Хорватські та сербські племінні союзи на території Галичини | частина 2
ХОРВАТСЬКІ ТА СЕРБСЬКІ
племінні союзи на території Галичини
• Частина 1 • Частина 2 •
• Здогадки та теорії •
За мовними особливостями Галицько-карпатський регіон становить відносну єдність, суттєво відрізняючись від своїх слов'янських, а тим більше, неслов'янських сусідів. Звісно, останнє тисячоліття, проведене в рамках східнослов'янських впливів, залишило свій відбиток на мові та інших етнічних ознаках, зблизивши цей центральнослов'янський край із «руським світом» (східнослов'янським масивом), але особливості й надалі залишаються, що дозволяє на їх основі заглянути у ймовірне минуле краю. Минуле сербське та хорватське. Минуле, яке чекає майбутнього, сподіваюся, вільного від кривавих деспотій Сходу, в тому числі такого й близького.
Станом на 20 століття (час складання Атласу української мови) саме північна частина є найменш поділеною в мовному та етнічному плані (майже всю займають наддністрянці, також є лемки, але внаслідок історичних процесів вони в стадії швидкої асиміляції сусідами), а найбільше сучасних границь проходить по південній та закарпатських частинах (бойки, гуцули, гойналі, покутянці, буковинці).
В українських джерелах є дуже спрощена мапа говорів, яка не враховує всіх особливостей, часто суперечить досить деталізованому Атласу, але тим не менше, дає загальне уявлення про приблизні сучасні терени розселення носіїв того чи іншого наріччя.
загальна схематична мапа говорів
Північно та південно-галицькі частини окресленого регіону між собою є більше подібними, ніж Закарпатська з кожною з них. Правда, є мовні ознаки, які єднають Південно-галицьку та Закарпатську частини й є відмінними до типових на півночі (це, насамперед, збережені риси, які тягнуться крізь віки).
Наприклад, північна частина найкраще зберегла давній звук [ф] (чи його алофон [ф’]). На довід цього можна привести властиві саме сучасному наддністрянському говору слова: файно, фустка, фіртка, фартух, фудульний, фукати, фуфала, флєшка, фест, фестунок, арифметика, фіґляр та інші. Галицькі говори до українізації на початку 20 століття не знали слів із українським [хв], говорили саме [х] чи [ф]: хороба, хорий, фіртка, фустка, фіст та багато інших. А південна та закарпатські частини найкраще зберегли давню заміну [т’] на [к’]: наприклад, гуцули, покутянці, наддністрянці зон 4 (Чортківської), 9 (Галицької), східні та західні бойки звуки [т’] вимовляють як [к’], а [д’] як [ґ’]: тягнути - кігнути, тяжкий - кішкий, дванадцять - дванайцікь, дід - ґід, діти - ґіти, дільниця - ґільниця, тісто - кісто та інші. Таке явище було властиве для давньопруської мови чи західнослов'янських діалектів - в споконвічних словах характерна зміна [t'] ~ [k'].
Для кращої наочності я мапу поділу на частини та зони за мовними особливостями ускладнив, нанісши на неї деякі міста (відомі здавна, а також більшість збереглися й до цих пір), давні святилища та рухи ймовірних міграцій племен. За основними межами ця мапа краще відповідає даним Атласа української мови, в тому числі включає нюанси, якими інколи нехтують задля спрощення (особливості флексій, наприклад).
мапа поділу галицько-карпатського регіону на частини та зони передусім за мовними особливостями
Жовті круги - значні міста, ймовірні племінні чи околичні центри (частина із відомих). Темно-корисневі круги - значні язичницькі святилища (частина із відомих). Північно-галицька частина включає зони: 1 (Звенигородська), 2 (Стільська), 3 (Теребовлянська), 4 (Чортківська), 5 (Перемишльська), 6 (Пряшівська), 7 (Сяноцька), 8 (Західно-бойківська). Південно-галицька частина включає зони: 9 (Галицька), 10 (Східно-бойківська), 11 (Покутська), 12 (Гуцульська), 16 (Буковинська). Закарпатська частина включає зони: 13 (Ужгородська), 14 (Боржавська), 15 (Гойнальська). Для ілюстративності також вказана зона 17 (Волинсько-дулібська). Стрілками показано: салатова - рух слов'янських племен в колись дако-фракійську область (сучасна південно-галицька частина), жовта - рух тиверців на північ під впливом загрози печенігів, синя - рух частини теребовлян на Прикарпаття, а звідти - в сторону Далмації, бордова - рух дулібів в Подністров'я, а звідти - в Чехію та Карінтію.
