Василь Пачовський ("Молода Муза") - СРІБНА ЗЕМЛЯ. Тисячоліття Карпатської України. (продовження)
ФЕДІР КОРІАТОВИЧ
Впливи Рима. Повстання Петра Петровича. Верховна влада династії Анжу. Федір Коріатович і його значення.
Прихід половців у числі 40 тисяч душ, споріднених мовою з уграми, стримав уже за Белі зіслов’янщення угорської держави. Це було якраз причиною походу князя Лева І, що відрубав мечем від Угорщини Закарпаття та прилучив до Галицько-Волинської держави. Та після вимертя Арпадовичів настала в Угорщині мішана династія (1301-1526), яка довела до перемоги латинської культури. Першого короля тієї династії, Карла Роберта з роду Анжу, підтримав папа Боніфацій VIII. Проти цього італійського кандидата на короля підняв повстання Петро Петрович, землинський і ужанський наджупан, вельможа на Топлі (1305-1320). Він видав 1315 р. прокламацію до всіх слов’ян і до руських селян, яких організував до повстання проти короля Карла. За головну причину повстання подав, що в небезпеці руська віра, бо Карло є прибічником папської партії і хоче все златинізувати. Тимто під ним піднялося до повстання усе руське селянство Закарпаття. Але папська партія спровадлиа закутих у залізо лицарів іоаннітів. Щоб здобути перемогу, Петрович подався до Галичини просити допомоги від руських князів. Він запропонував престол галицькому князеві Львові ІІ Юрійовичу, бо він був внуком короля Бели IV-го й мав таке право на престол Угорщини, як Карло Роберт, а міг вирятувати слов’янський курс на Угорщині. Але Лев не міг надати допомогу, бо самі галицько-волинські князі воювали тоді з Литвою й татарами. Петро сам, отже, воював ще п’ять літ на чолі своїх селян, але врешті загинув під замком Мак у бою з іоаннітами 1321 р. [1] Династія Анжу стала проводити латинізацію, обсадивши замки на Закарпатті й на Мадярщині італійськими емігрантами, такими як Другети та Палявічіні.
Син Карла Людвик І (1342-1382) прилучив до Угорщини Галичину, яку допомагав завоювати польському королеві Казимирові. Він посадив там останнього князя Володислава Опольського, до якого належала Закарпатська Русь так, що ненадовго ті два краї знову з’єдналися з собою в одну волость під рукою Угорщини. Людвик підпирав силою серед православних латинську церкву, огнем і мечем переслідував схизматиків, волохів у східних двох комітатах Закарпаття. Тоді вони під своїм воєводою Богданом переселилися до Молдавії, де заснували румунську державу.
По смерти Людвика його донька Ядвіга стала польською королевою і вийшла за Ягайла, литовського князя. Вони-то прилучили 1387 р. Галичину до Польщі.
Та українці далі боролися в угорській державі за рівноправність своєї церкви та народності. Тоді прийшов їм із допомогою подільський князь Федір Коріатович (1394-1414) за короля Жигмонта. Його вигнав із Поділля литовський великий князь Вітовт, бо хотів узяти в руки всі руські й литовські землі. Він схопив князя Федора в неволю 1393, а як випустив його, то князь Федір Коріатович залишив Поділля і переселився з родиною і дружиною на Закарпаття. Король Жигмонт дав йому Мукачівське й Маковицьке панство. А що Мукачівське князівство було мало залюднене по переході волохів до Молдавії, то князь Федір закликав земляків із руських земель переселитися на Закарпаття. Тоді прийшло 40-60 тисяч українців громадами. Він осадив їх в абаупській, шаршинській, землинській жупах на заході, опісля у Мукачівській і Чинадіївській домінії та заселив ними Березьку й Мармароську жупу, де був жупаном після виходу решти волохів.
Поселенці осідали над річками Латорицею, Лаборцем, Ондавою, Ціровою, заповнили городи Шатер, Маковицю, Гуменне, Пряшів і східні землі. Коріатович титулував себе князем подільським, паном мукачівським і управителем мукачівського замку, а величався гербом св. Юрія.
