Західні слов’яни?
Наразі ще не винайшли машини часу, аби дізнатися, як все було насправді. Та й, мабуть, не варто - «білі плями» в історії розвивають уяву та провокують пізнавальний інтерес, надають науці життя, хоч, іноді в специфічних формах.
Заглянути хоч якось в минуле дозволяє археологія. Правда, археологічні культури зазвичай не дають представлення про етнічну приналежність їх носіїв, а радше про побут, умови життя, матеріальне втілення світоглядних установок. Тим не менше, є особливості, які тягнуться віками й дозволяють ідентифікувати те чи інше населення із літописно відомими племенами, народами. Останнім часом на допомогу історії приходить й генетика.
На написання цієї статті надихнула моя цікавість до історії Галичини та стаття про західнослов'янські скроневі кільця, з якої, власне, я й почерпнув значну частину матеріалу.
Західнослов’янські скроневі кільця як ознака етнічної приналежності
Скроневі кільця - металеві прикраси, що впліталися в жіночі зачіски. З'явилися в бронзовому віці. Найбільшого поширення набули в середні віки у слов'ян. Литі срібні скроневі кільця впліталися в жіночу зачіску в скроні або підвішувалися до головних уборів, їх носили по одній або по кілька пар відразу.
Скроневі кільця - типово слов'янська жіноча прикраса. Вони були поширені у всіх слов'ян якраз в той час, коли можна говорити про слов'ян, як про практично тоді ще один народ, тому в цьому сенсі їх цілком логічно назвати «типово слов'янською прикрасою». Але їх витоки більш стародавні, а кордони більш розмиті.
У тих землях, де слов'яни проживали поруч з іншими народами (наприклад, у Німеччині протягом певного періоду), їх прийнято вважати чимось на зразок «слов'янського маркера» в археології, одним з найбільш надійних покажчиків етнічної приналежності.
Напевно, всі, хто хоч трохи цікавився слов'янською історією, знають, що у східнослов'янських племен форми і вид скроневих кілець чітко відрізнялися. За скроневиками, наприклад, можна простежити, де саме проживало те чи інше плем'я [nap1000, С. Рябцева].
Трохи інакше із скроневими кільцями було в слов'ян західних (за наразі прийнятою класифікацією) - чітких відмінностей не знайти. Зрозуміло, і тут властиві свої типи та особливості, але, на відміну від східних слов'ян, конкретної територіальної прив'язки до певного племені вони не мали. Тому, хоча археологами і вживаються іноді терміни на зразок «ободритський» чи «поморський» тип скроневих кілець, такі терміни, зазвичай, беруться в лапки, бо, наприклад «ободритські» скроневі кільця попадаються і на територіях лютичів, «поморські» можна зустріти і в ободритів, а деякі типи взагалі були відомі всім західним слов'янам (до речі, такого розмаїття форм, як у східних слов'ян, тут теж не відомо) [nap1000].
Типові прикраси слов'янських жінок - так звані скроневі кільця з S-подібним закінченням - відомі в основному в землях західних і, частково, південних слов'ян.
S-кінцеве скроневе кільце «ободритського типу»
В слід за автором з псевдом nap1000, археолог А.С.Фролов опублікував особисто знайдені скроневі кільця ободритського типу (з s‑подібним закінченням) з території стародавньої Русі. Ці «скроневики» були поширені у всіх західних слов'ян, але особливо у ободритів. Дослідник датує їх від 7 до 11, а то й 12 століття, причому датування «давньоруських» знахідок найчастіше обмежується 9-11 століттями.
В землях східних слов'ян, які свого часу перебували під владою Київської Русі, й у яких скроневі кільця не закінчувалися кільцем, як це відомо з інших регіонів, відомі лише відносно поодинокі знахідки західнослов'янських скроневих кілець [nap1000].
поширення скроневих кілець відкритого типу
поширення S-кінцевих скроневих кілець
Мапи за: W. Hensel - Die Slawen im frühen Mittelalter, Akademie-Verlag Berlin, 1965, S. 152.
