Бішкек, частина 2. Столиця за збігом обставин
Заключна замітка про поїздку до Киргизії. Зі столиці я починав розповідь про неї (у першій частині показав Ошський базар і площу Ала-Тоо), столицею і закінчу. Зранку останнього дня групова частина нашої поїздки завершилася; так як мій літак вилітав аж ввечері, з’явилась можливість походити по місту своїм ходом. Нижче розкажу, що в ньому варто побачити, і що не варто також.
…у 1862 році в ході війни з кокандським ханом війська Російської імперії захопили і зруйнували фортецю Пішпек. На цьому місці вони встановили невеличку заставу, яка за кілька років переросла у слобідку. Цікаво, що на 1897 рік у переписі населення майбутньої киргизької столиці киргизів узагалі не значилось, а найбільше кількісно були представлені росіяни, дунгани (китайці-мусульмани) і сарти (узбеки-землероби).
На той момент Пішпек був найменшим із майбутніх великих міст Киргизії, і куди логічніше, щоб столицею став сусідній Токмак… але той потерпав від повеней, зрештою в 1924 році до Пішпеку дійшла залізниця, що й зіграло вирішальну роль. Ще через два роки місто перейменували на честь професійного революціонера Фрунзе, який тут народився.
Декомунізація у незалежній Киргизії якщо і була, то дуже символічна, але хоча б зі столицею розібралися. З тим тільки нюансом, що «Пішпек» - узбецьке слово, а киргизи з узбеками нині не надто дружать… І тут хтось згадав майже співзвучне ім’я одного з киргизьких батирів.
Більшості туристів сучасний Бішкек не надто подобається, головним чином із-за тотальної понаїхаловки, і як наслідок, хаосу та сумбуру. З 1991 р. населення міста з 625 тисяч виросло до мільйона, а якщо брати до уваги суцільну смугу сіл навколо, то цю цифру сміливо можна збільшувати в півтора-два рази. Крім того, у традиційно кочових киргизів немає особливо цікавої архітектури і на перший план виходить хіба що радянська спадщина.
Мені ж (так як я досі практично не бачив азіатських міст в принципі) навіть це було цікаво, тому Бішкек більше сподобався, ніж ні. І взагалі, хіба не може не викликати захвату місто, заднім планом для якого виступають фантастичні засніжені вершини Тянь-Шаня?..
Прогулянку почнемо з другої за вагомістю (після Ала-Тоо) площі у місті. Раніше вона звалась Радянська, а зараз, схоже, просто безіменна, у народі «біля філармонії». В перспективі скверу видніється університет, підемо до нього.
Він заснований в 1925 році, але головний корпус - явно післявоєнна сталінка.
На його прикладі найкраще видно тісне переплетіння азіатського і радянського, яке невідступно супроводжуватиме під час усієї прогулянки містом. Тут і пам’ятник одному з численних батирів:
І так по-совковому оптимістична пара на даху:
А під ногами - плитка із візерунком у вигляді юрт.
Від універу просуваюсь далі на північ, до перпендикулярного проспекту Жибек Жолу. Дослівно ця назва перекладається як «Шовковий шлях», і це не красива асоціація, а й дійсно він колись проходив саме тут. Зараз це чи не головна наскрізна дорога Бішкека із заходу на схід, яка напряму веде в один бік до Іссик-Куля, а в інший - у казахський Тараз і далі аж на Москву.
Хоча дивитися на колишньому Шовковому шляху майже нема чого.
Але я хотів побачити тут Свято-Воскресенський собор. Збудований він не коли-небудь, а в 1947 році, тобто є рідкісним прикладом радянської сакральної архітектури.
У дореволюційному Пішпеку було всього два храми, один з яких знесли, а інший перетворили на художню галерею. І в момент післявоєнного послаблення релігійних гонінь дали слабинку і дозволили збудувати хоч одну церкву, це ж столиця, як-не-як.
Як для православної, вона декорована дуже незвично по-східному:
Як і контингент; то не просто храм, а більше етнічний клуб для росіян, котрих у Киргизстані з кожним роком все менше. І якісь там козаки-охоронці, сестри милосердя… неймовірно строката компанія.
