Весна добігає фіналу?
Ти такий справжній. А я ще досі лишаюсь світлоблакитною з середини. І я проростаю в тобі паросками власного світу. І мені так тепло у весні, в яку ми повірили. Цікаво чи дофантазуємо ми для неї безкінечність?
І мені б залишитися у цьому міжпросторі. Обрости із тобою спільним побутом, грунтованим на наших вигадках. Мені би вдихати тебе стоячи на балконі, по іншу сторону якого не спить збуджений мегаполіс.
Це, щось таке тендітне, що не пояснюється словами. А нам цього і не треба. Світло очей та, хотілося б вірити, невичерпна циркуляція взаємонатхнення - це все що потрібно.
Я хочу читати тобі в голос. Повільно по рядкам вкарбовуватись у твоє сприйняття, не порушуючи твого внутрішнього світу.
Я хочу доповнювати його, не зазіхаючи на його індивідуальність. Наповнювати його, не перенасичуючи собою. Так само як це робиш ти, можливо, навіть не помічаючи.
Я завжди дивилася на світ через призму власного сприйняття, ґрунтованого, у більшості, на власних вигадках та дофантазовуваннь. Я завжди сприймала все трошки не так, як до цього звикла відома мені більшість. Я завжди хотіла бути поза штучними стереотипами та рамками, накресленими кимось іншим. А насправді таким самим, як і кожен з нас.
Мені дуже важливо відчувати себе вільною. Світ - він же просто неймовірний! Неймовірний і простий. Все набагато легше, а ніж нам намагаються нав'язати. І так чудово бути його маленькою часточкою. Просто жити, фіксуючи кожну мить. І до нестями любити. Любити життя.
І от цієї весни я зрозуміла що я не самотня у цих відчуттях. Я відчула, що я не сама. Нас таких двоє. Вільних і від цього щасливих. Як же прекрасно це знати і відчувати. І разом з тим народжувати власний космос серед сурогатного будення. А відчуття - це і є реальність, чи не так? Як же цінно відчувати, що у цій реальності я тепер не сама.
Posted via LiveJournal app for iPhone.