближча до верхнього Подністров’я, ніж до колишнього сюзерена. Варто врахувати, що населення цієї зони мало унікальні культурні особливості (липицька культура, наприклад), що її виділяло, крім всього іншого. Із цієї зони тенденція посилення поборянського впливу пішла, очевидно, в зону 4 (Чортківську), яка частково спустіла після деякого відходу звідти требов'ян.
Після аварських набігів та спустошення поборяни «галицьким коридором» дійшли до сучасного Луцька, залишаючи відповідні етноніми. Ймовірно, певний час були під верховенством требов'ян (або у спілці), адже частина орієнтовної міґрації пов'язана з требов’янськими теренами, а також із часом утворили спільне князівство (Звенигородське, яке включило землі Стільського). Ймовірно, саме поборяни становлять основу населення території, значну частину якої пізніше назвали Опіллям [6], [7], [8], [10], [11], [16], [17], [36].
На північних захід від поборян та требов'ян, орієнтовно в західній частині зони 1 (Звенигородська) могли проживати черв'яни. I.Крип’якевич пропонував етнонім «Zeruiani» (згаданий Анонімом Баварським в «Описі міст і територій з північної сторони Дунаю», відредагованому баварським монахом Рудольфом після 844 року, джерелами якому слугувала переважно купецька інформація) читати як «черв’яни», тобто плем'я пов'язане з Градами Червенськими (назва черв'ян збереглася в Іпатіївському зведенні, у топонімах Черляни, Червень [Чермно]). Згаданий Л.Войтович пояснив i походження назви у німецькому спотворенні: Zeruiani = Czeruiani = Czerweni = Черв'яни.
Мапа Червенських Городів станом на 1025 рік
Можливо, черв’яни було назвою племені на початках, але після утворення племінного союзу та підкорення частини сусідів (присян, а також танян (по річці Танві) та західної частини волинян), стало загальною назвою споріднених між собою, хоч і не єдиних етнічно, «жителів Червенських городів», як-от сучасні галичани - «жителі Галичини», наприклад. Тим більше, що Руське та Белзьке воєводства в XVI-XVIII століттях називали Червоною Руссю (Червена, Черв'єна Русь?), а частина хорватів, які прийшли в Далмацію називалися «червоними» (в Хорватії та хорватській частині Боснії є Чрлєні, Чрлєніца).
Якщо проектувати мовні ознаки на минуле, тоді виходить, що черв'яни були мовно (ймовірно, й етнічно) пов'язані із требов'янами (саме тому Белзька земля у складі зони 1 [Звенигородської]), їхній зв’язок із волинськими племенами був обумовлений радше географічно, а майбутні Белзьке князівство та воєводство є нащадками червенського племінного об'єднання. Також цікавою є згадка Аноніма Баварського, що «черв’яни, чия область настільки велика, що звідти нібито вийшли всі племена слов'ян і звідти, за їх словами, ведуть вони своє походження», яка доволі добре співставляється із сучасними даними про етногенез слов’ян, який протікав саме на території сучасних Cхідної Польщі, Волині та Північної Галичини [6], [7], [8], [10], [11], [24], [26], [36].
Для локалізації важливими є уривки тексту Баварського Географа (автентичного опису слов'янських земель 2-ї половини IX століття), в яких містяться доволі цікаві дані про регіон. Назвавши народи вздовж Ельби й Дунаю (богемців, моравів, булгарів), анонімний автор опису говорить: «а поблизу від них знаходяться...», за чим слідує перелік народів і племен більш східних країв, що йде з півночі на південь (південний схід):
• серед племен, розташованих на торговому шляху Маґдебурґ - Ребус - Познань - Київ: Zuireani; Busani; Sittici; Stadici; Sebbirozi; Unlizi; Neriuani;
• серед племен, розташованих вздовж торгового шляху гирло Дунаю - Дністер - Вісла - Балтика згадуються Lendizi, Zeriuani та Prissani.
Як видно, в цьому ряду згадані Busani й Unlizi, що, на визнання значної більшості дослідників, ідентифікуються з літописними бужанами й уличами. Між цими двома назвами зазначені невідомі з літописання:
• Sittici, що характеризуються як область (країна), заповнена (різними) народами й укріпленими містами
• Stadici, незчисленний народ, в якого 516 міст
• Sebbirozi, вони мають 40 міст.
