слід ІНШОЇ
Оригинал взят у 0navaho0 в слід ІНШОЇ
коли засинає Відьма - прокидається її тінь..
і йде поміж чужих снів, як по квітковому полю
кажний сон - квітка, хочеш пахощі її вдихни, хочеш - зірви, під ноги вкинь..
та тінь відьми шукає особливу квітку
котру накриє собою
і відкриє очі відьма в тілі іншої людини
як зійшло сонце, ми з Бесті все ще обіймалися, міцно-міцно, як востаннє, як перед довгою розлукою, довгою як вічність..
її личко було в мене на грудях, вона дихала тихо-тихо, а я щокою легенько терся об її волосся, вдихав його пахощі і п"янів, п"янів з кажним вдихом.. наші серця все ще билися разом, так близько одне від одного, як одне
я тримав її міцно-міцно, як боявся втратити
вона звелася на ноги, стала відважна наді мною, гола, сяюча, руки в боки, і сказала мені:
- Віть, пообіцяй, що ти завжди будеш зустрічатися зі мною, як вперше?
- обіцяю..
- я серйозно, коханий..
- і я серйозно, моя ти хороша..
- а ще я хочу, щоби ти завжди прощався зі мною як востаннє, як перед довгою, довжелезною, як сама вічність, розлукою.. і ще я хочу, щоби ти знав, чуєш, що я у тій розлуці буду тебе вірно-вірно чекати.. ти зможеш?
- зможу, моє ти Чудо-Чудесне..
і засипав її поцілунками, щедрими, неспішними і легенькими, сторожкими, як дотики метеликів.. засипав, починаючи з пальців на ногах і вище, вище, з паузами, затримками довгими, солодкими до її стогонів, до її довгих зітхань, до її сміху щасливого, і так до самої голови..
а тепер ми стояли неподалік од її дому, і я все не відпускав її.. як востаннє, перед довгою-довжелезною, як сама вічність, розлукою.. як просила, як пообіцяв
Боже, я не знаю, як ми сюди потрапили, якою дорогою ми йшли, скільки нам вдавалося зробити кроків між частими-пречастими зупинками, при котрих ми надовго зупинялися, горнулися одне до одного, встигали наговорити одне одному чогось так багато і сповненого такої невимовної ніжності, що, здавалося, саме місто затихало, щоби нас тишком підслухати і не заважати..
- пусти, я йтиму вже..
і пригорталася щільніше, прикипала до мене губами, скусаними, змученими, припухлими, спричиняючими біль, і аж не стримувалася - стогнала од того щемного болю, і прикипала, прикипала..
- відпусти..
а сама руками за шию, носиком до вуха мені і шепоче, повторює швидко-швидко:
- не пускай, не пускай.. не смій відпустити..
як мантру
- Господи, Вітя, хто б ти не був, що ти наробив зі мною?
- я тебе люблю, кохаю до безтями..
- мовчи, мовчи..
вона була п"яна мною і мене ж п"янила собою так, що я не бачив ані світа, ані світанку, ані виходу
я не міг, не смів, не наважувався відпустити її, хоч не тримав насправді
я не хотів її відпускати перед розлукою у вічність, не хотів
нехай сама, нехай мене відштовхне од себе, одірветься зі шматками мого м"яса, з коренями хай вирве, - подумав лиш, а вона як загарчить грррррр, очима блисне і від мене одірвалася..
як примагнічений, безсилий до неї, за нею, а вона:
- ні, все..
одійшла, хитається, руки в сторони для балансу, ноги її не слухаються
і у мене самого світ перед очима вприсядку, повело мене
- я ніг не чую, рук, тіло як не моє - бурмоче, сміється до себе, мені..
Господи, Вітя, що ти наробив з нею? - думаю, і вже боюся.. за неї, за нас.. Господи..
повернулася до мене, очі широко, усмішка
- до сьогодні, коханий.. - і рішучість звідки, пішла..
.........................................................
а місто, моє місто, рідне мені, воно разом зі мною дочекалося, доки Бесті не зайде в дім, не зачинить тихцем за собою двері, і аж тоді, здалося, прокинулось..