По дорозі далі в одній із бічних вуличок примітив палац піонерів, та підійти ближче полінився.
Тепер про обіцяне місце, куди у Бішкеку йти не варто. На картах воно позначене як «Кузнечная крепость», правда ж звучить заманливо? Фігушки.
Це та сама кокандська фортеця, яку захопили свого часу москалі (чому її стали називати «ковальською», я так і не зрозумів). Біда в тому, що знищили її вщент, тому все що від неї залишилось - порослий бур’яном пагорб. І все. Жодного історичного шматочка стіни чи хоч камінчика.
По-друге, фортеця пагорб знаходиться далеко від центру, у приватному секторі досить маргінального вигляду, і нормально вийти сюди можна тільки однією вуличкою.
Як підходив, до мене причепився уже зранку піддатий абориген, ненав’язливо випрошуючи тисячу сом. Як вертався назад, кількість алконавтів подвоїлась, вони побрели за мною, заговорюючи зуби на якомусь російсько-киргизькому суржику. Хоча ніби й не представляли загрози і швидко відстали, місцевість все одно не надто приємна.
Як компенсація за це все, вершину пагорба можна вважати одним з нечисленних оглядових майданчиків міста.
Центральна мечеть на тлі гір:
Чи не найчастіше видима домінанта Бішкеку, 300-метрова сейсмостійка труба ТЕЦ:
Із дореволюційних мечетей міста також не вціліла жодна. Нова грандіозна з’явилась усього кілька років тому. Красива, велична і масштабна, але втулили її на місці православного кладовища (так що осадочок має лишитися).
Звідти почав завертати убік цивілізації. Готель «Достук» у стилі радянського бруталізму:
Меморіал Перемоги на однойменній площі. Яким же ще йому бути у Киргизстані, як не у формі юрти? Також слід відзначити, що вічний вогонь у робочому стані.
Оперний театр, на перший погляд типова післявоєнка:
Але якщо придивитись, скільки яскравих східних деталей.
Дитяча бібліотека:
Театр драми імені Чингіза Айтматова, точніше, його шматочок:
Барельєф самого Айтматова також присутній, а от головний пам’ятник на площі Ала-Тоо я умудрився пропустити.
Рухаючись далі на південно-схід, виходжу на проспект Еркиндик (Свободи), по суті своїй продовгуватий парк і одне з найприємніших міст Бішкеку.
Він цікавий і в архітектурному плані, чого вартий хоча б банк 1926 року - рідкісний представник радянського модерну. Благословенні глухі околиці імперії, куди докотились лише відголоски репресій, і де архітектори могли якнайдовше творити справжню красу і врешті-решт навіть померти власною смертю.
Будинок градоначальника Терентьєва (1907):
Будинок уряду Киргизької республіки:
Іще бруталізм:
На постаменті з таким візерунком краще б виглядів який-небудь батир, а не основоположники комуністичної зарази.
У наступному будинку засідають Міністерство культури і Асамблея народів Киргизстану.
Навпроти нього проспект Еркиндик розширюється до повноцінного парку. Жінки в капелюшках саме приводили до ладу клумби.
Один з результатів їх діяльності:
Пам’ятник Курманжан-датка, киргизькій володарці кінця 19 століття.
Бювет мінеральної води (зараз явно щось інше). Також на перший погляд щось східне і дореволюційне, а насправді споруда вже радянських часів.
Десь у цьому ж парку мала бути і художня галерея (та що колишня церква і за сумісництвом найстаріша будівля Бішкека), але я її впритул не знайшов (хоча не здивуюсь, якщо її вже тупо знесли, наприклад).
А тут я сфотографував один із ариків - маленьких каналів, що проходять ледь не по всьому місту.
Далі була площа Ала-Тоо, за якою відсилаю у першу частину. Залишилось повернутися до стартової точки по проспекту Чуй. Він паралельний Шовковому шляху і за важливістю нині є приблизно рівноцінною транспортною артерією.
Рідкісний для міста конструктивізм:
Архітектура над дорогою радянська і переважно післявоєнна, тому найчастіше тут можна побачити щось таке:
По проспекту я замкнув круг, повернувшись на площу «біля філармонії». Із півдня її замикає красивий будинок мерії.