Мукачівський замок застали угри вже за Лаборця 896 р., та з приходом Коріатовича його укріплено. Замки на Закарпатті складалися з двох частин, зведених так, щоб кожну з них можна було боронити. Замок творили два концентраційні кола: у зовнішній частині його містилися будівлі замкових людей і варти, двірські та господарські будинки й стайні. Там робилися військові вправи. Все це оточували кам’яним муром із високою вежею та глибоким ровом, який можна було наповнити водою. У внутрішній частині замку, обведеній також муром із вартовою вежею, були доми та будівлі немешів (шляхти). В середині стояла будова самого феодального зверхника. Внутрішній і горішній замки зв’язував висячий міст, який можна було підняти. Такий міст був і через зовнішній рів. З пивниць внутрішнього замку вели потайні підземні ходи, якими із зовнішнім світом на випадок потреби можна було зв’язатися.
Окрім укріплення замку, князь Коріатович заснував на горі Чернечій коло Мукачева монастир для отців василіан, яких привів із собою з Поділля. Щоб вони мали з чого вижити, дарував їм два села - Бобовище та Лавку. Крім того, дозволив їм збирати десятину вина із сусідніх виноградних гір і десятину зерна із села Росвігова. Про ці доходи князь видав грамоту, але вона запропастилася, щойно пізніше коло 1420 р. виготовили самі монахи грамоту з неправдивою датою 1360, яку затвердив цісар Леопольд І-й 1692 р. Монастир збудували щойно 1418 р. В ньому була дерев’яна церква Святого Миколая та маленький будинок для мешкання монахів. Щойно пізніше дав збудувати кам’яну церкву молдавський воєвода Константин коло 1660 р., а кам’яний монастир поставили єпископи Де Камеліс і Бизанцій. Цей монастир став огнищем духовної, церковної та світської культури. Опріч мукачівського монастиря, Коріатович фундував краснобродський монастир і церкву в XIV ст. коло Мезолаборча.
Коли Коріатович помер, його жінка Ольга Домініка жила ще чотири літа як мукачівська княгиня - до 1418 р., а замок перейшов на Матвія Палочія. Пізніше Мукачівське панство дістали серби Лазаревич і Бранкович, опісля Єлисавета Гунядій та Іван Корвін.
Одиноким захистом української культури зостав, отже, тільки монастир отців василіан.
Народ відзначив значення Коріатовича отаким символічним переказом: «Був раз один князь. Звався Коріатович. Він був князем Бережської жупи. Раз пішов він на полювання на гору Чернек. У лісі явився один великий шаркань (змій) із дванадцятьма головами, з многими крилами. Шаркань хотів Коріатовича з’їсти, сапаючи на нього полум’ям з пащі. Коріатович помолився, просив Бога о поміч, узяв шаблю і зрізав усі крила шарканя, потім голову зрізав. Сяк побідив його. На славу Божу дав князь збудувати на тім місті один красний і великий монастир та передав його монахам василіанам, даючи хліб духовний нашому руському народові». [2]
Отже, значення угодового Федора Коріатовича в тім, що він убив змія мадярського наступу за мішаної династії, провівши численну колонізацію з українських земель і закріпив її заснуванням монастиря. Ним забезпечив українському народові освоєння полудневого узбіччя Карпат, що сьогодні є основою державності.
Другим осередком української культури був монастир Святого Михайла у Грушеві в мармароській жупі. Його засновано ще перед нападом татарів, що знищили в ньому всі грамоти та будинки. Як волохи покидали під Богданом за натиском короля Людвика І Мармарош, осталися два воєводи: Балка та Драгій, сини волоського князя Саса. Вони обновили цей монастир, подарували йому три села - Тересву, Криве та Грушево на утримання. Обидва воєводи явилися перед патріархом Антонієм у Царгороді та виєднали монастиреві «ставропигійське право» 1391 р. На основі цього права монастир підлягав просто константинопольському патріархові з поминення єпископа. Ігумен грушівського монастиря мав право в области березької, ужанської, угоської та мармароської жупи будувати церкви та становити священиків.
