знову про діда, продовженням
Оригинал взят у 0navaho0 в знову про діда, продовженням
спогади не повертають тебе в минуле.. то минуле через спогади повертається в тебе
повертається і віддає те, що з собою забрало
збираєш його, чудуєшся - ого, скільки залишив, ого
і все твоє ніби, емоції, переживання, відчай, біль.. все твоє, осідає зараз у тобі, розтікається по тілу
але є там і не твоє
чуже. і воно теж залишається в тобі. тепер ти пофарбований трошки в інші відтінки.
не твої.
тому чаклун барвистий часом, як приблудний кіт
----------------------------------------------------------------------------
в діда добре. спокійно. він дуже не балакучий. та й телевізором не зловживає. можна вечорами спокійно книжку сидіти читати, або ж роздумувати за своє щось.. що я і роблю, коли нагода.. бо так нароблюся в тій кузні, що більше ні на що сил не вистачає. сусідський хлопака, мій давнішній друзяко, все в гості просить, потеревенити по старій дружбі, та відмовляю чемно.. він пити не має с ким. я знаю.. лице у молодого вже старе. вже зі зморшками, осунуте, припухле де не треба.. геть не впізнати часом. і пити йому треба.
я сплю, доречі, в кімнаті з вікнами на хату і двір того пацана. і часто його бачу крізь шибку. а він у мій бік поглядає, махає мені часом.. у нього сестра німа з народження і тато-садист.. там ще ті чорти в хаті..
а я з дідом. він оно в сусідній кімнаті хропе зараз, коли я ці думки свої для тебе записую..
дід хропе страшно голосно, надривно, з переливами.. я раніше не міг засинати поряд, коли малий був. аж бабулі жалівся. а тепер нароблюся зі старим, то й засинаю легко, навіть під хропіння оте несусвітнє. читати під нього навчився, писати от. і навіть думки не губляться..
дід спить як убитий, але ж як штик покинеться о п"ятій ранку, швидко ж, як по-армійськи, одягнеться і вискочить надвір - по господарці поратись.
ото буває, коли люди застряють шаблонами на котрімсь своїм самім щасливім часі, на самій щасливій порі. на самій насиченій подіями, чи емоціями багатій. і з тими шаблонами поведінки більше нііяк не хочуть розставатися. їм подобається так жити, так поступати, так триматися.. вони навчилися цього у своїм самім щасливім часі. і тримаються з тими правилами аж до самого кінця.
у мого діда таким шаблонотворчим часом була війна.
коли він воював - то були самі насичені подіями часи його життя. молодим забрали і ото пройшов і з німцями бучу, і з японцями, та ще й посторожував табори для японських полонених в Сибіру.. і вся та війна, все те виживання у нього в голові тисячами історій, різнобарвними флешбеками часом за столом з родиною, часом за перекуром в роботі, хто би там не сидів, а часом просто на лавочці у вихідний, коли сидиться легко, спокійно і так на одкровення пре..
і він тою війною так і не відхворів вже ніколи.. і чоботи в нього вічне начищені, і виправка в одежі ідеальна, і командирські замашки в роботі.. тай мовчазність адська.. то все звідти.. з тих щасливих часів.
і отако зривається старий рано-вранці, робить все за розпорядком залізним, і що шо війна та давно-давно застигла, нема її.. а він такий нею щасливий.
так і казав не раз:
- війна мене охрестила, в люди вивела, як мати прийомна.. і вмерти не дала, хоць могла..
він тричі поранений, трохи скалічений.. але коваль.. сільський чудотворець з молотком і наковальнею.
дивний мій дід..
дядьки-сусіди, знаю, побоюються його. кажуть що старий з причудами. то скаже щось таке раптом, як наче й не хотів, а само вилетіло, а то зробить що, а потім наче й сам дивується, ніби то не він робив.
як таке розуміти? тому й стороняться його..
