Досвітньо-мегаполісне.
Розчиняючтсь у ритмах мегаполісу з домішками нічного життя... Це місто знає все про тих хто його заповнює собою. І, як не сумно, ми такі ж як вони. Ми одни з них. І, знаєш, це зовсім не сумно. Це така гра. Квест під назвою "станьчастиноюжиттявеликогоміста".
І калейдоскоп подій, людей, вечірок, історій, фарб, емоцій... Все це складові існування у мегаполісі. Тут, ти або розчавлюєшся сіробитонним буденням, або стаєш частиною різнокольорового сюрру. Я обираю друге. Ти - теж.
І безкінечність балконно-неадекватних п'янок та сумнівно- клубних тусовок робить нас повноцінними членами цієї гри. І ми могли би бути десь поза, десь у своєму власному світі. Але ж нам це подобається. Кожен з нас, насправді, дуже надихається таким існуванням.
І кожен світанок тут не має нічого спільного з тими світанками, які робили мене світлоблакитною. Океан залишився лише глибого в мені... Але це не робить світанки у місті гіршими. В жодному разі. Вони просто інакші.
Я зустрічаю ці мегаполісні світанки, тому що свідомо ігнорую таксі опісля чергових нічних феєрій. Я просто залишаю свято і йду гуляти містом. Кудись у бік дому, але не поспішаючи. Перетравлюючи у собі всі емоції отримані від чергової активно-столичної ночі. Я усамітнююсь з містом і, випадково, дорогою зустрічаю світанок.
І ранок, який ще поки не знищив всі емоції від ночі, але ще не посіяв усвідомленість нового дня.
І цей стан, коли ти знаходишся десь поміж вчорашнім і сьогоднішнім. Поміж п'яним вечором і тверезим днем. Коли я пливу по досвітнім вулицям свого міста, а навколо майже немає а ні машин а ні людей. Коли із за хмарочосів несподівано встає сонце. А у мене в руках ще недопита пляшка вина і присмак твоїх безмежноніжних поцілунків, яких ти навіть не згадаєш на ранок.
І я така подрібнена на сотні метеликів пливу вулицями міста, зустрічаючи світанок. І вся моя втома прогає відчуттям. І я просто намагаюсь продовжити цю ніч, аби вона не закінчувалась. Просто щоб зберегти ті дотики, які зрану стануть вже недоречними.
Місто жорстоке. І життя в його ритмі так само. Але я готова його сприймати, витримувати, навіть любити...
Я крокую улюбленими маршрутами паралельно з першими тролейбусами. І я - це просто сотні метеликів, які заполоняють собою досвітній мегаполіс, тим самим руйнуючи всі традиції понеділків.
Коли я ще відчую це? Таке, як у шістнадцять. Скоро буде нове життя, нові проекти, нові люди, нові міста, нові натхнення... І вітер відчуттів понесе моїх метеликів кудись далеко звідси. Але зараз я не думаю про це. Мені подобається відчувати себе знову шістнадцятиліиньою. Мені подобається блукати містом на самоті, зустрічаючи світанок. Мені подобається зберігати на собі твої п'яно-натхненні поцілунки...
І я би зберігла цю мить і не дозволила світанку настати.
Але ж ким би ми були залишаючись на місці?...
Posted via LiveJournal app for iPhone.