Василь Пачовський ("Молода Муза") - СРІБНА ЗЕМЛЯ. Тисячоліття Карпатської України. (Закінчення)
Августин Волошин
ВЕСНА НАРОДІВ І РЕАКЦІЯ
Утворення мадярської нації. Революція на весні народів. Адольф Добрянський і його значення. Мадярська реакція. Голос Е. Егана й верховинська акція. Скрута великої війни.
Після смерті Йосифа ІІ наступив Леопольд ІІ, який провів реформи в дусі вимог шляхти, а селян, що хотіли силою задержати права, надані Йосифом ІІ, криваво придушено. Змовника Гната Мартиновича з 6 товаришами, що хотіли републики та скасування шляхетських і духових привілеїв, засуджено на смерть.
Австрійський уряд налякався переваги слов’ян внаслідок прилучення Галичини та став підносити мадярів на Угорщині. Досі Угорщина була географічна назва, тепер у законах із 1791 р. приміщено всюди назву Мадярщина (Magyararszag). Законами 1792 і 1805 рр. впроваджено мадярську мову як предмет науки. У Відні 1827 р. Мартон, професор мадярської мови, видав граматику мадярської мови та став видавати часопис «Magar Kurir», який просто не мав читачів.
Уряд підтримував цей часопис, давав гроші на його видання та закликав усі угорські та граничні полки його передплатити. Але ніхто не хотів читати мадярського часопису, бо вільні міста почувалися німецькими, духовенство й аристократія держалися латинської мови, з огляду на латинський орад. Аристократія стидалася навіть мадярської мови, яку вважала мовою пастухів і батярів. Нижча шляхта у словацьких, руських і румунських комітатах окрім своєї мови знала німецьку та латинську й не вважала мадярської мови за свою рідну.
Щойно законом із 1840 р. заведено мадярську мову в усіх установах і до ведення метрик, а всі мадярські полки зачинають говорити з угорськими властями по-мадярськи. В 1844 р. заведено мадярську мову для навчання у школах, а до сейму 1848 р. вибрано послами тільки тих, що знають мадярську мову.
Тим часом настала «весна народів» 1848 р. Цісар Фердинанд І під натиском революції в Австрії та Угорщині скасував панщину та надав конституцію. Мадяри під проводом словака Кошута підняли повстання, яке підбадьорював своїми мадярськими піснями серб із роду Петрович, званий мадярами Петефі. Хоч цісар затвердив мадярську централістичну конституцію, але вона викликала обурення слов’ян. Вони домагалися поділу Угорщини за етнографічними границями на 5 дистриктів: мадярський, руський, словенський, сербський та румунський край, а кожний має мати самоуправління, свій уряд і раду. В ім’я цих домагань за намовою двору, хорватський бан Єлячич почав боротьбу з мадярами. Вибухли бунти у Відні та Будапешті. Цісар із двором утік до Оломоуца. Тим часом до Праги з’їхався Слов’янський з’їзд, але кн. Віндішгрец розігнав його військом, пішов до Відня та придушив бунти. Коли цісар Фердинанд І відрікся престола на користь свого братанця, цей сів на нього, як цісар Франц-Йосиф І (1848-1916). Цісарські війська захопили Буду, але Кошут із мадярським парламентом утік до Дебречина, де ухвалив детронізацію Габсбургів. Тоді молодий цісар попросив у Варшаві російського царя Миколая І підмоги. Цар вислав у червні 1849 р. 200-тисячну армію під командою українця Паскевича. Вона здушила повстання мадярів, ослаблене незгодою Кошута з начальником військ генералом Гергеєм, що склав зброю під Вілягошем 18 серпня 1849 р.
У ті часи виступає на політичну арену найбільший муж стану Закарпатських Русинів ХІХ ст. Адольф Добрянський (1817-1902), син священика з Рудльова в Землинщині. Він ходив до гімназії у Львові, Рожняві та Мишковці, на університет в Ягрі. Скінчив академію у Щавниці й був раніше банським урядником.