але він багатий та щедрий грошима і порадами житейськими. жив довго, світом потинявся, правди набрався тими подорожами житейської, і не шкода йому тої правди - питай шо хочеш, радься - завжди словом щось підкаже, зігріє, направить в правильну путь.. а з грошима.. ну віін же майстер, гроші в нього завжди є.. от і позичає всім і скільки треба, бабуля свариться часом, а він сміється:
- а, не відась, то сам буде мав клопіт, мені то шо.
і таки часом стається щось у боржника. і всі дивуються, навіть ті, хто шось знає. і їм же не дивно ані грама, старий же завжди таке повторює. і завжди отак сміється, трохи голову похиливши, і поглядом наче тобі за спину заглядає.. аж мурахи по спині часом. бррр. він наче ДО КОГОСЬ заглядає, хто в тебе за спиною в той момент, але ти повертаєшся - а там нікого.. уявляєш? страшно буває, шо не описати., а повертаєш голову і зі старим поглядом зустрічаєшся, а в тих очах бісики.
він нас малими так часом страшив, шо боялися його не криючись. про діда мого діти вулицею жахливчики розказували, сам чув. лякали одне одного.
а він собі і справді ще той чаклун був вогняний, маю сказати.. з тими його іскрами.
пам"ятаю часом - товче своє залізо старий в кузні, а ми десь поодаль сидимо, бавимось.. а глянеш на ту кузню, і у вікні оті іскри сипляться, і тіні по стінах гуляють. і аж по спині холодок так - шусь..
ми навіть підходити до тої кузні боялися.
бо часом як нема старого, і на дверях колодка висить здорова, то навіть у вікно було страшно підглянути.. тихо там ніби, нікого ж нема, і тут як упаде щось! як дзенькне-бомкне, а ми врізнобіч з криками.. ну от що там вічно падало і нас лякало, коли діда не було?
а навіть з ним зайдеш в кузню, коли малий був, пам"ятаю, то там такі кути чорні, темні, страшні, щось в них поскладане, а не видно як знадвору, і що не дай Бог, дід щось зхабуде і вийде раптово, а ти там сам опиняєшся.. брррррр - передьорне тобою переляк і як пробка з тої кузні надвір вилітаєш, мало зі штанів не вискочиш..
дід мій дивний був, угу.. отак сидів коли-то нагадування практикував, та й узяв діда на список. почав всі емоційні події за його участі згадувати.. о, там такого назбиралося! не одразу, щоправда. воно все так буває, що не одразу. будь з ким.. починаєш із свят, застільних пісень дідових, всіляких подій знаменних у родині за дідовою участю.. а потім все глибше і глибше в пам"ять занурюєшся, а там ото акули в чорній воді і з"являються..
ми бо так влаштовані. забуваємо емоційні вибухи минулого. забуваємо бо не вміємо з ними жити. з ними важко жити, дуже.. з ними треба щось робити, про них треба говорити з кимось, щоби погасити емоційний той накал. а нема з ким говорити, ніхто не слухає.. то й забуваєш.
і біс з ними, з тими емоціями і їх кількістю.. хай собі там лежать на скаладі і не смердять.
а я поворушив той мул пам"яті ото з дідом, у його випадку.. і спливло
я сам за ним помічав дивності, що не поснити було малому, ані розповісти нікому. а коли й розповідав - то однаково що об стінку горохом. роти роззявлені а в очах і тіні розуміння.
але менше з тим..
сталася та історія ще коли мале дошкільня було, здається.. колись навіть настрашився був так, що мало не обробився... історію ту забув давно, та ото коли спогади перетрушував - і згадав. сама згадалась.. такі історії, вони дуже емоційні, в них самих скрито дуже багато енергії переживань, яку треба собі повертати.. або просто нею потішитись. ну кому що.
так от, було то давно, вже й не пам"ятаю, але наче я в школі ще не вчився, це ще за мого дитсадочкового періоду було.. не важливо. я тоді просто завжди літом до діда з бабою виїжджав на все літо і ото..