Видно, що, крім західнослов'янських земель, такі типи зустрічаються ще в придунайських землях та колишній Київській Русі. Перше не має дивувати, адже, як письмові джерела, так і археологія єдині в тому, що саме звідси в ранньому Середньовіччі слов'янські групи просувалися на захід та північ - в майбутні Німеччину та Польщу. А ось вибіркове поширення цих типів скроневих кілець в Київській Русі не може не привернути увагу. Воно не сходиться з відомими ареалами розселення східнослов'янських племен, зате відмінно накладається на так звану «варязьку» літописну історію. Ці скроневі кільця зустрічаються саме в політичних центрах «русі» - новгородські землі на північному заході, київські, придніпровські - на півдні і ростовські - на сході. Але і це ще не все. Несподівано добре ці мапи збігаються і з географією розповсюдження західнослов'янського та південно-балтійського гаплотипів R1a [nap1000].
мапа поширення західнослов'янської гілки R1a
мапа поширення південно-балтійської підгілки R1a
Пояснення збереження на східнослов'янських територіях «острівців», де зустрічаються скроневі кільця західнослов'янського типу, просто загальними походженням не дуже переконливе, оскільки в цьому випадку можна було б припускати одиничні знахідки таких кілець повсюдно на слов'янських землях, а не «острівцями». Інше пояснення показує поширення західнослов'янських гаплотипів. Там де острівці чи ареали західних слов'ян «по‑крові» - там і західнослов'янські скроневі кільця [nap1000].
Західнослов’янські скроневі кільця в галицько-карпатському регіоні
Питання розповсюдження скроневих кілець на Буковині досліджували зокрема А. Вамуш та С. Пивоваров. Згідно із статтею «Скроневі кільця в середньовічних старожитностях Буковини», в досліджуваному регіоні кільця відкритого типу були поширені у 8-10 століттях. Дослідники відзначають, що панівною культурою в краї була Лука-райковецька, а знахідки залишені тиверцями та хорватами. В 11 столітті можна говорити про появу в регіоні населення із галицьких територій (ймовірне посилення хорватського впливу), навіть південної Волині. У цей період зникають скроневі прикраси попередніх типів й поширюються дротяні сережки із заходячими кінцями (кільце №10 на малюнку) та перстеподібні кільця з S-подібним завитком (кільця № 11-13). Тривалий час такі прикраси, особливо кільця з S-подібним завитком, побутували також у населення Польщі та Чехії, де вони продовжували використовуватися і в 15-18 століттях [А. Вамуш та С. Пивоваров].
З остаточним включенням Буковини в політичну орбіту Русі, в ній почали переважати скроневики інших типів.
В 9-11 століттях на північних та східних околицях історичної Галичини поширювалася зі сходу Лука-Райковецька культура (можливо, місцевий варіант), а більшість окресленої території мала неназвану культуру, яку О. Корчинський ідентифікує із хорватами.
Тим більше, у випадку Галичини цікавим є те, що територія поширення західнослов’янських скроневих кілець тут практично невіддільна від загального ареалу так званих західних слов’ян, що накладається й на мапи поширення відповідних гаплотипів (станом на 21 століття майже 23% галичан є носіями західнослов’янського та балто-карпатських гаплотипів R1a). А культурні особливості на зламі 1 й 2 тисячоліть були настільки значними, що навіть після поширення тут руської культури (у зв’язку із завоюванням більшості Галичини київськими князями), на землях Середнього Придністров'я існував її окремий, галицький тип, який зберігав близькість із західними слов’янами. В книзі «Язичницькі святилища древніх слов’ян» знаковими є дані І. Русанової та Б. Тимощука про специфічність культури Галицької Русі (археологи досліджували переважно городища 8-13 століть). Наприклад, характер знахідок в Арконі, особливості конструкції валу та рову знаходять аналогії на інших городищах-святилищах, в основному на Збручі (на городищах Богита, Ґовди, Звенигорода) й таким чином отримують пояснення. За своїми розмірами, плануванням і знахідкам городища-святилища на Збручі можуть бути співставленими з культовими центрами на Арконі, горі Шльонжа в Сілезії і городищами-святилищами в Свентокжицьких горах в Польщі. Речі на святилищах характерні в основному для південноруських земель і навіть більш вузько - для Галицько-Волинського князівства (передусім скроневі кільця, які часто зустрічаються в Галицькій Русі) [І. Русанова, Б. Тимощук].
