Кудринці та Мельниця. Початок борщового шляху
Південний край Тернопільщини, затиснутий у межиріччі Збруча та Дністра, відноситься до Борщівського району. І за кількістю та концентрацією пам’яток, помножених на природню красу, його можна сміливо вважати найцікавішим в області. Із давніх часів до нас дійшла значна кількість замкових руїн, розкиданих на мальовничих подільських пагорбах, костьоли із числа найгарніших в Україні та храми інших конфесій. А для любителів спелеології в наявності одразу декілька карстових печер.
Уперше я зазирнув в цей район минулого року, коли ненадовго з сусідньої Хмельницької області заскочив у прикордонні Окопи. А цього разу уже вибрався цілеспрямовано на два дні. Було багато імпровізації, автостопів, а просто за пішим кілометражем я, певно, встановив особистий рекорд. Кількість побаченого за вихідні також вийшла рекордна: окрім самого Борщева, встиг відвідати ще 10 сіл та селищ (що все одно незначна частина на загальному тлі, але).
Тому про Борщівщину буде одразу п’ять заміток. Почну хронологічно, із загублених в часі та просторі Кудринців, куди стартував із Кам’янець-Подільського.
З автобусної зупинки почалапав до замку. По дорозі неочікувано спортивні кури й корівки:
Головна мета:
Якщо одразу пройти повз, можна потрапити на берег Збруча і містком вернутись назад на Хмельниччину.
А місток неабиякий… міжобласний!:)
Замок над Збручем:
По мірі підйому відкривається не зовсім звична картина, яка виявилась мармуровим кар’єром. Замкова гора за сукупністю є єдиним родовищем мармуру на Поділлі.
Його огинає уривчаста така стежка над самим обривом… колись обвалиться.
Цінний камінь проступає прямо під ногами:
Та повернемось до замку. Він невеличкий, 70 на 25 метрів, зручно поставлений на горі Стрілка між Збручем та майже паралельним яром.
Звели його шляхтичі Гербурти на початку 16 ст. Місце вкрай доречне, бо поруч проходив Волоський шлях, і напади татар траплялися більш ніж регулярно. Діставалось йому і від козаків, само собою.
З початку 18 ст. перетворився на багату панську резиденцію, втім уже років через 150 спорожнів, і його дозволили розбирати селянам на будматеріали.
Від однієї вежі залишилися ріжки та ніжки.
Інші, на диво, виглядають пристойно - майже цілі:
Сумарно ці напівруїни дуже мальовничі.
Але ще крутіші види на околиці замкової гори. У східному напрямку лежать Кудринці Кам’янець-Подільського району. Як і багато де на Збручі, у часи, коли він був кордоном, поділив села і містечка між країнами, а тепер - між областями.
За Кудринцями чадить гіпсовий цех, котрий я не очікував побачити тут, на бездоріжжі та далеко від великих поселень.
А домінантою самого села є церква, з виду старовинна, та дати побудови я не знайшов.
Це все окреслено неймовірним меандром Збруча.
Іще трішки колориту. Механізація, 21 сторіччя, всі діла…
Чому б не стирити пару причепів річкової багнюки прохолодного серпневого ранку?
Ще трішки улюбленого Поділля:
Назад у центр вертався іншою стежкою, що з яру круто підіймається вгору. По мірі сходження стає видно інший популярний ракурс замку.
Корівкам знову довелось відпрацювати у якості моделей.
Біда таких сіл, що заїхати в них хоч якось можна, то вибиратись взагалі фіг знає як. До моєї наступної точки, Мельниці-Подільської, іти 8 км ґрунтовою дорогою, автобуси там не ходять, наскільки я знаю.
Почалапав.
Неосяжні простори навкруги, завдяки чому видимість на багато кілометрів. Ліворуч - село Дзвинячка.
На максимальному зумі навіть розгледів церкву (1889) і колишній костьол (1894), який простоює пусткою.
А направо із-за пагорбів визирнув новітній собор в Іване-Пусте (саме ж село невидиме за лісосмугою):
Десь на половині шляху мене все ж наздогнала рідкісна попутка, яка й підкинула в Мельницю. Колишнє містечко і райцентр, зараз усього-то смт із 3,7 тис. населення. Разом зі статусністю воно розгубило й решту принад: замок, палац та власне «мельниці», тому цілеспрямовано сюди їхати навряд варто, а просто по дорозі зазирнути можна.
Наприклад, до колишнього костьолу св. Генриха, безверхого та покинутого.
Дата будівництва ніби 1861 рік, а от ворота молодші.
Симпатичний, судячи з древніх фото, палац Дунін-Борковських не пережив Першу Світову. Від колишнього обійстя залишився головним чином парк, здичавілий та похмурий у монументальності своїх вікових дерев.
Та поруч десь є флігель, який я не сильно шукав і тому не знайшов, клацнувши замість нього щось таке.
Околиці маєтку мають видимо аристократичне минуле, тому тут досі можна побачити колишні симпатичні вілли.
На фасаді 1992, а з виду й не скажеш:
Михайлівська церква (1722 або 1772 р.):
І я розумію, що оце все наставлене в її дворі робилось із благих намірів і аби як красивіше, але… таке шось.
У центрі селища на мене зійшла велика удача у вигляді автобуса до Іване-Пусте, що автоматично зменшував на третину відстань до наступної потрібної точки. Тому у Мельниці пожертвував оглядом синагоги, перетвореної на будинок культури. Тільки клацнув кривенько із вікна.
