Льодовик, котрий нас дочекався
Заключна замітка про Норвегію, а саме про вилазку до ще одного льодовика. Тільки тепер все обійшлося без неприємних сюрпризів.
Як і попереднього разу, мова лише про один із язичків величезного льодовика Сондре, що у національному парку Фолгефонна; тільки підібралися до нього з протилежної, східної сторони. Власне, у програмі його не було, а наш автобус мав вистояти вдень потрібні години «відпочинку» перед нічним переїздом у Швецію. Якби не ініціатива одного з організаторів (вкупі з бажанням кількох особливо непосидющих кудись видертись, замість потупити у кемпінгу)… Вінницькі «Бідняжки», вони такі.
Тому добиралися суспільним транспортом. За вікном краса, як завжди.
Опорною точкою під’їзду до цього льодовика є місто Одда. Історично металургійний центр, а зараз одне з найдорожчих туристичних місць (принаймні, в плані ночівлі). Фішка в тому, що саме звідси найзручніше стартувати зранку до трекінгу на суперпопсову Троллтунгу.
При обмеженому часі Одду бачив лише з вікна автобуса.
Дерев’яна церква (1870):
Місцева хіпстерська корівка.
Крайньою точкою, куди можна доїхати на колесах, є ферма Buer. Звідти до цілі ще треба протопати 2,7 км в один бік.
Сам льодовик називається Buerbreen (Буербреен, Буарбріін і ще 100500 варіантів транслітерації скандинавських назв).
Хороша погода дозволила добре його роздивитись прямо із ферми.
І здавалось би, коли все так чудово видно, особливо через суперзум, чого б тим неспокійним туристам пертись нагору:) Але ніфіга.
Набір висоти спочатку незначний, проте під кінець нахил відчутно зростає. Маркована стежка тягнеться переважно уздовж річки, котра витікає з льодовика. Де пройти тяжко, турботливо встановлені містки та драбини, а на особливо крутих схилах закріплені канати, щоб допомогти собі руками. І вкотре це приємно дивує - цивілізація…
Якась годинка активного підйому з язиком на плечі, і ми на місці:
Візерунки одвічно скам’янілої води заворожують, особливо крупним планом.
Як і Бондхусбреен, цей язик теж помітно й швидко тане.
Крім основного русла, кілька потічків спадають з навколишніх гір, від невидимих для нас частин льодовика.
Ущелина, звідки ми піднялися:
На фото здається, що й до самого льоду дійти близько й швидко, та це не так. Небезпечно навіть пробувати перебрести шалену річку, а за нею ще й опинишся в зоні можливого обвалу крижаних уламків. Тому «помацати» кригу можна тільки поглядом.
У норвежців у цьому плані все вкрай ліберально. На оглядовому майданчику стоїть стенд з інформацією типу «Снег башка попадёт - совсем мёртвый будешь». А далі ніяких перепон, якщо комусь свідомо захочеться піти убитись, то будь ласка.
По мірі спуску назад відкривається вид на фіорд.
Та ферму - стартову точку. Часу було мало, тому по дорозі майже не знімав: потрібний нам рейсовий автобус ходить нечасто і чекати не став би. Заодно узнав, що горами можна не тільки ходити, а й бігти як підстрелена коняка.
Ще кілька фоток із вікна автобуса на зворотному шляху. Фіорд:
«Наш» льодовик над ним:
Та водоспади.
Далі був душ, смажена рибка, прощання з кемпінгом і Норвегією взагалі. Про цю країну можна говорити багато, але скажу одним реченням: досі не вірю, що мої очі бачили цю красу.
Як і попереднього разу, мова лише про один із язичків величезного льодовика Сондре, що у національному парку Фолгефонна; тільки підібралися до нього з протилежної, східної сторони. Власне, у програмі його не було, а наш автобус мав вистояти вдень потрібні години «відпочинку» перед нічним переїздом у Швецію. Якби не ініціатива одного з організаторів (вкупі з бажанням кількох особливо непосидющих кудись видертись, замість потупити у кемпінгу)… Вінницькі «Бідняжки», вони такі.
Тому добиралися суспільним транспортом. За вікном краса, як завжди.
Опорною точкою під’їзду до цього льодовика є місто Одда. Історично металургійний центр, а зараз одне з найдорожчих туристичних місць (принаймні, в плані ночівлі). Фішка в тому, що саме звідси найзручніше стартувати зранку до трекінгу на суперпопсову Троллтунгу.
При обмеженому часі Одду бачив лише з вікна автобуса.
Дерев’яна церква (1870):
Місцева хіпстерська корівка.
Крайньою точкою, куди можна доїхати на колесах, є ферма Buer. Звідти до цілі ще треба протопати 2,7 км в один бік.
Сам льодовик називається Buerbreen (Буербреен, Буарбріін і ще 100500 варіантів транслітерації скандинавських назв).
Хороша погода дозволила добре його роздивитись прямо із ферми.
І здавалось би, коли все так чудово видно, особливо через суперзум, чого б тим неспокійним туристам пертись нагору:) Але ніфіга.
Набір висоти спочатку незначний, проте під кінець нахил відчутно зростає. Маркована стежка тягнеться переважно уздовж річки, котра витікає з льодовика. Де пройти тяжко, турботливо встановлені містки та драбини, а на особливо крутих схилах закріплені канати, щоб допомогти собі руками. І вкотре це приємно дивує - цивілізація…
Якась годинка активного підйому з язиком на плечі, і ми на місці:
Візерунки одвічно скам’янілої води заворожують, особливо крупним планом.
Як і Бондхусбреен, цей язик теж помітно й швидко тане.
Крім основного русла, кілька потічків спадають з навколишніх гір, від невидимих для нас частин льодовика.
Ущелина, звідки ми піднялися:
На фото здається, що й до самого льоду дійти близько й швидко, та це не так. Небезпечно навіть пробувати перебрести шалену річку, а за нею ще й опинишся в зоні можливого обвалу крижаних уламків. Тому «помацати» кригу можна тільки поглядом.
У норвежців у цьому плані все вкрай ліберально. На оглядовому майданчику стоїть стенд з інформацією типу «Снег башка попадёт - совсем мёртвый будешь». А далі ніяких перепон, якщо комусь свідомо захочеться піти убитись, то будь ласка.
По мірі спуску назад відкривається вид на фіорд.
Та ферму - стартову точку. Часу було мало, тому по дорозі майже не знімав: потрібний нам рейсовий автобус ходить нечасто і чекати не став би. Заодно узнав, що горами можна не тільки ходити, а й бігти як підстрелена коняка.
Ще кілька фоток із вікна автобуса на зворотному шляху. Фіорд:
«Наш» льодовик над ним:
Та водоспади.
Далі був душ, смажена рибка, прощання з кемпінгом і Норвегією взагалі. Про цю країну можна говорити багато, але скажу одним реченням: досі не вірю, що мої очі бачили цю красу.