Хозарський міф
Этот пост можно прочитать на русском языке
П'ятий пост із серії публікацій "Націоналізація українського козацтва в XVII-XVIII ст.".
Перший див. Вступ
Другий див. Козацька Русь
Третій див. Виклик сарматизму
Четвертий див. Між Варшавою і Москвою
Знайомство з польською політичною ідеологією стало в пригоді козацькій еліті на початку XVIII ст., коли за Петра І посилився централізаторський тиск на козацьку автономію. Реакцією на тиск став перехід гетьмана Івана Мазепи на бік шведського короля Карла XII під час Північної війни. Однак їхні спільні дії закінчилися поразкою під Полтавою влітку 1709 р., контроль над козацтвом став більш жорстоким, а Мазепу звинуватили у зраді царя, у змові з поляками та в намірі запровадити церковну унію в Україні. Почалася боротьба царизму з "мазепинством" і "полонофільством" козацької верхівки.
Полонофільство козацької еліти в Гетьманщині не було чистою вигадкою. По-перше, існував польський посередник у шведсько-українських переговорах - король Станіслав Лещинський. По-друге, є свідчення, що Мазепа і Лещинський фактично повернулися до гадяцьких ідей і вкотре планували створення Речі Посполитої трьох народів. Мазепа і його прихильники, з одного боку, боялися і не довіряли Польщі, з іншого боку, багато в чому залишалися продуктом політичних практик Речі Посполитої, політичний устрій і світогляд якої був їм набагато ближчим, ніж московський авторитаризм.
На початку XVIII ст. правлячий прошарок у Гетьманщині ("значкове військове товариство"), хоча й зберігав зовнішні ознаки й атрибути козацької приналежності, дедалі більше перетворювався на соціальну групу, близьку за своїми основними рисами до шляхетської. Зосередження влади у Війську Запорозькому в руках обмеженого кола старшинських родів створювало з нащадків колишніх козацьких ватажків "нову шляхту", яка домагалася законодавчого оформлення своїх прав і привілеїв.
Одним із важливих компонентів козацько-старшинської самосвідомості та загального світогляду кінця XVII - початку XVIII ст. був своєрідний козацький сарматизм, що носив як своє сарматське "вбрання", так і шати хозарського міфу. Різні елементи цієї ідеології зустрічаємо у творах Пилипа Орлика (генерального писаря Івана Мазепи та його наступника у вигнанні), прилуцького полковника Григорія Граб'янки та військового канцеляриста Самійла Величка. Хозарський міф козацьких інтелектуалів початку XVIII ст. мав кілька характерні ознак, які, поза всякими сумнівами, споріднювали його з сарматською міфологією.
По-перше, обидва міфи були етногенетичні. Сарматський міф обґрунтовував походження від сарматів, хозарський - пов'язував походження українців із хозарами. По-друге, обидва міфи були соціально зорієнтованими в тому відношенні, що на сарматське походження могла претендувати переважно шляхта, а на походження від хозарів - головним чином козацтво, передусім представники козацької верхівки, що посилено шукали можливості набуття і збереження шляхетського статусу. Обидва міфи доводили ексклюзивне походження правлячої групи, що становила політичну націю раннього Нового часу, від неавтохтонного елемента. Хозарський міф відкидав затверджену київським духівництвом легенду про походження всіх східних слов'ян від Мосоха, що було потенційним викликом Москві, і виключав із числа обраних "спадкоємців" хозар не лише місцеве некозацьке населення, а й московське дворянство. Відсуваючи на другий план міфологію походження Русі, тісно пов'язану з її хрещенням Володимиром, хозарський міф також секуляризував генеалогію козацтва і розривав релігійні зв'язки між гетьманською автономією і Москвою.
Характерно, що польські політичні та культурні впливи в Гетьманщині протистояли імперським уніфікаційним тенденціям і сприяли виробленню козацькою елітою особливої політичної ідеології та самосвідомості. "Конституція" Пилипа Орлика, укладена прихильниками Мазепи у вигнанні в Бандерах у 1710 році, є важливим свідченням поширення ідей польської політичної думки серед козацької верхівки на початку XVIII ст. Вона являє собою текст договору між новим гетьманом, козацькою старшиною та верхівкою Війська Запорозького. Окрім особливих гарантій, що надавалися запорожцям, які традиційно перебували в опозиції до гетьманського уряду, "Конституція" також значно обмежувала прерогативи гетьмана за рахунок розширення прав генеральної старшини та полковників.
Таке обмеження гетьманських прав було викликом московській політичній культурі в тому сенсі, що права гетьмана тут обмежував не цар, а старшина, до якої тепер переходили суверенні права укладення контракту - "Конституції" - з гетьманом. Зміцнюючи свої права і закріплюючи їх письмово під час виборів нового гетьмана, старшина практично копіювала польську практику обрання польського короля шляхтою. Вона пропонувала відносини з правителем, які базувалися більшою мірою на польській політичній моделі - природна для Московської держави модель авторитаризму відкидалася.
