Це просто осінь. Вона також минає.
Зі мною розмовляють дерева. Вони турботливо нависають наді мною своїми скрюченими гілками, і від цього робиться дуже спокійно.
Спокій. Це саме те, чого не вистачає у цьому місті. У його ритмах та швидкості буття.
Мене висмоктано побутовістю та залишено на одинці з пошуком сенсу. А пошук втомлює, напевне, ще більше ніж щоденні дії. Думки заполоняють собою свідомість і вона дрібниться на мільйони частинок. І кожна з цих частин метушиться всередині моєї голови, у пошуках відповідей. А питаннь так багато, що структурувати їх, чи хоча б порахувати - цілком безсенсові намагання.
Необхідність розряджати мозок - стає звичкою. І часові інтервали між цими перезавантаженнями стають все коротшими.
Все це так давить на глузд, що внутрішні механізми вимушені працювати позанормово. І від цього вони зношуються значно швидше, а ніж мали би. І щось в середині ламається. Пружинки та гвинтики по одному відпадають, що дає збій механізму в цілому.
І хотілося б поберегти себе, хотілося б не перевантажувати мозок, бо, сумним життєвим досвідом, вже відомо чим це загрожує. Але ж не можливо залишатись аморфною. Не можливо переставати шукати і досліджувати. Страшно зупинитись і зависнути в якомусь певному стані. Та і стан, у якому хотілося б зафіксувати себе, ще не настав.
А чи натане він взагалі коли небуть? Чи, може, нам ніколи не дано зупинитись? А пошук - це перманентно мінлива необхідність...
Так ніби замало кисню. Замало ресурсів за для повноціннї роботи внутрішнього механізму.
Я відчуваю, що там не все добре. Я відчуваю збої мікродеталелей крізь гострий біль у скронях.
І вже давно є попсовим виправдовування своїх станів, шляхом підпорядковування календарним чекпоінтам. Ну осінь. Той що. Ще одна. Просто чергова осінь. Нічого надзвичайного в цьому немає. І символізмів немає. Немає нічого у цій осені. Бо все у нашій голові.
А, можливо тому, що все найстрашніше вже давно сталося. Сталося колись у інших осенях. А ця просто чергова. Просто ще одна. Просто тому, що цикл.
Якось витримаємо. Бо потім ще зима. А потім весна, яка породить відчуття новонароджнення. Після того, напевне, буде нове божевільне літо. А потім знову вона. Осінь...
Ми ще трошки помудрішаємо, місто трошки видозміниться, світ стане ще трошки меншим (завдяки новим подорожам), хтось помре, хтось народиться, щось напишеться/намалюється/знімиться...
З'являться нові персонажі, нові татуювання, нові історії... А схема лишиться тою самою. І мозок працюватиме так само. І хімічно-фізичні властивості організму та його можливості - будуть залежати лише від нашифруваннь, що породжуються мозком.
Хоча, можливо, щось таки зміниться. І знайдеться відповідь. І відчується спокій. І відчується справжнє.
Можливо. Але, навряд.
Posted via LiveJournal app for iPad.