Малюнки за: И. П. Русанова, Б. А. Тимощук Языческие святилища древних славян. - М.: Издательство «Ладога-100», 2007. - 304 с., ил., сх., таб.
Таким чином, частинки розбитого і втраченого минулого поволі складаються докупи. Саме це питання є моментом, коли можна говорити про етнічну приналежність археологічних пам’яток й дати відповідну характеристику тим чи іншим слов'янським племенам сивої давнини.
Отже, у 8-11 століттях на території Галичини матеріальна культура місцевого населення мала яскраві західнослов'янські ознаки, поволі зазнаючи впливу східних слов’ян. Це підтверджується й історичними процесами - якщо на початках утворення феодальних князівств в ранньому Середньовіччі, державотворчим чинником в галицько-карпатському краї були хорвати та серби (ймовірно, належали до західних слов’ян за усталеним поділом, чи, принаймні, мали значні західнослов’янські риси), то після утвердження нащадків Рюрика на князівських престолах провідних міст Галичини, державність тут стає власне руською, населення втягувалося в простір східного слов'янства (через буття в одних чи близьких утвореннях).
Варто відмітити, що, незважаючи на посилення руського впливу, багато суспільних, культурних процесів та явищ й далі відбувалися синхронно із західнослов'янським світом (наприклад, язичницький ренесанс та релігійний розвиток віри предків, окремий тип археологічної культури, обрядові, фольклорні, мовні особливості) [І. Русанова, Б. Тимощук, О. Леута]. Давню етнічність в політичній сфері зберігали потужні місцеві вельможні князівсько-боярські роди, могутність яких стала легендарною і які ще багато століть відстоювали та ціною життя боронили рідні землі від завойовників (переважно зі сходу, бо із заходом та півднем їх єднали кровні узи).
Зрозуміло, це не повноцінне дослідження, а радше стаття-погляд на старі дані з нового боку, під впливом нових відомостей, спроба зробити нові висновки. Щонайменше, це інформація для роздумів...
_ _ _
© Борис Явір Іскра, 2013-04-03
Заглянути хоч якось в минуле дозволяє археологія. Правда, археологічні культури зазвичай не дають представлення про етнічну приналежність їх носіїв, а радше про побут, умови життя, матеріальне втілення світоглядних установок. Тим не менше, є особливості, які тягнуться віками й дозволяють ідентифікувати те чи інше населення із літописно відомими племенами, народами. Останнім часом на допомогу історії приходить й генетика.
На написання цієї статті надихнула моя цікавість до історії Галичини та стаття про західнослов'янські скроневі кільця, з якої, власне, я й почерпнув значну частину матеріалу.
Західнослов’янські скроневі кільця як ознака етнічної приналежності
Скроневі кільця - металеві прикраси, що впліталися в жіночі зачіски. З'явилися в бронзовому віці. Найбільшого поширення набули в середні віки у слов'ян. Литі срібні скроневі кільця впліталися в жіночу зачіску в скроні або підвішувалися до головних уборів, їх носили по одній або по кілька пар відразу.
Скроневі кільця - типово слов'янська жіноча прикраса. Вони були поширені у всіх слов'ян якраз в той час, коли можна говорити про слов'ян, як про практично тоді ще один народ, тому в цьому сенсі їх цілком логічно назвати «типово слов'янською прикрасою». Але їх витоки більш стародавні, а кордони більш розмиті.
У тих землях, де слов'яни проживали поруч з іншими народами (наприклад, у Німеччині протягом певного періоду), їх прийнято вважати чимось на зразок «слов'янського маркера» в археології, одним з найбільш надійних покажчиків етнічної приналежності.
Напевно, всі, хто хоч трохи цікавився слов'янською історією, знають, що у східнослов'янських племен форми і вид скроневих кілець чітко відрізнялися. За скроневиками, наприклад, можна простежити, де саме проживало те чи інше плем'я [nap1000, С. Рябцева].