Він виступив спершу в Празі на Слов’янському з’їзді, де запротестував проти мадярської влади на Угорщині. Тимто мусив утікати до Галичини, де увійшов до «Народної Руської Ради». Під його впливом і заходами Галицька Народна Руська Рада видала прокламацію до закарпатських братів, щоб вони постояли за свою віру й народність і зажадали злуки всіх закарпатських українців із Галичини, Буковини та Закарпаття в одній губернії. Сама «Народна Руська Рада»» у Львові поставила домаганння до уряду з’єднати всіх українців в одну волость, тобто один окремий коронний край австрійської монархії. Тоді Добрянський вернувся разом із російським військом на Угорщину як воєнний комісар, а як генерал Гергей складав зброю, він репрезентував особу цісаря Франца-Йосифа.
Після придушення мадярської революції усі народи Угорщини подали 14 жовтня 1849 р. свої домагання. Депутація закарпатських русинів, у складі лікаря д-ра Михайла Висаника, військового комісаря Адольфа Добрянського та трьох священиків: Івана Шолтиса, Віктора Алексевича та Олександра Яницького, запропонувала свій Пам’ятник (меморіал), уложений о. Яницьким, цісарському комісареві Карлові Герінгерові. А 19 жовтня 1849 року подав цей Пам’ятник угорських русинів самому цісареві німецькою мовою Добрянський у Шенбруні. В ньому поставили домагання: 1) визнати русинів як окрему політичну народність; 2) влаштувати адміністраційні округи за етнографічними кордонами; 3) заснувати руські народні школи, гімназії, українську академію та перебудувати німецький університет у Львові на український; 4) усунути з українських округів урядників, що не знають української мови, та заступити їх русинами; 5) видавати українську газету та звести свободу друкувати кирилицею; 6) установити українських офіцерів і капелянів в українських полках. Цісар Франц-Йосиф прийняв прихильно меморіал від депутації, яка ще усно прохала створити самостійну українську область в австрійській державі.
На ці домагання, подані цісареві депутацією у меморіалі, виділено чотири закарпатські комітети, між якими була й Землинська жупа, що сьогодні належить до Словаччини. З них утворено окрему провінцію з намісником Добрянським на чолі. У львівському університеті створено катедру української мови та розпочато навчання української мови в гімназіях у Галичині та в руських жупах на Закарпатті (Ужгород, Сигіт, Мукачів). Народні школи на Закарпатті передано консисторіям, заведено науку руської мови, грецького обряду та церковного співу, в гімназіях знов установлено українців учителями релігії.
Але Добрянський виявив себе прихильником Росії й усього, що російське. Це підкопало його вплив за ненавистю мадярів до Росії. Уже 1851 р. перенесено Добрянського до Пешту як начальника «українського» намісництва, а у 1860 р. він розвивав свою діяльність в угорському сеймі. Та мадяри не дали йому виголосити промови про руське князівство в Угорщині й про народну автономію. Усе ж таки він видав цю промову німецькою мовою у Відні. Тоді перенесено його до Відня до угорської придворної канцелярії. Там нав’язав він зносини з Раєвським, духовником російської амбасади. Але Австрія відвернулася від Росії після кримської війни, а після поразки під Садовою 1866 р. уклала угоду з мадярами в 1867 р. Тоді Добрянський як «панславіст» вийшов на пенсію та переїхав через Львів до Варшави до свого зятя, проф. Університету С.А. Будиловича
Значення Добрянського доволі велике, бо він вписав ім’я русинів в історію ХІХ ст. Він пробудив народну свідомість, що проявилася у творах поетів о. А. Духновича й А. Павловича, які писали напівнародною мовою. Поет Духнович був каноніком у Пряшеві. Його арештували 1849 р. чотири мадяри й легіонер, завели до Кошиць, де серед знущань пересидів інтернований кілька днів. Він має популярність серед старшого покоління як автор Закарпатського гімну. Анатоль Кралицький, ігумен мукачівського монастиря, писав оповідання народною мовою та оголошував історичні грамоти.
Другі автори, як Урієль Метеор, Євген Фенцик, Попрадов, Гомінчков, писали язичієм. Під їх впливом появилися часописи, писані язичієм, тимто вони животіли на переміну під назвами: «Свъть», «Новый свъть», «Сова» і «Карпат», які замовкли 1880 р.
