Стрийські околиці. Частина перша і поки єдина
Якщо побувати у Стрию в якості туриста, то бажано виділити час, аби подивитись і села навколо нього: там можна знайти старовинні храми, палаци чи хоча б файну прикарпатську природу. Інша справа, що до цих сіл кілометрів 5-10 і більше, а при плануванні поїздки розкладу руху приміських автобусів у мене не було.
Тому спершу зупинився на варіанті, до якого йде електричка - дешево, сердито та надійно.
Під ранок пустився шалений дощ, який в принципі ставив під сумнів можливість побачити хоч щось, але на щастя, вчасно спинився, поступившись місцем похмурому дню. І я з чистою совістю сів на дизель до Мукачево, який за півгодини доставив мене до зупинки Стинава-Нижня. Шумне місто залишилось десь позаду, а навколо - самі зелені простори і ближні відроги Карпат у ранковому тумані.
Мій шлях пролягав до скельного монастиря у селі Розгірче, яке близько до траси та залізниці, але потрапити звідси до нього можна тільки пішки. З’єднуючою ланкою між селом та цивілізацією виступає оригінальний пішохідний місток, прокладений поверх двох труб - нафтової та газової.
Довжина його 400 метрів, спочатку через ліс, потім над Стриєм (тим, що річка). На зворотньому шляху якраз на містку я втрапив у зустрічний потік немісцевих туристів, яких підігнали цілий автобус.
Помутніла після дощу річка, але видно, що вона може розливатись куди ширше.
Нарешті нормальна стежка.
Першою стає видною церква. І треба ж було так вгадати для неї місце, що при висоті не надто більшій за звичайні хати вона звідси виглядає єдиною будівлею села:
Минаємо джерельце мінеральної води, насиченої сірководнем.
Зблизька церква (1888 чи 1910 року) ну дуже типово галицька, ще й найбільш стандартного сірого кольору.
Сільрада:
Розгірче - село ще не карпатське, тому дивитися там особливо нема чого, хіба крім фауни.
Сонний-сонний день:
За селом треба подолати невеликий підйом по лісу (я упорався в капцях). Типи живності навколо стають інші, а комарі там - що ведмеді.
І ось вона, мета:
Офіційно пам’ятка зветься «Відслонення Вигородського пісковика з руїнами старовинного монастиря і печери О. Довбуша», так ось.
Тут були знайдені сліди городища віком ще до нашої ери, а печерний монастир існував орієнтовно з 13 ст. Він давно не діє, і в цій абсолютно безлюдній тиші серед лісу спершу було моторошно побачити печеру з силуетом тіла та свічками.
Ось так, ніби й близько нікого нема навкруги, але свічки зранку хтось оновив, ну а ікони живуть тут постійно. Ця печера використовувалась ченцями як житло.
Скеля ззовні просто фантастична, із усякими виступами, а надто рисунками і написами, від язичницьких часів до 21 століття.
На другий рівень ведуть сходи, настільки відполіровані й круті, що осилив туди залізти лише босим.
Верхня печера виконувала роль церкви. Тут ніхто не палить свічок, але так само є ікони і тисячі написів, серед яких, на жаль, найбільше виділяються сучасні.
Можна також піднятись на «дах» монастиря, звідти хороші краєвиди.
Розгірче знову вгадується за церквою:
Вдалині видно село Нижня Стинава по інший бік траси.
Церква у Нижній Стинаві дерев’яна, 1919 року. До неї звідси по прямій менше 4 км.
Від монастиря хутенько повернувся на трасу, де невдовзі заскочив у автобус вбік Стрия, настільки переповнений, що дизель-поїзд у порівнянні з ним здавався раєм. Тим не менш, вистрибнув із цього пекла майже де хотів, біля приміського села Дуліби, яке збирався подивитися у парі із сусіднім Грабівцем (чув, стрияни кажуть на нього «Грабівці»).