Власне філармонія та пам’ятник Манасу 1980-х років.
Таким чином головний епічний герой киргизів прикрашає обидві головні площі столиці, оце я розумію, культ особистості. Цей Манас на коні і просто більш експресивний; а той факт, що його чистять за допомогою спецтехніки, також дуже азіатський по суті, як на мене.
Декор філармонії:
У східному напрямку проспект обрамляють ще дві сталінки.
Одна з них з’явилася пізніше і для симетрії.
Та, що старіша, має куди багатші і просто дуже гарні візерунки.
Всякі арт-об’єкти на площі також присутні. Незважаючи на всі мінуси, певно, тільки один Бішкек у всій Киргизії поки можна назвати по-справжньому сучасним містом.
На цьому моя власна програма також завершилась, залишилось вдруге зайти на Ошський ринок, тепер просто за подарунками. Дорогою ще клацнув на телефон республіканський банк (діставати фотоапарат чи йти ближче було вже лінь), але раритетне «Госбанк СССР» хотілося закарбувати для пам’яті.
Затарившись сувенірами і забравши речі з хостелу, із значним запасом часу відправився в аеропорт, який досить далеко за містом. Там витратив останні соми на дорогущу чашку кави і випав із часу та простору. За вікном зіпсувалася погода і нарешті пішов обіцяний на цей день дощ, а з ним зіпсувався і настій. Вертатися з відпусток завжди важко, а з такої чомусь було особливо. Як і незвично важкою виявилася акліматизація до звичайної української дійсності. До шуму, автомобільних заторів і тисяч нахабних європеоїдних морд навколо я заново звикав ще кілька днів.
Сподіваюсь, показане й розказане мною про Киргизію мотивує когось із вас хоч раз з’їздити туди і на власні очі побачити цю фантастичну країну. В той же час сподіваюсь, що вона якнайдовше залишиться незвіданою для масового туризму з усіма пов’язаними з ним мінусами. Щоб навколо були лише ці неймовірні різнокольорові гори та юрти; ніякої електрики, інтернету та цивілізації, й жодної маркованої туристичної стежки. Щоб кожна нова дорога виникала одразу під ногами, і йти, дертись, летіти нею можна було без жодних обмежень, з надією лише на власний інстинкт самозбереження, у нерівній боротьбі з наростаючим відчуттям чистої ейфорії.
…у 1862 році в ході війни з кокандським ханом війська Російської імперії захопили і зруйнували фортецю Пішпек. На цьому місці вони встановили невеличку заставу, яка за кілька років переросла у слобідку. Цікаво, що на 1897 рік у переписі населення майбутньої киргизької столиці киргизів узагалі не значилось, а найбільше кількісно були представлені росіяни, дунгани (китайці-мусульмани) і сарти (узбеки-землероби).
На той момент Пішпек був найменшим із майбутніх великих міст Киргизії, і куди логічніше, щоб столицею став сусідній Токмак… але той потерпав від повеней, зрештою в 1924 році до Пішпеку дійшла залізниця, що й зіграло вирішальну роль. Ще через два роки місто перейменували на честь професійного революціонера Фрунзе, який тут народився.
Декомунізація у незалежній Киргизії якщо і була, то дуже символічна, але хоча б зі столицею розібралися. З тим тільки нюансом, що «Пішпек» - узбецьке слово, а киргизи з узбеками нині не надто дружать… І тут хтось згадав майже співзвучне ім’я одного з киргизьких батирів.
Більшості туристів сучасний Бішкек не надто подобається, головним чином із-за тотальної понаїхаловки, і як наслідок, хаосу та сумбуру. З 1991 р. населення міста з 625 тисяч виросло до мільйона, а якщо брати до уваги суцільну смугу сіл навколо, то цю цифру сміливо можна збільшувати в півтора-два рази. Крім того, у традиційно кочових киргизів немає особливо цікавої архітектури і на перший план виходить хіба що радянська спадщина.
Мені ж (так як я досі практично не бачив азіатських міст в принципі) навіть це було цікаво, тому Бішкек більше сподобався, ніж ні. І взагалі, хіба не може не викликати захвату місто, заднім планом для якого виступають фантастичні засніжені вершини Тянь-Шаня?..
