Льодовик, котрий нас не дочекався
Після головних міст Норвегії нарешті настав час показати її неймовірну природу, і почнемо з льодовика Бондхусбреен.
Якщо йдеться про Норвегію, чи не до кожної кінцевої символічної точки тут треба пройти піший трек тої чи іншої складності, причому краєвиди навколо під час самого проходження захоплюють не менше, ніж основна мета.
Конкретно цей трекінг за норвезькими мірками взагалі легенький, ну а для немісцевих уже 50/50, особливо з урахуванням сюрпризу в кінці.
Стартуємо від села Бондхус, де закінчується автомобільна дорога. Далі стежка йде понад річкою, що витікає з льодовика. Над головою традиційно клубляться хмари, так низько, що здається, можна помацати руками. І знову дуже пощастило, що не було дощу.
Там, де на шляху виникають природні перепони, їх уже акуратно й цивілізовано вирішили. Тут залишається тільки дивуватись цім місточкам, канатам і тому подібним допоміжним штукам, які норвежці організували за стільки горизонтальних кілометрів і сотень вертикальних метрів від найближчої цивілізації.
Перший відрізок два з чимось кілометри майже без набору висоти і не надто цікавий.
Аж поки ми не потрапляємо до озера Бондхусватнет.
То заповнена чаша на шляху річки від льодовика до фіорду, і настільки ж вона фантастично гарна:
Не знаю, чи плаває хтось на цьому човнику, але в якості першого плану до місцевих пейзажів він відпрацьовує регулярно.
Голова обертом, і то тільки одне з чи не сотень озерець лише одного національного парку.
Стає цікавішою і сама стежка.
Десь такими я й уявляв собі норвезькі пейзажі, як цей ліс навколо. Знаходячись тут, дійсно легко повірити, що за цим камінням можуть ховатися тролі й інші міфічні чудовиська.
Джерельця і водоспади, яких тут десятки:
Усі зрештою впадають у Бондхусватнет.
Одна ділянка берегу на диво полога.
По дорозі можна підкріпитись чорницею.
За фауну відповідають вівці, що значно оживляють фон своїм безглуздим беканням і стукотінням дзвоників на шиї. Тобто вони явно чиїсь, тільки визначити логіку їх належності й пересування - вище нашого розуміння.
Перш ніж дістатись льодовика, нас чекає один ривок через ліс, уже з явним набором висоти і по слизьким сирим стежкам.
Тут треба зробити відступ, щоб пояснити особливості термінології. Насправді льодовик величезний (конкретно цей називається Сондре і має 167 кв. кілометрів площі, це десь як Одеса). Сондре з іще двома льодовиками утворює національний парк Фолгефонна, а взагалі є третім за площею у континентальній Норвегії.
Але прийти поглянути на більшість цього отак пішечки неможливо, тому ми підійшли тільки до одного з язичків льодовика, Бондхусбреен, що відгалужується від основної маси на 4 км із перепадом висоти 1100 метрів.
Так от, прийшли ми, а його немає.
На місці, де якісь півроку тому було видно льодовий «язик», тепер гола скеля, і тільки потічок води підказує, що там десь воно є. Але ж ми туди привалили натовпом під сорок чоловік, таким гуртом і батька легше бити. Один з організаторів підняв квадрокоптер, і таки да, за отим поворотом льодовик досі видно.
Пом’явшись на місці, частина людей все ж почала підйом. Скелі на вид ніби цілком придатні для проходження, вони так оптимістично виглядають і наживо, і на фото. Їх поверхня дійсно шорстка і ногам нескладно триматись, але ж кут підйому… Словом, це відчуття, коли власна маса в купі з рюкзаком зараз переважить і ти покотишся вниз, непередаване.
Не пам’ятаю, скільки нас стартувало, але нагору дісталось восьмеро (ні, інші не убились, просто повернули назад:)). Та що там тих двохсот вертикальних метрів, думається зараз, сидячи на м’якому диванчику.
І за поворотом ми дійсно побачили льодовик:
Не помітили його одразу? Ага, оте сіреньке на вершині ущелини і була наша мета, заради якої зробили такий ривок.
Але ж не тільки. Чого варто лише глянути назад і вниз, звідки прийшли:
Далі озера видно фіорд, у який зрештою впадає річка. Він перпендикулярний її долині, тому звідси виглядає ніби ще одне озеро.
