Хорватське питання: Історичне тло (2) | www.zbruc.eu
передрук моєї статті із інтернет-журналу Збруч.
Хорватське питання: До проблематики слов’янських племінних союзів на території Галичини
Частини: 1 • 2 • 3 • 4 • 5 • 6
ІСТОРИЧНЕ ТЛО:
етногенез на території Галичини
Борис ЯВІР ІСКРА
передня частина
Хорватизація
На погляд А.Майорова, саме в часі Великого переселення народів в Галичину приходять хорвати. Сам етнонім має іранське походження (в тому числі суфікс -ат). Одна з найстаріших а згадка імені «Хорват» знайдена в Танаїсі, греко-іранському місті у гирлі Дону - Хороат (геленізована форма іранського імені) в історичних хроніках, записаних грецькою мовою за часів правління правителя - Савромата ІІ (175-211 роки). Ще давнішою згадкою імені «Хорват» деякі фахівці вважають стелу перського царя Дарія І, де у списку іранських племен, що складали його імперію згадано народ Харахватіш (саме цей спомин вважається найстаршою згадкою хорватського імені в історії). Харахватіш не тільки народне ім’я, а також й ім’я сатрапії, яка обіймала приблизно південну частину сьогоднішнього Афганістану, цілий Белуджістан та східну частину Ірану. Це ім’я, правда, у дещо інакшій формі, знаходиться і в зороастрійській «Авесті» у її третій книзі «Вендідад». Літописи описують жителів цієї сатрапії власне як савідів, чим вони виразно виділялися на фоні решти іранських племен. Внаслідок тривалих мовних процесів відбулася послідовна зміна хорватського імені: Харахватіш - Харават - Хархват - Хорохоад - Хорохват - Хороат - Хорват. Своє ім’я вони принесли на Дон, потім в Галичину і, в кінцевому результаті, на Балкани. Вже в III столітті іраномовні племена починають на просторах Причорномор’я розпадатися й якісь причини посприяли приходові хорватів на береги Дністра та Збруча (орієнтовно зона 4 (Чортківська)). Цілком можливо, що прийшло в окреслений регіон не ціле плем'я, а родова еліта, носії етноназви, які стали новою верхівкою для частини місцевих племен, давши свій етнонім [1], [16], [28].
Можливо, під впливом знакових подій IV-V століть і розселення слов’ян на широкій території, призвело до подальшої культурної і діалектної диференціації, венеди як племінне об’єднання розпалися і стали спільною етнічною основою для формування слов'ян-славенів (предків багатьох сучасних народів), які розселилися від Балкан до Вісли, та антів (предків значної частини східних слов'ян, які заселили територію між Дністром та Сіверським Дінцем) - наприклад, Йордан повідомляє, що в VI столітті венедів частіше називали антами і склавінами.
Найперша згадка про славенів міститься у творі Псевдо-Кесарія Назіанзького «Відповіді на запитання» (початок VI століття). Загалом вірогідні й порівняно ґрунтовні відомості про славенів подають готський історик Йордан (у книзі «Про походження і діяння готів») та Прокопій Кесарійський (у «Книгах про війни»). За Йорданом, славени становили одне з відгалужень венетів і розселилися на південь від витоку Вісли. Обидва автори розміщували славенів між Дністром на сході та, ймовірно, басейном Тиси на заході.
Цілком можливо, що венеди-склавени (так їх називали греки, вставивши звук «к» в етнонім «словени» (слов’яни) через особливості своєї мови), карпи та інші племена інтеґрувалися в регіоні Верхнього й Середнього Подністров'я та Нижньої і Середньої Вісли під впливом хорватів і перейняли їхню етноназву. Вони, ймовірно, усвідомлювали свою єдність з іншими племенами празько-корчакської, пеньківської та суково-дзєдзіцької археологічних культур, але виключно на «суперетнонімному» рівні - лише зіткнувшись із сильними сусідами, як Рим, германські племена, авари, самоозначилися саме як - «слов'яни» - «ті, що зрозуміло говорять», аналогічно до «шкиптарет» - «ті, що зрозуміло говорять» (самоназва албанців), «еускалдунак» - «ті, що зрозуміло говорять» (самоназва басків), «квади» (від давньоісландського kveða «говорити») - «ті, що (зрозуміло) говорять» (ранньогерманські племена, відомі ще як «Свевський союз»).
