Умберто Еко - Міграція, толерантність та нетерпиме (1997)

May 29, 2012 08:17


Пропоную до Вашої уваги мій переклад есею Умберто Еко з 1997-го року, який, однак, залишається актуальним, а навіть став більш актуальним і сьогодні. Тема зрозуміла з назви. Враховуючи дискусії та контроверсії довкола расизму, ксенофобії  та гомофобії в Україні, постійних чвар на ґрунті терпимості до альтернативних думок та стилів життя - протистояння між "патрійотами" та "ліберастами", так би мовити - цей есей, на мою думку, потрапляє прямісінько в десяточку, в яблучко, в ядро атома страху перед Іншим. Сподіваюся, він допоможе хоча б комусь зрозуміти щось нове і розширити свій світогляд, а також допоможе зав'язати цікаву дискусію.

Умберто Еко

Міграція, толерантність та нетерпиме.
(зі збірки есеїв "П'ять моральних уривків")




Міграція у третьому тисячолітті

Надходить 2000-ий рік. Я не маю наміру обговорювати, чи нове тисячоліття починається опівночі 31 грудня 1999 чи 2000 року, як підказує нам математика та хронологія. У символічному розумінні, і математика, і хронологія є точкою зору, і немає сумніву, що 2000 є магічним числом, чарівності якого важко опиратися після усіх тих романів 19-го століття, які вітали чудеса 2000-го року.

З іншого боку, ми знаємо, що навіть з хронологічної точки зору, для комп'ютерів і їхніх систем датування криза наступить 1 січня 2000, а не 1 січня 2001. Наші почуття можуть бути невідчутними та невпорядкованими, але комп'ютери не помиляються навіть коли вони помиляються: якщо вони помиляються щодо 1 січня 2000, значить вони праві.

Для кого 2000-ий рік є магічним? Для християнського світу, очевидно, беручи до уваги, що він відзначає дві тисячі років від гаданого народження Христа (хоча ми знаємо, що Христос точно не народився у 0-му році нашої ери). Ми не можемо сказати "для Західного світу", тому що християнський світ простягається також у східні цивілізації, а так званий Західний світ включає Ізраїль, який називає нашу систему літочислення "спільною ерою", але тримає цілком інший лік років.

У сімнадцятому столітті, протестант Ісаак де ля Пер'єр спостеріг, що китайські хронології значно давніші від жидівських, і припустив, що первородний гріх стосувався лише нащадків Адама, але не інших рас, які народилися значно раніше. Очевидно, що його визнали єретиком, але незалежно від того, чи він був правий з богословської точки зору, він реагував на факт, який сьогодні ніхто більше не ставить під сумнів: різноманітні системи літочислення, які використовуються різними культурами, відображають різні теогонії та історіографії, а християнська система є лише однією з багатьох (і я хотів би підкреслити, що відрахунок ab anno Domini не є таким давнім, як люди вважають, тому що навіть у ранньому середньовіччі роки відраховували не від народження Христа, а від гаданого сотворіння світу).

Я вважаю, що 2000-ий рік буде святкуватися навіть у Синґапурі та Пекіні завдяки впливу европейської моделі на інші. Всі, мабуть, святкуватимуть прихід 2000 року, але для більшості народів світу це буде комерційний винахід, а не глибинне переконання. Якщо у Китаї була квітуча цивілізація до нашого 0 року (а ми знаємо, що до цієї дати існували інші цивілізації у Середземномор'ї; єдине, що змінилося - це те, що ми дійшли згоди записувати вік Платона та Арістотеля як "до Христа"), що для них означає святкування 2000-го року? Воно означає тріумф моделі, яку я не називатиму "християнською" (тому що атеїсти так само святкуватимуть 2000-ий), а европейської моделі, яка, після "відкриття" Колумбом Америки - хоча американські індіанці кажуть, що це вони відкрили нас - стала і американською моделлю.

Коли ми святкуємо 2000-ий рік, який рік це буде для мусульман, австралійських аборигенів та китайців? Звичайно, ми можемо іґнорувати це питання. Цей 2000-ий рік є нашим, це евроцентрична дата, наша справа. Але незважаючи на те, що евроцентрична модель, начебто, домінує і над американською цивілізацією - хоча американська нація включає африканців, орієнтальні народності та корінних американців, які не ідентифікуються з цією моделлю, - чи ми, европейці, ще маємо право ідентифікувати себе з евроцентричною моделлю?

У недалекому минулому, в час встановлення у Парижі Універсальної академії культур (Academie Universelle des Cultures), організації мистців та науковців з усього світу, було складено її статут. Однією з вступних декларацій цього статуту, який також мав визначити наукові та моральні обов'язки цієї академії, було те, що прийдешнє тисячоліття стане свідком "великого  змішання культур".