Трохи інакше із скроневими кільцями було в слов'ян західних (за наразі прийнятою класифікацією) - чітких відмінностей не знайти. Зрозуміло, і тут властиві свої типи та особливості, але, на відміну від східних слов'ян, конкретної територіальної прив'язки до певного племені вони не мали. Тому, хоча археологами і вживаються іноді терміни на зразок «ободритський» чи «поморський» тип скроневих кілець, такі терміни, зазвичай, беруться в лапки, бо, наприклад «ободритські» скроневі кільця попадаються і на територіях лютичів, «поморські» можна зустріти і в ободритів, а деякі типи взагалі були відомі всім західним слов'янам (до речі, такого розмаїття форм, як у східних слов'ян, тут теж не відомо) [nap1000].
Типові прикраси слов'янських жінок - так звані скроневі кільця з S-подібним закінченням - відомі в основному в землях західних і, частково, південних слов'ян.
S-кінцеве скроневе кільце «ободритського типу»
В слід за автором з псевдом nap1000, археолог А.С.Фролов опублікував особисто знайдені скроневі кільця ободритського типу (з s‑подібним закінченням) з території стародавньої Русі. Ці «скроневики» були поширені у всіх західних слов'ян, але особливо у ободритів. Дослідник датує їх від 7 до 11, а то й 12 століття, причому датування «давньоруських» знахідок найчастіше обмежується 9-11 століттями.
В землях східних слов'ян, які свого часу перебували під владою Київської Русі, й у яких скроневі кільця не закінчувалися кільцем, як це відомо з інших регіонів, відомі лише відносно поодинокі знахідки західнослов'янських скроневих кілець [nap1000].
поширення скроневих кілець відкритого типу
поширення S-кінцевих скроневих кілець
Мапи за: W. Hensel - Die Slawen im frühen Mittelalter, Akademie-Verlag Berlin, 1965, S. 152.
Видно, що, крім західнослов'янських земель, такі типи зустрічаються ще в придунайських землях та колишній Київській Русі. Перше не має дивувати, адже, як письмові джерела, так і археологія єдині в тому, що саме звідси в ранньому Середньовіччі слов'янські групи просувалися на захід та північ - в майбутні Німеччину та Польщу. А ось вибіркове поширення цих типів скроневих кілець в Київській Русі не може не привернути увагу. Воно не сходиться з відомими ареалами розселення східнослов'янських племен, зате відмінно накладається на так звану «варязьку» літописну історію. Ці скроневі кільця зустрічаються саме в політичних центрах «русі» - новгородські землі на північному заході, київські, придніпровські - на півдні і ростовські - на сході. Але і це ще не все. Несподівано добре ці мапи збігаються і з географією розповсюдження західнослов'янського та південно-балтійського гаплотипів R1a [nap1000].
мапа поширення західнослов'янської гілки R1a
мапа поширення південно-балтійської підгілки R1a
Пояснення збереження на східнослов'янських територіях «острівців», де зустрічаються скроневі кільця західнослов'янського типу, просто загальними походженням не дуже переконливе, оскільки в цьому випадку можна було б припускати одиничні знахідки таких кілець повсюдно на слов'янських землях, а не «острівцями». Інше пояснення показує поширення західнослов'янських гаплотипів. Там де острівці чи ареали західних слов'ян «по‑крові» - там і західнослов'янські скроневі кільця [nap1000].
Західнослов’янські скроневі кільця в галицько-карпатському регіоні
Питання розповсюдження скроневих кілець на Буковині досліджували зокрема А. Вамуш та С. Пивоваров. Згідно із статтею «Скроневі кільця в середньовічних старожитностях Буковини», в досліджуваному регіоні кільця відкритого типу були поширені у 8-10 століттях. Дослідники відзначають, що панівною культурою в краї була Лука-райковецька, а знахідки залишені тиверцями та хорватами. В 11 столітті можна говорити про появу в регіоні населення із галицьких територій (ймовірне посилення хорватського впливу), навіть південної Волині. У цей період зникають скроневі прикраси попередніх типів й поширюються дротяні сережки із заходячими кінцями (кільце №10 на малюнку) та перстеподібні кільця з S-подібним завитком (кільця № 11-13). Тривалий час такі прикраси, особливо кільця з S-подібним завитком, побутували також у населення Польщі та Чехії, де вони продовжували використовуватися і в 15-18 століттях [А. Вамуш та С. Пивоваров].