Грушевський монастир заснував першу богословську школу та утримував в XVI ст. першу друкарню, в якій друкувалися наші перші церковні пам’ятки. Цю друкарню заснував німець Швайдпольд Фіоль, що друкував першу книжку кирилицею у Кракові. Переслідуваний за прихильність до православ’я, утік із Кракова на Закарпаття та поселився у монастирі у Грушеві, де заснував друкарню, у котрій з початком XVI ст. появлялися перші друковані книжки скорше на кількадесять літ від книжок, друкованих на Русі в Заблудові (там виступає звісний друкар Іван Федорів і Юрій Мстиславець щойно 1550 р.). Отже, у Грушеві була загалом перша друкарня на всій руській території.
Після нападу татарів пограничні області Угорщини (країни - vedek) одержали більше прав за свою військову службу. Історія березької країни виказує 8 сіл з Ардановом на чолі, які не підлягали владі панів і не робили панщини, тільки платили податок володареві мукачівського замку та виконували службу сторожі й охорони замку. Це потверджують грамоти з 1378 р., де Єлизавета, мати Людвика І, як власниця мукачівського замку й панства потверджує давні вольності жителів країни. Далі потвердили оці вольності 1466 р. Єлисавета Силядій, мати короля Матвія Корвіна, опісля 1491 р. князь Іван Корвін, у 1516 р. Анна, жінка Володислава ІІ, і 1523 р. Марія, жінка Людвика ІІ. На чолі кожного країнянського села стояли «кенізі», що мали владу досмертну та дідичну з батька на сина. Один крайницький округ творило 5-10 сіл під управою крайника. Головою цілої країни був воєвода, вибираний кенізями, а затверджений кастеляном. У менших справах судили кенізі та старшина громади, а у важливих воєвода з кенізями. Проти суду воєводи можна було відкликатися до кастеляна.
Цим способом русини управляли самі собою та творили політичну область із власною управою, яку скасувала Марія Тереса важливим законом 1766 р.
У ВАВИЛОНСЬКІЙ НЕВОЛІ
Унія на Закарпатті. Вавилонська неволя Церкви. Руське повстання Франца Раковція. Кріпацтво селян і опришки.
Руські монастирі, хоч ще довго були вогнищем слов’янської культури, не спинили шляхти, ні вельможів від переходу на латинство. Це ж давало шляхті доступ до впливу в державі, до почестей і достоїнств. Одиноким заборолом давньої віри та слов’янської церкви залишилося духовенство, зв’язане з перемиським єпископством у Галичині, та селянська маса, поневолена панщиною. Та угорська держава взяла духовенство у свої руки. За короля Матвія видано першу грамоту 1458 р. про парохію мукачівського монастиря, з якої виросло потім єпископство. Перші єпископи, починаючи від першого Івана з 1491 р., усі походили з Галичини.
Як у Європі загомоніла реформація, угорські пани - Раковції у Шарищині, Другети в Гуменнім, Естергази в Бережчині та Каролі в Сукмарщині - прихилилися до Реформації. Вони застосовували до своїх підданих девізу: «cuius region eius religio» (чия земля, того віра), а перетягали наших громадян на кальвінську або на лютеранську віру, зміняючи їм і руські прізвища. Щойно від заведення єзуїтів, що заснували колегію в 1613 р. в Ужгороді та Пряшеві, пани навернулися на католицтво. Коли ж навернулися на католицтво, хотіли завести унію. Католицький граф Юрій Другет закликав у 1612 р. Атаназія Крупецького, перемиського уніатського єпископа, до гуменської країни. Та під час Богослуження у краснобрідському монастирі, як єпископ кінчив Службу Божу, народ збунтувався й хотів його вбити камінням. Але Другетове військо врятувало пораненого єпископа від смерті.