А хто ж був тут з початків, що було колись? З давніх-давен в галицько-карпатському регіоні проживали дако-фракійські племена, представлені спочатку культурами ґава-голіградською, липицькою, а потім, можливо, карпатських курганів. А вже у пізньому Середньовіччі від Константина Багрянородного дізнаємося, що на північ від угрів та на схід від германців у місцевості Бойки проживали поряд нехрещені хорвати та серби. Якщо взяти до уваги, що бойї дали назви Богемії та Бойківщині, а Чехія на час 10-11 століття була загалом хрещеною, тоді виходить, що згадані племена чи племінні союзи заселяли власне Галичину (як сучасну західну, так і східну), яка залишалася загалом язичницькою навіть до середини 13 століття, хоч містам християнство було знайоме і раніше [В. Ідзьо, І. Русанова]. Наприклад, А. Ґлухак вважає, що Біла Хорватія в час найбільшого розквіту охоплювала терени від джерел Південного Бугу до півночі теперішньої Чехії, дністровський басейн в Україні, басейни рік Сяну та Вєпжу, та верхів’я Вісли в Польщі, північну Словаччину, Закарпаття. А дослідник хорватського етногенезу С. Крізі-Сакач крім Галичини включає в терени Білої Хорватії Чехію, Моравію, Шлезію і Словаччину. Хорватський історик В. Клаіч ідентифікував Білу Хорватію приблизно з територією Королівства Галичини і Володимирії, наголошуючи, що міста Перемишль, Бужеськ, Велинь, Червен, Плісненск і Радече - міста білих хорватів. Подібних поглядів й археологи О. Корчинський (розкопував городища Стільсько, Ілів, околиці Миколаєва й інші) та М. Филипчук (займається передусім Пліснеськом). Той самий В. Клаіч, посилаючись на московські архіви, вказує, що ще в 19 столітті жителі сіл довкола волинського міста Дубно називали себе білими хорватами, що може свідчити про ймовірні міграції з Галичини в глиб Волині.
Ймовірно, на зламі ер с[к]лавени (в основному требов’яни) займали терен верхнього Посяння, лівобережного Побужжя, південно-західні схили Медоборів смугою вглиб цієї «підкови» на 50-100 кілометрів (зони 6 (Пряшівська), 1 (Звенигородська), 3 (Теребовлянська)). Принаймні, за мовними ознаками саме ці терени (окреслені темно-зеленим) зберегли багато однакових мовних рис, в тому числі такі, які зараз властиві тільки їм, а розрив між пряшівською та звенигородською зонами міг виникнути внаслідок суттєво пізнішого приходу ляхів.
Між сучасними бойками та наддністрянцями (етноси в Галичині) чіткої межі нема, спостерігається поступовий перехід як в говорі, так і в звичаях. Це, швидше за все, є тому, що, враховуючи давні панівні тенденції в регіоні, слов’янське населення з верхів’їв Південного Бугу і Збручу ішло на південний схід й почало заповнювати Середнє Подністров’я, Прикарпаття, Буковину, Покуття та Карпати. За ними зі сходу рухалися сармати: язиги і роксолани. Слов’яни, майбутні требов’яни, поборяни, присяни та, ймовірно, інші, невідомі зараз слов’янські племена й родові об’єднання, зустріли переважно фракійське сербське населення, яке з часом асимілювалося, а частина дако-фракійців рухалася на південь (за Карпати), як і їхні предки та родичі. Загалом, носіїв липицької культури костобоків тіснили носії пшеворської культури.
Враховуючи майбутні історичні події, можна припустити, що найінтенсивніший рух йшов із зон 5 (Перемишльська) та 6 (Пряшівська) у зону 7 (Сяноцька), із зони 2 (Стільська) в зону 8 (Західно-бойківська) та із зони 3 (Теребовляньска) в зони 4 (Чортківська), 9 (Галицька) та 11 (Покутська). Звісно, на нових землях племена змішувалися, меншість переймала етноніми більшості, рідко залишаючи свої.