Прогулянку почнемо з другої за вагомістю (після Ала-Тоо) площі у місті. Раніше вона звалась Радянська, а зараз, схоже, просто безіменна, у народі «біля філармонії». В перспективі скверу видніється університет, підемо до нього.
Він заснований в 1925 році, але головний корпус - явно післявоєнна сталінка.
На його прикладі найкраще видно тісне переплетіння азіатського і радянського, яке невідступно супроводжуватиме під час усієї прогулянки містом. Тут і пам’ятник одному з численних батирів:
І так по-совковому оптимістична пара на даху:
А під ногами - плитка із візерунком у вигляді юрт.
Від універу просуваюсь далі на північ, до перпендикулярного проспекту Жибек Жолу. Дослівно ця назва перекладається як «Шовковий шлях», і це не красива асоціація, а й дійсно він колись проходив саме тут. Зараз це чи не головна наскрізна дорога Бішкека із заходу на схід, яка напряму веде в один бік до Іссик-Куля, а в інший - у казахський Тараз і далі аж на Москву.
Хоча дивитися на колишньому Шовковому шляху майже нема чого.
Але я хотів побачити тут Свято-Воскресенський собор. Збудований він не коли-небудь, а в 1947 році, тобто є рідкісним прикладом радянської сакральної архітектури.
У дореволюційному Пішпеку було всього два храми, один з яких знесли, а інший перетворили на художню галерею. І в момент післявоєнного послаблення релігійних гонінь дали слабинку і дозволили збудувати хоч одну церкву, це ж столиця, як-не-як.
Як для православної, вона декорована дуже незвично по-східному:
Як і контингент; то не просто храм, а більше етнічний клуб для росіян, котрих у Киргизстані з кожним роком все менше. І якісь там козаки-охоронці, сестри милосердя… неймовірно строката компанія.
По дорозі далі в одній із бічних вуличок примітив палац піонерів, та підійти ближче полінився.
Тепер про обіцяне місце, куди у Бішкеку йти не варто. На картах воно позначене як «Кузнечная крепость», правда ж звучить заманливо? Фігушки.
Це та сама кокандська фортеця, яку захопили свого часу москалі (чому її стали називати «ковальською», я так і не зрозумів). Біда в тому, що знищили її вщент, тому все що від неї залишилось - порослий бур’яном пагорб. І все. Жодного історичного шматочка стіни чи хоч камінчика.
По-друге, фортеця пагорб знаходиться далеко від центру, у приватному секторі досить маргінального вигляду, і нормально вийти сюди можна тільки однією вуличкою.
Як підходив, до мене причепився уже зранку піддатий абориген, ненав’язливо випрошуючи тисячу сом. Як вертався назад, кількість алконавтів подвоїлась, вони побрели за мною, заговорюючи зуби на якомусь російсько-киргизькому суржику. Хоча ніби й не представляли загрози і швидко відстали, місцевість все одно не надто приємна.
Як компенсація за це все, вершину пагорба можна вважати одним з нечисленних оглядових майданчиків міста.
Центральна мечеть на тлі гір:
Чи не найчастіше видима домінанта Бішкеку, 300-метрова сейсмостійка труба ТЕЦ:
Із дореволюційних мечетей міста також не вціліла жодна. Нова грандіозна з’явилась усього кілька років тому. Красива, велична і масштабна, але втулили її на місці православного кладовища (так що осадочок має лишитися).
Звідти почав завертати убік цивілізації. Готель «Достук» у стилі радянського бруталізму:
Меморіал Перемоги на однойменній площі. Яким же ще йому бути у Киргизстані, як не у формі юрти? Також слід відзначити, що вічний вогонь у робочому стані.
Оперний театр, на перший погляд типова післявоєнка:
Але якщо придивитись, скільки яскравих східних деталей.
Дитяча бібліотека:
Театр драми імені Чингіза Айтматова, точніше, його шматочок:
Барельєф самого Айтматова також присутній, а от головний пам’ятник на площі Ала-Тоо я умудрився пропустити.
Рухаючись далі на південно-схід, виходжу на проспект Еркиндик (Свободи), по суті своїй продовгуватий парк і одне з найприємніших міст Бішкеку.