У своїх політичних творах в еміграції Пилип Орлик хоча й не відмовлявся від визначення своєї батьківщини як Русі/Росії/Малоросії, але головний акцент робив на визначенні її як України. Термін "народ" (gens) вживався ним по відношенню до населення України, яке він позначав як малоросійське, а термін "нація" (natio) був зарезервований виключно для козацтва. Модель Орлика передбачала малоросійське етнічне походження і козацьку національну приналежність. Козацька нація Орлика фактично протистояла польській політичній нації авторів Гадяча та всеросійській політичній нації церковних і світських ідеологів малоросійства.
Поразка під Полтавою унеможливила поширення радикальних ідей про особливий козацький народ-націю на українських землях. Репресії Петра І, ліквідація гетьманського уряду, пониження статусу київської митрополії до рівня пересічної архієпископської кафедри та інші утиски з боку центральної влади змусили козацьку старшину повернутися до старих атрибутів малоросійської ідеології. Погляди Орлика на існування особливої козацької нації, хоч і базувалися на інтерпретації ідей, що побутували в Гетьманщині на початку XVIII століття, загалом сформувалися на еміграції й мали відносно обмежений вплив на формування ідентичності українців.
У Гетьманщині, тим не менш, продовжував існувати як певна альтернатива малоросійству хозарський міф, що мав серйозний вплив на політичне мислення та історичні уявлення козацької еліти. Його сліди ми знаходимо в багатьох творах "військових канцеляристів", починаючи від літописів Григорія Граб'янки та Самійла Величка і закінчуючи "Розмовою Великоросії с Малоросією" Семена Дивовича (1762). Водночас політичні умови в козацькій автономії не дозволяли місцевим авторам робити на підставі цього міфу такі далекосяжні висновки, які дозволяв собі за межами Російської імперії Пилип Орлик. Хозарський міф в автономії підкреслював відмінність малоросів від великоросів, але не став основою для формування ідеї політичної нації, докорінно відмінної від російської. У соціальному відношенні хозарський міф був необхідним історичним обґрунтуванням козацького компоненту у складі малоросійської ідентичності. Самуїл Величко відобразив це об'єднання соціального й етнічного в малоросійській свідомості у часто вживаній ним формулі "русько-козацький народ". Чимало іноземних мандрівників та авторів історичних трактатів, які писали про Україну в другій половині XVII - на початку XVIII ст. також вважали козаків окремим народом, висуваючи в такий спосіб на перший план соціальний елемент при визначенні їхньої національної ідентичності.
Продовження див. https://y-kulyk.livejournal.com/306933.html.
П'ятий пост із серії публікацій "Націоналізація українського козацтва в XVII-XVIII ст.".
Перший див. Вступ
Другий див. Козацька Русь
Третій див. Виклик сарматизму
Четвертий див. Між Варшавою і Москвою
Знайомство з польською політичною ідеологією стало в пригоді козацькій еліті на початку XVIII ст., коли за Петра І посилився централізаторський тиск на козацьку автономію. Реакцією на тиск став перехід гетьмана Івана Мазепи на бік шведського короля Карла XII під час Північної війни. Однак їхні спільні дії закінчилися поразкою під Полтавою влітку 1709 р., контроль над козацтвом став більш жорстоким, а Мазепу звинуватили у зраді царя, у змові з поляками та в намірі запровадити церковну унію в Україні. Почалася боротьба царизму з "мазепинством" і "полонофільством" козацької верхівки.
Полонофільство козацької еліти в Гетьманщині не було чистою вигадкою. По-перше, існував польський посередник у шведсько-українських переговорах - король Станіслав Лещинський. По-друге, є свідчення, що Мазепа і Лещинський фактично повернулися до гадяцьких ідей і вкотре планували створення Речі Посполитої трьох народів. Мазепа і його прихильники, з одного боку, боялися і не довіряли Польщі, з іншого боку, багато в чому залишалися продуктом політичних практик Речі Посполитої, політичний устрій і світогляд якої був їм набагато ближчим, ніж московський авторитаризм.
На початку XVIII ст. правлячий прошарок у Гетьманщині ("значкове військове товариство"), хоча й зберігав зовнішні ознаки й атрибути козацької приналежності, дедалі більше перетворювався на соціальну групу, близьку за своїми основними рисами до шляхетської. Зосередження влади у Війську Запорозькому в руках обмеженого кола старшинських родів створювало з нащадків колишніх козацьких ватажків "нову шляхту", яка домагалася законодавчого оформлення своїх прав і привілеїв.
Одним із важливих компонентів козацько-старшинської самосвідомості та загального світогляду кінця XVII - початку XVIII ст. був своєрідний козацький сарматизм, що носив як своє сарматське "вбрання", так і шати хозарського міфу. Різні елементи цієї ідеології зустрічаємо у творах Пилипа Орлика (генерального писаря Івана Мазепи та його наступника у вигнанні), прилуцького полковника Григорія Граб'янки та військового канцеляриста Самійла Величка. Хозарський міф козацьких інтелектуалів початку XVIII ст. мав кілька характерні ознак, які, поза всякими сумнівами, споріднювали його з сарматською міфологією.