На те, що назва серби є ще фракійського походження вказує згадка про однойменне плем'я, яке входило в міжетніче Перше Болгарське царство з сьомого століття і яке згадане як власне фракійці. Виходить, що «галицькі» серби були ослов'яненим племенем, яке на довгий час зберегло свій етнонім й понесло його у світ. Тоді цілком ймовірно, бойї, які прийшли у Верхньодністровське Прикарпаття, свого часу були лиш верхівкою тодішнього поліетнічного суспільства, адже навіть пізніші бойки ще у 19 столітті пам'ятали, що їхня етноназва була «сербини». Наприклад, про це згадує І. Вагилевич у листі до П. Шафарика від 7.Х.1838, пишучи, що що бойки - то назва зовнішня, як їх називають інші, а сербини - назва внутрішня, так вони називають один одного. Також на користь цієї теорії вказує те, що більшість населення галицько-карпатського регіону, як і велика частина чесько-лужицького регіону антропологічно належать до карпатидів-динарців. Між згаданими регіонами є коридор із східних альпінідів. До речі, населення Хорватії, Боснії та частини Сербії належить до спорідненого із карпатидами типу балканідів. Верхів’я Південного Бугу і Збручу (зони 1 (Звенигородська), 2 (Стільська), 3 (Теребовлянська)) заселені переважно сумішшю західних балтидів, східних альпінідів та карпатидів, що може свідчити про складні етнічні процеси тут в давнину.
Цікавим є те, що серби завжди є коло хорватів: серби-сорби коло чорних хорватів в сучасних Лужиці, Чехії, білі серби коло білих хорватів в Малопольщі, Сілезії та Галичині, серби балканські коло хорватів південних або червоних. Враховуючи, що фракійці були нащадками населення культур, що поширилися Південно-східною Європою в бронзовому віці з Балкан, логічним буде, що саме у сербів, як їх частини, утворився субсклад гаплогрупи І2, властивий найбільше саме жителям Боснії, Хорватії, Сербії, Чехії, Словаччини, Галичини та півночі Румунії й Молдови, батьківщиною якого, за твердженнями генетика К. Нордтведта є територія, близька до витоків Вісли, й який поширився на південь саме із міграціями слов'ян на Балкани в середині першого тисячоліття нової ери.
Міграція з півночі готів та гепідів у третьому столітті привела до розвитку черняхівської культури, що прискорило відхід частини носіїв культури карпатських курганів далі до Карпат і по долині ріки Тиса та сприяло розвитку, відмінного від загального масиву черняхівської культури. У третьому-п’ятому століттях складний карпатський симбіоз даків, слов’ян, германців і сарматів закінчився на користь переважаючих слов’ян, над якими запанували хорвати. Мабуть, саме в цей час майже повністю слов’янізуються зони 9 (Галицька), 10 (Східно-бойківська), 11 (Покутська), 12 (Гуцульська), 16 (Буковинська), 13 (Ужгородська), 14 (Боржавська), 15 (Гойнальська). Найпівденніші з них, будучи відрізані від основного масиву горами та ріками, законсервовують мову, звичаї.
Вже у п’ятому-шостому століттях слов’яни під зверхністю хорватів почали остаточно заповнювати землі басейну Дністра (де вони, як згадувалося, змішувалися із сербським населенням) і Сяну, а далі - Східної Словаччини і вздовж Татрів та Судетів дійшли до витоків рік Одри і Ельби, басейну рік Заале й Білої Ельстер, «тягнучи» за собою тих же сербів. Подібних поглядів також А. Майоров та Л. Войтович.