З остаточним включенням Буковини в політичну орбіту Русі, в ній почали переважати скроневики інших типів.
В 9-11 століттях на північних та східних околицях історичної Галичини поширювалася зі сходу Лука-Райковецька культура (можливо, місцевий варіант), а більшість окресленої території мала неназвану культуру, яку О. Корчинський ідентифікує із хорватами.
Тим більше, у випадку Галичини цікавим є те, що територія поширення західнослов’янських скроневих кілець тут практично невіддільна від загального ареалу так званих західних слов’ян, що накладається й на мапи поширення відповідних гаплотипів (станом на 21 століття майже 23% галичан є носіями західнослов’янського та балто-карпатських гаплотипів R1a). А культурні особливості на зламі 1 й 2 тисячоліть були настільки значними, що навіть після поширення тут руської культури (у зв’язку із завоюванням більшості Галичини київськими князями), на землях Середнього Придністров'я існував її окремий, галицький тип, який зберігав близькість із західними слов’янами. В книзі «Язичницькі святилища древніх слов’ян» знаковими є дані І. Русанової та Б. Тимощука про специфічність культури Галицької Русі (археологи досліджували переважно городища 8-13 століть). Наприклад, характер знахідок в Арконі, особливості конструкції валу та рову знаходять аналогії на інших городищах-святилищах, в основному на Збручі (на городищах Богита, Ґовди, Звенигорода) й таким чином отримують пояснення. За своїми розмірами, плануванням і знахідкам городища-святилища на Збручі можуть бути співставленими з культовими центрами на Арконі, горі Шльонжа в Сілезії і городищами-святилищами в Свентокжицьких горах в Польщі. Речі на святилищах характерні в основному для південноруських земель і навіть більш вузько - для Галицько-Волинського князівства (передусім скроневі кільця, які часто зустрічаються в Галицькій Русі) [І. Русанова, Б. Тимощук].
Малюнки за: И. П. Русанова, Б. А. Тимощук Языческие святилища древних славян. - М.: Издательство «Ладога-100», 2007. - 304 с., ил., сх., таб.
Таким чином, частинки розбитого і втраченого минулого поволі складаються докупи. Саме це питання є моментом, коли можна говорити про етнічну приналежність археологічних пам’яток й дати відповідну характеристику тим чи іншим слов'янським племенам сивої давнини.
Отже, у 8-11 століттях на території Галичини матеріальна культура місцевого населення мала яскраві західнослов'янські ознаки, поволі зазнаючи впливу східних слов’ян. Це підтверджується й історичними процесами - якщо на початках утворення феодальних князівств в ранньому Середньовіччі, державотворчим чинником в галицько-карпатському краї були хорвати та серби (ймовірно, належали до західних слов’ян за усталеним поділом, чи, принаймні, мали значні західнослов’янські риси), то після утвердження нащадків Рюрика на князівських престолах провідних міст Галичини, державність тут стає власне руською, населення втягувалося в простір східного слов'янства (через буття в одних чи близьких утвореннях).
Варто відмітити, що, незважаючи на посилення руського впливу, багато суспільних, культурних процесів та явищ й далі відбувалися синхронно із західнослов'янським світом (наприклад, язичницький ренесанс та релігійний розвиток віри предків, окремий тип археологічної культури, обрядові, фольклорні, мовні особливості) [І. Русанова, Б. Тимощук, О. Леута]. Давню етнічність в політичній сфері зберігали потужні місцеві вельможні князівсько-боярські роди, могутність яких стала легендарною і які ще багато століть відстоювали та ціною життя боронили рідні землі від завойовників (переважно зі сходу, бо із заходом та півднем їх єднали кровні узи).
Зрозуміло, це не повноцінне дослідження, а радше стаття-погляд на старі дані з нового боку, під впливом нових відомостей, спроба зробити нові висновки. Щонайменше, це інформація для роздумів...
_ _ _
© Борис Явір Іскра, 2013-04-03