Внутрішня стврість.
Намагання встигнути за змінами життєвих біоритмів обертається загостренням сприйняттів та у результаті перетворюється на суцільний ступор. Просто в якийсь момент перестаєш сприймати навколишній сумбур і опиняєшся неначе в прострації. Можливо це втома, можливо захисна реакція організму, здебільшого нервової системи, а можливо це вплив фізичної дезактивності, імунітетної слабкості та проблем зі здоров’ям в цілому.
Причини звісно мають не аби яке значення, проте вони мають бентежити лише мене. Для всіх і всього важливий результат. А він абсолютно не такий, якого я звикла досягати. Результат діяльності, творчості, робочої продуктивності, спілкування з людьми… І мене це дуже хвилює. Навіть, я би сказала, лякає. Бо це не я. Ось це стомлене створіння, що забуває елементарні речі, не пам’ятає нічого без нотаток у записничку, має синці під очима, як щоденну необхідність, шкутильгає своєю зламаною ногою і втрачає свідомість посеред вулиці.
Мені страшно від цього. Мені страшно вірити в існування такої себе. Я не можу повірити що це відбувається зі мною. І що це взагалі я.
Раніше я ж могла звертати гори. Не спати по три доби і почуватися лише легенько втомленою. Раніше могла писати десятки сторінок текстів на день. Народжувати вірші. Робити одночасно п’ять телепроектів. Спілкуватися з друзями. Виплескувати шалений потік думок та ідей. Знаходити натхнення на кожному кроці, у кожному вуличному стовпі та в кожній парі очей, що мені зустрічаються…
Я відчуваю себе бабусею. Старою жінкою, яка просто втомилася від прожитого довгого та насиченого життя. Це страшно. Особливо коли ця старість в середині.
Зовні ти молода, наче симпатична дівчина. А в середині в тебе старість. І старість ця не обов’язково означає мудрість.
Я думала це просто зима. Я думала це нормально. Воно мене, почнеться нова історія, нові люди, нові натхнення, нове маленьке життя… Воно то так. Так і є. І в якийсь момент мені здалося, що я знову маленька. Що я народилася заново і тепер дивлюся на світ знову чистими великими очима, і подібно губці всмоктую в себе все. Життя.
І в якусь мить, у певний період, що так поетично співпав з весною, я повірила у відродження. Сил, можливостей, планів, себе. І можливо була права. Але потім хтось зверху нагадав мені про старість. Про мою власну внутрішню старість.
І я довго вдивляюсь у власне відображення в дзеркалі.
Я кажу йому: «Ти же ще зовсім дівча! На тобі майже немає косметики. Ти так щиро досі віриш у дива. Ти така по-дитячому довірлива.». Лише очі. Мене лякає мій власний погляд. Я пильно вдивляюсь в очі, які дивляться на мене з дзеркала і в них читаються події, переживання, спогади, втрати, люди, зими, весни… Все це у купі, все перемішано. Як мільйон коробочок з фарбами, що їх злили до купи. І кожна по собі мала окремий колір, відтінок, густину, концентрацію. Але всі вони злиті в одну калюжу - просто болото. Брудне болото сумного сіро-зеленого кольору.
Це болото - мої очі.
І я не знаю що мені зробити. Я не знаю з ким поговорити. Я не знаю до кого звернутися за допомогою. Та я навіть визнати в голос не можу, що мені потрібна допомога.
Я шукаю допомоги у людях, які навіть не здогадуються про це. У поглядах, у дотиках, в активностях та спільних справах. У не-про-що-шніх розмовах. У, здавалося б, безсенсових переписках. У нових знайомствах…У всьому, що дає віру, що я не сама.
Бо існувати у старості не так страшно. Страшно існувати на самоті.
Мій моральний стан дає вбивчу проекцію на фізичне та фактичне існування. Мій мозок працює в три рази повільніше ніж колись. Мої сни перестали буди здійсненними. Я більше не бачу віщунських снів. А раніше бачила. Моя робота виконується мною на 40%. І якби ж то була лінь. Але я не лінюсь. З нею я навчилась боротися.
Тоді що це? Що зі мною відбувається? Невже я дійсно постаріла. Посивіла та зморазманіла. Невже мені дійсно 80? Коли у дзеркалі - 23.