Оскільки бужани «сиділи по Бyгy» - на Волині, а уличі до переселення в бік Подністров'я (між 920 і 940 роками) мали перебувати на Бузі Південному й на Нижньому Дніпрі, зрозуміло, що ймовірних ситичів та стадичів варто розміщувати якраз у Подністров'ї, можливо частково в Південній Волині та в Південному Надбужжі. Вочевидь саме ці, за визначенням Баварського Географа, численні народи (союзи племен) і становили населення тодішньої Галичини, об’єднане хорватами. Враховуючи вже відомі союзи племен, торгові шляхи та топоніми, ситичів можна розмістити поблизу сучасного Львова, а ареал стадичів міг займати значну частину північної Галичини.
Якщо врахувати згадану кількість міст (а, отже, могутність) та те, що на нових місцях поселення слов’янські племена називалися або за географічними назвами, звідки прийшли, або новими (наприклад, жителі старого міста Черн нове місто назвали Чернівці), а суфікс -ани стосується не стільки племінних назв, як територій проживання (по Віслі - вісляни, по Сяну - присяни тощо), то цілком може бути, що племена, які не співставляються в різних джерелах, але мають логічних відповідників (наприклад, за територією проживання, могутністю тощо), могли в різних джерелах мати різні назви. Насамперед можна поєднати ситичів та поборян, а також стадичів та требов’ян (черв’яни, присяни, бужани згадуються в різних джерелах) [6], [7], [8], [15], [37].
Мапа гіпотетичної локалізації деяких слов’янських племен в регіоні (за основу взято сучасну мапу від Google.com, білі пунктири - ймовірні торгові шляхи з заходу на схід)
Таким чином, у північногалицькій частині на початку нової ери відбувався активний процес формування хорватських племінних союзів. Приблизно зі століть II-III він поширився на південногалицьку та закарпатську зони, де слов’янізації піддалися сербські тракійські племена, які, однак, частково зберегли свою етнічність.
У зонах 1 (Звенигородська) та 3 (Теребовлянська) проживали требов'яни, а північ першої займали черв’яни. Требов'яни з часом зайняли зони 4 (Чортківська), 9 (Галицька), 11 (Покутська). Під впливом історичних подій із зони 2 (Стільська) поборяни рухалися передусім на південь та схід, частково зайнявши останні три зони й також зони 8 (Західнобойківська), 10 (Східнобойківська). Присяни із зони 5 (Перемишльська), разом із близьким до требов’ян населенням зони 6 (Пряшівська) зайняли зону 7 (Сяноцька). Прихід тиверців з півдня вплинув на склад населення зон 4 (Чортківська), 9 (Галицька), 11 (Покутська), а також 12 (Гуцульська), 16 (Буковинська), які мали мішаний склад. Освоєння зони 12 (Гуцульська) продовжувалося і в пізніші часи. У закарпатській частині було сформовано 4 князівства: Земплинсько-Ужанське - зона 13 (Ужгородська), Верхньотисянське - зона 15 (Гойнальська), Нижньотисянське і Боржавське - зона 14 (Боржавська), населення яких зберегло етноназви частково (наприклад, гойналі), а інші пізніше взяли назву русини.
У VII-VIII століттях на окреслених територіях відбуваються, очевидно, інтенсивні етнічні процеси, супроводжені утворенням феодальних держав. На цих теренах знайдено ряд гігантських городищ. Найбільшими племінними центрами були Стільсько, Пліснесько, Теребовля, Звенигород (Львівський), Галич, Перемишль та інші. В регіоні, де пізніше виникли Теребовлянське, Перемиське та Звенигородське князівства, у IX-X століттях існували ймовірні племінні хорватські князівства присян, требов’ян і поборян (зокрема, ймовірно, і ситичів, стадичів, черв’ян). Після падіння Стільська, Звенигород підминає під себе землі князівства поборян, а від Теребовлянського відділяється Галицьке, яке потім об'єднає всю Галичину.
Зараз важко встановити, як все було насправді, тому все вище викладене - теорії, які потребують перевірки, доповнення, розробки. Ще не вся Галичина досліджена археологами, ще не всі знахідки інтерпретовані.
На завершення
Про спорідненість народів може говорити також геральдика. Наприклад, багато шляхетських родів із Польщі, Галичини, Волині використовували давній герб Леліва, який польські дослідники пов'язують із Лелею та Діванною, можливою персоніфікацією Венери, Богині-Матері.