По-перше, обидва міфи були етногенетичні. Сарматський міф обґрунтовував походження від сарматів, хозарський - пов'язував походження українців із хозарами. По-друге, обидва міфи були соціально зорієнтованими в тому відношенні, що на сарматське походження могла претендувати переважно шляхта, а на походження від хозарів - головним чином козацтво, передусім представники козацької верхівки, що посилено шукали можливості набуття і збереження шляхетського статусу. Обидва міфи доводили ексклюзивне походження правлячої групи, що становила політичну націю раннього Нового часу, від неавтохтонного елемента. Хозарський міф відкидав затверджену київським духівництвом легенду про походження всіх східних слов'ян від Мосоха, що було потенційним викликом Москві, і виключав із числа обраних "спадкоємців" хозар не лише місцеве некозацьке населення, а й московське дворянство. Відсуваючи на другий план міфологію походження Русі, тісно пов'язану з її хрещенням Володимиром, хозарський міф також секуляризував генеалогію козацтва і розривав релігійні зв'язки між гетьманською автономією і Москвою.
Характерно, що польські політичні та культурні впливи в Гетьманщині протистояли імперським уніфікаційним тенденціям і сприяли виробленню козацькою елітою особливої політичної ідеології та самосвідомості. "Конституція" Пилипа Орлика, укладена прихильниками Мазепи у вигнанні в Бандерах у 1710 році, є важливим свідченням поширення ідей польської політичної думки серед козацької верхівки на початку XVIII ст. Вона являє собою текст договору між новим гетьманом, козацькою старшиною та верхівкою Війська Запорозького. Окрім особливих гарантій, що надавалися запорожцям, які традиційно перебували в опозиції до гетьманського уряду, "Конституція" також значно обмежувала прерогативи гетьмана за рахунок розширення прав генеральної старшини та полковників.
Таке обмеження гетьманських прав було викликом московській політичній культурі в тому сенсі, що права гетьмана тут обмежував не цар, а старшина, до якої тепер переходили суверенні права укладення контракту - "Конституції" - з гетьманом. Зміцнюючи свої права і закріплюючи їх письмово під час виборів нового гетьмана, старшина практично копіювала польську практику обрання польського короля шляхтою. Вона пропонувала відносини з правителем, які базувалися більшою мірою на польській політичній моделі - природна для Московської держави модель авторитаризму відкидалася.
У своїх політичних творах в еміграції Пилип Орлик хоча й не відмовлявся від визначення своєї батьківщини як Русі/Росії/Малоросії, але головний акцент робив на визначенні її як України. Термін "народ" (gens) вживався ним по відношенню до населення України, яке він позначав як малоросійське, а термін "нація" (natio) був зарезервований виключно для козацтва. Модель Орлика передбачала малоросійське етнічне походження і козацьку національну приналежність. Козацька нація Орлика фактично протистояла польській політичній нації авторів Гадяча та всеросійській політичній нації церковних і світських ідеологів малоросійства.
Поразка під Полтавою унеможливила поширення радикальних ідей про особливий козацький народ-націю на українських землях. Репресії Петра І, ліквідація гетьманського уряду, пониження статусу київської митрополії до рівня пересічної архієпископської кафедри та інші утиски з боку центральної влади змусили козацьку старшину повернутися до старих атрибутів малоросійської ідеології. Погляди Орлика на існування особливої козацької нації, хоч і базувалися на інтерпретації ідей, що побутували в Гетьманщині на початку XVIII століття, загалом сформувалися на еміграції й мали відносно обмежений вплив на формування ідентичності українців.
У Гетьманщині, тим не менш, продовжував існувати як певна альтернатива малоросійству хозарський міф, що мав серйозний вплив на політичне мислення та історичні уявлення козацької еліти. Його сліди ми знаходимо в багатьох творах "військових канцеляристів", починаючи від літописів Григорія Граб'янки та Самійла Величка і закінчуючи "Розмовою Великоросії с Малоросією" Семена Дивовича (1762). Водночас політичні умови в козацькій автономії не дозволяли місцевим авторам робити на підставі цього міфу такі далекосяжні висновки, які дозволяв собі за межами Російської імперії Пилип Орлик. Хозарський міф в автономії підкреслював відмінність малоросів від великоросів, але не став основою для формування ідеї політичної нації, докорінно відмінної від російської. У соціальному відношенні хозарський міф був необхідним історичним обґрунтуванням козацького компоненту у складі малоросійської ідентичності. Самуїл Величко відобразив це об'єднання соціального й етнічного в малоросійській свідомості у часто вживаній ним формулі "русько-козацький народ". Чимало іноземних мандрівників та авторів історичних трактатів, які писали про Україну в другій половині XVII - на початку XVIII ст. також вважали козаків окремим народом, висуваючи в такий спосіб на перший план соціальний елемент при визначенні їхньої національної ідентичності.
Продовження див. https://y-kulyk.livejournal.com/306933.html.