Тим часом пани наложили на українське духовенство всілякі оплати та тягарі, примушували їх робити панщину та завдавали їм кари, як кріпосним селянам. Тоді мукачівський єпископ Іван Тарасович, родом із Галичини, задумав визволити духовенство з тяжкого ярма прийняттям унії та привернути монастирські маєтки, загарбані панами. Він нав’язав зносини з ягерським єпископом, Ліппаєм, і хотів зложити уніатське віросповідання. Тим часом на донос православного духовенства капітан мукачівського замку Іван Балінг заарештував його, як правив Службу Божу. Пан замку Раковцій згодився випустити його з темниці, як він зірве зносини з галицькими єпископами та відпустить усіх галицьких священиків. Тарасович вийшов із тюрми й подався до Відня, де зложив клятву та уніатське віросповідання. Тоді Балінг виключив його з монастиря та з доходів. Тарасович жив на цісарській пенсії з Відня у Великому Карлові. Але засіяне ним на Закарпатті зерно унії підняла вдова Івана Другета, Анна Якушич з Ужгорода. Вона порозумілася з братом Юрієм Якушичем, ягерським латинським єпископом, і з допомогою двох василіан схилила вбоге духовенство до унії, обіцяючи йому привілеї латинського духовенства.
Дня 24 квітня 1646 р. зійшлося в ужгородськім замку 63 «батьків», тобто священиків, і зложило віросповідання до рук ягерського єпископа, що признають головою церкви тодішнього папу, Іннокентія Х під ось якими умовами:
Всі обряди грецької церкви мають бути задержані, а єпископів має вибирати духовенство під затвердження папи; уніяти мають отримати привілеї латинян.
Тарасович на ложі смерті визнав цю унію, а його наслідник, єпископ Петро, запропонував унію до потвердження папі та просив признати мукачівське єпископство 1652 р. Небавом до унії приступило 529 руських священиків, а мукачівський єпископ дістав титул апостольського вікарія.
Проте духовенство не осягнуло рівноправності з латинським. «Батьки» мусили далі оплачувати данини, а рідню їх записувано у кріпаки. Коли єпископ Де Камеліс скликав «батьків» на собор до Маковиці, вони прибули в кожухах, інші в песках (у кожушках наверх руном), з тайстрами через плечі, як звичайні селяни. Не були звільнені від десятин і субсидій (надзвичайних оплат), хоч не було їх у списках податників. Ще урбарій виказував їм ріжні оплати, обов’язкові дари та приписи робіт на панщині для панів. Вправді диплом Леопольдинум 1723 р. скасував панщину «батьків» і кару темниці для них, але десятини не скасовано.
А втім, уніатські єпископи підпали під повну залежність від ягерського єпископа. Іменовано їх ось яким способом: ягерський єпископ іменував свого вікарія до мукачівської єпархії та пропонував цісареві призначити його єпископом, а цісар пропонував римській курії його затвердити. Від 1711 р. руські єпископи були зобов’язані зложити перед ягерськими сповідь віри та скласти присягу вірності не тільки папі й примасові, а й ягерському єпископові. Без згоди ягерського єпископа мукачівські єпископи не мали права скликати собори, відвідувати церкви, висвячувати священиків і означувати їх доходи. Латинський плебан і його капелян мали першенство в мукачівській єпископській консисторії. Уніатські священики та нарід були залежні від латинських, доходи парохів належало платити латинському духовенству. Мішані подружжя вінчало латинське духовенство, а уніати мусили святкувати латинські празники.
Так виглядало положення уніатської церкви на Закарпатті. Та прийняття унії розбило вірників церкви на два ворожі табори, які мали до 1738 р. окремих єпископів: уніатський у Мукачеві, і православний у Мармароші. Духовенство було темне, зрівняне з кріпаками, число духовних було нерівномірне. В деяких парохіях було по 4-10 священиків, які робили на полі разом із селянами, разом пили в коршмі і разом гуляли по весіллях, як малоосвічені отці духовні.
Аж єпископ Мануїл Ольшавський ЧСВВ перемінив початкову монастирську школу в Мукачеві на семінарію, де вчилися священики та дяки. Від 1704 р. приймали кількох богословів до семінарії у Тирнаві, де навчалися єпископи Визанцій, два Ольшавські, Блажовський та Бачинський. У 1754 р. уряд призначає 1200 гульденів для ягерської семінарії на 6 вихованців уніатів духовного стану. Та тих шкіл було замало.