Тим часом повіяв зимніший вітер мадярського світу та стер усі здобутки Закарпаття й то скоро. Після австрійсько-угорської угоди 1867 р. наступила найтяжча доба мадярської реакції від 1870-1917 року. На українців мадяри вилили всю ненависть, якою палали до росіян за погром 1849 року. Нищити українців зробилося немов патріотичним мадярським обов’язком, дарма, що сповнювання цього обов’язку вело за собою економічну руїну, духовну темноту та безпомічність півмільйонної маси народу, виключило від цивілізаційного розвою та поступу цілі обширні комітати, деморалізувало та доводило до цілковитого етичного здичіння українську інтелігенцію, а найпаче ту частину, що з покликання свого повинна би стояти на сторожі гуманності й етичних ідеалів - духовенство вище та нижче. - Так писали у своєму протесті 1896 р. з нагоди святкування мадярського тисячоліття українці у своєму обжалуванні мадярів.
Із заведенням мадярської влади в Угорщині скасовано в усіх установах і школах Закарпаття українську мову, інтелігенцію перенесено у глибину корінної Мадярщини, духовенство під рукою мадярського єпископа Стефана Паньковича пригнено привілеями та достоїнствами перекласти всі церковні книги мадярською мовою, яку й уведено до богослуження. Угорський уряд за це дав підвищення платні крилошанам, асигнував 7 тисяч зл. для свящ. сиріт на заклад та поліпшив випосаження духовної семінарії. На приказ єпископів навіть церковні школи стали центром мадяризації. Українські діти забирано силою до мадярського передшкілля й пильновано у школах, щоб вони зовсім забули рідну мову. Священики вчили своїх дітей на те тільки, щоб вони могли успішно мадяризувати «смердячого русина». Єпископ Панькович не дозволив священику Іванові Дулішковичу докінчити цінну книжку, опрацьовану на основі латинської історії Лучкая, «Історическія черти угрорусов», видану 1874-1877 рр., і покарав його.
Мадяри законом із 1897 р. (lex Apponyi) завели науку мадярської мови в немадярських школах так, щоб до четвертого року немадярська дитина говорила по-мадярськи. Тимто школа стала каторгою для дітей з боку учителів. А в нашому народі стало 93,7 відсотка мужчин, а 96,5 відсотка женщин анальфабетами.
Але народня свідомість проявлялася у новому напрямі, зверненому до народної мови. Ласлов Чопей видав «Русько-мадярський словар» 1883 р. У 1897 р. починає виходити в Ужгороді руський часопис «Наука» під редакцією д-ра Василя Гаджеги, пізнішого дослідника історії. Учитель Михайло Врабель, редактор народного часопису «Недъля», видав два збірники народних пісень: «Руський Соловей» та «Угрорускі народні співанки». Від 1900 р. починає свою діяльність о. Августин Волошин, що перебрав редакцію «Науки» й видає низку шкільних підручників. О. Юрій Житкович написав багато оповідань і історичних статей народною мовою. Д-р Гіядор Стрипський, під псевдонімом Біленький, дає цінні студії з історії давньої літератури, вміщені в закордонних українських і мадярських журналах. Окрім того працюють рядом студій над закарпатськими земляками галицькі українці: Володимир Гнатюк, Володимир Левицький, Іван Верхратський, Іван Франко, Стефан Томашівський, Ілярій Свєнціцький. До тих студій спонукав їх російський українець Михайло Драгоманів, що побував на Закарпатті в половині 1870 рр. і написав «Австро-руські спомини».
Та москвофільський табір письменників із часів Добрянського далі тримався московського язичія, уважаючи цю мову літературною - як висловився Гомічков Драгоманову - супроти простого язика служниць.
Тим часом мадяри рішили досягнути Карпат мадярською людністю коштом українців. Віддали ж вони селянство в руки жидівських лихварів, які за позички дрібних квот доводили селян процесами до втрати всього майна. Ця видідичена людність емігрувала в 80-90 рр. до Америки шукати хліба й опорожнювала рідну землю старого краю мадярам. В Америці опинилося півмільйона угорських українців, які жваво цікавляться старим краєм, як давня осіла людність, прив’язана до рідної землі. Долиняків, що залишились, виділили мадяри в окрему єпархію у Гайдудорог, де заведено богослуження східного обряду «варварською» мовою - мадярськими співами замість старослов’янських. Коли Драгоманів, їдучи раз залізницею, заступився за українського селянина, то всі пасажири з жидівсько-мадярської публики ходили дивитися, що це за пан такий, що бачить у «смердячому русині» не худобу, а людину.
