Назад в майбутнє
Біля дверей будівлі - табличка «Alberta Provincial Police». Заходимо.
Валя: Добридень, ми до констебля
Дівчина: Добридень, а мого чоловіка зараз вдома нема. Але він скоро повернеться. А що трапилось?
В: Та біда у нас - коня вкрали.
Д: О-йой! А коли то трапилось?
В: Вчора ще був, а сьогодні вже нема. Ми фермери, з України недавно приїхали. Живемо за десять хвилин звідси.
Д: Яяяяясно.
В: То передайте пану констеблю, що заходили Микола і Валентина…
Були ми з Колюньою в Селі української спадщини, що біля Едмонтону. Мушу сказати, що це був найцікавіший з музеїв, у яких я побувала в житті. Складається він зі звезених з усієї Канади будинків українських мігрантів - від перших переселенців і до 30х років 20 ст. Мало того, що умеблювання автентичне, так ще і працівники музею переодягаються і грають.
До офісу поліції ми зайшли в останню чергу і я легко увійшла в роль, а от коли я зайшла в першу будівлю, то лупала очима від нерозуміння. Переді мною в землянці стоїть дівчина і ламаною українською каже, що нещодавно приїхала з України разом з кузеном. І що батьки її там лишилися, та вона сподівається їх забрати. Розказує, що там в неї на городі росте, та що в хаті мишей багато водиться.
Трохи дивно було, що більшість працівників, які грали перших переселенців, не знали української мови, крім хіба кількох слів. Але за весь день ми жодного україномовного відвідувача там не зустріли. Як то кажуть - попит визначає пропозицію. Та і звідки їм працівників брати, як більшість емігрантів в Альберті з першої хвилі, і з нащадків української мови майже ніхто не знає.
Музей величезний. Там є кілька церков, жилі будівлі, стайні, кузня, готель, школа. Лазили ми там цілий день, каталися на возі. У магазині Колюня намагався купити пачку цигарок 1928 року за гривню. Не продали.
.
Найбільше щастя від зустрічі принесли свині. Колюня їх просто обожнює, тому вклякав перед ними з добру годинку. Коли вже мене почало нудити від цієї любовної оргії, я закомандувала - «пішли звідси», але Коля не хотів розлучатися з улюбленцями і надумав забрати одне порося з собою. Нас застукали за спробою пограбування музейного майна і довелося дуже швидко накивати п"ятами без пацьорків.
.
Після того, як всі будинки були сфотографовані, а свині і кури нагодовані, ми провели перший табуретний фестиваль в Америці. Мушу сказати що ми просто молодці - фест пройшов на славу. Обдовбаний неземним екстазом, зал волав «ТА-БУ-РЕТ!». Я зіграла всі мелодії, які знала, на сопілці. Колюня заспівав усі пісні, які колись чув у житті. І які не чув - теж. По п'ять разів кожну. Але людям було мало. Вони обступили сцену з усіх боків, гукаючи «НА БІС!». Колюня не розгубився і врятував ситуацію - станцював стриптиз. Розпалена аудиторія розтерзала його футболку, яка полетіла в зал. Але шо нам кабанам - у нас же був подарунок від Гая - фірмові футболки Харлі Девідсон із Сандер Бей.
.
.
.
.
Вимотані і напівроздягнені ми нарешті втекли з музею на хайвей. Але яка ж то буде історія без хеппі енду. Коля таки втамував спрагу за розмовами звичною мовою - дорогою додому ми застопили машину з дівчатами-працівницями музею з Чернівців і Ульяновська. Ми вже трохи задовбались всім розповідати про табурет, але тут Колюня просто розцвів - всю дорогу тріщав про наш проект, що ми ледь не проїхали нашу вулицю. Блукаючи лабіринтами вулиць і авеню, ми виявили, що в Альберті, на відміну від Онтаріо, живуть «чоткі пацани», бо алкомагазини тут працюють до 2 ночі.
Стомлені і щасливі, ми нарешті заповзли у моторхоум, яким наступного дня ми поїхали в гори, де Колюню вкрало НЛО…