У південній частині ареалу пшеворської культури, там, де в етногенезі слов’ян брав участь кельтський субстрат, складається празька культура (територія, яку займали славени), а в Галичині, верхній та середній течії Дністра виник її локальний варіант. Починаючи з рубежу V-VI століть її носії заселяють басейн верхньої та середньої Ельби на заході, Волинь і Прип’ятське Полісся на сході. У найпівнічніших районах Вісло-Одерського басейну на основі венедської частини пшеворської культури формується суковсько-дзедзицька, носії якої поступово поширилися в області, пов’язаній з Балтійським морем (від нижньої Ельби до Вісли). Помітна етнографічна неоднорідність цих культур, що проявлялася в техніці будівництва, похоронній обрядовості та формах ліпної кераміки і скроневих прикрас (останнє відноситься до VIII-XII століть) [18], [22], [24], [29].
Розселення слов’ян на початку середньовіччя (5-7 століття)
Південні землі хорватів піддавалися нападам аварів, які з Паннонії іноді доходили навіть до Волині. Аварський прихід на частину хорватського масиву в середині 6 століття, а також загальні тенденції по Європі (велике переселення) змусили мігрувати значну частину хорватів в Паннонію і Далмацію. Ця перша міграція на Балкани тривала орієнтовно в 587-614 роках. Між впадінням Морави і Тиси хорвати форсували Дунай, освоїли басейн Драви у 587-593 роках, стали просочуватися у межиріччя Драви і Сави, звідки перейшли у нинішню Боснію. З Боснії вони форсували прохід до Адріатичного узбережжя через Клісу та Салону в 614 році, поклавши початок завоюванню Далмації. Друга міграція на Балкани тривала у 626-630 роках на заклик візантійського василевса Іраклія проти аварів. В ній, можливо, брали участь хорвати як з Прикарпаття, так і з сучасної Чехії. Ця міграція завершилася остаточним завоюванням Далмації [10], [11].
Зачинки до локалізації
Рання згадка про хорватів міститься у доповненні англійського короля Альфреда І Великого (879-899/901) до хорографії іспанського священика Павла Орозія (кінець IV - перша половина V століття), яке базувалося на різноманітних відомостях сучасників, зокрема добутих при дворі Арнульфа, германського короля (887-899) і римського імператора (896-899), який воював проти Великої Моравії й інших сусідніх слов’ян, де хорвати (Horoti, Horiti) фігурують як північно-східні сусіди Моравії. На заході Horoti сусідили з далеминцями, які вважаються східним відгалуженням ельбських сорбів, а на півночі - з країною Мегд (Maegdaland). Також там є згадка, що «з півночі від землі знаходяться Сарменди до самих Рифейських гір» («Орозій» короля Альфреда). Далемінці-гломачі разом з сіучлами, колодицами, мільчанами і лужинами входили до союзу сорбів (сербів). Цей союз був відомий Константинові Багрянородному як Біла Сербія. Донині збереглися залишки цього союзу - лужицькі серби.
Землі далемінців локалізуються між р. Каменицею, притокою Мульди, Лабою до Стріли, Полуницею і Крушними горами. Тобто, у праці Альфреда відбита ймовірна межа між білими хорватами та білими сербами. Сюди доходили поселення чеських хорватів з-над Верхньої Лаби та сілезьких хорватів з над Верхньої Ниси, відомі з інших джерел. Д.Босворт поміщав Мегд у Східній Прусії та Польщі, Г.Лябуда ототожнив його з Мазовією, локалізація якої не потребує уточнень.
Сарменди, ймовірно, - сармати. Цим терміном вчена Європа довший час позначала населення своєї східної частини. Під Рифейськими горами в літературі, звичайно, розуміють Уральські гори. Тому і цей фрагмент “Орозія” короля Альфреда міг означати вказівку на те, що за хорватами аж до Уралу живуть сармати, тобто незнаний народ. Але трактування цієї назви досить неоднозначне. «Скіфія лежить під самою північчю і біля підніжжя Рифейських гір, звідки дує Борей», - писав Псевдо Гіпократ. «У Скіфію і в північні землі вступив жахливий Борей... І що ж? Хіба Гіпаніс, що бере початок зі скіфських гір, будучи спочатку прісним, не псується пізніше гіркими солями?» - читаємо у «Метаморфозах» римського поета Овідія, засланого у I столітті до м. Томи на побережжі нинішньої Румунії. Тут явно під Рифейськими (Скіфськими) горами можна бачити Карпати.