Та в обороні нещасного народу виступив чужинець-комісар, шотландець Едмунд Еган. Він видав слово обвинувачення уряду й інтелігенції, що забула за свій нарід і віддала свій нарід на поталу п’явкам. Мадяри засоромились під впливом меморіалу Егана й порушили справу в пресі, яка хотіла виявити високу культуру мадярів з нагоди святкування тисячоліття. Тоді 9 березня 1896 р. явилася депутація з 20 українців під проводом єпископа Юлія Фірцака в Будапешті й запропонувала меморіал у міністерстві, де їх прихильно принято. Міністр хліборобства Дарані підняв цю «верховинську акцію» під проводом Е. Егана: найнято кілька тисяч угрів землі в Берегівському повіті для незаможниз селян, видано закон про лихву, засновано 27 позичкових кас, розділено поміж селян трохи збіжжя та кількасот штук рогатої худоби. На урядовий кошт видавано тижневик «Недъля» народною мовою. За цей подвиг гуманності жидівська куля убила Е. Егана...
Тяжким становищем селянства покористувалися різні пройдисвіти та пропагували православ’я поміж селянами проти мадяронського духовенства. Тоді правительство розпочало процес за державну зраду в Мармарош Сиготі та засуджено кількох людей. Як вибухла велика війна, часопис «Недъля» стала виходити мадярським правописом. А як поводились мадярські війська з нашим народом, про це не треба говорити, бо це всі знаємо.
З початком 1916 р. став виходити журнал під редакцією Гіядора Стрипського під заголовком «Ukrania», де обговорювалися мадярсько-українські відносини. Мадяри вітали українську державність «у Галичині, в Буковині та в південній частині російського низу». Але «Ukrania» підкреслювала, що не зараховує туди греко-католицьких громадян у своїх північно-східніх комітатах і не ідентифікує їх з українцями.
БОРОТЬБА ЗА ДЕРЖАВНІСТЬ
Рішення Рад закарпатських українців. Генеральний статут. Чеська адміністрація. Культурний розвій Закарпаття. Автономічні домагання. Зміна в напрямі державного устрою. Значення Карпатської України.
Тим часом уже в липні 1918 р. утворилася Американська Руська Народна Рада з о. Николаєм Чопеєм на чолі, яка зажадала утворити самостійну, або автономну, державу, складену з жуп: Шариша, Спишу, Землина, Берега, Ужа, Угочі та Мармарошу, й це подала 23 жовтня 1918 р. на конвенції «Середньо-Європейського Демократичного Соєдинення» у Філядельфії, де заступав закарпатських українців д-р Григорій Жаткович. Там принято їх у коло визволених народів. Перший підписав заяву проф. Тома Масарик як предсідник конвенції й представник чесько-словацького народу. Та рішення прилучення до ЧСР потверджено пізніше голосуванням американських українців із Закарпаття, з яких 732 висловилось за прилученням Закарпаття до Чехословаччини, 310 - за возз’єднання із Україною, 27 - за самостійну державу, 10 - за злуку з Московщиною, 9 - за злуку з Мадярщиною, а 1 за злуку з Галичиною.
Тим часом у старому краю повстали три Народні Ради. Західна любовлянська під о. Омеляном Новицьким і східна хустська з 21 січня 1919 р. під Бращайками заявили за злуку з Україною. Ужгородська Рада під д-ром Симеоном Сабовом зайняла нерішуче становище, схиляючись до Мадярщини. Пряшівська Рада під д-ром А. Бескидом злучилася з любовлянською й числилася з подіями, бо чехи зайняли західну територію Закарпаття.