аххх.. - позіхнуло відчиненими вікнами, потягнулося першими перехожими, зашуміло вітром у гіллі, прошурхотіло по дорозі машинкою, і мене тихцем додому пустило..
-------------------------------------------
мати на кухні зустріла перехоплювачем, але в мене пропуск універсальний, як ключ од всіх дверей - усмішка, од вуха до вуха, щаслива, обеззброююча, протиперехоплювальна.. шась мимо матері в кімнату, двері прикрив за собою - тільки й видихнув..
а за дверима:
- ой, пропала дитина.
---------------------------------------------------
думаєш я спав? думаєш скільки часу я спав?
ні хвилі, миті не спав
скинув одяг, інший одягнув, біговий, і знову повз матір.
- куди, дурне теля? - тільки й встигла..
і бігом, бігом, з прискоренням
от не знаю я звідки сили беруться, не відаю.. беруться собі, енергія з запасів недоторканих
асфальтом, польовою дорогою, пилюка за мною хмариться - лечу в поле, лечу де уві сні дороговказами мені образ Бесті, та Іншої..
лечу в світлі сонця, в теплі його, крізь нього
лечу і відчуваю лет.. дивуюся, радію, що зі мною не так? чи так?
он місце, де Бестієнна стояла, точно воно.. зупиняюся
слідопитом наближаюся, сам собі дивуюся - ти чого? ти що - сліди Бесті в пилюці польовій шукати намірився? геть з катушок злетів?
то ж СОН був!
та наближаюся, а серце аж закалатало швидко-швидко..
та ні, нічого, земля, якісь паростки в полі колгоспнім.. нічого..
зітхнув розчаровано..
справді щиро розчарований..
отут вона стояла уві сні.. отут.. в білому, дивна, красива безбожно, ой красива.. як зараз перед очима
отуди рукою вказувала..
повертаю голову
поле, дорога в"ється, земля, щедро нагріта сонцем вранішнім, аж пашить
побіг дорогою далі, все як уві сні.. вибіг на край пагорба, звідки дорога різко сторону, дивлюся на Чашу..
ні, дерево не там..
не там..
воно собі далі, в долині самій, на звороті потічка, що поля колгоспні навпіл розтинає
он воно, пишне кроною, зелениться на вітрі, верба чи що..
до нього полем навпрошки пішов без поспіху.. куди поспішати?
в голові - Бесті.. кадри пам"яті з нею, занотоване очима, дотиками, відчуттями, теплом тіл і биттям сердець.. ах Бесті..
йду полем, а дівчина моя мене обіймає за шию, горнеться, губи її гарячі-гарячі, йду і чую їх жар на своїх губах.. йду, а вона щось на вухо шепоче, як вона вміє - тихо і швидко-швидко...
йду полем, і обіймаю дівчину свою, оголену, сміливу, одкриту мені як книга Тайн, без вороття..
йду і бачу Бесті поряд, як два зображення водночас..
йду і ловлю себе думкою, що то справді два зображення, картина поля, потічка, дерева попереду, неба безмежно-синього і друге, де Бесті, ледь затемнене, але візуалізоване просто тут, другим "фільмом" наче, котрий прокручується собі як наче по моєму замовленню..
дива
а до дерева - кілька кроків. оглядаю його.
крона пишна, рубці культі від одламаного кимсь гілля.. бідне дерево, подумав, погладив його складчату поверхню, бііідне..
старе, велике, на краю високого берега коренями вкріплене міцно..
походив довкола, потічок геть заріс, дно його піщане, аж дивно - звідки тут пісок? довкола чорнозем масний, що його можна на хліб намащувати, а тут пісок..
жабки берегом видно, бабки вже літають, джміль бомбовозом прогуркотів кудись..
протилежний берег потічка теж задертий високо, обривчатий.. на тім боці таке ж поле як і тут, таке ж зеленню культурною..
потикався ще туди-сюди, а сонечко припікає, ох як
та й сів на березі, в тіні верби старої, ноги схрестив, вмостився.. добре так всілося..
корпус випростав, почав вправу одну робити, з розслаблення вона починається..