Ще гіршу неволю, ніж духовенство, терпіли селяни, які складалися з рабів і кріпаків. За короля Володислава ІІ Ягайловича видали вельможі «Книгу Законів», якими звільнили себе від усіх податків, а всі тягарі переклали на простий народ. Селяни платили за землю своїм панам, давали їм дев’ятину з зерна та складали до державної каси подимне.
Та коли проголошено хрестоносний похід на турків, селяни під проводом сотника Юрія Довжі підняли 1514 р. повстання. Нападали на своїх панів і викликали паніку, аж воєвода Іван Заполія придушив криваво цей бунт. Довжу спалили живцем, 70 тисяч селян убито, а решту прив’язали до землі, як кріпаків, щоб такий бунт не повторився знову. Але це не допомогло. Вже 1630 р. піднялося друге повстання на верхів’ях Тиси під проводом Івана Цісара, яке теж криваво придушили.
Після вигнання турків з Угорщини німецьке військо розійшлося по краю, здирало гроші із селян і знущалося над людьми. Це також викликало невдоволення.
Найцікавіше було повстання українських селян за часів Мазепи, яке підняв у рр. 1705-1711 Франц Раковцій, шаршинський наджупан. Він змовився з ужанським жупаном Берченієм підняти мадярське повстання проти німецького панування. Та його переговори з ворогом Габсбургів Людвиком XIV виявилися, і його арештували. Але він утік із тюрми у Вінер-Найштадт до Польщі. Берченій перебрався за селянина та намовив селян нав’язати з ним зносини, то він визволить їх із кріпацтва. Тоді українські селяни вислали до нього двох посланців із заявою, що всі як один стануть за свого пана. З Польщі Раковцій підійшов до границі та в галицькому селі Климці прийняв повітання українських селян, що прийшли не з порожніми руками, озброєні сокирами, вилами і косами та присягли, що до смерти стоятимуть коло свого пана. Раковцій у товаристві ігумена мукачівського монастиря Петронія Камінського прибув до Мукачева й баламутив селян обіцянками визволення з кріпацтва. Куди він ішов, народ біг до нього й навколішки зі сльозами в очах вітав свого, як думав, освободителя. Він зайняв замок і стягнув кріпаків через Росвігово до винниць, та цісарське військо запалило Мукачів. Раковцій утікав до Сукмару, але там його розбив сукмарський жупан Каролій. Тоді Раковцій зайняв замок у Хусті, Токай і оголосив себе князем Семигорода. Його військо, складене з 80 тисяч самих українців під проводом Івана Балога, розбито під Тирнавою. Але тоді збіглися до нього мадярські пани, як проголосили детронізацію цісаря Йосифа та його роду.
Вісім років тривала війна, а русини вірно служили своєму панові та жертвували свою кров за чужу справу, що їм мадяри представляли як свободу. Та Раковція врешті розбито під Тренчином, він утік до Польщі, а опісля до Туреччини. За ним пішли на вигнання вірні до смерти русини, як найвірніше плем’я. Їх родичі мусили покидати свої села, куди прийшли німці.
Тим часом мадярські пани з Каролем на чолі уклали з цісарем Карлом мир у Шатмарі 1711 року. На основі цього миру проголошено мадярську шляхту вільною від податку, а воєнні кошти повстання накладено на міщан 12 відсотків, а на українських селян аж 88 відсотків.
За пролиття крові та свої рани в повстанні Раковція українські селяни одержали високі податки, доставу рекрутів, утримання війська, десятину, дев’ятину, панщину та загрозу панського суду. У справах спору підданих селян вони йшли перед патрімоніальний суд, що складався з пана, судії та комітатського фіскала, що був уповноважений до оборони селян. На справделивий присуд серед тих круків селянин і не міг числити. Цісарський уряд наслав на села екзекуторів зі сторожею, «бандурів», які стягали контрибуцію.