Тоді в Будапешті були руські Збори, де русини висловили довір’я новій владі Каролія, тільки запротестували браття Бращайки, Петро Долинай, Клочурак і др. Тоді мадярський уряд Каролія оголосив 26 грудня Х. Народний закон «О Руськой Країні». Русинам обіцювано автономію на чотирьох жупах: Уж, Берег, Угоча та Мармарош (без границь) із губернатором Августином Штефаном, що мав мати столицю у Мукачеві. В Будапешті утворилася «Руська Країнська Міністерія» з міністром Орестом Сабовом на чолі. Друга депутація з о. Волошином на чолі явилася там у чесько-словацького повірника М. Годжі у справі зайняття західних земель. Та вже 12 січня 1919 р. прийшли до Ужгорода чеські легіонери.
Тоді явився 31 січня 1919 р. в ужгородській Раді Фердинанд Пісецький, Масариків посол, і подав меморандум американських земляків, щоб приєднати Підкарпатську Україну до Чесько-Словацької Республіки. З цим рішенням приїхали представники Американської Ради Григорій Жаткович та Юрій Гардош до Парижа, де заступають разом із д-ром А. Бескидом справу Закарпаття. Щоб дати їм повновласть, зійшлися 8 травня 1919 р. делегати пряшівської, ужгородської та хустської Рад в ужгородському жупанському домі та заявилися одноголосно після промов американських висланців, Жатковича та Гардоша, про добровільне прилучення автономного Закарпаття до Чесько-Словацької Республики за умови, що:
Закарпаття буде управляти себе самостійно своїми урядами й своїм соймом, і долучаться до нього західні українські землі, зайняті чехами. З цим домаганням вислано депутацію 120 членів до Праги до президента Масарика, яка передала своє рішення й жадання в його руки.
Дня 18 листопада оголосив французький генерал Енок від Ліги Націй «Генеральний Статут» про організацію й адміністрацію Закарпаття. Чехо-Словаччина зобов’язалася тим статутом установити українську автономну одиницю з власною самоуправою та своїм сеймом із 40 членів. Сейм буде мати законодавчу владу в усіх мовних, шкільних і релігійних справах, як і в ділі місцевої адміністрації. Президент ЧСР призначає губернатора, який є відповідальний перед сеймом. Урядників буде іменуватися з-поміж горожан Закарпаття, а посли до чеського парламенту, вибрані з цієї країни, мають разом із чехами й словаками радити про спільні справи, тобто про закордонні, військові та фінансові справи, та мають їх рішати в спільному парламенті.
На чолі адміністрації чеський уряд поставив дочасного адміністратора д-ра Івана Брейху та додав йому чотиричленну Директорію з президентом Григорієм Жатковичем на чолі. Але Директорія не утворила свого органу, ні своєї канцелярії, ні уряду, бо Жаткович не хотів погодитися на унормовання границь зі Словацьким Парламентарним Клубом, який признав тільки границі між Ужем і Цірокою (частина Ужгородського й Землинського комітатів). Жаткович подався з Директорією до комісії 19 лютого 1920 р. Тоді полагоджено справу так, що границі визначить парламент ЧСР і сейм Підкарпатської Русі. Жаткович прийняв місце губернатора, але, як урядники під проводом Славика проголосили, що, «у Словенську не є ніяких русинов», на основі тенденційного списку людности, вніс протест 16 березня 1921 р., який прийнято. Губернатором іменовано д-ра А. Бескида, а опісля д-ра Грабара, але без ніякої влади. Її виконував віце-губернатор, яким був Еренфельд.
Хоч як важко йшло життя на Підкарпатській Русі під управою чеської бюрократії, то все ж воно розвивалося під кожним оглядом краще, як за мадярів. Економічні інституції отвирає «Підкарпатський Банк» в Ужгороді, заснований у травні 1920 р. за допомогою американських русинів під проводом місцевимх народовців. Русофіли заснували тоді конкуренційну установу «Русскій Народний Банк». Так само, коли народовці заснували «Краєвий Кооперативний Союз» у квітні 1920 р., москвофіли виступили зі спілки й заснували «Русскій кооперативный Союз». «Сільський Господар» заснував галичанин Микола Творидло, а «Товариство збуду худоби» галичанин Василь Струк.