Він цікавий і в архітектурному плані, чого вартий хоча б банк 1926 року - рідкісний представник радянського модерну. Благословенні глухі околиці імперії, куди докотились лише відголоски репресій, і де архітектори могли якнайдовше творити справжню красу і врешті-решт навіть померти власною смертю.
Будинок градоначальника Терентьєва (1907):
Будинок уряду Киргизької республіки:
Іще бруталізм:
На постаменті з таким візерунком краще б виглядів який-небудь батир, а не основоположники комуністичної зарази.
У наступному будинку засідають Міністерство культури і Асамблея народів Киргизстану.
Навпроти нього проспект Еркиндик розширюється до повноцінного парку. Жінки в капелюшках саме приводили до ладу клумби.
Один з результатів їх діяльності:
Пам’ятник Курманжан-датка, киргизькій володарці кінця 19 століття.
Бювет мінеральної води (зараз явно щось інше). Також на перший погляд щось східне і дореволюційне, а насправді споруда вже радянських часів.
Десь у цьому ж парку мала бути і художня галерея (та що колишня церква і за сумісництвом найстаріша будівля Бішкека), але я її впритул не знайшов (хоча не здивуюсь, якщо її вже тупо знесли, наприклад).
А тут я сфотографував один із ариків - маленьких каналів, що проходять ледь не по всьому місту.
Далі була площа Ала-Тоо, за якою відсилаю у першу частину. Залишилось повернутися до стартової точки по проспекту Чуй. Він паралельний Шовковому шляху і за важливістю нині є приблизно рівноцінною транспортною артерією.
Рідкісний для міста конструктивізм:
Архітектура над дорогою радянська і переважно післявоєнна, тому найчастіше тут можна побачити щось таке:
По проспекту я замкнув круг, повернувшись на площу «біля філармонії». Із півдня її замикає красивий будинок мерії.
Власне філармонія та пам’ятник Манасу 1980-х років.
Таким чином головний епічний герой киргизів прикрашає обидві головні площі столиці, оце я розумію, культ особистості. Цей Манас на коні і просто більш експресивний; а той факт, що його чистять за допомогою спецтехніки, також дуже азіатський по суті, як на мене.
Декор філармонії:
У східному напрямку проспект обрамляють ще дві сталінки.
Одна з них з’явилася пізніше і для симетрії.
Та, що старіша, має куди багатші і просто дуже гарні візерунки.
Всякі арт-об’єкти на площі також присутні. Незважаючи на всі мінуси, певно, тільки один Бішкек у всій Киргизії поки можна назвати по-справжньому сучасним містом.
На цьому моя власна програма також завершилась, залишилось вдруге зайти на Ошський ринок, тепер просто за подарунками. Дорогою ще клацнув на телефон республіканський банк (діставати фотоапарат чи йти ближче було вже лінь), але раритетне «Госбанк СССР» хотілося закарбувати для пам’яті.
Затарившись сувенірами і забравши речі з хостелу, із значним запасом часу відправився в аеропорт, який досить далеко за містом. Там витратив останні соми на дорогущу чашку кави і випав із часу та простору. За вікном зіпсувалася погода і нарешті пішов обіцяний на цей день дощ, а з ним зіпсувався і настій. Вертатися з відпусток завжди важко, а з такої чомусь було особливо. Як і незвично важкою виявилася акліматизація до звичайної української дійсності. До шуму, автомобільних заторів і тисяч нахабних європеоїдних морд навколо я заново звикав ще кілька днів.
Сподіваюсь, показане й розказане мною про Киргизію мотивує когось із вас хоч раз з’їздити туди і на власні очі побачити цю фантастичну країну. В той же час сподіваюсь, що вона якнайдовше залишиться незвіданою для масового туризму з усіма пов’язаними з ним мінусами. Щоб навколо були лише ці неймовірні різнокольорові гори та юрти; ніякої електрики, інтернету та цивілізації, й жодної маркованої туристичної стежки. Щоб кожна нова дорога виникала одразу під ногами, і йти, дертись, летіти нею можна було без жодних обмежень, з надією лише на власний інстинкт самозбереження, у нерівній боротьбі з наростаючим відчуттям чистої ейфорії.