Гомель відомий
Після прогулянки міськими околицями настав час оглянути центр. Отже, Гомель, місто велике і зовсім близьке до нашого Чернігова. Не туристичне, що добре відчувається на контрасті з Гродно чи Мінськом: ціни менші, дороги гірші, люди грубіші. Можна почути, що тут нема чого толком і дивитись, хоча я на це «нема чого дивитись» вибігав усі 12 годин між поїздами з короткими перервами на перекуси.
Ну а звідки ж краще всього оглянути якнайбільшу частину, як не з висоти?
Для цього у міському парку є 42-метрова оглядова вежа, перероблена з труби колишнього цукрового заводу. Гвинтові сходи нагору здаються нескінченними, але воно того варте.
Автомобільний і залізничний мости через Сож.
Старообрядницька церква, до якої було не підійти (звідусіль зачинено), тому можна глянути хіба так.
Набережна над річкою.
І величезний лісопарк на протилежному березі.
Всього за 400 метрів на північ від вежі - палац Румянцевих-Паскевичів, найвідоміша пам’ятка міста. До нього ми і прямуємо.
Історія палацу почалась у 1777 році, коли цю землю віддали генерал-фельдмаршалу Петру Румянцеву-Задунайському. З 1796 року він дістався у спадок його старшому сину Миколі, який перебудував палац і обладнав садибу на свій смак. Очевидно, якраз тоді помістя досягло свого найбільшого розквіту, бо пам’ятник саме Миколі Петровичу стоїть перед головним фасадом.
Затим маєток став власністю Сергія Петровича, молодшого брата Миколи, який провтикав фамільне добро - у 1834 року продав його державі, щоб розквитатись із карточними боргами. Майже одразу його викупив іще один генерал-фельдмаршал - Іван Паскевич, який теж розпочав новий виток перебудови, а його нащадки - іще один… І так аж до початку 20 ст.
Остання капітальна реконструкція палацу проводилась по закінченні Другої Світової, у яку він був нещадно поруйнований.
Зараз усередині діє музей, у який варто було б заглянути хоча б заради інтер’єрів.
Але і експозиція, яку я за браком часу проглянув ледь не на бігу, також багата. Навіть дещо неочікувано, як для не розкрученого в туристичному плані Гомеля.
Макет міста зразка 19 ст. З ходу угадується палац (у лівому верхньому куті) і собор у парку. Нижче, майже в центрі кадру - університетський корпус, іще одна вціліла пам’ятка.
Ну а тепер прогуляємось парком, який і сам по собі ого-го. То не тільки зелена зона, а й цілий комплекс збережених будівель колишнього обійстя.
Зимовий сад, у який я не пішов тільки тому, що у касирки не знайшлось здачі.
Кругом стежки, альтанки та штучні водойми з лебедями. Цією територією можна блукати і кілька годин.
Музей народної творчості, а так, напевно, була господарська будівля.
Каплиця при усипальниці Паскевичів просто шикарна, як на мене.
Сама усипальниця виконана в одному із нею стилі:
Кафедральний собор, закладений у 1809 році за Миколи Румянцева.
На набережній звертає на себе увагу скульптура, присвячена абстрактному першому поселенцю, при чому в човні у нього не мейнстрімні котик чи песик, а ціла рись.
Пішохідним містком можна перейти Сож. Правда, звідти гарних кадрів не вийшло, бо сонце стояло якраз навпроти.
Той самий корпус мед універу, видний на макеті.
Гребці на річці.
Із парку вертаємось у місто, яке взагалі-то було сильно зруйноване під час Другої Світової. Але центральні вулиці вдало відбудовані у стилі ампіру, який гармонійно поєднується з поодинокими вцілілими довоєнними будинками.
І хіба не класно гуляти цим містом?
Ну а є і справжні історичні перлини.
Іноді «сталінки» можна відрізнити лише за вторинними ознаками, як от декор у виді зірок.
Іще декілька цікавих будівель із різних куточків середмістя. Назви вулиць, на жаль, не згадаю, бо багато бродив навмання і поспішав.
