50 відтінків індустріального Криворіжжя
Чергова серія про вилазки у криворізький постапокаліпсис: сьогодні у випуску різнокольорові гори, червоні озера, панорами міста і яма величиною з середньостатистичне село. Вкотре сам для себе переконуюсь, наскільки цікавим та яскравим може бути індустріальний туризм. Тим більше, на правах винятку саме у рідному місті для мене досі знаходяться компаньйони полазити по таким місцям, за що я їм насправді дуже вдячний.
Для початку відправимось на Петрівський відвал, що у Саксаганському районі. По транспорту орієнтуватись треба на зупинку «вул. Світлогірська». Від неї через гаражний кооператив проходимо у хащі, цивілізація швидко закінчується.
Трішки місцевого сюрреалізму:
Підніжжя відвалу складається зі сланців в основному.
Здалеку ніби звичайне каміння, а зблизька незвичне, розсипається на тонкі пластини.
Такі «каменюки» легко ламати навіть руками.
Шмат скам’янілого сала, залишений древніми украми при копанні Чорного моря.
Так виглядає відвал знизу:
Походили навколо нього взад-вперед, нормальної стежки нагору так і не знайшли. Притому що сюди водять цілі екскурсії, навіть нічні. Зрештою на око прикинули найбільш похилий борт і полізли по ньому.
По мірі набору висоти відкриваються панорами навколо. Недіюча шахта «Дніпропетровська-Комсомольська-2»:
Шахта «Родіна» по ідеї (все ж я не настільки у них спец, щоб угадувати на 100%):
А на горизонті димить і весело підфарбовує повітря «Криворіжсталь».
Поверхня самого відвалу, як водиться, це плато, але трохи незвичне. Ось таке:
Фішка в тому, що сюди БелАЗи Глеюватського кар’єру скидають пусту породу, поступово накладаючи нові шари і зрівнюючи старі. Тут на місці стає очевидно, що ця вся величезна гора рукотворна.
Через колючі кам’яні насипи як-не-як добрались східного борту плато, звідки відкриваються найкращі панорами міста. Просто під відвалом лежить велике дачне селище, через яке потім будемо пробиватись назад у цивілізацію.
За ним - міські мікрорайони.
Золотоверха церква належить жіночому Покровському монастирю на 173 кварталі.
Масштаб бетонних джунглів вражає. Типовий панельний Кривий Ріг, який я сам так довго сприймав за єдину можливу форму міського існування.
Якщо придивитись, місто дуже зелене насправді.
Законсервована станція швидкісного трамваю «Вовнопрядильна». За нею видно власне вовнопрядильну фабрику, яка закрилась у 2001 році, а так як житлової забудови навколо теж немає, трамваї пролітають її без зупинки.
Звідси помітна ще одна характерна особливість Кривого Рогу, попри значну довжину він вузький. З точки зйомки до полів на протилежному краю міста кілометрів 5-6.
На півночі горизонт прикривають також високі панельки, і то по ідеї мікрорайони Зарічні.
Зокрема 16-поверхівки мають позначати край рідного для мене 5-ого Зарічного, якщо я нічого не наплутав. З відвалу до нього по прямій 7 км.
Також видно собор іншого монастиря, чоловічого, що на мікрорайоні Фрунзе (вдало ж його поставили). За ним - копри шахти «Суха балка».
У південному напрямку домінує Спасо-Преображенський кафедральний собор, головний храм міста.
Аж плавиться в розпеченому літньому повітрі.
Нагорі залишилось подивитись власне різнокольорові насипи та кар’єр. Чергова несподіванка - зграя мартинів на плато.
Причому водойм і близько немає, та й сміттєвий полігон далеченько.
Внизу, незважаючи на календарний вихідний, кипить робота.
А насипані БелАЗами купи пустої породи мають виражено різні кольори, що й формує незвичну картинку цього місця.
Особливо там, де це все вже устаканилось та злилось воєдино. На фото потрапив БелАЗ, що має передати уявлення про масштаб: так-то ця машинка немаленька, а тут виглядає наче іграшкова.
Кульмінацією огляду є Глеєватський кар’єр: з гігантської створеної людьми гори відкривається вид на не менш гігантську створену людьми яму. Розмір воронки по карті я наміряв приблизно 3,6 на 1,4 кілометри. Глибина ж його доходить до 500 метрів, що в 30 раз більше, ніж у Азовського моря, наприклад.
БелАЗи й екскаватори на його тлі - ледь помітні точки:
На цьому про кольорові гори все, але логічно продовжити розповідь кольоровими озерами. До них ми дістались пізніше, аж восени. Хоча од відвалу це недалеко, треба проїхати на одну зупинку далі маршруткою. Зустріти пекельний тролейбус було явно на удачу.
Копер шахти «Родіна» домінує над місцевістю.
Дуже гарний конструктивістський будинок культури.
Ця локація набагато простіша, уже не треба штурмувати відвалів, просто пройтись приватним сектором. Райончик називається Червоний Гірник, принаймні так позначений на Вікімапії.
Він знаходиться в меандрі Саксагані і в тупику знаходимо ось що:
Ближче:
Це всього лиш відстійник шахтних вод «Родіни», але як же ефектно виглядає.
Десь із-під земних надр в нього періщить вода, яскраво червона і дуже тепла.
У динаміці:
Озер поруч двоє. Відстоявшись у верхньому, вода потрапляє у нижнє, воно вже холодніше і не таке яскраве.