Із цього села, яке далі від траси, і почнемо. Майже все цікаве зосереджено в символічному центрі, де присутній народний дім, пам’ятники Шевченку та провідникам ОУН. На їх постаменті викарбувано маленький вірш:
Як Лопатинський з-за кордону
У рідний край, у Львів вертав
І ніс він думи про повстання,
Тоді чекістам в руки впав
Їх вів Васильків - знав дорогу
І перший в бою він упав…
Упала Зена край дороги
Медвідь гранату готував.
Тут же +1 дерев’яна церква в колекцію (Різдва Пресвятої Богородиці, 1923). У списках пам’яток не значиться.
Як вертатись із Грабівця убік великої дороги, добре проглядають околиці. Сучасна церква і багатоквартирні будинки - не Стрий, а Дуліби, які на краю великого міста самі поступово набувають міських рис.
Також видно головну пам’ятку, заради якої приїхав у ці два села:
Але спочатку заглянув на ще одне місце у Грабівці, позначене на навігаторі як німецький цвинтар. І дійсно є такий:
Поховання датовані 18-20 століттями, а «німцями» тут називали австрійців, звісно ж.
Слов’янське кладовище по дорозі в Дуліби.
Тутешні поля ніби й такі ж, як по всій Україні, але на горизонті синіють гори:
Можна і очманіти від цієї краси.
Головною пам’яткою Дулібів є велика дерев’яна церква при цвинтарі на околиці села.
Вона відносно молода (1921), спроектована Василем Турченяком - майстром-самоучкою із Делятина, і яка ж при цьому гармонійна, досконала і яскраво гуцульська:
Звично для сільських храмів, поза часом служби вона зачинена, і конкретно у даному випадку це привід засмутитись. На внутрішнє різьблення та вітражі я б глянув із задоволенням.
На цьому все, із Дулібів неспішно почалапав до Стрия: знову на електричку, але вже у протилежну сторону.
Окрім іншого, при нагоді обзавівся контактами автостанції «біля Епіцентру» і пофоткав розклади приміських автобусів. Так що на наступний раз буде змога підготуватися до огляду стрийських околиць ще краще. Звісно, якщо цей наступний раз узагалі відбудеться.
Тому спершу зупинився на варіанті, до якого йде електричка - дешево, сердито та надійно.
Під ранок пустився шалений дощ, який в принципі ставив під сумнів можливість побачити хоч щось, але на щастя, вчасно спинився, поступившись місцем похмурому дню. І я з чистою совістю сів на дизель до Мукачево, який за півгодини доставив мене до зупинки Стинава-Нижня. Шумне місто залишилось десь позаду, а навколо - самі зелені простори і ближні відроги Карпат у ранковому тумані.
Мій шлях пролягав до скельного монастиря у селі Розгірче, яке близько до траси та залізниці, але потрапити звідси до нього можна тільки пішки. З’єднуючою ланкою між селом та цивілізацією виступає оригінальний пішохідний місток, прокладений поверх двох труб - нафтової та газової.
Довжина його 400 метрів, спочатку через ліс, потім над Стриєм (тим, що річка). На зворотньому шляху якраз на містку я втрапив у зустрічний потік немісцевих туристів, яких підігнали цілий автобус.
Помутніла після дощу річка, але видно, що вона може розливатись куди ширше.
Нарешті нормальна стежка.
Першою стає видною церква. І треба ж було так вгадати для неї місце, що при висоті не надто більшій за звичайні хати вона звідси виглядає єдиною будівлею села:
Минаємо джерельце мінеральної води, насиченої сірководнем.
Зблизька церква (1888 чи 1910 року) ну дуже типово галицька, ще й найбільш стандартного сірого кольору.
Сільрада:
Розгірче - село ще не карпатське, тому дивитися там особливо нема чого, хіба крім фауни.
Сонний-сонний день:
За селом треба подолати невеликий підйом по лісу (я упорався в капцях). Типи живності навколо стають інші, а комарі там - що ведмеді.