Якщо перебіг подій раптово не обернеться (а все можливе), ми повинні приготуватися до того, що у наступному тисячолітті Европа буде подібною до Нью-Йорка або якихось латиноамериканських країн. В Нью-Йорку ми бачимо заперечення поняття "плавильного казана": різні культури співіснують, від пуерторіканців до китайців, від корейців до пакістанців. Деякі групи злилися в одну (як італійці та ірландці, жиди та поляки), інші втрималися осібно (живучи в різних районах, говорячи різними мовами та дотримуючись різних традицій), але всі збираються разом на основі певних спільних законів та спільної lingua franca, англійської, якою кожна з цих груп розмовляє недостатньо добре. Прошу мати на увазі, що в Нью-Йорку, де так зване біле населення скоро стане меншістю, 42 відсотки білих є жиди, а решта 58 відсотків - найбільш різноманітного походження, з яких БАСПи (білі англо-саксонські протестанти; англ. WASP - white anglo-saxon protestants) становлять меншість (наприклад, є польські католики, італійці, іспано-американці, ірландці тощо).

В Латинській Америці, залежно від країни, бували різні явища: часом іспанські колонізатори парувалися з індіанцями, часом (наприклад, в Бразилії) також і з африканцями, а часом виникали мови і населення, які відомі під збірною назвою "креоле". Навіть якщо мислити расовими категоріями, важко визначити чи мексиканець або перуанець є европейського чи амероіндіанського походження. Ще важче визначити це щодо, скажімо, особи з Джамайки.

Отже, майбутнє Европи містить в собі явище такого типу, і жодний расист чи ретроградний реакціонер не зможе цьому запобігти.

Я вважаю, що необхідно відрізняти поняття "імміграції" та "міграції". Імміграція - це коли кілька осіб (навіть багато осіб, але в кількості, яка є статистично незначною у відношенні до вихідного населення) переїжджає з однієї країни до іншої (як італійці та ірландці в Америці, або турки в сьогоденній Німеччині). Явище імміграції можна політично контролювати, обмежувати, заохочувати, планувати, або просто приймати.

Зовсім інакша справа з міграцією. Вона може бути бурхливою чи мирною, але це завжди природне явище: воно відбувається і ніхто не може його контролювати. Міграція - це коли цілий народ, мало-помало, пересувається з однієї території на іншу (кількість, яка залишається на вихідній території неважлива: важливо те, наскільки мігранти змінюють культуру тієї території, на яку вони мігрують).Були великі міграції зі Сходу на Захід, в ході яких народи Кавказу змінили культуру та біологічну спадковість корінного населення. Також були міграції "варварських" народів, які вторгнулися в Римську Імперію і створили нові королівства та нові культури, які називалися "романо-варварськими" або ж "романо-германськими". Була також европейська міграція на американський континент, зі східного узбережжя поступово аж до Каліфорнії, а також з Карибських островів і Мексики аж до Вогняної Землі (Tierra del Fuego). Хоча вона була частково політично спланована, я використовую термін "міграція", тому що білі европейці не перейняли звичаї та культуру корінного населення, а натомість заснували нову цивілізацію, яку перейняло навіть корінне населення (те, яке вижило).

Деякі міграції було перервано, як наприклад перехід арабських народів, які дійшли до півострова Іберії. Були міграції, які набирали запланованих та часткових форм, але незважаючи на це були не менш впливовими - як от міграція европейців на Схід та Південь (звідки й виникли так звані постколоніальні нації) - і через які мігранти все ж змінили культуру автохтонних народів. Я не думаю, що хто-небудь досі описав феноменологію різних типів міграції, але міграція однозначно відмінна від імміграції. Маємо лише імміграцію, коли іммігранти (допущені згідно з політичними рішеннями) приймають більшість звичаїв країни, в яку вони іммігрували, але маємо міграцію, коли мігранти (яких ніхто не може спинити на кордонах) радикально перетворюють культуру території, на яку вони мігрували.

Сьогодні, після 19-го століття, повного іммігрантів, ми стикаємося з незрозумілими явищами. У середовищі, яке відзначається підвищеною мобільністю, дуже важко відрізнити імміграцію від міграції. Безсумнівним є те, що існує безупинний потік з півдня на північ (африканці та середньоазійці до Европи), індійці заполонили Африку та тихоокеанські острови, китайці є всюди, а японці всюдисущі через посередництво їхніх промислових та економічних організацій, хоча фізично вони не пересувалися у значних кількостях.