Підводячи підсумки аналізу повідомлення «Орозія» короля Альфреда про хорватів, можна стверджувати, що, уточнюючи західні та північні межі хорватського масиву, ця пам’ятка прив’язує весь масив до Карпат. 3важаючи на характер свідчень Альфреда, його «хороти» виглядають потужним етнічним і, ймовірно, політичним утворенням, адже у цього автора на просторі між Дунаєм і Балтійським морем відзначені лише найбільш відомі союзи племен (як ободрити, велети, серби) й держави (Моравія). Хоча не можна сприймати буквально вказівку на те, що «хороти» обіймають простір між Моравією і Мазовією, виглядає цілком імовірним, що хорвати на той час стояли на чолі союзу племен, що охоплював чималі терени в регіоні [8], [9], [10], [12], [13].
«Літопис Руський...» згадує один раз білих хорватів і тричі хорватів:
• «...По довгих же часах сіли слов’яни по Дунаю , де є нині Угорська земля і Болгарська. Од тих слов’ян розійшлися вони по Землі і прозвалися іменами своїми,- [од того], де сіли, на котрому місці. Ті, що, прийшовши, сіли по ріці на ймення Морава, і прозвалися моравами, а другі чехами назвалися. А се - ті самі слов’яни: білі хорвати, серби і хорутани. Коли ж волохи найшли на слов’ян на дунайських, і осіли між них, і чинили їм насильство, то слов’яни ті, прийшовши, сіли на Віслі і прозвалися ляхами. А від тих ляхів [пішли одні, що] прозвалися полянами, другі ляхи [прозвалися] лютичами, інші - мазовшанами, ще інші - поморянами».
• «...І жили в мирі поляни, і древляни, і сіверяни, і радимичі, і в’ятичі, і хорвати. Дуліби тоді жили по Бугу, де нині волиняни, а уличі і тиверці сиділи по Бугу і по Дніпру; сиділи вони також поблизу Дунаю. І було багато їх, бо сиділи вони по Бугові і по Дніпру аж до моря, і є ґради їх і до сьогодні. Через те називали їх греки “Велика Скіфія”».
• «...У рік 6415 [907]. Пішов Олег на греків, Ігоря залишивши в Києві. Узяв же він багато варягів, і словен, і чуді, і кривичів, і мері, і полян, і сіверян, і древлян, і радимичів, і хорватів, і дулібів, і тиверців... »
• «...У рік 6501 [993]. Пішов Володимир на хорватів. А коли вернувся він з війни хорватської, то печеніги прийшли по тій стороні од Сули.»
З тексту цих фрагментів виходить, що згадка про білих хорватів, ймовірно, стосується земель, які в часи Нестора входили до складу Чеської держави (тобто, до осередків білих хорватів біля витоків Одри, Ниси та в басейні Білої Ельстер. Із Карпатсько-Дунайського регіону частина хорватів та сербів пішли спочатку на територію сучасної Чехії - серед чеських племен, які згадані в книзі анонімного автора X століття: «Morava, Karvati, Sorbin, Lučanin, Ljachin, Krakar, Bojmin jsou pokládáni za potomky Dodanin» є хорвати та серби (сорби).
Вони ж згадані в Празькому документі 1086 року, який описує межі тодішнього празького єпископства: «Occidentem versus…Lucsane, Daciane ... Deinde ad aquilonem…hi sunt termini: Psouane, Crouati et altera Chrouati, Zlasane, Trebouane, Pobarane etc», причому помітно, що хорвати діляться на дві окремі групи («хорвати та інші хорвати»), перші з яких - поряд з пшованами (ввійшли в склад майбутніх чехів), а другі, «інші хорвати» окремо, правда поряд із засянами, требовлянами та поборянами.