день був вихідний. неділя чи шо. і ми з пацаниськами сусідніми саме затівали щось на той ранок.. чи на рибу збиралися, чи на стадіон в полі футбола гратися, поки ще спека не розгулялась.. не пам"ятаю.
знаю, що я того ранку худенько з хати вискочив, щойно сіріло, збігав до уборної дерев"яної, та випив бабунею запропонований кухоль свіжого молока з булкою.
на мені вже були і шортики і кеди, у мене з собою навіть торбинка з "тормозком" була, його теж бабуля приготувала..
я ото вибіг до хвіртки, глянув на вулицю а нема ще нікого з моїх друзяків, то я й назад повернувся йти, що стояти на вулиці самому.. вони все-одно мимо мого подвір"я йтимуть.. і ото я повернувся до теплої веранди йти, як бачу - а стодола дідова відкритими дверима на мене дивиться. ота велика біла діова стодола, з темними кутами, сіном до стелі, станком для нарізання-здрібнення кукурудзи..
там ще дід велосипед свій тримав.
і отако роблю пару кроків, аж видивляюся там спину дідову наче, і низько так тая спина, чи він на підлозі сидить, чи то навпочіпки.. і стало мені цікаво шо не стриматись.. і страшненько водночас, до бульок з носа неконтрольованих.
боюся діда розізлити, але й цікаво що він там на підлозі наче видивляється.
і підходжу беру. все ближче і ближче підкрадаюся.
дивно що вистачило в мене розуму і страху перед дідом одразу не зашуміти!
ще крок і ще.. аж чую - він не просто сидить (а я вже роздивився, він таки сидів на низенькому стільчику, ото які в дитсадочках використовують дітям), нахилившись трохи вперед, а ще й бубонить при цьому тихенько. як наче говорить до когось, хто перед ним ото просто на підлозі.
їжак певно - подумало дурне хлопчисько. - що ж то може бути інакше? котів дід не любить, пес прив"язаний оно.. хіба їжак..
і ото я вже до порогу дійшов, став біля краю дверей, шию витягую, щоби дідові через плече зазирнути.. а в стодолі темно, ранок -то сірий ще, без сонця.. і ото все освітлення через двері поступає, а я й виставився.. і тут дід так раптово на мене ррраз - і повернувся, і очі в нього такі якісь дивні, блиснули аж як іскрами на мене, в мій бік, та й згасли вмить..
- аааа ти чо тут? - як гримне дід.. і я як рвону в бік хати! але Боже правий, саме в той момент коли він повертався, коли очі іскрилися і ото як гаркнув на мене, я, здається побачив того "їжака", виразно так, не прямим поглядом, щоправда, але побачив як воно рухнулось..
маленьке, до колін може й менше, волохате до неймовірного, і воно стояло на двох ногах! бо одразу як дід став розвертатися в мій бік, те створіння якби зробило крок всторону..
йой, з якими вересками я біг до хати! влетів у веранду, потім далі, і на диван коло бабулі, і дихаю важко, очі в сльозах.
а бабуля мене обняла, сміється:
- шо, видів як дідо з дідьком своїм говоре? ну-ну, заспокойсі.. вони своїм ніякого зла не чинят, вони своїх бережут.. ти діда не бійсі, він добрий в нас.. дуже добрий..
Попередні мозаїчки оповіді за порядковими номерами, кому цікаво більше за уривки
1. скорена Бастієнна
2. я назвав її Бастієнна, Бесті
3. Вовчиця
4. сон Вовчиці
5. пишемо "коваль",читаємо"індіанець"
6. про Бесті і Білий вігвам трохи, натяком
7. Вождь и Шаман
8. Старий і новий Шама ан
9. Бесті повертається, сцена перша
10. Бесті, сцена друга .
11. Два сни, невеличким вкрапленням.
12. Бесті, сцена третя
13. Бесті, сцена четверта. Інша.