У розвою шкільництва й орієнтації на зв’язок з українською культурою відіграли велику роль українські емігранти. Під проводом д-ра Михайла Бращайка вони пристосувалися до світогляду місцевого громадянства й не накидували своїх ідей згори, а підготовляли їх до самостійної національної праці. З емігрантів українського напряму виступають: дир. А. Алиськевич, організатор берегівської та ужгородської гімназії, професори та автори: д-р Іван Панкевич (Руська Граматика), д-р Володимир Бірчак (Література), д-р Василь Пачовський (Історія), Михайло Демчук (осно. Пласту), Леонід Бачинський (голова Пластової організації) та професори: Володимир Палятинський (+1925 р.), Андрій Дідик (+1929), Корнило Заклинський, Ілля Кульчицький, о. Омелян Крайчик, Сергій Ілляшевич, Адріян Артимович і Омелян Бачинський (директор інтернату). З народних учителів: поетка Марія Підгірянка, Домбровський, Богдан і Осипа Заклинські, Устиянович, Гр. Коссак і др. З інших діячів замітніші: д-р Данило Стахура, радник Пежанський, обидва Комаринські та Микола Величковський. З москвофільського напрямку Лев Тиблевич, д-р Гагатко, Цурканович, Геровський і другі.
Як тяжко було починати працю, хай буде зразком образ: коли нас покликав Пешек, голова Шкільного реферату, до основання гімназії в Берегові, ніхто не хотів записувати дітей до школи, боючися погрози смерті з боку мадярів. Ми мусили їздити по селах і ледве випросили дітей, нездатних до господарства, яких зібрали 14 з-поміж ледачих пастушків. Прибрали ми їх із лахміття й відкрили гімназію богослуженням, на яке ішло 14 нужденних дітей, за ними йшли жовніри-емігранти з нашої УГА й ми, професори, серед насміху мадярів. Та під нашою рукою за тих 10 літ, що я там був, росло молоде покоління в середніх школах, з року на рік побільшуючи й число молодих діячів, сяючих ідеєю України, якої не знищить уже ніяка сила. Народне українське вчительство знову підготовляло нам учнів до гімназії. Шкода тільки, що його було мало (й з нашої вини). У вересні 1919 р. чеський уряд звернувся через міністерство закордонних справ до Бригади УГА (Української Галицької Армії), яка тоді була стаціонована в Німецькім Яблоннім, із пропозицією, щоб дати до науки дітей та людей на посади на Закарпатті. Можна було дати 1000 людей, передовсім учителів, бо було там доволі інтелігентів. Але в Бригаді ухвалено не йти, бо, мовляв, «може підемо на Україну, та ми в політику не мішаємося, бо це політична справа».
Так випустили ми горобця зі жмені для мрії про голуба в повітрі. Наслідок такої постави був такий, що хлинули тоді на Закарпаття російські емігранти й москвофіли так, що ми застали вже ужгородську й мукачівську гімназію обсаджену учителями москвофілами і з москвофільським духом. Аж у Берегові відкрили ми українську духом реальну гімназію. Якщо були б усі 1000 пішли на Закарпаття в 1919 р., не боялися би ми тепер компромісів із мадяронами та з москвофілами.
Середня школа виховала провідників, а народні вчителі повинні були виховати маси на селах...
З розвоєм шкіл у народній мові стали появлятися таланти на літературному полі Карпатської України. До мене зголосився перший поет нового напряму Василь Гренджа-Донський, у 1923 році. Я справив йому де-не-де форму й написав йому «Переднє слово» до збірки: «Квіти з терном», незважаючи на гіперкритичні голоси галичан. Так із цією збіркою, виданою 1923 р., зачинає на Закарпатті суто українську поезію Василь Гренджа-Донський, дуже плодовитий у всіх родах красного письменства. За ним ідуть поети: Боршадь-Кум’яцький, о. Степан Сабол Зореслав, Федір Могіш (Боєвір), Микола Рішко, Іван Колос, Федь Маков’янин. Це все поети національного напряму. А чистими ліриками є Іван Ірлявський і покійна Миколая Божуківна. Побіч поезії цвіте й проза. Крім першого Дем’яна Лукача, виступає замітний Юрій Старинець, Іван Колос, Ворон Маркуш, зі старших Ірина Невицька та Гренджа-Донський. На полі гумористичних картин вибивається Іван Рознічук і Кейленк Віллі, майстри сатири. На драматичному полі дав почин о. Августин Волошин своєю «Марусею Верховинкою», за ними ідуть браття Шерегії, Сіон Сильват, Гренджа-Донський та Ірина Невицька. До розвою драми спричинилася діяльність «Руського театру «Просвіти» в Ужгороді. Цей театр вів від 5 січня 1921 р. сам корифей української сцени Микола Садовський, який упродовж 10 літ виробляв смак і нахил до драматичної творчості.