З інших же фрагментів «Літопису Руського» можна зробити висновок, що якась група хорватів (не названих білими) жила в межах інтересів пізнішої Русі, правдоподібно, десь в басейні Дністра (звідки вони взяли участь у виправі Олега чи Аскольда проти Візантії і звідки Володимир встиг повернутися до Києва, якому загрожували печеніги, можливо, союзники хорватів) [3], [8], [9], [10], [13], [15], [28].
Південніше від хорватів у сучасній Чехії жили дуліби. Цей етнонім відомий як позначення одного із великих об'єднань слов'янських племен в V-VI століттях, згадуваних у давньоруських літописах і у творах арабського історика Масуді, які їх поміщають орієнтовно у верхів'я Західного Бугу та правих приток верхньої течії Прип'яті. В Галичині ареал проживання дулібів міг утворитися внаслідок міграцій, спричинених сильною поразкою від аварів (так також з’явилися чеськi, паннонськi, карiнтiйськi дуліби). При імператорі Візантії Іраклієві (610-641) аварів розбили хорвати. Згаданий арабський історик і географ аль-Масуді (друга чверть X століття) згадує про плем'я хорватів («харватин»), називаючи його в ряду слов'янських племен, що мешкали на північ і захід від Карпат: «марава», «дулаба», «сарбин» (лужицькі сорби?), «манабан» (= мазовяни?), «валінана», але, на жаль, не наводячи більш певної локалізації [3], [11], [12], [28].
Згідно з даними Константина Багрянородного, колись могутня Моравія в його часи виявилася зовсім знесиленою і знелюдненою через постійні набіги «турків» (угрів-мадярів), її населення розбіглось навколишніми краями. Натомість хорвати становлять потужну силу в регіоні, з турками (уграми) вони підтримують дружні стосунки й мають з ними родинні зв'язки (очевидно, маються на увазі династичні шлюби). Імператор Константин писав, що в Далмацію першими прийшли хорвати, попередньо перемігши аварів, які надокучали всім сусідам. Про локалізацію перших він знав таке:«...хорвати, що нині живуть в краях Далмації, походять від нехрещених хорватів, що називалися «білими», які мешкають по той бік Туркії [угрів], поблизу Франкії [германців], і межують зі слов'янами - нехрещеними сербами... Велика Хорватія, звана «Білою» залишається нехрещеною до цього дня, як і сусідні з нею серби».
Звідси також знаємо, що в час життя Константина Багрянородного (середина X століття) серби та хорвати на північ від Карпат були нехрещеними.
Після хорватів кращої долі почали шукати серби. По смерті їхнього головного князя, який мав двох синів, один з них уклав союз із Іраклієм і отримав край поблизу Фесалонік. Правда, з часом серби звідти піднялися на північ - в сучасну Сербію. Про вихідне місце їхнього проживання Константин Багрянородний писав: «Так буде відомо, що серби походять від нехрещених сербів, званих також «білими» і живуть по той бік Туркії [угрів] в місцевості, іменованої ними Бойкі. З ними межує Франкія [германці], а також Велика Хорватія, нехрещена, звана також «Білою». Вказана Константином обставина досягання хорватами Чорного моря непогано зіставляється зі згадкою «Повісті минулих літ» про участь хорватів у поході Олега 907 року. Хоча немає певності, чи водою чи суходолом йшли ці племена у похід, адже військо Олега йшло «на конех и на кораблех», але найбільш імовірно, що хорвати верхів'їв Дністра та сусідні дуліби з верхів'їв Західного Буга вирушили у похід переважно на човнах [11], [12], [15], [28].
