У мені назріло питання.
У мене є питання: чому все має бути так складно? Хто сказав, надиктував, заповідав що потрібно робити все через призму складнощів?
Все ж може бути набагато простіше. Все може бути легко і, на мою думку, ця легкість і має бути нормою.
Що за нашифровані, невідомо ким, стереотипи щодо мети, її досягнення та невід'ємних стражданнь у процесі? Що за параноїдальна потреба у катарсисах?
Чому не можна простіше? Просто так, як відчувається. Просто робити те, до чого відкрите твоє серце. Просто жити так, як тобі затишно. Відчувати те, що відчувається і не боятись зовнішньо проявляти це. Виглядати так, як тобі подобається і не замислюватися над тим, що це не відповідає сталим стереотипам твого оточення.
Чому людству так необхідні бар'єри та подолання?
Мабуть я насправді багато чого не розумію.
Якщо ти щирий у своїх намірах, то чому цієї щирості не досталь? Чому ти маєш виправдовуватися перед всім світом за те, що народжене глибоко всередині і плекається тобою, як беззахисне немовля? Чому потрібно шукати мотивацію власним поривам та виправдання за них перед соціумом? Невже не можна просто летіти і довірити свої вітрила вітру відчуттів?
Так багато зайвого навколо. Зайвого, але неминучого. Сіро-битонна побутовість мегаполісів диктує нам схему поведінки і намагається вплинути на наші особисті сценарії. Кому це потрібно? За для чого витрачати себе на внутрішні конфлікти та усмирення тарганів у власних мізках? Якщо цим тарганам комфортно й тобі не погано з ними, то чому потрібно їх знищувати?
Мені не зрозуміла схема існування тут. Тобто навпаки - занадто зрозуміла, щоб смиренно її прийняти. Мені б так хотілось, щоб всі навколо позбавились цього клейма. Клейма сталих рамок з відсутністю сенсу.
Я хочу бути справжньою. Я хочу бути чесною. В першу чергу перед собою. Я хочу відчувати і не боятися цих відчуттів. Я хочу творити і не думати про цільову аудиторію та думку критиків. Я хочу закохуватися і не мати страху казати про це. Я хочу розважатися і не соромитися людей та подій, які сприяють цьому. Я хочу писати і не паритися про те, чи це комусь взагалі потрібно. Я хочу жити! Жити і не думати про те, що я роблю щось не так. Я ж нікому не бажаю зла. Нікому не чиню шкоди. Навпаки, я намагаюсь допомогти всім тим, хто потребує моєї допомоги. То до чого ця важкість? Це відчуття провини та забов'язання. Насправді все ж так просто. Просто жити і творити. Відчувати і матеріалізувати ці відчуття у шедеври. Просто любити життя і дякувати йому за взаємолюбов. Просто кохати когось і бути щасливою від того, що ти можеш це відчувати.
Все легко. Все настільки легко, насправді, що у це важко повірити. Але це так. Важливо просто відкинути зайве, відректися від сурогатів та жити. Просто жити і від цього надихатись. А цінуючи кожну мить натхнення ми робимося щасливими. То хіба не це важливо?
Насправді ніщо не варте фіксування окрім митей. Тих митей у яких ми щасливі. І зазвичай ці миті - це те, що поза рамками нашого побуту. Зазвичай це щось, що вирізняється і від того запам'ятовується. Це миті відчуттів. Миті коли ми щирі та знаходимось десь далеко від звичних нам сурогатів.
Чому потрібно надихатись фільмами, картинами, казками, якщо можна просто жити так, щоб з твого життя списували історї? Чому не можна бути просто собою?
То чому ж все має бути так складно?..
Posted via LiveJournal app for iPhone.