Ось як оповідає про це народна пам’ять:
«Давно вже тото било. Тогди прийшов у село один пан. Його мусили нумером держати люди в селі. Він мав зі собою бандурів. Вони кождого чоловіка змушували, аби держали пана в себе за один день. Банудри збирали порцію (податок). Од землі брали десятину урожаю. Од вола брали сороковець. Од коня два сороківці. Од голови платив кожен жонатий чоловік поголовщину. Піп брав у той час терех сіна, одно віко мелаю і два віка вівса и сани дрив. Тото мусів кожен дати на гід. А тот пан усе брав від чоловіка п’ять гусошів (давні гроші), коли у нього бив. Пан дуже збиткував людей і много брав податного. І бандурам треба було дати десятину, і попови коблину. Люди дуже бідніли. Тот пан, коли увидів красну дівку, брав її на служницю. Котра від него відходила, тота била покритка».
Надоїло таке народові. Відважніші втікали й ішли в опришки, особливо до славного Довбуша. В розпуці від них очікували селяни визволення з неволі...
Серед опришків проявлялася свідомість, що до життя народу потреба своєї держави, що виказує ось така пісня про Довбуша:
Ой, Довбуше, ой пане наш,
Яку ж ти нам ще раду даш?
Де то мемо літувати,
Сесю зиму зимувати?
Бо у царя на риночку
Згинем в тяжкім залізочку.
В чужа царя не є мама -
В чужа царя тяжко жити,
Як каменя з мори взьити -
Камінь озьму та спочину,
В чужі царі марно згину! [3]
ПЕРШЕ ВІДРОДЖЕННЯ
Боротьба за незалежність. - Андрій Бачинський і його значення. - Реформи світлого абсолютизму за Марії-Терези та Йосифа ІІ.
Доба першого відродження Закарпатської Русі починається за абсолютної Австрії у часи освіченого абсолютизму за Марії-Терези. Вона пов’язана з визволенням мукачівського руського єпископства з-під залежности від ягерських владик. Мукачівський єпископ Іван Брадач прохав цісареву Марію-Терезу вставитися у папи Климентія XIV. Цісарева, вдячна за співучасть єп. Брадача в акції поширення унії між волохами та сербами, виєднала канонізацію мукачівської єпархії, тобто незалежність від Ягру. Але ягерський єпископ Естергазій вжив заходів, щоб папа відослав прохання Марії-Терези з відмовою канонізації. Ненависть між латинським і руським духовенством росла й починала проявлятись у бійках між священиками, у чому брали участь їх вірники. В Гайдудорозі й у Бесермині 1765 р. народ перейшов на схизму й молився навіть за московську царицю. Могло вибухнути повстання. Але Марія-Тереза указом 1768 р. веліла єпископові Брадачеві особисто явитися в Ягер для перемир’я. Брадач явився 15 вересня 1769 р. в Ягері, але на запрошення прийняти нічліг й обід не явився в Естергазі. Цей налаяв Брадача, й так розлучилися без примирення. Єп. Брадач скликав тоді священиків, і вони однодушним рішенням вислали архідиякона Андрія Бачинського до цісаревої Марії-Терези. Вона отримала від папи Климентія XIV вибуллу 17 вересня 1771 р., якою той канонізував стародавнє мукачівське єпископство й увільнив від залежності від ягерських єпископів, а самостійне руське єпископство віддав остригомському прімасові. Так першим самостійним єпископом став перед самою своєю смертю апостольський вікарій Іван Брадач (1772).
По нім став єпископом, цісаревою призначений, а папою потверджений, великий основник ужгородської епархії Андрій Бачинський (1772-1809). За його правління починається доба першого відродження Закарпатської Русі. Присутня на його призначенні єпископом у віденській каплиці цісарева Марія-Тереза подарувала для єпископської резиденції в Ужгороді монастир скасованих тоді єзуїтів із приналежним костьолом на катедру, а замок Другетів для духовної семінарії. Заложила капітулу з семи каноніків, далі богословський ліцей із 5 професорами (3 вчили руською, а 2 румунською мовою). Утворила 3 вікаріати: пряшівський, мармароський і сукмарський. Єпископ Бачинський дістав місце в державному соймі, а духовенство увільнено від податків, від війська та від влади панів-землевласників.