так просидів трохи, вправляючись.. далі просто сидів, слухав звуки поля, оте все дзижчання, шелестіння трави і очерету, листя верби, цвіркотіння і тихенький плюскіт води потічкової..
а сонце вище, а тінь верби коротша
пригріло мене сонце, дрімати похилило, голова на груди підборіддям впала
і серед напівдрімоти, очима що під повіками вже паморочаться, помічаю, що по руках в мене - живність повзає.. і її багато, тої живності.. комахи-мурахи, жуки якісь зелені, чорні.. в мене по руках туди-сюди. і їх так багато! тю, що за чортівня ввижається
привідкиваю очі, а то й направду юрби жуків-комашок в мене на рукавах, у мене на кистях рук, на передпліччях, я їх чую там!
ноги мої десятками-сотнями комах вкриті, по животу їх хмари цілі..
ой
на щоку мені щось сіло, вхопилося і почалапало кудись до вуха.. і біля носа хтось примостився, і на чоло вже сіло кілька живих планерів..
і ловлю себе на тому, що не жахаюся насправді, що не страшно, не бридко мені, навіть не лоскітно - от що ще! я не відчуваю жодного дискомфорту, вкритий як покривалом комашнею.. мені навіть не лоскітно там, де би мало бути.. на обличчі, приміром..
і ловлю мить, коли ясно відчуваю, що якимсь чином відключено в мене оті панічно-тактильні сенсори на шкірі, на всій поверхні тіла!
я бачу комах на собі і не відчуваю їх водночас. не відчуваю дискомфорту, паніки, бажання зірватися на ноги, почати струшувати з себе всю ту армію членистоногих з дикими вересками і зойками..
навіть до очей хтось підповз, до одного і другого.. і лапками так - просто до повік торк!
але я навіть не кліпнув!! але я навіть не шарпнувся!!
і починаю розуміти, що відбувається щось більше, значно дивніше, аніж просто вимкнення якихось сенсорів паніки по поверхні тіла..
змінилося щось у моєму власному сприйнятті того, що відбувається..
змінилася ТОЧКА ЗОРУ, кут, з котрого відбувається спостереження.. той кут наче знаходиться за межами звичайного, людського сприйняття, ледь-ледь за тими межами..
сприйняття зсунулося в бік, туди, де тактильно-панічне більше не є значимою частиною сприймануваного
змістилася Точка Сборки.
я, трясця, змістив точку сборки!
і ні.. ні..
звідки така кількість комах? звідки їх поведінка?
ПОВЕДІНКА
і я повільно повернув голову вправо.. там була стара, зажурена верба, густа кроною, рубці та культі од кимсь поламаного гілля..
але то була вона
я знаю - вона..
то була ІНША..
душа людини в дереві, чорт забирай.. ота, що приходила до мене в сон, котра навіть Бесті пригнала в мій сон дороговказом..
і я вловив десь глибоко в собі як порух.. чийсь, не мій, і наче по команді, в мене почали злипатися очі.. і вже за мить моя голова знову упала на груди..
і знову прийшов до тями, прокинувся..
я навіть міг себе не оглядати, бо був стовідсотково впевнений, що ані жучка на мені більше немає.
але оглянув, спочатку дуже обережно руки, а потім підвівся і роздивився себе скільки міг.. ані комашини!
більше того, я не полінився і оглянув місце де сидів щойно..
в прим"ятій траві, на землі теж було порожньо
я вже би й на галюцинацію списав, на сон буйний.. але ті лапки, що проривалися через вії.. як я міг таке не запам"ятати вживу?
Попередні мозаїчки оповіді за порядковими номерами, кому цікаво більше за уривки
1. скорена Бастієнна
2. я назвав її Бастієнна, Бесті
3. Вовчиця
4. сон Вовчиці
5. пишемо "коваль",читаємо"індіанець"
6. про Бесті і Білий вігвам трохи, натяком
7. Вождь и Шаман
8. Старий і новий Шама ан
9.. Бесті повертається, сцена перша
10. Бесті, сцена друга .
11. Два сни, невеличким вкрапленням.