Будинок лікаря Александрова (нині дім громадських обрядів). Робота архітектора Станіслава Шабуневського, про якого я згадував у першій частині.
Обласний драматичний театр біля парку.
На північ від парку заслуговує уваги вулиця Пушкіна, яка має свої ізюминки, наприклад, музей історії міста.
У провулку за музеєм - два ідентичні зразки зовсім іншого типу зодчества, дерев’яні багатоквартирні будиночки.
Корпус Університету транспорту (колишня чоловіча гімназія 1898 року, арх. Шаблуневський).
Міжвоєнний функціоналізм:
Наостанок, міські скульптури. Персонажі казки «Буратіно» під ляльковим театром.
Огляд яких мені попсувала місцева яжемать, якій здалося, що я фотографую її дитину.
Клоун Карандаш, відповідно, під цирком.
Другий за два дні побачений мною пам’ятник двірничці, і цілком заслужений - у білоруських містах таки чисто. Будинок на фоні, до речі, теж є пам’яткою (бачите табличку?) і роботою того ж Шаблуневського, але про це я дізнався запізно.
І подорожній на вокзалі. Пора додому!
P.S. Цією заміткою я завершую переказ своєї подорожі Білоруссю, яка тривала 6 з половиною днів і вмістила якраз рівно 6 міст і одне смт. І от що хотілось би сказати на завершення.
За цей тиждень я не побачив у Білорусі якогось казкового благополуччя, про яке іноді можна у нас почути. Ціни там відверто кусючі, пенсіонери так само працюють, щоб мати лишню копійчину на життя, а лікуватись краще таки у приватних клініках, а то і їхати із провінції у Мінськ, ніж користуватись безкоштовною медициною. Фактично, основна відмінність їх від нас - те що немає війни.
Але головне насправді зовсім інше. Це те, як білоруси люблять свою землю і свої пам’ятки. Так, там чисто і вилизано усе до блиску, але ніякі фінансові вливання і легіони двірників не допомогли б, якби люди байдуже ставились до краси навколо. А це ставлення, як не крути, уже ніяк не залежить ні від державного устрою, ні матеріального достатку; воно залежить тільки від кожної людини окремо. Вони це усвідомили. І дай нам Боже теж хоч колись осягнути цю просту мудрість.
Ну а звідки ж краще всього оглянути якнайбільшу частину, як не з висоти?
Для цього у міському парку є 42-метрова оглядова вежа, перероблена з труби колишнього цукрового заводу. Гвинтові сходи нагору здаються нескінченними, але воно того варте.
Автомобільний і залізничний мости через Сож.
Старообрядницька церква, до якої було не підійти (звідусіль зачинено), тому можна глянути хіба так.
Набережна над річкою.
І величезний лісопарк на протилежному березі.
Всього за 400 метрів на північ від вежі - палац Румянцевих-Паскевичів, найвідоміша пам’ятка міста. До нього ми і прямуємо.
Історія палацу почалась у 1777 році, коли цю землю віддали генерал-фельдмаршалу Петру Румянцеву-Задунайському. З 1796 року він дістався у спадок його старшому сину Миколі, який перебудував палац і обладнав садибу на свій смак. Очевидно, якраз тоді помістя досягло свого найбільшого розквіту, бо пам’ятник саме Миколі Петровичу стоїть перед головним фасадом.
Затим маєток став власністю Сергія Петровича, молодшого брата Миколи, який провтикав фамільне добро - у 1834 року продав його державі, щоб розквитатись із карточними боргами. Майже одразу його викупив іще один генерал-фельдмаршал - Іван Паскевич, який теж розпочав новий виток перебудови, а його нащадки - іще один… І так аж до початку 20 ст.
Остання капітальна реконструкція палацу проводилась по закінченні Другої Світової, у яку він був нещадно поруйнований.
Зараз усередині діє музей, у який варто було б заглянути хоча б заради інтер’єрів.
Але і експозиція, яку я за браком часу проглянув ледь не на бігу, також багата. Навіть дещо неочікувано, як для не розкрученого в туристичному плані Гомеля.