В уривках тексту Баварського Географа - автентичного опису слов'янських земель другої половини IX століття містяться доволі цікаві дані про регіон. Назвавши народи уздовж Ельби й Дунаю (богемців, моравів, булгарів), анонімний автор опису говорить: «а поблизу від них знаходяться...», за чим слідує перелік народів і племен більш східних країв, що йде з півночі на південь (південний схід). Зокрема, в цьому ряду згаданіBusani й Unlizi, що, на визнання значної більшості дослідників, ідентифікуються з літописними бужанами й уличами. Між цими двома назвами зазначені невідомі з літописання: Sittici, що характеризуються як область (країна), заповнена (різними) народами й укріпленими містами;Stadici, незчисленний народ, в якого 516 міст; Sebbirozi, які мають 40 міст. Оскільки бужани «сиділи по Бyry» - на Волині, а уличі до переселення в бік Подністров'я (між 920 і 940 роками.) мали перебувати на Бузі Південному й на Нижньому Дніпрі, зрозуміло, що Sittic'ів і Stadic'ів варто розміщувати якраз у Подністров'ї, можливо частково в Південній Волині та в Південному Надбужжі. Вочевидь саме ці, за визначенням Баварського Географа, численні народи (союзи племен) і становили населення тодішньої Галичини, об’єднане хорватами, про яких також згадує легенда про св. Вацлава, чеського князя, вбитого братом Болеславом у 929 році. Вона була сформована у 940-970 роках сучасниками, добре знайомими з фактичним перебігом подій, і лягла в основу Житія. Після загибелі Вацлава його мати Драгомира втекла до хорватів. Болеслав енергійно намагався дістати матір у свої руки, але не зміг цього зробити. Земля хорватів мусила знаходитися недалеко від пшован. Очевидно, звідти княгиня виїхала далі на схід, за межі впливу Болеслава. Схоже, що частина хорватської верхівки, яка нею опікувалася, була вже християнською або лояльною до християнства, в той час, коли загал населення ще довго залишався язичницьким [8], [9], [10], [12].
В IX-XI століттях на північних і східних околицях Галицько-Карпатського регіону поширювалася із сходу Лука-Райковецька культура, а більшість окресленої території мала культуру, яку О.Корчинський ідентифікує власне із хорватами. Культурні відмінності були настільки значними, що навіть після поширення тут руської культури (у зв’язку із входженням більшості Галичини в політичну орбіту Русі) на землях Середнього Придністров'я існував її окремий, галицький тип.
Археологічні дослідження останніх десятиліть територій карпатських хорватів (О. Корчинський, М. Филипчук та інші), в тому числі велетенських городищ типу Пліснеська, Стільська, Солонська та інших, які були у десятки разів більшими за сучасні їм міста Русі, виробничі комплекси з високим рівнем технології типу Рудниківського металургійного, відзначення економічного піднесення, що почалося на початку IX століття і спричинило ймовірно різке розшарування суспільства, в першу чергу за професійною ознакою, дозволяють припускати, що в ймовірній Великій Хорватії на землях Прикарпаття до кінця X століття, коли ці території ввійшли в політичну орбіту Русі, функціонувало розвинене диференційоване суспільство, здатне до створення державних організмів.
Згадані вище дані історії та археології корелюються із поширенням карпатсько-далмаційської гаплогрупи R1a, що загалом відповідає розселенню сучасних генетичних нащадків хорватів та сербів. До карпатських гаплогруп належить орієнтовно коло 9% чоловічого населення Галичини [2], [9], [10], [13], [14], [27], [28].
Тобто, вже в IX столітті у Великій Хорватії відбувається феодальна роздробленість - сформувалися племінні князівства засян / присян (у басейні Сяну з ймовірним центром у Перемишлі), требовлян і поборян у Прикарпатті та Земплинсько-Ужанське, Боржавське, Верхньо і Нижньотисянське у Закарпатті. Коли Карпати перейшли угри, то застали кілька окремих князівств, найпотужнішим з яких було Земплинсько-Ужанське.
В часи Святоплука I Моравського (871-894) в орбіту Великої Моравії ввійшли закарпатські князівства, князівства засян, поборян та західна частина князівства (князівств) требовлян, а також i вісляни (найсхідніша межа - витоки рік Буг, Стрий, Прут). Пiсля падiння Великої Моравiї поборяни і требовляни вийшли з-під моравського впливу, а засяни, схоже, потрапили під угорський, а пізніше польський впливи. Хроніст Вінцентій Кадлубек (близько 1160-1223) у фрагменті про короля Болеслава Хороброго: «Гуннів чи угрів, хорватів і мадярів, племена сильні, він перебрав під свою владу...”, можливо, відбив свідчення про боротьбу між Угорщиною та Польщею у 966-981 рр. за хорватські землі, розташовані вздовж гір на захід від Дуклянського перевалу.