Приблизно з шостого-сьомого століть з північного боку на хорватський масив тиснули племена волинської групи (державне об’єднання на чолі із дулібами). Із півдня через орієнтовно Торунський перевал і далі попри ріки Стрий та Свіча приходять авари, які проходять суттєво на північ, аж до Кременця й, можливо вище, розбиваючи дулібів. Так утворився своєрідний «галицький коридор», через який вслід за хорватами та аварами рухалися на південь й дуліби, частково й осідаючи тут (коло Бережан, Ходорова, Стрия, Бучача). На це вказує як топоніміка, так і мовні дані: власне в напрямку літописного Пліснеська, про хорватську приналежність якого писав М. Филипчук, є вгин у стару хорватську територію волинських говорів, при тому, що між явно галицькими рисами (наддністрянська група діалектів) та явно волинськими є коридор в приблизно 20-30 кілометрів - це давня «буферна» зона. Також з півдня в напрямку Пліснеська є прорив у колись суто требов’янській території (в тих краях є топоніми із відповідним коренем), який з часом поділив її на північно-західну та південно-східну.
Таким чином, міграції були двосторонні - частина племен із верхнього Подністров’я рухалася на північ та схід, втікаючи від небезпек з півдня, а частина волинських племен та хорватів здійнялася із обжитих місць та подалася на захід й південь. Серед хорватів наймасовішу групу, ймовірно, становили требов'яни (наприклад, суттєво спорожніли від них зони 4 (Чортківська), 9 (Галицька)), які, на відміну від інших своїх родичів, залишили по Карпатах та Балканах чи не найбільше топонімів по собі. Практично завжди поруч йшли серби.
Літописних требов’ян цілком вірогідно можна ототожнити з требов’янами, якi розміщувались в районі сучасної Теребовлі (Требовль-Trębowl-Теребовля) в басейні Середнього Дністра. Цей район густо заповнений археологічними пам’ятками відповідного періоду. Велика кількість топонімів, ймовірно, пов'язаних з требов’янами на території по обидві сторони Карпат (Теребовля, Теребежі, Теребля, Тереблече), а також у сучасній Хорватії (53 назви) може бути свідченням терену життя та міграції одного з найбільших хорватських племен.
При локалізації племені требов’ян, можливо, пов’язаного з охороною головних святилищ хорватського язичницького пантеону, можна виходити із засади, що назва могла походити від загальнохорватського святилища, де справлялася «треба» [Л. Войтович, М. Млинарська-Калетинова]. Багато таких святилищ знайдено в зонах 1 (Звенигородська), 2 (Стільська), 3 (Теребовлянська), 9 (Галицька), 11 (Покутська), 16 (Буковинська) [Б. Тимощук, І. Русанова, О. Корчинський]. Зокрема, на Збручі знайдено городища Богит, Звенигород, Ґовда, пік існування яких припадає на 9-12 століття, а занепад не був раптовим й тривав із середини 12 століття аж до 17-19 [І. Русанова, М. Ягодинська]. Саме тут було знайдено Збручанського ідола й він міг стояти на одній із панівних висот - найбільше доказів, що на Богиті [І. Русанова, Б. Рибаков].
Початково требов’яни, напевно, займали території пізнішого Звенигородського та Теребовельського князівств, а саме зони 1 (Звенигородська) та 3 (Теребовлянська). Їх кордони можна приблизно окреслити північними межами поширення наддністрянської (опільської) говірки, з врахуванням її зменшення на півночі за рахунок волинських територій та сході за рахунок Поділля. Як вже було зазначено, в першій половині першого тисячоліття требов'яни разом з іншими племенами опановували Середнє Подністров'я, зайнявши чи не найбільші терени з-поміж інших родичів (зони 4 (Чортківська), 9 (Галицька), 11 (Покутська), частково 12 (Гуцульська), 16 (Буковинська). Мабуть, під впливом Великого переселення народів та приходом аварів, частина требов’ян мігрувала за Карпати (сліди міграції збереглися у топонімах Теребля, Требішов), а звідти - на Балкани - у Хорватію і Боснію (де збереглося 53 топоніми з племінною назвою). Внаслідок етнічних рухів, між зонами 1 (Звенигородська) та 3 (Теребовлянська) утворився «галицький коридор», а один із можливих центрів хорватів-требов’ян Пліснесько міг бути прикордонним (як і Збараж). Дуліби крізь цей коридор рушили в Чехію та Каринтію, а поборяни - на Волинь (околиці Дубна та Луцька).
