431 година до весни.
Звуки. Не сумісні. Їх дуже багато. Різної гучності. Різного настрою та сенсу. Ті, що у купі створюють шум. І якщо прислухатися до нього дуже уважно, то можна поїхати глуздом.
Люди, голоси, машини, телевізори, радіохвилі, виделки, тарілки, сварки, сирени, годинникові стрілки…
Серед цього всього, я зовсім не чую звуків власного серцебиття. А мені так потрібно стукати серцем. Без цього я зникаю. Я розчиняюсь у безлічі інших. У метушні навколишнього побуту.
Я по-трохи починаю не відчувати себе. Не бачити власних пальців. Не вдихати власного запаху. Не чути серцебиття.
Де я?
Серед чотирьох стін мого однокімнатного раю, я почуваюся захищеною. Але може цього раю і немає. Разом зі мною. Може він розчинився у днях і зимовій сірості? А я разом із ним. Я зникла у власному раю. Моєму. Однокімнатному.
Пульсації тілом народжувалися від музики.
І ці безпідставні сльози… Чи то від втоми. Чи то від холоду. Чи то просто судомні прояви залишку емоцій.
Звернувшись котом на килимі я шукаю тепло у треках. Батарея готова зігріти мене. Ще зовсім трошки і я їй здамся. Я їй віддамся. Підповзу до неї, подібно пораненій, скаліченій тварині. І буду лежати поряд, зализуючи рани. Я втиснуся у неї у пошуках тепла. Нехай гріє.
Чай був гіркий. Весна здавалася утопічною. Будильник - неминучим.
І лише аритмічні відлуння серцебиття були щирими. Позбавленими сенсу, проте справжніми.