12. Бесті, сцена третя
13. Бесті, сцена четверта. Інша.
коли засинає Відьма - прокидається її тінь..
і йде поміж чужих снів, як по квітковому полю
кажний сон - квітка, хочеш пахощі її вдихни, хочеш - зірви, під ноги вкинь..
та тінь відьми шукає особливу квітку
котру накриє собою
і відкриє очі відьма в тілі іншої людини
як зійшло сонце, ми з Бесті все ще обіймалися, міцно-міцно, як востаннє, як перед довгою розлукою, довгою як вічність..
її личко було в мене на грудях, вона дихала тихо-тихо, а я щокою легенько терся об її волосся, вдихав його пахощі і п"янів, п"янів з кажним вдихом.. наші серця все ще билися разом, так близько одне від одного, як одне
я тримав її міцно-міцно, як боявся втратити
вона звелася на ноги, стала відважна наді мною, гола, сяюча, руки в боки, і сказала мені:
- Віть, пообіцяй, що ти завжди будеш зустрічатися зі мною, як вперше?
- обіцяю..
- я серйозно, коханий..
- і я серйозно, моя ти хороша..
- а ще я хочу, щоби ти завжди прощався зі мною як востаннє, як перед довгою, довжелезною, як сама вічність, розлукою.. і ще я хочу, щоби ти знав, чуєш, що я у тій розлуці буду тебе вірно-вірно чекати.. ти зможеш?
- зможу, моє ти Чудо-Чудесне..
і засипав її поцілунками, щедрими, неспішними і легенькими, сторожкими, як дотики метеликів.. засипав, починаючи з пальців на ногах і вище, вище, з паузами, затримками довгими, солодкими до її стогонів, до її довгих зітхань, до її сміху щасливого, і так до самої голови..
а тепер ми стояли неподалік од її дому, і я все не відпускав її.. як востаннє, перед довгою-довжелезною, як сама вічність, розлукою.. як просила, як пообіцяв
Боже, я не знаю, як ми сюди потрапили, якою дорогою ми йшли, скільки нам вдавалося зробити кроків між частими-пречастими зупинками, при котрих ми надовго зупинялися, горнулися одне до одного, встигали наговорити одне одному чогось так багато і сповненого такої невимовної ніжності, що, здавалося, саме місто затихало, щоби нас тишком підслухати і не заважати..
- пусти, я йтиму вже..
і пригорталася щільніше, прикипала до мене губами, скусаними, змученими, припухлими, спричиняючими біль, і аж не стримувалася - стогнала од того щемного болю, і прикипала, прикипала..
- відпусти..
а сама руками за шию, носиком до вуха мені і шепоче, повторює швидко-швидко:
- не пускай, не пускай.. не смій відпустити..
як мантру
- Господи, Вітя, хто б ти не був, що ти наробив зі мною?
- я тебе люблю, кохаю до безтями..
- мовчи, мовчи..
вона була п"яна мною і мене ж п"янила собою так, що я не бачив ані світа, ані світанку, ані виходу
я не міг, не смів, не наважувався відпустити її, хоч не тримав насправді
я не хотів її відпускати перед розлукою у вічність, не хотів
нехай сама, нехай мене відштовхне од себе, одірветься зі шматками мого м"яса, з коренями хай вирве, - подумав лиш, а вона як загарчить грррррр, очима блисне і від мене одірвалася..
як примагнічений, безсилий до неї, за нею, а вона:
- ні, все..
одійшла, хитається, руки в сторони для балансу, ноги її не слухаються
і у мене самого світ перед очима вприсядку, повело мене
- я ніг не чую, рук, тіло як не моє - бурмоче, сміється до себе, мені..
Господи, Вітя, що ти наробив з нею? - думаю, і вже боюся.. за неї, за нас.. Господи..
повернулася до мене, очі широко, усмішка
- до сьогодні, коханий.. - і рішучість звідки, пішла..
.........................................................
а місто, моє місто, рідне мені, воно разом зі мною дочекалося, доки Бесті не зайде в дім, не зачинить тихцем за собою двері, і аж тоді, здалося, прокинулось..