Після міграції великої частини требов’ян на захід та південь, у зони 4 (Чортківська), 9 (Галицька) та 11 (Покутська) почали приходити поборяни, які з часом в перших двох почали переважати. На етнічний склад зон 4 (Чортківської), 11 (Покутської), 16 (Буковинської) також суттєво вплинув прихід тиверців, які шукали кращої долі на півночі, де були більше захищені від половців.
Племінними центрами довгий час могли бути Звенигород Львівський, Теребовля, Пліснесько, та інші, наразі невідомі. Потім почав зростати Галич. Коло Львова, Скалата формувалися чи відновлювалися святилища, в тому числі доволі великі (Богит), а також і з храмами (Звенигород Збручанський, наприклад). На 9-10 століття Теребовля, очевидно, була такою сильною, що більшість території Галичини було під нею, а київський князь Володимир її землі спочатку минув, пішовши на Ґради Червенські, а другий похід бажаних результатів йому не приніс.
За часів Русі Звенигород підминає під себе Стільсько, утворюючи одне князівство, а Теребовлянське з часом розпадається на два - власне Теребовлянське та Галицьке. Галич, можливо, міг вирости на солеварінні, а також контролі торгових шляхів на угри, до нього з’їжджався трудовий люд, він ставав своєрідною економічною столицею, яка спочатку стала самостійною (орієнтовно 11 століття), а потім галицькі князі взяли під себе колишнього сюзерена - Теребовлю.
Станом на 20-21 століття, ймовірна батьківщина требов’ян (зони 1 (Звенигородська) та 3 (Теребовлянська), незважаючи на те, що входить у терен поширення наддністрянського наріччя, зберігає свої особливості у мові (на північний захід від Львова уже майже стерті, а на північний схід від Теребовлі ще спостерігаються), а також є трохи відмінним від південних щодо неї зон антропологічно та генетично (найбільше поширення гаплогрупи R1a в Галичині), що, гіпотетично, свідчить про сучасне існування залишків давніх требов’ян.
Використовуючи етнонім Prissani згаданий Анонімом Баварським в «Описі міст і територій з північної сторони Дунаю», також Zlasane, згаданий в Празькому документі 1086 року, а також гідроніми й дані мовознавства, можна зробити локалізацію ймовірного племені чи племінного союзу засян-присян у верхів’ях та середній течії Сяну (зони 5 (Перемишльська) та 7 (Сяноцька). За даними Аноніма Баварського у них було 70 громад. В районі Перемишля-Сянока за відомостями Л. Войтовича було майже стільки ж городищ.
Можливо, присяни в середині 1 тисячоліття не змогли сформувати міцної держави, тому доволі рано потрапляють під владу сильніших сусідів, перебувають у складі Ґрадів Червенських, але пізніше на їх терені проживання виникає Перемишльське князівство, яке довгий час залишалося важливим політичним об’єктом в галицько-карпатському регіоні.
Вже в доволі пізню епоху на основі говорів засян-присян виникає надсянський діалект.
Празький документ 1086 року згадує поборян. Л. Войтович зазначав, що польські дослідники одним із місць локалізації вказують Нижню Сiлезiю. Інші варіанти пов'язані з верхньою та середньою течією річки Бобр в околицях Болеславця і Вленя. Але ці землі входили у володіння брата св. Вацлава - Болеслава і не були хорватськими. Після локалізації засян, для поборян підходить лівобережжя Верхнього Дністра до витоків Бугу. Сюди можна включити і річку Боброк, де пізніше виникла Бібрка й спільнокореневі поселення, та був уділ князя Дмитра Корятовича Боброк-Волинського. Йдеться про зону 2 (Стільську), яка доволі розтягнута в різних напрямках, що може бути пов'язаним із міграціями, розширенням життєвої території - за мовними ознаками простежується їхній рух в зони 8 (Західно-бойківська), 9 (Галицька), 10 (Східно-бойківська), а також північну частину зони 4 (Чортківська), яка була спочатку требов'янською. Враховуючи поширення на матірних територіях топоніму із коренем «бор», припускаю, що паралельним етнонімом було поборини чи навіть борини (на захід від річки Збруч відоме явище переходу лабіалізованого [а] в [е] чи [и], залежно від висоти вимови звуків: шапка=шєпка, дякую=дєкую, звідки поборяни=поборєни) - Бориничі, Бориня, а й навіть топоніми із коренем Збор- (Зборів, Збора). На рідних територіях поборяни утворили сильне князівство із центром у Стільську (понад 250 гектарів). Неподалік був розташований цілий комплекс язичницьких святилищ.