Це також - перші герби Хорватії, фон яких був червоний чи синій. Золота зірка над срібним місяцем. Документально відомі з XII століття (в Польщі - з XIV століття як герб руської (галицької) шляхти). Також - перший герб Теребовлі (це вже суттєво пізніше місто та околиці отримали на відзнаках більше однієї зірки). Такі ж герби чи з використанням зірок і півмісяця мали та мають Підгайці, Калуш, Дубно, Тернопіль, Сенява й інші, тобто райони південно-східної Польщі, Галичини та частини Волині, де могли осісти хорватські роди (наприклад, згадані хорвати коло Дубна). Зрештою, герби мали й релігійне походження, на що вказав також О.-Д.Вільчинський. Цілком можливо, що галка чи крук якось в галицькій геральдиці через якісь мовні процеси поплуталися. Галчина могила в Галичі точно збігається з так званою точкою Перуна (за методикою трикутників Плетерскі-Белай). Галич шанував галку, ворона-крука (що видно із відповідного герба) - символ Перуна-громовержця (у Карпатах, Прикарпатті й Подністров'ї досі поширені громові знаки на одвірках будівель, надмогильних хрестах тощо). Львів шанував лева (відповідний герб відомий від часів появи міста в хроніках) - один із ймовірних символів Велеса-торгівця. А Теребовля шанувала Лелю, Діву, використовуючи як герб «Леліву» [12], [36].
Але це вже тема іншої розмови...
Джерела
1. J.Marshall. Етноґенеза галичан. Або одна компіляція без жодної інклінації.
2. Alexander Varzari. Population History of the Dniester-Carpathians: Evidence from Alu Insertion and Y-Chromosome Polymorphisms.
3. Myres, NM; Ekins, JE; Lin, AA; Cavalli-Sforza, LL; Woodward, SR; Underhill, PA (2007). "Y-chromosome Short Tandem Repeat DYS458.2 Non-consensus Alleles Occur Independently in Both Binary Haplogroups J1-M267 and R1b3-M405".
4. Haplogroup I2 (Y-DNA)
5. Haplogroup R1b (Y-DNA).
6. Předpokládaná česká kmenová území.
7. Атлас української мови, том 2.
8. "Баварский географ" о "Руси" и "Хазарах"
9. Л.Войтович. “Білі” хорвати чи “карпатські” хорвати? Продовження дискусії.
10. Л.Войтович. Карпатські хорвати в етнополітичному розвитку Центрально-Східної Європи раннього Середньовіччя.
11. Л.Войтович. Прикарпаття в другій половині І тисячоліття н. е.: найдавніші князівства // Вісник Львівського університету. Серія історична. - Вип. 45. - Львів, 2010. - С.13-54
12. Галичина. Обговорення статті «Чим є лев і галка для галицької землі».
13. В.С.Ідзьо. Ранньослов'янське суспільство і ранньослов'янська державність. Зародження і становлення християнства на території України. - Львів: СПОЛОМ, 2004. - 288 с.
14. Костянтин Багрянородний. Про управління імперією.
15. Конча С. Білі хорвати і населення українського Прикарпаття у ІХ-ХІ ст.
16. О.Корчинський. Білі хорвати. Штрихи до маловідомої історії Галичини VIII-X століть.
17. О.Корчинський. Ранньосередньовічне місто на верхньому Дністрі. // Матеріали і дослідження з археології Прикарпаття і Волині. Вип. 12. 2008. С. 267-282.
18. Леута О.І. Старослов'янська мова: Підручник. - К. : Вища школа, 2001. - 255 с.
19. Літопис Руський.
20. Майоров А.В. Великая Хорватия: Этногенез и ранняя история славян Прикарпатского региона / Отв. ред. А.Ю.Дворниченко. - Санкт-Петербург: Изд-во СПГУ, 2008. - 209 с.
21. Најбољи светски историчари: шта су други писали о античким србима.
22. Первые государственные образования славян. Первое Болгарское царство.
23. Л.Прозоров. Неожиданное о викингах.
24. И.П.Русанова, Б.А.Тимощук. Языческие святилища древних славян. - М.: «Ладога-100», 2007. - 304 с.
25. Русанова И.П. Истоки славянского язычества. Культовые сооружения Центральной и Восточной Европы в I тыс. до н. э. - I тыс. н. э. - Черновцы: Прут, 2002.
26. В.В.Седов. Этногенез ранних славян // Вестник Российской Академии наук. - Том 73. - № 7. - С. 594-605 (2003).
27. В.Стецюк. Вступ до курсу досліджень передісторичних етногенетичних процесів у Східній Європі і Азії
28. В.Стецюк. Скільки гілок у слов’янства
29. К.Тищенко. Правда про походження українців.
30. Б. Явір Іскра. R1a в Галичині.
31. Б. Явір Іскра. Деякі особливості мови галичан.
32. Б. Явір Іскра. Західні слов’яни?
33. Б. Явір Іскра. Кілька думок про слов'ян...
34. Б. Явір Іскра. Ть - кь, або дещо про гуцулів.
35. Б. Явір Іскра. Ф: до мовного питанє в Галичині.
36. Б.Явір Іскра. Хорватські та сербські племінні союзи на території Галичини | частина 2.