Боротьба за ці землі йшла з перемінним успіхом. Очевидно, в ході цієї боротьби Угорщина оволоділа Перемишльською землею, про що може свідчити угорський цвинтар 10 століття у Перемишлі. Закарпатські князівства протягом X - початку XI століть були завойовані уграми.
Наприкінці X століття Червенські ґради (південь Волині, Перемишль, можливо навіть Звенигород і Стільсько) внаслідок кількох спустошливих походів були включені Володимиром Святославичем до політичної орбіти Русі. На східних землях требов’ян сформувалося князівство з центром у Теребовлі, яке, ймовірно, було останнім уламком Великої Хорватії й найсильнішим з князівств, які утворилися на землях карпатських хорватів й певний час ще могло зберігати відносну незалежність - у дуже коротких письмових повідомленнях, вміщених у «Повісті минулих літ», йдеться про похід київського князя Володимира Святославовича на ляхи у 981 році та наступний його похід на хорватів у 993 році, з чого випливає, що ляхи і хорвати були різними народами і проживали на різних територіях та були власниками різних ранньосередньовічних державних утворень. Якщо похід на ляхів у 981 році для війська князя Володимира увінчався успіхом («пішов Володимир на ляхів і зайняв городи їх Перемишль, Червен та інші, які є й до сьогодні під Руссю») і в його гаремі з’явилися дві «чехині», одну з яких звали Адель, то результати військового походу на хорватів літописцем були «промовчані», що є свідченням ймовірного провалу військової операції. Через те думка істориків київської школи про те, що князь Володимир подолав сепаратизм хорватів і приєднав їх до конфедерації «Київська Русь» не витримує жодної критики.
На користь правильності запропонованої версії свідчить факт, що карпатські хорвати володіли потужною мілітарною потугою (надзвичайно великими, міцно укріпленими городами, аналогів яким не було у тогочасній Європі, особливою організацією оборони, великим досвідом ведення бою у гірських умовах та великою демографічною чисельністю свого населення, яке не так просто було здолати), а також, що після кожного підкорення земель руськими князями, на них закладали осередки великокнязівської влади - фортеці в яких жили васали князя і здійснювали його політику. Звичайно про такі об’єкти мало би бути записано у літописах. Проте більш як 100 років після походу князя Володимира на хорватів, у писемних джерелах абсолютно відсутні повідомлення про якісь новоутворені об’єкти, ба більше взагалі про будь-які населені пункти в карпатському регіоні. Такий факт незаперечно свідчить про те, що карпатська земля, у цей час не входила до конфедерації з умовною назвою Київська Русь. А вже з часом (коло XII століття) з Теребовлянського князівства постало два - з центрами у Теребовлі та Галичі, на південь яких під натиском печенігів відійшли тиверці, розселившись серед хорватів [8], [9], [10], [13], [28].
Узагальнюючи дані, помітно, що починаючи з IX століття історія краю розвивалася так:
892 - Перемишль з околицями перейшов до Великої Моравії;
898 - через Галич перейшли угри; 907 - хорвати разом з русинами пішли на Царгород;
955 - частина Галичини (ймовірно, західна) перейшла під Чехію;
979 - ймовірно, та сама частина Галичини перейшла під Польщу;
981 - Червенські городи перейшли під Русь;
993 - Володимир зробив невдалий похід на хорватів;
1018 - Польща зайняла Червенські городи та поширила владу на схід (можливо, аж до Медоборів);
1031 - Ярослав дійшов до Сяну, Русь зайняла Галичину (чи значну її частину);
1069 - Польща зайняла Галичину;
1080 - Русь знову перейняла владу в Галичині;
1084 - Ростиславичі зайняли галицькі трони, проводили незалежну від Русі політику (в тому числі, перемагаючи руських князів військово);
1199 - Галичина анексована волинським князем Романом;
1215 - Галичина під правлінням угрів;
1221 - Галичина під правлінням Романовичів;
1349 - Галичина під владою Польщі;
1372 - Галичина під уграми;
1387 - Галичина під Польщею.
