Київ-Москва. I feel you.
Сірий мокрий асфальт було підсвічено ліхтарним світлом і від того у калюжах можна було вивчати відзеркалення дерев та будинків.
Ми йшли пішки крізь дощ, повільно долаючи кілометри мегаполісу. Ми йшли і говорили про щось зовсім не схоже на наше будення.
Була осінь. Хоча календарі та годинники ще фіксували літо. Але ж я знаю, що це осінь. Я відчуваю її. Це відчуття я не з чим не сплутаю.
Прогулянки кілометрами міста - це єдине, що навіювало спокій.
І ми йшли містом. І дощ пронизував собою, вкарбовуючись кудись глибоко під шкіру. Було дуже холодно і сіро. Не помітні нікому сльози змішувалися з цією зливою і стікали по шиї під одяг.
Моє місто занурилось у сіро-осінність... Так ніби у нього просто не було сил боротись і відтягувати початок осені. Як і у мене. Твоє місто робило так само. Ми фіксували пройдені кілометри фотографіями і ділились одне з одним відрізками нашого шляху. Ми ділились світлинами наших дощів і вулиць. Ми ділились ліхтарями, калюжами та секретами.
Ми гуляли під дощем. Ми гуляли разом. Лише, я - Києвом, а ти Москвою...
Так важливо знати, що ти поряд. Так важливо знати, що ти існуєш. І ці відстані, кілометри та кордони - всього лише тимчасовість. Мені так необхідно відчувати. Відчувати цю чарівність та взаємотепло.
Я боюсь твого міста. Для мене воно надто велике і глобалістичне. Там мені страшно, ще більше ніж тут. А от у тебе з моїм - кохання. Києву не вистачає тебе. Києву потрібна твоя чарівність. А мені вона просто необхідна. Особливо зараз, коли тут настає осінь. Особливо зараз, коли в середині абсолютна порожнеча і так важко, що кожен новий подих потребує колосальних зусиль. Особливо зараз, коли я навіть не розумію різницю між днями, тижнями, подіями, людьми, кольорами. Коли все довкола дорівнює одній перманентно-безсенсовій галюцинації...
Я пливу вулицями під саундтреки цієї зливи і ловлю себе на тому, що пошепки розповідаю тобі про все. Добре, що це ніч і ніхто не побачить. Ніхто не скаже, що я божевільна, бо розмовляю чи то сама з собою, чи то з вигаданам кимось.
А раптом я насправді все вигадала? Раптом я насправді зовсім одна у цьому величезному місті?... І не має ніякого взаємообміну. Фотографіями, повідомленнями, відчуттями... Раптом я просто вигадала собі когось, щоб остаточно не втратити віру у чарівність. Щоб не поїхати глуздом від сурогатності й самотності у цьому мегаполісі?...
Але ж десь за багато кілометрів, хтось так само вигадав собі мене. Хтось, хто блукає під зливою, долаючи кілометри нічних московських вулиць. Хтось, кому самотньо і порожньо у місті, ще більшому за моє.
Москва, Київ... Яка, взагалі, різниця. Головне, що ми поряд. І не важливо скільки кілометрів нас розділяє. Важливо, що ми поряд у вигаданому нами світі. Світі, де відстані і кордони не мають значення. У світі, де живуть відчуття.
Всього два тижні. А так, ніби вічність. Лишай свою Москву. Прилітай сюди швидче. Ми з Києвом дуже цього чекаємо. Ти для нас - необхідність.
Posted via LiveJournal app for iPad.