Ймовірно, у зоні 8 (Західно-бойківська) місцеві сербські племена піддалися асиміляції як присянами, так і поборянами, внаслідок чого сформувалося багато відмінностей від східних бойків, про які писав М. Глушко і які часто заплутують етнографів. Зона 10 (Східно-бойківська) піддавалася, мабуть, переважно впливу поборян, краще зберігаючи сербські риси. Також тут, мабуть, довго зберігався галльський елемент, адже, незважаючи на народну пам’ять й вживання етноніму «сербини», описані зони ввійшли в історію як Бойківшина, край бойків.
Бурхливі асиміляційні процеси відбувалися в зоні 9 (Галицька): спочатку в ній переважали требов’яни (Галич навіть входив в Теребовлянське князівство), але внаслідок ослаблення їхнього впливу та посилення впливу поборян, ця територія стала самостійною, перейняла статус столиці й зараз ближча до верхнього Подністров’я, ніж до колишнього сюзерена. Із цієї зони тенденція посилення поборянського впливу пішла, очевидно, в зону 4 (Чортківську), яка спустіла після значного відходу звідти требов'ян.
Після аварських набігів та спустошення, поборяни «галицьким коридором» дійшли до сучасного Луцька, залишаючи відповідні етноніми. Ймовірно, певний час були під верховенством требов'ян, або у спілці, адже частина орієнтовної міґрації пов'язана із требов’янськими теренами, а також з часом утворили спільне князівство (Звенигородське, яке включило землі Стільського). Ймовірно, саме поборяни становлять основу населення території, яку пізніше назвали Опіллям.
На північних захід від поборян та требов'ян, орієнтовно в західній частині зони 1 (Звенигородська) могли проживати черв'яни. На погляд Л. Войтовича, плем'я належало до волинських, що, як на мене, не дуже обґрунтоване. I. Крип’якевич пропонував етнонім «Zeruiani» (згаданий Анонімом Баварським в «Описі міст і територій з північної сторони Дунаю», відредагованому баварським монахом Рудольфом після 844 року, джерелами якому слугувала переважно купецька інформація) читати як «черв’яни», тобто плем'я пов'язане з Ґрадами Червенськими (назва черв'ян збереглася в Іпатіївському зведенні, у топонімах Черляни, Червень (Чермно)). Згаданий Л. Войтович пояснив i походження назви у німецькому спотворенні: Zeruiani = Czeruiani = Czerweni = Черв'яни.
мапа Червенських ґрадів станом на 1025 рікМожливо, черв’яни було назвою племені на початках, але після утворення племінного союзу та підкорення частини сусідів (присян, а також танян (по річці Танві [Л. Войтович]) та західної частини волинян), стало загальною назвою споріднених між собою, хоч і не єдиних етнічно, «жителів Червенських ґрадів», як то сучасні галичани - «жителі Галичини», наприклад. Тим більше, що Руське та Белзьке воєводства в 16-18 століттях називали Червоною Руссю (Червена, Черв'яна Русь?), а частина хорватів, які прийшли в Далмацію називалися «червоними» (в Хорватії та хорватській частині Боснії є Чрлєні, Чрлєніца).
Якщо проектувати мовні ознаки на минуле, тоді виходить, що черв'яни були мовно (ймовірно, й етнічно) пов'язані із требов'янами (саме тому Белзька земля у складі зони 1 (Звенигородської)), їхній зв’язок із волинськими племенами був обумовлений радше географічно, а майбутні Белзьке князівство та воєводство є нащадками червенського племінного об'єднання.
оглядова мапа ймовірних слідів деяких племен галицько-карпатського регіону
Червоні маркери відповідають частині можливих теренів розселення (із крапкою) та міграції (без крапки) требов’ян. Салатові маркери відповідають частині можливих теренів розселення (із крапкою) та міграції (без крапки) поборян. Малинові маркери відповідають частині можливих теренів розселення (із крапкою) та міграції (без крапки) черв'ян. Сині маркери відповідають частині можливих теренів розселення (із крапкою) та міграції (без крапки) дулібів.