Спускатись тією ж дорогою виглядало нереально складно, тому почали шукати простіший спуск. По мірі обходу льодовика, відкривається вид на печерку в його нутрощах.
Завдяки ульразуму можна в неї зазирнути.
Ось такий він, чистий і прадавній лід, що пролежав там мільйони років. Усього чотири місяці потому я вже не можу сказати напевно, чи існує досі та печерка, чи все обвалилось ще дужче.
Так виглядає вічність, якій настав кінець:
На фото нижче люди ніби зовсім близько до льодовика, а насправді там пристойна відстань і перепад висоти. Підходити ближче було б надто небезпечно із-за постійної загрози обвалу. Можна сміливо стверджувати, що там ніколи не ступала нога людини.
Насамкінець, як по щучому велінню, відступили одвічні хмари, явивши нам крихітний клаптик неба, а за ним - продовження льодовика:
Коли вже вертались назад, хмари відійшли ще дужче вгору, і кінчик «язика» стало можливо побачити навіть від озера (справа зверху):
На максимальному наближенні:
При дорозі установлено інформаційний стенд, на котрому є фото, як виглядав льодовик у різних епохах. Ось найсвіжіше із них, 2004 року:
І зараз, усього 15 років потому:
Людей у парку тим часом значно побільшало. Відчуваєш себе жирним слабким лантухом порівняно з норвежцями, які на таку прогулянку і в таку погоду йдуть з дітьми і в шортах.
Нам же треба було вертатись назад, наввипередки з уже звичними галасливими вівцями.
Наостанок вставлю від себе п’ять копійок щодо страшилок про глобальне потепління. Я досить скептично ставлюсь до ролі людства в зміні клімату, для мене більш правдоподібною є версія про глобальні періодичні епохи, внаслідок яких Європа то обростає льодом, то перетворюється на субтропіки. Можливо, зараз якраз іде таке потепління, так чи інакше мені цілком подобається +15 в листопаді чи +27 у липні в Норвегії, які чекали на нас у наступні дні.
Але тим, хто хоче побачити льодовики наживо, все ж бажано поквапитись.
Якщо йдеться про Норвегію, чи не до кожної кінцевої символічної точки тут треба пройти піший трек тої чи іншої складності, причому краєвиди навколо під час самого проходження захоплюють не менше, ніж основна мета.
Конкретно цей трекінг за норвезькими мірками взагалі легенький, ну а для немісцевих уже 50/50, особливо з урахуванням сюрпризу в кінці.
Стартуємо від села Бондхус, де закінчується автомобільна дорога. Далі стежка йде понад річкою, що витікає з льодовика. Над головою традиційно клубляться хмари, так низько, що здається, можна помацати руками. І знову дуже пощастило, що не було дощу.
Там, де на шляху виникають природні перепони, їх уже акуратно й цивілізовано вирішили. Тут залишається тільки дивуватись цім місточкам, канатам і тому подібним допоміжним штукам, які норвежці організували за стільки горизонтальних кілометрів і сотень вертикальних метрів від найближчої цивілізації.
Перший відрізок два з чимось кілометри майже без набору висоти і не надто цікавий.
Аж поки ми не потрапляємо до озера Бондхусватнет.
То заповнена чаша на шляху річки від льодовика до фіорду, і настільки ж вона фантастично гарна:
Не знаю, чи плаває хтось на цьому човнику, але в якості першого плану до місцевих пейзажів він відпрацьовує регулярно.
Голова обертом, і то тільки одне з чи не сотень озерець лише одного національного парку.
Стає цікавішою і сама стежка.
Десь такими я й уявляв собі норвезькі пейзажі, як цей ліс навколо. Знаходячись тут, дійсно легко повірити, що за цим камінням можуть ховатися тролі й інші міфічні чудовиська.
Джерельця і водоспади, яких тут десятки:
Усі зрештою впадають у Бондхусватнет.
Одна ділянка берегу на диво полога.
По дорозі можна підкріпитись чорницею.
За фауну відповідають вівці, що значно оживляють фон своїм безглуздим беканням і стукотінням дзвоників на шиї. Тобто вони явно чиїсь, тільки визначити логіку їх належності й пересування - вище нашого розуміння.
