Параноїдальні хвилі жорстокості.
В межах одного мегаполісу існує сотні всесвітів, що не мають нічого спільного одне з одним. Деякі різняться між собою настільки, що, здається, їхні перетини чи переплетення абсолютно неможливі. Але це все внутрішні світи. Грунтовані на чиїхось відчуттях та вигадках. Кожен живе у тому всесвіті, який він сам для себе вигадав. І навіть ті, хто вважає життя паскудним, а себе нещасним, насправді просто задовольняються мазохізмом та саможалінням. Бо все - всередині нас. А все зовнішнє то похідне. Ми самі розфарбовуємо своє існування. Чи кольоровими олівцями, чи сіро-чорним вугіллям.
Та у всіх цих всесвітів є дещо спільне. І це павутиння мегаполісу. Бо все що відчувається та відбувається - все це в межах одного периметру. Все в межах одного великого міста.
Я намагаюсь існувати у гармонії зовнішнього і внутрішнього. Я намагаюсь оточувати себе людьми, які вміють відчувати. І всі миті, які я фіксую собою - це яскраві і щасливі моменти. Та я не можу закрити очі на те, що відбувається поряд. Я не хочу пускати зло у свій всесвіт, але ж це не значить, що навколо його не існує. І так страшно це усвідомлювати.
Довкола так багато жорстокості. І я не маю відповіді на питання "чому?". Ти можеш триматись осоронь, але не можеш робити вигляд, що цього немає.
Десь у віддалених районах мегаполісу діти вулиці нюхають клей та сплять у коробках, а в той самий час по телевізору - вечірні випуски розважальних телешоу. Десь на гламурних вечірках красиві люди хизуються одне перед одним своїми матеріальними статками, а дитбудинку "Малятко" не вистачає грошей на памперси для немовлят...
У кінотеатрі показують чергову прем'єру про світле і вічне кохання, а за рогом цього ж кінотеатру п'яний чоловік б'є свою, колись красиву, дружину, яка непритомно лежить на асфальті, заплямовуючи кров'ю ніжнорожеву сукню...
І це все різні історії одного і того ж міста. Більшість не замислюється над тим, як страшно довкола. Не замислюється доти, доки це не стосується їх особисто.
Має бути якийсь вихід, якесь рішення, завдяки якому жорстокості стане менше. Ну не може ж бути так, щоб нічого не можливо було з цим зробити. Але що? Як можна на це вплинути? Як уберегти себе від небезпеки цього світу. Як уберегти наших дітей від зла, яке може спіткати їх за рогом власного будинку?
Не можна ж обмежити їх свободу дій чи комунікацій до стану сидіння в чотирьох стінах. Не можна обмежити їх у праві знати правду. Не можна позбавляти їх інформації. То як бути? Як зробити так, щоб з твоїми найріднішими все було добре і вони були щасливими? Як уберегти їх від зла, якого, чомусь, так багато?..
Далі багато тексту із глибин найособистіснішого. Про такі речі не толерантно і не гуманно писати, але мені потрібно кудись виливати це, коли в собі вже не тримається. Виговоритись я не маю кому, а якби і мала, то наврядче захотіла би. Тому вибачте заздалегідь і перед тим, як читати, подумайте чи дійсно воно вам треба.
Якби моя донька була жива, то їй було б вже чотири. Навіть майже п'ять рочків. І вона би вже задавала мені питання, на які я не мала би права не відповісти або збрехати.
Сьогодні мені снилось, що все насправді зовсім не так. Що не було ніякої трагедії, не було всього цього жаху. А все було так, як і мало бути.
Вона була допитлива і дуже розумна, як на свої чотири. Вона була неймовірно гарною і мала його очі. Такі ж глибокі та сіро-зелені. Вона так багато сміялася і ця посмішка робила нас найшасливішими у світі.
А він так любив її, неначе вона - це весь всесвіт.
І вона питала нас про все на світі. У її снах проплавали картини Всесвіту, про які ми ніколи не дізнаємось...
Я ніколи не поверну час назад. Ніколи вже не вбережу її. Я ніколи не спокутаю того, що сталось. І міліарди добрих справ і врятованих мною душ не полегшать цього болю навіть на десять відсотків.
І вона буде снитися мені, напевне, до кінця життя. Я б могла любити її понад усе на світі. Так, як я роблю це у кожному подібному сні.
Якби це був не сон, а вона насправді дорослішала би і ставала все мудрішою з кожним роком, то як би я могла захистити її від зла, що довкола? Як пояснювала би, що життя дуже жорстоке, але разом із тим таке прекрасне? Як би я закохувала її у кожну мить цього життя, при цьому застережуючи від його зла?
Це все настільки тонкі мотиви і неймовірно складні істини. Але, з іншого боку, це все так просто. Головне навчитись відчувати.
А я б навчила її. Бо, напевне, це те, що я вмію робити найкраще. Відчувати.