Тоді єпископ Бачинський переніс єпископську столицю з Мукачева до Ужгорода. 1780 р. у день іменин цісаревої Марії-Терези у присутності комісаря графа Стефана Андрашія відбулося урочисте посвячення кафедральної церкви. Бачинський підніс освіту духовенства тим, що богословську школу переніс із Мукачева та змінив її у семінарію. Заснував бібліотеку на 9 тисяч томів і вислав монахів до Києва зазнайомитися з порядками Печерської лаври; завів її устав в монастирях, а світським священикам доручив учитися руської мови. За нього розв’язано єзуїтську колегію, першу на українській землі гімназію, засновану в Гуменнім 1613 р. Юрком Другетом, перенесено 1646 р. до Ужгорода. Та тепер із єзуїтських маєтків утворено так званий студійський фонд, який удержував і ту колегію в Ужгороді, до мала тепер назву королівсько-католицької. Для неї 1783 р. збудовано будинок, частину теперішньої ужгородської гімназії. Там спершу було шість класів, опісля вісім.
Єпископ Бачинський разом із митрополитом Львом Шептицьким у Львові давав інформації про українців у Галичині цісаревій Марії-Терезі та цісареві Йосифові ІІ, який кілька разів навіть був на Закарпатті. Українцям призначено 26 місць у віденській семінарії у Барбареум. Там 12 вихованців закарпатських українців зустрілися з вихованцями з Галичини та з іншими слов’янами, слухали лекції учених славістів і запізналися з новим рухом серед слов’ян, що досліджував історію, мову та народні пісні всіх слов’ян. За єпископа Бачинського переведено візитацію 300 народніх шкіл, де вчили учителі з освітою середньої школи, що їх, як нешляхтичів, незаписаних в урбарій шляхетських родин, не приймали на посади. Під опікою Бачинського утворився гурток освічених людей, із яких виросли вчені, які рознесли славу Закарпаття не тільки в Галичину, а й у Росію та Болгарію. З того гуртка вийшли Іван Заманчик, Петро Ладій, Михайло Шавницький, професори університету, заснованого Йосифом ІІ у Львові 1784 р. З того гуртка вийшов також Михайло Балудянський, перший ректор Петроградського університету, Іван Орлай, директор Ніжинського ліцею, брати Кукольники, російські літератори, та Юрій Гуца Венелін - відомий славіст, пробудник болгарського народу.
Та далеко більшу заслугу мають ті, що присвятили свій талант рідному краєві, тимто тільки їх імена записано в історії золотими буквами. Такими є Йоаникій Базилович, протоігумен мукачівського монастиря, що написав, видану в двох томах, історію своєї країни по латині під заголовком: «Коротка записка про фундацію Коріятовича 1799». В творі його находимо пояснення: звідки походить назва Русь, святі Кирило і Методій, Рюрик, Святий Володимир, Русини в Панонії перед приходом угрів. Цей твір мав велике значення для національної свідомості карпатських українців, бо Базилович перший заговорив про Закарпаття як про частину спільної Русі-України. Тимто українці там покликувалися опісля на свої національні права. Другий письменник того часу, Михайло Лучкай-Матяцьків, написав граматику закарпатської мови (Grammatica Slavo-Ruthena), видану в Будимі 1830 р., а його історія (під заголовком: Historia Carpatho-Ruthenorum) лежить у рукописі в бібліотеці в Ужгороді.
Так, отже, за трудом єпископа Бачинського, творами Базиловича та Лучкая збереглася свідомість українців на Закарпатті перед мадяризацією, що почалася 1830 р.
У гуртку цих свідомих учених навчається й галицька молодь, що сюди до шкіл прибувала. Тимто «Руська Трійця», завдяки зв’язкам Я. Головацького, видала першу галицьку книжку, писану народною мовою, «Русалку Дністрову» в Будимі 1873 р.