Таким чином, в північно-галицькій частині на початку нової ери відбувався активний процес формування хорватських племінних союзів. Приблизно із століття 2-3 він поширився на південно-галицьку та закарпатську зони, де слов’янізації піддалися сербські фракійські племена, які, однак, частково зберегли свою етнічність.
У зонах 1 (Звенигородська) та 3 (Теребовлянська) проживали требов'яни, а північ першої займали черв’яни. Требов'яни з часом зайняли зони 4 (Чортківська), 9 (Галицька), 11 (Покутська). Під впливом історичних подій із зони 2 (Стільська) поборяни рухалися передусім на південь та схід, частково зайнявши останні три зони й також зони 8 (Західно-бойківська), 10 (Східно-бойківська). Присяни із зони 5 (Перемишльська), разом із близьким до требов’ян населенням зони 6 (Пряшівська) зайняли зону 7 (Сяноцька). Прихід тиверців з півдня вплинув на склад населення зон 4 (Чортківська), 9 (Галицька), 11 (Покутська), а також 12 (Гуцульська), 16 (Буковинська), які мали мішаний склад. Освоєння зони 12 (Гуцульська) продовжувалося і в пізніші часи. У закарпатській частині було сформовано чотири князівства: Земплинсько-Ужанське - зона 13 (Ужгородська), Верхньотисянське - зона 15 (Гойнальська), Нижньотисянське і Боржавське зона 14 (Боржавська), населення яких зберегло етноназви частково (наприклад, гойналі), а інші пізніше взяли назву русини.
На століття сьоме-восьме на окреслених територіях відбуваються, очевидно, інтенсивні етнічні процеси, які супроводжуються утворенням феодальних держав. На цих теренах знайдено ряд гігантських городищ. Найбільшими племінними центрами були Теребовля, Стільсько, Пліснесько, Звенигород, Галич, Перемишль та інші.
В регіоні, на якому пiзнiше виникли Теребовлянське, Перемишльське та Звенигородське князівства, у 9-10 століттях існували племінні хорватські князівства присян, требов’ян і поборян. Після падіння Стільська, Звенигород підминає під себе землі князівства поборян, а від Теребовлянського відділяється Галицьке, яке потім об'єднає всю Галичину.
І на завершення. Про спорідненість народів може говорити також геральдика. Наприклад, багато шляхетських родів із Польщі, Галичини, Волині використовували давній герб Леліва, який польські дослідники пов'язують із Лелею й Діванною, можливою персоніфікацією Венери, Богині-Матері.
Перші герби Хорватії, фон яких був чи червоний, чи синій. Золота зірка над срібним місяцем. Документально відомі із 12 століття (в Польщі - з 14 століття як герб руської (галицької) шляхти). Також - перший герб Теребовлі (це вже суттєво пізніше місто та околиці отримали на відзнаках більше однієї зірки). Такі ж герби чи із використанням зірок й півмісяця мали та мають Підгайці, Калуш, Дубно, Тернопіль, Сенява та інші, тобто райони південно-східної Польщі, Галичини та частини Волині, де могли осісти хорватські роди (наприклад, згадані хорвати коло Дубна).
До речі, герби мали й релігійне походження, на що вказав також О.-Д. Вільчинський. Галич шанував галку, ворона-крука (що видно із відповідного герба) - символ Перуна-громовержця (у Карпатах, Прикарпатті й Подністров'ї досі поширені громові знаки на одвірках будівель, надмогильних хрестах тощо). Львів шанував лева (відповідний герб відомий від часів появи міста в хроніках) - один із ймовірних символів Велеса-торгівця. А Теребовля шанувала Лелю, Діву, використовуючи як герб «Леліву»?.. Правда, це вже тема іншої розмови...
• • •
На цьому казочці* кінець. А хто слухав - молодець…
зображення «Сказитель», автор Синиша Банович_ _ _
* казочка - від «казати»
_ _ _
© Борис Явір Іскра, весна 2013