Її ж я відчуваю. Кожною своєю клітиною. Через всі роки і самозмушені амнезії. Крізь минуле, яке я вирішила не пам'ятати. Я всеодно відчуваю її і люблю більше за все на світі. І я кажу їй про це у кожному сні, де я тримаю її на руках. Я відчуваю це щоразу, коли бачусь із ним і дивлюсь в його сіро-зелені очі...
Та у всіх цих всесвітів є дещо спільне. І це павутиння мегаполісу. Бо все що відчувається та відбувається - все це в межах одного периметру. Все в межах одного великого міста.
Я намагаюсь існувати у гармонії зовнішнього і внутрішнього. Я намагаюсь оточувати себе людьми, які вміють відчувати. І всі миті, які я фіксую собою - це яскраві і щасливі моменти. Та я не можу закрити очі на те, що відбувається поряд. Я не хочу пускати зло у свій всесвіт, але ж це не значить, що навколо його не існує. І так страшно це усвідомлювати.
Довкола так багато жорстокості. І я не маю відповіді на питання "чому?". Ти можеш триматись осоронь, але не можеш робити вигляд, що цього немає.
Десь у віддалених районах мегаполісу діти вулиці нюхають клей та сплять у коробках, а в той самий час по телевізору - вечірні випуски розважальних телешоу. Десь на гламурних вечірках красиві люди хизуються одне перед одним своїми матеріальними статками, а дитбудинку "Малятко" не вистачає грошей на памперси для немовлят...
У кінотеатрі показують чергову прем'єру про світле і вічне кохання, а за рогом цього ж кінотеатру п'яний чоловік б'є свою, колись красиву, дружину, яка непритомно лежить на асфальті, заплямовуючи кров'ю ніжнорожеву сукню...
І це все різні історії одного і того ж міста. Більшість не замислюється над тим, як страшно довкола. Не замислюється доти, доки це не стосується їх особисто.
Має бути якийсь вихід, якесь рішення, завдяки якому жорстокості стане менше. Ну не може ж бути так, щоб нічого не можливо було з цим зробити. Але що? Як можна на це вплинути? Як уберегти себе від небезпеки цього світу. Як уберегти наших дітей від зла, яке може спіткати їх за рогом власного будинку?
Не можна ж обмежити їх свободу дій чи комунікацій до стану сидіння в чотирьох стінах. Не можна обмежити їх у праві знати правду. Не можна позбавляти їх інформації. То як бути? Як зробити так, щоб з твоїми найріднішими все було добре і вони були щасливими? Як уберегти їх від зла, якого, чомусь, так багато?..
Далі багато тексту із глибин найособистіснішого. Про такі речі не толерантно і не гуманно писати, але мені потрібно кудись виливати це, коли в собі вже не тримається. Виговоритись я не маю кому, а якби і мала, то наврядче захотіла би. Тому вибачте заздалегідь і перед тим, як читати, подумайте чи дійсно воно вам треба.
Якби моя донька була жива, то їй було б вже чотири. Навіть майже п'ять рочків. І вона би вже задавала мені питання, на які я не мала би права не відповісти або збрехати.
Сьогодні мені снилось, що все насправді зовсім не так. Що не було ніякої трагедії, не було всього цього жаху. А все було так, як і мало бути.
Вона була допитлива і дуже розумна, як на свої чотири. Вона була неймовірно гарною і мала його очі. Такі ж глибокі та сіро-зелені. Вона так багато сміялася і ця посмішка робила нас найшасливішими у світі.
А він так любив її, неначе вона - це весь всесвіт.
І вона питала нас про все на світі. У її снах проплавали картини Всесвіту, про які ми ніколи не дізнаємось...
Я ніколи не поверну час назад. Ніколи вже не вбережу її. Я ніколи не спокутаю того, що сталось. І міліарди добрих справ і врятованих мною душ не полегшать цього болю навіть на десять відсотків.
І вона буде снитися мені, напевне, до кінця життя. Я б могла любити її понад усе на світі. Так, як я роблю це у кожному подібному сні.
Якби це був не сон, а вона насправді дорослішала би і ставала все мудрішою з кожним роком, то як би я могла захистити її від зла, що довкола? Як пояснювала би, що життя дуже жорстоке, але разом із тим таке прекрасне? Як би я закохувала її у кожну мить цього життя, при цьому застережуючи від його зла?
Це все настільки тонкі мотиви і неймовірно складні істини. Але, з іншого боку, це все так просто. Головне навчитись відчувати.
А я б навчила її. Бо, напевне, це те, що я вмію робити найкраще. Відчувати.
Її ж я відчуваю. Кожною своєю клітиною. Через всі роки і самозмушені амнезії. Крізь минуле, яке я вирішила не пам'ятати. Я всеодно відчуваю її і люблю більше за все на світі. І я кажу їй про це у кожному сні, де я тримаю її на руках. Я відчуваю це щоразу, коли бачусь із ним і дивлюсь в його сіро-зелені очі...