14. слід ІНШОЇ
15. візит Вождя
16. а понеділок
17. дід, одкровення
спогади не повертають тебе в минуле.. то минуле через спогади повертається в тебе
повертається і віддає те, що з собою забрало
збираєш його, чудуєшся - ого, скільки залишив, ого
і все твоє ніби, емоції, переживання, відчай, біль.. все твоє, осідає зараз у тобі, розтікається по тілу
але є там і не твоє
чуже. і воно теж залишається в тобі. тепер ти пофарбований трошки в інші відтінки.
не твої.
тому чаклун барвистий часом, як приблудний кіт
----------------------------------------------------------------------------
в діда добре. спокійно. він дуже не балакучий. та й телевізором не зловживає. можна вечорами спокійно книжку сидіти читати, або ж роздумувати за своє щось.. що я і роблю, коли нагода.. бо так нароблюся в тій кузні, що більше ні на що сил не вистачає. сусідський хлопака, мій давнішній друзяко, все в гості просить, потеревенити по старій дружбі, та відмовляю чемно.. він пити не має с ким. я знаю.. лице у молодого вже старе. вже зі зморшками, осунуте, припухле де не треба.. геть не впізнати часом. і пити йому треба.
я сплю, доречі, в кімнаті з вікнами на хату і двір того пацана. і часто його бачу крізь шибку. а він у мій бік поглядає, махає мені часом.. у нього сестра німа з народження і тато-садист.. там ще ті чорти в хаті..
а я з дідом. він оно в сусідній кімнаті хропе зараз, коли я ці думки свої для тебе записую..
дід хропе страшно голосно, надривно, з переливами.. я раніше не міг засинати поряд, коли малий був. аж бабулі жалівся. а тепер нароблюся зі старим, то й засинаю легко, навіть під хропіння оте несусвітнє. читати під нього навчився, писати от. і навіть думки не губляться..
дід спить як убитий, але ж як штик покинеться о п"ятій ранку, швидко ж, як по-армійськи, одягнеться і вискочить надвір - по господарці поратись.
ото буває, коли люди застряють шаблонами на котрімсь своїм самім щасливім часі, на самій щасливій порі. на самій насиченій подіями, чи емоціями багатій. і з тими шаблонами поведінки більше нііяк не хочуть розставатися. їм подобається так жити, так поступати, так триматися.. вони навчилися цього у своїм самім щасливім часі. і тримаються з тими правилами аж до самого кінця.
у мого діда таким шаблонотворчим часом була війна.
коли він воював - то були самі насичені подіями часи його життя. молодим забрали і ото пройшов і з німцями бучу, і з японцями, та ще й посторожував табори для японських полонених в Сибіру.. і вся та війна, все те виживання у нього в голові тисячами історій, різнобарвними флешбеками часом за столом з родиною, часом за перекуром в роботі, хто би там не сидів, а часом просто на лавочці у вихідний, коли сидиться легко, спокійно і так на одкровення пре..
і він тою війною так і не відхворів вже ніколи.. і чоботи в нього вічне начищені, і виправка в одежі ідеальна, і командирські замашки в роботі.. тай мовчазність адська.. то все звідти.. з тих щасливих часів.
і отако зривається старий рано-вранці, робить все за розпорядком залізним, і що шо війна та давно-давно застигла, нема її.. а він такий нею щасливий.
так і казав не раз:
- війна мене охрестила, в люди вивела, як мати прийомна.. і вмерти не дала, хоць могла..
він тричі поранений, трохи скалічений.. але коваль.. сільський чудотворець з молотком і наковальнею.
дивний мій дід..
дядьки-сусіди, знаю, побоюються його. кажуть що старий з причудами. то скаже щось таке раптом, як наче й не хотів, а само вилетіло, а то зробить що, а потім наче й сам дивується, ніби то не він робив.
як таке розуміти? тому й стороняться його..