Тобто з IX століття землі галицько-карпатського регіону частково підпадають під протекторат Великої Моравії, польських князів, Угорщини та (потім) - Русі. Зараз дуже важко встановити, який характер мали ці васальні стосунки, але по тому, як часто змінювалася влада в регіоні і яка нетривка була влада окупантів, можна зробити висновок, як про відсутність єдиного правителя в Галичині, який би об'єднав ці землі, так і про певну потугу місцевих вельможних князівсько-боярських родів, могутність яких стала легендарною і які ще багато століть в різний спосіб відстоювали та ціною життя боронили рідні землі від завойовників. За означені століття лише за правління Ростиславичів, які пішли на згоду з місцевими родами, настало певне затишшя, відбувся новий розвиток.
Продовження
Джерела
1. J. Marshall. Етноґенеза галичан. Або одна компіляція без жодної інклінації.
2. R1a1a and Subclades Y-DNA Project - Results.
3. Předpokládaná česká kmenová území.
4. Баран В.Д. Слов'янські ранньосередньовічні культури та їх підоснови // Матеріали і дослідження з археології Прикарпаття і Волині. Львів: Ін-т українознавства, 1995.- Вип.6. - С.191-204.
5. Баран В.Д., Баран Я.В. Історичні витоки українського народу. -Київ, 2005. − 208 с.
6. Баран В.Д., Баран Я.В. Черняхівська культура.
7. Винокур І. С., Телегін Д. Я. Археологія України. Тернопіль: Навчальна книга - Богдан, 2008. - 480 с.
8. Л.Войтович. “Білі” хорвати чи “карпатські” хорвати? Продовження дискусії.
9. Л.Войтович. Карпатські хорвати в етнополітичному розвитку Центрально-Східної Європи раннього Середньовіччя.
10. Л.Войтович. Прикарпаття в другій половині І тисячоліття н. е.: найдавніші князівства // Вісник Львівського університету. Серія історична. - Вип.45. - Львів, 2010. - С.13-54
11. Константин Багрянородный. Об управлении империей.
12. Конча С. Білі хорвати і населення українського Прикарпаття у ІХ-ХІ ст.
13. О.Корчинський. Білі хорвати. Штрихи до маловідомої історії Галичини VIII-X століть.
14. О.Корчинський. Ранньосередньовічне місто на верхньому Дністрі. // Матеріали і дослідження з археології Прикарпаття і Волині. Вип. 12. 2008. С. 267-282.
15. Літопис Руський.
16. Майоров А.В. Великая Хорватия: Этногенез и ранняя история славян Прикарпатского региона/Отв.ред. А.Ю.Дворниченко. - Санкт-Петербург: Изд-во СПГУ, 2008. - 209 с.
17. Назін С.В. Середнє Подунав'я і Північне Причорномор'я у VI - VII стт. і проблема слов'янської міграції // ІІ Читання пам'яті академіка О. М. Трубачова (Алупка-Херсонес-Севастополь, 14-21 вересня 2004 р) (усне повідомлення)
18. Т.М.Рудич. Антропологический материал Черняховской культуры из раскопок И.Гереты.
19. Русанова И.П. Истоки славянского язычества. Культовые сооружения Центральной и Восточной Европы в I тыс. до н. э. - I тыс. н. э. Черновцы: Прут, 2002.
20. И.П.Русанова, Б.А.Тимощук. Языческие святилища древних славян. - М.: Издательство «Ладога-100», 2007. - 304 с.
21. В.В.Седов. Этногенез ранних славян // Вестник Российской Академии наук. - Том 73. - № 7. - С. 594-605 (2003).
22. Смішко М.Ю. Карпатські кургани першої половини I тисячоліття н. е. К., 1960.
23. Тимощук Б.О. Східні хорвати // Матеріали і дослідження з археології Прикарпаття і Волині. Львів: Ін-т українознавства, 1995.- Вип.6. - С.214-218
24. К.Тищенко. Правда про походження українців.
25. Довідник з історії України. Том 1. В.
26. Б. Явір Іскра. Кілька думок про слов'ян...
27. Б. Явір Іскра. R1a в Галичині.
28. Б.Явір Іскра. Хорватські та сербські племінні союзи на території Галичини | частина 1.