І ось вона, мета:
Офіційно пам’ятка зветься «Відслонення Вигородського пісковика з руїнами старовинного монастиря і печери О. Довбуша», так ось.
Тут були знайдені сліди городища віком ще до нашої ери, а печерний монастир існував орієнтовно з 13 ст. Він давно не діє, і в цій абсолютно безлюдній тиші серед лісу спершу було моторошно побачити печеру з силуетом тіла та свічками.
Ось так, ніби й близько нікого нема навкруги, але свічки зранку хтось оновив, ну а ікони живуть тут постійно. Ця печера використовувалась ченцями як житло.
Скеля ззовні просто фантастична, із усякими виступами, а надто рисунками і написами, від язичницьких часів до 21 століття.
На другий рівень ведуть сходи, настільки відполіровані й круті, що осилив туди залізти лише босим.
Верхня печера виконувала роль церкви. Тут ніхто не палить свічок, але так само є ікони і тисячі написів, серед яких, на жаль, найбільше виділяються сучасні.
Можна також піднятись на «дах» монастиря, звідти хороші краєвиди.
Розгірче знову вгадується за церквою:
Вдалині видно село Нижня Стинава по інший бік траси.
Церква у Нижній Стинаві дерев’яна, 1919 року. До неї звідси по прямій менше 4 км.
Від монастиря хутенько повернувся на трасу, де невдовзі заскочив у автобус вбік Стрия, настільки переповнений, що дизель-поїзд у порівнянні з ним здавався раєм. Тим не менш, вистрибнув із цього пекла майже де хотів, біля приміського села Дуліби, яке збирався подивитися у парі із сусіднім Грабівцем (чув, стрияни кажуть на нього «Грабівці»).
Із цього села, яке далі від траси, і почнемо. Майже все цікаве зосереджено в символічному центрі, де присутній народний дім, пам’ятники Шевченку та провідникам ОУН. На їх постаменті викарбувано маленький вірш:
Як Лопатинський з-за кордону
У рідний край, у Львів вертав
І ніс він думи про повстання,
Тоді чекістам в руки впав
Їх вів Васильків - знав дорогу
І перший в бою він упав…
Упала Зена край дороги
Медвідь гранату готував.
Тут же +1 дерев’яна церква в колекцію (Різдва Пресвятої Богородиці, 1923). У списках пам’яток не значиться.
Як вертатись із Грабівця убік великої дороги, добре проглядають околиці. Сучасна церква і багатоквартирні будинки - не Стрий, а Дуліби, які на краю великого міста самі поступово набувають міських рис.
Також видно головну пам’ятку, заради якої приїхав у ці два села:
Але спочатку заглянув на ще одне місце у Грабівці, позначене на навігаторі як німецький цвинтар. І дійсно є такий:
Поховання датовані 18-20 століттями, а «німцями» тут називали австрійців, звісно ж.
Слов’янське кладовище по дорозі в Дуліби.
Тутешні поля ніби й такі ж, як по всій Україні, але на горизонті синіють гори:
Можна і очманіти від цієї краси.
Головною пам’яткою Дулібів є велика дерев’яна церква при цвинтарі на околиці села.
Вона відносно молода (1921), спроектована Василем Турченяком - майстром-самоучкою із Делятина, і яка ж при цьому гармонійна, досконала і яскраво гуцульська:
Звично для сільських храмів, поза часом служби вона зачинена, і конкретно у даному випадку це привід засмутитись. На внутрішнє різьблення та вітражі я б глянув із задоволенням.
На цьому все, із Дулібів неспішно почалапав до Стрия: знову на електричку, але вже у протилежну сторону.
Окрім іншого, при нагоді обзавівся контактами автостанції «біля Епіцентру» і пофоткав розклади приміських автобусів. Так що на наступний раз буде змога підготуватися до огляду стрийських околиць ще краще. Звісно, якщо цей наступний раз узагалі відбудеться.