Політичне життя розвивалося у політичних чеських партіях, які стали втягати у своє життя громадян Закарпаття. Кожна партія стала видавати свою газету, й так постали: «Свобода», «Русская Земля», «Село», «Карпаторуський Вістник» і «Подкарпатська Русь», - літературно-фахові журнали: «Народня школа», «Учитель», «Зоря». Тепер уже є український щоденник «Нова Свобода».
Упродовж двох десятиліть закарпатські українці даремно домагалися автономії. Останній раз дня 3 травня 1938 р. зібралося 1100 представників, що вислали депутацію до Праги у справі автономії. Та в останніх часах чеська держава зазнала потрясінь. Викликало його рішення Німеччини, Італії, Франції й Англії вночі з 29 на 30 вересня 1938 року в Мюнхені, на підставі якого ЧСР відступила судетсько-німецькі країни Німеччині на основі права самовизначення. ЧСР змінилася у федеративну державу, зложену з трьох народів: чехів, словаків і українців. Нова чеська влада затвердила Український Уряд, зложений із 6 міністрів 9 жовтня 1938 р. як вислід компромісу між трьома партіями: української, москвофільської й автономічної. До цього компромісу схилилися всі з огляду на державнотворчу єдність, на основі якої могли утворити державу й забезпечити границі. Цей уклад диктував поділ громадянства, який виказується з виборів до парламенту. В 1924 році український напрям мав 12,4 відсотка, русофільський 62 відсотки. За 10 літ 1935 р. український мав 36,3 відсотка, а русофільський 35,2, решту автономічний союз. Це ж був наслідок промаху нашої інтелігенції з 1919 р... Це відношення не виглядало б так, якби в 1919 р. українська інтелігенція з таборів не відмовилась піти до праці на Закарпаття.
На чолі уряду стоїть тепер український лідер о. д-р Августин Волошин.
Рішенням віденського Арбітражу Німеччини та Італії з 2 листопада 1938 р. відділено жидівсько-мадярські міста Ужгород і Мукачів разом із Береговом від Карпатської України. Тимто столицею її тепер є город Хуст над Тисою, який має старовинну традицію, сягаючу часів Ярославичів. Хуст буде сполучений залізницею з західними землями, що належать до Словаччини через Довге, Сваляву, Перечин, Снину, Гуменне та Пряшів. Ця залізниця з’єднає усі поперечні залізничні шляхи, що їх п’ять йде з Галичини через Карпати.
***
Глибоко зворушений пишу цю працю про Тебе, Срібна Земле, другий мій краю рідний! Як жаль мені, що не можу разом радіти, разом прагнути, разом терпіти з Тобою. Та я щасливий, що дожив хвилі Твого вивищення на п’єдестал європейської справи. Тим то не жаль мені, що жертвував я для Тебе 10 літ найкращих часу мого життя, й вернувшись, опинився у Ріднім Краю, як вирваний із кореня на дні життя «з ласки чехів».
Тобі дзвонив я у «Дзвін Сріберний Ярослава» з Богоревиці, Тобі співав я бойовий епос «Про князя Лаборця». Тобі злеліяв сценарій фільму: «Золотий перстень Карпатів», Тобі писав я, плачучи, трагедію Петра Петровича у драмі: «Світло Срібної Землі», Тобі виспівав душею гімн сплячої царівни, Насті Ярославни, в Хусті над Тисою у драмі: «Замок заклятої царівни».
Тепер посилаю Тобі сердечний привіт і щирі побажання гарного розвитку.
1939 р.