але він багатий та щедрий грошима і порадами житейськими. жив довго, світом потинявся, правди набрався тими подорожами житейської, і не шкода йому тої правди - питай шо хочеш, радься - завжди словом щось підкаже, зігріє, направить в правильну путь.. а з грошима.. ну віін же майстер, гроші в нього завжди є.. от і позичає всім і скільки треба, бабуля свариться часом, а він сміється:
- а, не відась, то сам буде мав клопіт, мені то шо.
і таки часом стається щось у боржника. і всі дивуються, навіть ті, хто шось знає. і їм же не дивно ані грама, старий же завжди таке повторює. і завжди отак сміється, трохи голову похиливши, і поглядом наче тобі за спину заглядає.. аж мурахи по спині часом. бррр. він наче ДО КОГОСЬ заглядає, хто в тебе за спиною в той момент, але ти повертаєшся - а там нікого.. уявляєш? страшно буває, шо не описати., а повертаєш голову і зі старим поглядом зустрічаєшся, а в тих очах бісики.
він нас малими так часом страшив, шо боялися його не криючись. про діда мого діти вулицею жахливчики розказували, сам чув. лякали одне одного.
а він собі і справді ще той чаклун був вогняний, маю сказати.. з тими його іскрами.
пам"ятаю часом - товче своє залізо старий в кузні, а ми десь поодаль сидимо, бавимось.. а глянеш на ту кузню, і у вікні оті іскри сипляться, і тіні по стінах гуляють. і аж по спині холодок так - шусь..
ми навіть підходити до тої кузні боялися.
бо часом як нема старого, і на дверях колодка висить здорова, то навіть у вікно було страшно підглянути.. тихо там ніби, нікого ж нема, і тут як упаде щось! як дзенькне-бомкне, а ми врізнобіч з криками.. ну от що там вічно падало і нас лякало, коли діда не було?
а навіть з ним зайдеш в кузню, коли малий був, пам"ятаю, то там такі кути чорні, темні, страшні, щось в них поскладане, а не видно як знадвору, і що не дай Бог, дід щось зхабуде і вийде раптово, а ти там сам опиняєшся.. брррррр - передьорне тобою переляк і як пробка з тої кузні надвір вилітаєш, мало зі штанів не вискочиш..
дід мій дивний був, угу.. отак сидів коли-то нагадування практикував, та й узяв діда на список. почав всі емоційні події за його участі згадувати.. о, там такого назбиралося! не одразу, щоправда. воно все так буває, що не одразу. будь з ким.. починаєш із свят, застільних пісень дідових, всіляких подій знаменних у родині за дідовою участю.. а потім все глибше і глибше в пам"ять занурюєшся, а там ото акули в чорній воді і з"являються..
ми бо так влаштовані. забуваємо емоційні вибухи минулого. забуваємо бо не вміємо з ними жити. з ними важко жити, дуже.. з ними треба щось робити, про них треба говорити з кимось, щоби погасити емоційний той накал. а нема з ким говорити, ніхто не слухає.. то й забуваєш.
і біс з ними, з тими емоціями і їх кількістю.. хай собі там лежать на скаладі і не смердять.
а я поворушив той мул пам"яті ото з дідом, у його випадку.. і спливло
я сам за ним помічав дивності, що не поснити було малому, ані розповісти нікому. а коли й розповідав - то однаково що об стінку горохом. роти роззявлені а в очах і тіні розуміння.
але менше з тим..
сталася та історія ще коли мале дошкільня було, здається.. колись навіть настрашився був так, що мало не обробився... історію ту забув давно, та ото коли спогади перетрушував - і згадав. сама згадалась.. такі історії, вони дуже емоційні, в них самих скрито дуже багато енергії переживань, яку треба собі повертати.. або просто нею потішитись. ну кому що.
так от, було то давно, вже й не пам"ятаю, але наче я в школі ще не вчився, це ще за мого дитсадочкового періоду було.. не важливо. я тоді просто завжди літом до діда з бабою виїжджав на все літо і ото..