Із другого озера вода йде по ідеї на очисну станцію поруч, ну а далі в річку. А шо?
Берег нижнього озера.
Місток через Саксагань:
Осіннє вечірнє сонечко.
Для початку відправимось на Петрівський відвал, що у Саксаганському районі. По транспорту орієнтуватись треба на зупинку «вул. Світлогірська». Від неї через гаражний кооператив проходимо у хащі, цивілізація швидко закінчується.
Трішки місцевого сюрреалізму:
Підніжжя відвалу складається зі сланців в основному.
Здалеку ніби звичайне каміння, а зблизька незвичне, розсипається на тонкі пластини.
Такі «каменюки» легко ламати навіть руками.
Click to viewШмат скам’янілого сала, залишений древніми украми при копанні Чорного моря.
Так виглядає відвал знизу:
Походили навколо нього взад-вперед, нормальної стежки нагору так і не знайшли. Притому що сюди водять цілі екскурсії, навіть нічні. Зрештою на око прикинули найбільш похилий борт і полізли по ньому.
По мірі набору висоти відкриваються панорами навколо. Недіюча шахта «Дніпропетровська-Комсомольська-2»:
Шахта «Родіна» по ідеї (все ж я не настільки у них спец, щоб угадувати на 100%):
А на горизонті димить і весело підфарбовує повітря «Криворіжсталь».
Поверхня самого відвалу, як водиться, це плато, але трохи незвичне. Ось таке:
Фішка в тому, що сюди БелАЗи Глеюватського кар’єру скидають пусту породу, поступово накладаючи нові шари і зрівнюючи старі. Тут на місці стає очевидно, що ця вся величезна гора рукотворна.
Через колючі кам’яні насипи як-не-як добрались східного борту плато, звідки відкриваються найкращі панорами міста. Просто під відвалом лежить велике дачне селище, через яке потім будемо пробиватись назад у цивілізацію.
За ним - міські мікрорайони.
Золотоверха церква належить жіночому Покровському монастирю на 173 кварталі.
Масштаб бетонних джунглів вражає. Типовий панельний Кривий Ріг, який я сам так довго сприймав за єдину можливу форму міського існування.
Якщо придивитись, місто дуже зелене насправді.
Законсервована станція швидкісного трамваю «Вовнопрядильна». За нею видно власне вовнопрядильну фабрику, яка закрилась у 2001 році, а так як житлової забудови навколо теж немає, трамваї пролітають її без зупинки.
Звідси помітна ще одна характерна особливість Кривого Рогу, попри значну довжину він вузький. З точки зйомки до полів на протилежному краю міста кілометрів 5-6.
На півночі горизонт прикривають також високі панельки, і то по ідеї мікрорайони Зарічні.
Зокрема 16-поверхівки мають позначати край рідного для мене 5-ого Зарічного, якщо я нічого не наплутав. З відвалу до нього по прямій 7 км.
Також видно собор іншого монастиря, чоловічого, що на мікрорайоні Фрунзе (вдало ж його поставили). За ним - копри шахти «Суха балка».
У південному напрямку домінує Спасо-Преображенський кафедральний собор, головний храм міста.
Аж плавиться в розпеченому літньому повітрі.
Нагорі залишилось подивитись власне різнокольорові насипи та кар’єр. Чергова несподіванка - зграя мартинів на плато.
Причому водойм і близько немає, та й сміттєвий полігон далеченько.
Внизу, незважаючи на календарний вихідний, кипить робота.
А насипані БелАЗами купи пустої породи мають виражено різні кольори, що й формує незвичну картинку цього місця.
Особливо там, де це все вже устаканилось та злилось воєдино. На фото потрапив БелАЗ, що має передати уявлення про масштаб: так-то ця машинка немаленька, а тут виглядає наче іграшкова.
Кульмінацією огляду є Глеєватський кар’єр: з гігантської створеної людьми гори відкривається вид на не менш гігантську створену людьми яму. Розмір воронки по карті я наміряв приблизно 3,6 на 1,4 кілометри. Глибина ж його доходить до 500 метрів, що в 30 раз більше, ніж у Азовського моря, наприклад.
БелАЗи й екскаватори на його тлі - ледь помітні точки:
На цьому про кольорові гори все, але логічно продовжити розповідь кольоровими озерами. До них ми дістались пізніше, аж восени. Хоча од відвалу це недалеко, треба проїхати на одну зупинку далі маршруткою. Зустріти пекельний тролейбус було явно на удачу.
Копер шахти «Родіна» домінує над місцевістю.
Дуже гарний конструктивістський будинок культури.
Ця локація набагато простіша, уже не треба штурмувати відвалів, просто пройтись приватним сектором. Райончик називається Червоний Гірник, принаймні так позначений на Вікімапії.
Він знаходиться в меандрі Саксагані і в тупику знаходимо ось що:
Ближче:
Це всього лиш відстійник шахтних вод «Родіни», але як же ефектно виглядає.
Десь із-під земних надр в нього періщить вода, яскраво червона і дуже тепла.
У динаміці:
Озер поруч двоє. Відстоявшись у верхньому, вода потрапляє у нижнє, воно вже холодніше і не таке яскраве.
Із другого озера вода йде по ідеї на очисну станцію поруч, ну а далі в річку. А шо?
Берег нижнього озера.
Місток через Саксагань:
Осіннє вечірнє сонечко.