аххх.. - позіхнуло відчиненими вікнами, потягнулося першими перехожими, зашуміло вітром у гіллі, прошурхотіло по дорозі машинкою, і мене тихцем додому пустило..
-------------------------------------------
мати на кухні зустріла перехоплювачем, але в мене пропуск універсальний, як ключ од всіх дверей - усмішка, од вуха до вуха, щаслива, обеззброююча, протиперехоплювальна.. шась мимо матері в кімнату, двері прикрив за собою - тільки й видихнув..
а за дверима:
- ой, пропала дитина.
---------------------------------------------------
думаєш я спав? думаєш скільки часу я спав?
ні хвилі, миті не спав
скинув одяг, інший одягнув, біговий, і знову повз матір.
- куди, дурне теля? - тільки й встигла..
і бігом, бігом, з прискоренням
от не знаю я звідки сили беруться, не відаю.. беруться собі, енергія з запасів недоторканих
асфальтом, польовою дорогою, пилюка за мною хмариться - лечу в поле, лечу де уві сні дороговказами мені образ Бесті, та Іншої..
лечу в світлі сонця, в теплі його, крізь нього
лечу і відчуваю лет.. дивуюся, радію, що зі мною не так? чи так?
он місце, де Бестієнна стояла, точно воно.. зупиняюся
слідопитом наближаюся, сам собі дивуюся - ти чого? ти що - сліди Бесті в пилюці польовій шукати намірився? геть з катушок злетів?
то ж СОН був!
та наближаюся, а серце аж закалатало швидко-швидко..
та ні, нічого, земля, якісь паростки в полі колгоспнім.. нічого..
зітхнув розчаровано..
справді щиро розчарований..
отут вона стояла уві сні.. отут.. в білому, дивна, красива безбожно, ой красива.. як зараз перед очима
отуди рукою вказувала..
повертаю голову
поле, дорога в"ється, земля, щедро нагріта сонцем вранішнім, аж пашить
побіг дорогою далі, все як уві сні.. вибіг на край пагорба, звідки дорога різко сторону, дивлюся на Чашу..
ні, дерево не там..
не там..
воно собі далі, в долині самій, на звороті потічка, що поля колгоспні навпіл розтинає
он воно, пишне кроною, зелениться на вітрі, верба чи що..
до нього полем навпрошки пішов без поспіху.. куди поспішати?
в голові - Бесті.. кадри пам"яті з нею, занотоване очима, дотиками, відчуттями, теплом тіл і биттям сердець.. ах Бесті..
йду полем, а дівчина моя мене обіймає за шию, горнеться, губи її гарячі-гарячі, йду і чую їх жар на своїх губах.. йду, а вона щось на вухо шепоче, як вона вміє - тихо і швидко-швидко...
йду полем, і обіймаю дівчину свою, оголену, сміливу, одкриту мені як книга Тайн, без вороття..
йду і бачу Бесті поряд, як два зображення водночас..
йду і ловлю себе думкою, що то справді два зображення, картина поля, потічка, дерева попереду, неба безмежно-синього і друге, де Бесті, ледь затемнене, але візуалізоване просто тут, другим "фільмом" наче, котрий прокручується собі як наче по моєму замовленню..
дива
а до дерева - кілька кроків. оглядаю його.
крона пишна, рубці культі від одламаного кимсь гілля.. бідне дерево, подумав, погладив його складчату поверхню, бііідне..
старе, велике, на краю високого берега коренями вкріплене міцно..
походив довкола, потічок геть заріс, дно його піщане, аж дивно - звідки тут пісок? довкола чорнозем масний, що його можна на хліб намащувати, а тут пісок..
жабки берегом видно, бабки вже літають, джміль бомбовозом прогуркотів кудись..
протилежний берег потічка теж задертий високо, обривчатий.. на тім боці таке ж поле як і тут, таке ж зеленню культурною..
потикався ще туди-сюди, а сонечко припікає, ох як
та й сів на березі, в тіні верби старої, ноги схрестив, вмостився.. добре так всілося..
корпус випростав, почав вправу одну робити, з розслаблення вона починається..