За старанням Бачинського Йосиф ІІ заснував ще один вікаріат для греко-католиків у Кошицях, на яке іменовано Михайла Брадача 1790 р. Але Кошиці не хотіли відступити йому резиденції. Щойно Леопольд ІІ признав йому монастир Міноритів у Пряшеві та церкву, але там сиділо військо до 7 червня 1807 р. Тоді віддали його Брадачеві. Щойно по його смерти наступив Григорій Таркович, іменований єпископом 1815 р., якому підлягали 194 парохії у Західному Закарпатті в комітатах Абауп, Торна, Боршодь, Шарош, Спиш і часть Землину. Сьогодні багато греко-католиків у цих комітатах пословачилося завдяки зближеному лемківському говорові, але греко-католицька віра є признаком їх походження.
Цісарева Марія-Тереза (1740-1780) схилялася до фізіократичної школи, щоб увільнити селян із кріпацтва. Пани на сеймі противилися й подерли книжку А. Колляра про конечність оподатковання шляхти та духовенства. Тоді вона наказала Коллярові й Раабові створити Урбаріальний закон. Урбарій - це спис повинностей, які мали селяни для панів, виданий Марією-Терезою 1766 р. Він ділився на 9 частин. Цей закон увільнив дітей селян від прикови до землі, тимто селянам дозволено переселятися й означено їх повинності. Кметі дістали частку землі на хату, на садибу та на луг. Селянам було вільно брати з ліса, де були, що треба. Всі ліси, осібні для селян, лишилися їхніми, пасовиська були спільні для селян і панів. На суді патрімоніальнім могли бути суджені селяни в присутності комітатських урядників як свідків. Селяни мають право скаржитися на переслідування панів до столичного суду. Якби пан мстився за скаргу, то міг би стати перед судом. Якби селянин не хотів виконувати панщини на роботі або не явився - діставав 12 палиць. Цим законом знесено автономію «країн», що мали самоуправління і були вільні від панщини.
За Марії-Терези угорський коморник дав повновласть Сабадош Кіш-Петрові перевести до Керестура 1765 р. 41 родину, а в 1767 р. 42 родини до Коцура в Сербії. Там мали дістати хижі, «землі» пустару та два роки свободи від податку. Вони поселилися на Каморську землю. Поселенці прийшли з Пряшівської єпархії з комітатів Боршадь і Землин, поселилися у Коцурі й Керестурі, а їх священики підлягали крижовацькому греко-католицькому владиці. Так повстали бачванські русини, які змінили дещо мову, але почуваються українцями.
Син Марії-Терези - цісар Йосиф ІІ (1780-1790) - був незвичайною людиною. Хотів робити добро підданим, як розумів. Щоб добре розуміти потреби всіх верств, відвідував свої краї на Закарпатській Україні кілька разів, об’їхав всі жупи, конем верхи їхав із Тячева до Ясіня та ночував у селянській стодолі, де розвідувався про потреби та кривди селян. Видав розказ на комасацію нив і завести земельний кадастр, тобто спис земельних посілостей. Кріпацьку землю відділено від панських земель і записано до осібних книг. На основі того спису завів податки на панів.
В 1785 р. повторив постанови урбаріального патенту цісареви Марії-Терези, бо пани чинили труднощі у впровадженні закону в життя. На цісарських коронних добрах скасував панщину й замінив її оплатою грішми. У суді заведено закон, де не було різниці між паном і селянином. Цісар Йосиф ІІ закрив 134 монастирі, які не утримують шкіл або добродійних установ. Це були бенедектини, премонстранти та цистерси, як мали маєтки на Закарпатті. Між ними закрито два монастирі василіан у Бедевлі та в Углі, залишено ще 8 їх монастирів. Для українців створив Йосиф ІІ університет і генеральну духовну семінарію у Львові 1784 р.
[1] Про цього героя Закарпаття я написав драму «Світло Срібної Землі», 1921, але досі її не видано.
[2] Гляди: «Народні оповідання про давнину». Я зложив з історії Лаборця й Коріатовича та Жовтана сценарій на фільму під заголовком «Чарівний перстінь Карпат», яку зладила Прага 1923 р., усунену з огляду на мадярів.
[3] «Ужгородськи народни спъванки» вид. Михайло Врабель, Будапешт. 1900 р.