Перш ніж дістатись льодовика, нас чекає один ривок через ліс, уже з явним набором висоти і по слизьким сирим стежкам.
Тут треба зробити відступ, щоб пояснити особливості термінології. Насправді льодовик величезний (конкретно цей називається Сондре і має 167 кв. кілометрів площі, це десь як Одеса). Сондре з іще двома льодовиками утворює національний парк Фолгефонна, а взагалі є третім за площею у континентальній Норвегії.
Але прийти поглянути на більшість цього отак пішечки неможливо, тому ми підійшли тільки до одного з язичків льодовика, Бондхусбреен, що відгалужується від основної маси на 4 км із перепадом висоти 1100 метрів.
Так от, прийшли ми, а його немає.
На місці, де якісь півроку тому було видно льодовий «язик», тепер гола скеля, і тільки потічок води підказує, що там десь воно є. Але ж ми туди привалили натовпом під сорок чоловік, таким гуртом і батька легше бити. Один з організаторів підняв квадрокоптер, і таки да, за отим поворотом льодовик досі видно.
Пом’явшись на місці, частина людей все ж почала підйом. Скелі на вид ніби цілком придатні для проходження, вони так оптимістично виглядають і наживо, і на фото. Їх поверхня дійсно шорстка і ногам нескладно триматись, але ж кут підйому… Словом, це відчуття, коли власна маса в купі з рюкзаком зараз переважить і ти покотишся вниз, непередаване.
Не пам’ятаю, скільки нас стартувало, але нагору дісталось восьмеро (ні, інші не убились, просто повернули назад:)). Та що там тих двохсот вертикальних метрів, думається зараз, сидячи на м’якому диванчику.
І за поворотом ми дійсно побачили льодовик:
Не помітили його одразу? Ага, оте сіреньке на вершині ущелини і була наша мета, заради якої зробили такий ривок.
Але ж не тільки. Чого варто лише глянути назад і вниз, звідки прийшли:
Далі озера видно фіорд, у який зрештою впадає річка. Він перпендикулярний її долині, тому звідси виглядає ніби ще одне озеро.
Спускатись тією ж дорогою виглядало нереально складно, тому почали шукати простіший спуск. По мірі обходу льодовика, відкривається вид на печерку в його нутрощах.
Завдяки ульразуму можна в неї зазирнути.
Ось такий він, чистий і прадавній лід, що пролежав там мільйони років. Усього чотири місяці потому я вже не можу сказати напевно, чи існує досі та печерка, чи все обвалилось ще дужче.
Так виглядає вічність, якій настав кінець:
На фото нижче люди ніби зовсім близько до льодовика, а насправді там пристойна відстань і перепад висоти. Підходити ближче було б надто небезпечно із-за постійної загрози обвалу. Можна сміливо стверджувати, що там ніколи не ступала нога людини.
Насамкінець, як по щучому велінню, відступили одвічні хмари, явивши нам крихітний клаптик неба, а за ним - продовження льодовика:
Коли вже вертались назад, хмари відійшли ще дужче вгору, і кінчик «язика» стало можливо побачити навіть від озера (справа зверху):
На максимальному наближенні:
При дорозі установлено інформаційний стенд, на котрому є фото, як виглядав льодовик у різних епохах. Ось найсвіжіше із них, 2004 року:
І зараз, усього 15 років потому:
Людей у парку тим часом значно побільшало. Відчуваєш себе жирним слабким лантухом порівняно з норвежцями, які на таку прогулянку і в таку погоду йдуть з дітьми і в шортах.
Нам же треба було вертатись назад, наввипередки з уже звичними галасливими вівцями.
Наостанок вставлю від себе п’ять копійок щодо страшилок про глобальне потепління. Я досить скептично ставлюсь до ролі людства в зміні клімату, для мене більш правдоподібною є версія про глобальні періодичні епохи, внаслідок яких Європа то обростає льодом, то перетворюється на субтропіки. Можливо, зараз якраз іде таке потепління, так чи інакше мені цілком подобається +15 в листопаді чи +27 у липні в Норвегії, які чекали на нас у наступні дні.
Але тим, хто хоче побачити льодовики наживо, все ж бажано поквапитись.