Іване-Пусте примітне тим, що тут у буквальному сенсі починається залізниця (нею ходить дизель на Тернопіль через Борщів), а також має бути дерев’яна (але сильно бляхізована) церква. Проте часу на це все не було і я швидко почалапав далі, в сторону Кривче; попутку знову ж таки пощастило зустріти десь аж на півдорозі…
Уперше я зазирнув в цей район минулого року, коли ненадовго з сусідньої Хмельницької області заскочив у прикордонні Окопи. А цього разу уже вибрався цілеспрямовано на два дні. Було багато імпровізації, автостопів, а просто за пішим кілометражем я, певно, встановив особистий рекорд. Кількість побаченого за вихідні також вийшла рекордна: окрім самого Борщева, встиг відвідати ще 10 сіл та селищ (що все одно незначна частина на загальному тлі, але).
Тому про Борщівщину буде одразу п’ять заміток. Почну хронологічно, із загублених в часі та просторі Кудринців, куди стартував із Кам’янець-Подільського.
З автобусної зупинки почалапав до замку. По дорозі неочікувано спортивні кури й корівки:
Головна мета:
Якщо одразу пройти повз, можна потрапити на берег Збруча і містком вернутись назад на Хмельниччину.
А місток неабиякий… міжобласний!:)
Замок над Збручем:
По мірі підйому відкривається не зовсім звична картина, яка виявилась мармуровим кар’єром. Замкова гора за сукупністю є єдиним родовищем мармуру на Поділлі.
Його огинає уривчаста така стежка над самим обривом… колись обвалиться.
Цінний камінь проступає прямо під ногами:
Та повернемось до замку. Він невеличкий, 70 на 25 метрів, зручно поставлений на горі Стрілка між Збручем та майже паралельним яром.
Звели його шляхтичі Гербурти на початку 16 ст. Місце вкрай доречне, бо поруч проходив Волоський шлях, і напади татар траплялися більш ніж регулярно. Діставалось йому і від козаків, само собою.
З початку 18 ст. перетворився на багату панську резиденцію, втім уже років через 150 спорожнів, і його дозволили розбирати селянам на будматеріали.
Від однієї вежі залишилися ріжки та ніжки.
Інші, на диво, виглядають пристойно - майже цілі:
Сумарно ці напівруїни дуже мальовничі.
Але ще крутіші види на околиці замкової гори. У східному напрямку лежать Кудринці Кам’янець-Подільського району. Як і багато де на Збручі, у часи, коли він був кордоном, поділив села і містечка між країнами, а тепер - між областями.
За Кудринцями чадить гіпсовий цех, котрий я не очікував побачити тут, на бездоріжжі та далеко від великих поселень.
А домінантою самого села є церква, з виду старовинна, та дати побудови я не знайшов.
Це все окреслено неймовірним меандром Збруча.
Іще трішки колориту. Механізація, 21 сторіччя, всі діла…
Чому б не стирити пару причепів річкової багнюки прохолодного серпневого ранку?
Ще трішки улюбленого Поділля:
Назад у центр вертався іншою стежкою, що з яру круто підіймається вгору. По мірі сходження стає видно інший популярний ракурс замку.
Корівкам знову довелось відпрацювати у якості моделей.
Біда таких сіл, що заїхати в них хоч якось можна, то вибиратись взагалі фіг знає як. До моєї наступної точки, Мельниці-Подільської, іти 8 км ґрунтовою дорогою, автобуси там не ходять, наскільки я знаю.
Почалапав.
Неосяжні простори навкруги, завдяки чому видимість на багато кілометрів. Ліворуч - село Дзвинячка.
На максимальному зумі навіть розгледів церкву (1889) і колишній костьол (1894), який простоює пусткою.
А направо із-за пагорбів визирнув новітній собор в Іване-Пусте (саме ж село невидиме за лісосмугою):
Десь на половині шляху мене все ж наздогнала рідкісна попутка, яка й підкинула в Мельницю. Колишнє містечко і райцентр, зараз усього-то смт із 3,7 тис. населення. Разом зі статусністю воно розгубило й решту принад: замок, палац та власне «мельниці», тому цілеспрямовано сюди їхати навряд варто, а просто по дорозі зазирнути можна.
Наприклад, до колишнього костьолу св. Генриха, безверхого та покинутого.
Дата будівництва ніби 1861 рік, а от ворота молодші.
Симпатичний, судячи з древніх фото, палац Дунін-Борковських не пережив Першу Світову. Від колишнього обійстя залишився головним чином парк, здичавілий та похмурий у монументальності своїх вікових дерев.
Та поруч десь є флігель, який я не сильно шукав і тому не знайшов, клацнувши замість нього щось таке.
Околиці маєтку мають видимо аристократичне минуле, тому тут досі можна побачити колишні симпатичні вілли.
На фасаді 1992, а з виду й не скажеш:
Михайлівська церква (1722 або 1772 р.):
І я розумію, що оце все наставлене в її дворі робилось із благих намірів і аби як красивіше, але… таке шось.
У центрі селища на мене зійшла велика удача у вигляді автобуса до Іване-Пусте, що автоматично зменшував на третину відстань до наступної потрібної точки. Тому у Мельниці пожертвував оглядом синагоги, перетвореної на будинок культури. Тільки клацнув кривенько із вікна.
Іване-Пусте примітне тим, що тут у буквальному сенсі починається залізниця (нею ходить дизель на Тернопіль через Борщів), а також має бути дерев’яна (але сильно бляхізована) церква. Проте часу на це все не було і я швидко почалапав далі, в сторону Кривче; попутку знову ж таки пощастило зустріти десь аж на півдорозі…