день був вихідний. неділя чи шо. і ми з пацаниськами сусідніми саме затівали щось на той ранок.. чи на рибу збиралися, чи на стадіон в полі футбола гратися, поки ще спека не розгулялась.. не пам"ятаю.
знаю, що я того ранку худенько з хати вискочив, щойно сіріло, збігав до уборної дерев"яної, та випив бабунею запропонований кухоль свіжого молока з булкою.
на мені вже були і шортики і кеди, у мене з собою навіть торбинка з "тормозком" була, його теж бабуля приготувала..
я ото вибіг до хвіртки, глянув на вулицю а нема ще нікого з моїх друзяків, то я й назад повернувся йти, що стояти на вулиці самому.. вони все-одно мимо мого подвір"я йтимуть.. і ото я повернувся до теплої веранди йти, як бачу - а стодола дідова відкритими дверима на мене дивиться. ота велика біла діова стодола, з темними кутами, сіном до стелі, станком для нарізання-здрібнення кукурудзи..
там ще дід велосипед свій тримав.
і отако роблю пару кроків, аж видивляюся там спину дідову наче, і низько так тая спина, чи він на підлозі сидить, чи то навпочіпки.. і стало мені цікаво шо не стриматись.. і страшненько водночас, до бульок з носа неконтрольованих.
боюся діда розізлити, але й цікаво що він там на підлозі наче видивляється.
і підходжу беру. все ближче і ближче підкрадаюся.
дивно що вистачило в мене розуму і страху перед дідом одразу не зашуміти!
ще крок і ще.. аж чую - він не просто сидить (а я вже роздивився, він таки сидів на низенькому стільчику, ото які в дитсадочках використовують дітям), нахилившись трохи вперед, а ще й бубонить при цьому тихенько. як наче говорить до когось, хто перед ним ото просто на підлозі.
їжак певно - подумало дурне хлопчисько. - що ж то може бути інакше? котів дід не любить, пес прив"язаний оно.. хіба їжак..
і ото я вже до порогу дійшов, став біля краю дверей, шию витягую, щоби дідові через плече зазирнути.. а в стодолі темно, ранок -то сірий ще, без сонця.. і ото все освітлення через двері поступає, а я й виставився.. і тут дід так раптово на мене ррраз - і повернувся, і очі в нього такі якісь дивні, блиснули аж як іскрами на мене, в мій бік, та й згасли вмить..
- аааа ти чо тут? - як гримне дід.. і я як рвону в бік хати! але Боже правий, саме в той момент коли він повертався, коли очі іскрилися і ото як гаркнув на мене, я, здається побачив того "їжака", виразно так, не прямим поглядом, щоправда, але побачив як воно рухнулось..
маленьке, до колін може й менше, волохате до неймовірного, і воно стояло на двох ногах! бо одразу як дід став розвертатися в мій бік, те створіння якби зробило крок всторону..
йой, з якими вересками я біг до хати! влетів у веранду, потім далі, і на диван коло бабулі, і дихаю важко, очі в сльозах.
а бабуля мене обняла, сміється:
- шо, видів як дідо з дідьком своїм говоре? ну-ну, заспокойсі.. вони своїм ніякого зла не чинят, вони своїх бережут.. ти діда не бійсі, він добрий в нас.. дуже добрий..
Попередні мозаїчки оповіді за порядковими номерами, кому цікаво більше за уривки
1. скорена Бастієнна
2. я назвав її Бастієнна, Бесті
3. Вовчиця
4. сон Вовчиці
5. пишемо "коваль",читаємо"індіанець"
6. про Бесті і Білий вігвам трохи, натяком
7. Вождь и Шаман
8. Старий і новий Шама ан
9. Бесті повертається, сцена перша
10. Бесті, сцена друга .
11. Два сни, невеличким вкрапленням.
12. Бесті, сцена третя
13. Бесті, сцена четверта. Інша.
14. слід ІНШОЇ
15. візит Вождя
16. а понеділок
17. дід, одкровення