так просидів трохи, вправляючись.. далі просто сидів, слухав звуки поля, оте все дзижчання, шелестіння трави і очерету, листя верби, цвіркотіння і тихенький плюскіт води потічкової..
а сонце вище, а тінь верби коротша
пригріло мене сонце, дрімати похилило, голова на груди підборіддям впала
і серед напівдрімоти, очима що під повіками вже паморочаться, помічаю, що по руках в мене - живність повзає.. і її багато, тої живності.. комахи-мурахи, жуки якісь зелені, чорні.. в мене по руках туди-сюди. і їх так багато! тю, що за чортівня ввижається
привідкиваю очі, а то й направду юрби жуків-комашок в мене на рукавах, у мене на кистях рук, на передпліччях, я їх чую там!
ноги мої десятками-сотнями комах вкриті, по животу їх хмари цілі..
ой
на щоку мені щось сіло, вхопилося і почалапало кудись до вуха.. і біля носа хтось примостився, і на чоло вже сіло кілька живих планерів..
і ловлю себе на тому, що не жахаюся насправді, що не страшно, не бридко мені, навіть не лоскітно - от що ще! я не відчуваю жодного дискомфорту, вкритий як покривалом комашнею.. мені навіть не лоскітно там, де би мало бути.. на обличчі, приміром..
і ловлю мить, коли ясно відчуваю, що якимсь чином відключено в мене оті панічно-тактильні сенсори на шкірі, на всій поверхні тіла!
я бачу комах на собі і не відчуваю їх водночас. не відчуваю дискомфорту, паніки, бажання зірватися на ноги, почати струшувати з себе всю ту армію членистоногих з дикими вересками і зойками..
навіть до очей хтось підповз, до одного і другого.. і лапками так - просто до повік торк!
але я навіть не кліпнув!! але я навіть не шарпнувся!!
і починаю розуміти, що відбувається щось більше, значно дивніше, аніж просто вимкнення якихось сенсорів паніки по поверхні тіла..
змінилося щось у моєму власному сприйнятті того, що відбувається..
змінилася ТОЧКА ЗОРУ, кут, з котрого відбувається спостереження.. той кут наче знаходиться за межами звичайного, людського сприйняття, ледь-ледь за тими межами..
сприйняття зсунулося в бік, туди, де тактильно-панічне більше не є значимою частиною сприймануваного
змістилася Точка Сборки.
я, трясця, змістив точку сборки!
і ні.. ні..
звідки така кількість комах? звідки їх поведінка?
ПОВЕДІНКА
і я повільно повернув голову вправо.. там була стара, зажурена верба, густа кроною, рубці та культі од кимсь поламаного гілля..
але то була вона
я знаю - вона..
то була ІНША..
душа людини в дереві, чорт забирай.. ота, що приходила до мене в сон, котра навіть Бесті пригнала в мій сон дороговказом..
і я вловив десь глибоко в собі як порух.. чийсь, не мій, і наче по команді, в мене почали злипатися очі.. і вже за мить моя голова знову упала на груди..
і знову прийшов до тями, прокинувся..
я навіть міг себе не оглядати, бо був стовідсотково впевнений, що ані жучка на мені більше немає.
але оглянув, спочатку дуже обережно руки, а потім підвівся і роздивився себе скільки міг.. ані комашини!
більше того, я не полінився і оглянув місце де сидів щойно..
в прим"ятій траві, на землі теж було порожньо
я вже би й на галюцинацію списав, на сон буйний.. але ті лапки, що проривалися через вії.. як я міг таке не запам"ятати вживу?
Попередні мозаїчки оповіді за порядковими номерами, кому цікаво більше за уривки
1. скорена Бастієнна
2. я назвав її Бастієнна, Бесті
3. Вовчиця
4. сон Вовчиці
5. пишемо "коваль",читаємо"індіанець"
6. про Бесті і Білий вігвам трохи, натяком
7. Вождь и Шаман
8. Старий і новий Шама ан
9.. Бесті повертається, сцена перша
10. Бесті, сцена друга .
11. Два сни, невеличким вкрапленням.
12. Бесті, сцена третя
13. Бесті, сцена четверта. Інша.