Макет міста зразка 19 ст. З ходу угадується палац (у лівому верхньому куті) і собор у парку. Нижче, майже в центрі кадру - університетський корпус, іще одна вціліла пам’ятка.
Ну а тепер прогуляємось парком, який і сам по собі ого-го. То не тільки зелена зона, а й цілий комплекс збережених будівель колишнього обійстя.
Зимовий сад, у який я не пішов тільки тому, що у касирки не знайшлось здачі.
Кругом стежки, альтанки та штучні водойми з лебедями. Цією територією можна блукати і кілька годин.
Музей народної творчості, а так, напевно, була господарська будівля.
Каплиця при усипальниці Паскевичів просто шикарна, як на мене.
Сама усипальниця виконана в одному із нею стилі:
Кафедральний собор, закладений у 1809 році за Миколи Румянцева.
На набережній звертає на себе увагу скульптура, присвячена абстрактному першому поселенцю, при чому в човні у нього не мейнстрімні котик чи песик, а ціла рись.
Пішохідним містком можна перейти Сож. Правда, звідти гарних кадрів не вийшло, бо сонце стояло якраз навпроти.
Той самий корпус мед універу, видний на макеті.
Гребці на річці.
Із парку вертаємось у місто, яке взагалі-то було сильно зруйноване під час Другої Світової. Але центральні вулиці вдало відбудовані у стилі ампіру, який гармонійно поєднується з поодинокими вцілілими довоєнними будинками.
І хіба не класно гуляти цим містом?
Ну а є і справжні історичні перлини.
Іноді «сталінки» можна відрізнити лише за вторинними ознаками, як от декор у виді зірок.
Іще декілька цікавих будівель із різних куточків середмістя. Назви вулиць, на жаль, не згадаю, бо багато бродив навмання і поспішав.
Будинок лікаря Александрова (нині дім громадських обрядів). Робота архітектора Станіслава Шабуневського, про якого я згадував у першій частині.
Обласний драматичний театр біля парку.
На північ від парку заслуговує уваги вулиця Пушкіна, яка має свої ізюминки, наприклад, музей історії міста.
У провулку за музеєм - два ідентичні зразки зовсім іншого типу зодчества, дерев’яні багатоквартирні будиночки.
Корпус Університету транспорту (колишня чоловіча гімназія 1898 року, арх. Шаблуневський).
Міжвоєнний функціоналізм:
Наостанок, міські скульптури. Персонажі казки «Буратіно» під ляльковим театром.
Огляд яких мені попсувала місцева яжемать, якій здалося, що я фотографую її дитину.
Клоун Карандаш, відповідно, під цирком.
Другий за два дні побачений мною пам’ятник двірничці, і цілком заслужений - у білоруських містах таки чисто. Будинок на фоні, до речі, теж є пам’яткою (бачите табличку?) і роботою того ж Шаблуневського, але про це я дізнався запізно.
І подорожній на вокзалі. Пора додому!
P.S. Цією заміткою я завершую переказ своєї подорожі Білоруссю, яка тривала 6 з половиною днів і вмістила якраз рівно 6 міст і одне смт. І от що хотілось би сказати на завершення.
За цей тиждень я не побачив у Білорусі якогось казкового благополуччя, про яке іноді можна у нас почути. Ціни там відверто кусючі, пенсіонери так само працюють, щоб мати лишню копійчину на життя, а лікуватись краще таки у приватних клініках, а то і їхати із провінції у Мінськ, ніж користуватись безкоштовною медициною. Фактично, основна відмінність їх від нас - те що немає війни.
Але головне насправді зовсім інше. Це те, як білоруси люблять свою землю і свої пам’ятки. Так, там чисто і вилизано усе до блиску, але ніякі фінансові вливання і легіони двірників не допомогли б, якби люди байдуже ставились до краси навколо. А це ставлення, як не крути, уже ніяк не залежить ні від державного устрою, ні матеріального достатку; воно залежить тільки від кожної людини окремо. Вони це усвідомили. І дай нам Боже теж хоч колись осягнути цю просту мудрість.