Чи можливо відрізнити імміграцію від міграції, коли ціла планета стає територією перехресних пересувань людей? Я вважаю, що це можливо: як я вже казав, імміграцію можна контролювати політично, тоді як міграцію, як природне явище, контролювати неможливо. Допоки існує імміграція, народи можуть надіятися, що зможуть втримувати іммігрантів у якомусь ґетто, щоб ті не мішалися з корінним населенням. Коли відбулася міграція, більше немає жодних ґетто, і змішані шлюби стають неконтрольованими.

Европа намагається боротися з імміграцією, тоді як вона стикнулася з міграцією. Третій Світ стукає у наші двері, і він ввійде незалежно від нашої на те згоди. Проблема вже не в тому (як вдають політики), чи студенти в Паризькому університеті можуть носити чадор, або скільки мечетей має бути збудовано в Римі. Проблема в тому, що у наступному тисячолітті (і оскільки я не пророк, я не можу сказати коли саме) Европа стане багаторасовим континентом - або "кольоровим", якщо хочете. Так буде, хочете ви цього чи ні.

Ця зустріч (або зіткнення) культур може привести до кровопролиття, і я вважаю, що певною мірою так і станеться. Такого результату не уникнути, і він триватиме довго. Однак расисти є (теоретично) расою, яка стоїть на шляху до винищення.Чи в стародавньому Римі був клас патриціїв, який не міг толерувати ідеї галлів чи сарматів, чи жидів на кшталт св. Павла як римських громадян, або африканця на імперському троні, як зрештою справді й сталося? Патриціїв вже давно забули, вони були переможені історією. Римська цивілізація була гібридною культурою. Расисти скажуть, що саме тому вона й зазнала падіння, але її падіння забрало 500 років - а це, на мою думку, дає нам достатньо часу, щоб скласти плани на майбутнє.

Нетолерантність

Фундаменталізм та інтегралізм звичайно вважаються близько пов'язаними поняттями, а також вдома найвиднішими формами нетолерантності. Якщо прокунсультувати такі два чудові джерела як Petit Robert та Dictionnaire Historique de la Langue Française, можна знайти посилання на інтегралізм у визначенні "фундаменталізму". А це наштовхує мене на думку, що усі форми фундаменталізму є формами інтегралізму і навпаки.

Але навіть якщо би це було так, це не означало б, що всі нетолерантні люди є фундаменталістами чи інтегралістами. Хоча сьогодні ми стикаємося з різними формами фундаменталізму, а приклади інтегралізму очевидні усюди, проблема нетолерантності глибша та небезпечніша.

Використовуючи історичну термінологію, фундаменталізм є герменевтичним принципом, пов'язаним з інтерпретацією священної книги. Модерний Західний фундаменталізм зародився у протестантських колах у Сполучених Штатах 19-го століття, і його характерною рисою є рішення інтерпретувати Святе Письмо буквально, особливо у відношенні до тих позицій космології, правдивість яких ставилася під сумнів тогочасною наукою. Звідси й часто нетолерантне відкидання усіх алеґоричних інтерпретацій, особливо усіх форм освіти, що пробували підірвати віру у біблійні тексти, як сталося з тріумфом Дарвінізму.

Ця форма фундаменталістичного буквалізму є древньою, і навіть в часи Церковних Отців йшли дебати між прихильниками буквального трактування та прихильниками гнучкішої герменевтики, наприклад Св. Августина. Але в сучасному світі строгий фундаменталізм міг бути лише протестантським, враховуючи, що для того, щоб бути фундаменталістом, потрібно прийняти, що істина досяжна лише з певною інтерпретацією Біблії. У католицькому світі саме авторитет Церкви ґарантує правильність інтерпретації, отже католицький еквівалент протестантського фундаменталізму набирає, скоріш за все, форми традиціоналізму. І омину будь-яке трактування природи мусульманського і юдейського фундаменталізму, залишаючи їх для експертів.

Чи фундаменталізм обов'язково є нетолерантним? На герменевтичному рівні так, але не обов'язково на політичному. Можливо уявити фундаменталістську секту, яка приймає своїх вибраних як привілейованих володарів правильної інтерпретації Святого Письма, водночас не піддаючись жодній формі проповідування і, як наслідок, не бажаючи примушувати інших поділяти ці переконання, або ж боротися за встановлення суспільства на їх основі. "Інтегралізм", з іншого боку, - це релігійна та політична позиція, яка вимагає, щоб релігійні принципи стали одночасно моделлю політичного життя та джерелом державних законів. Хоча фундаменталізм та інтегралізм в принципі є консервативними, існують форми інтегралізму, які твердять, що вони проґресивні та революційні. Є католицькі інтегралістичні рухи, які не є фундаменталістичними і які боряться за суспільство, що повністю надихається релігійними принципами, але не насаджують буквальної інтерпретації Святого Письма, і які можуть бути готовими прийняти таке богослов'я, яке пропонує Тейляр де Шарден.

Нюанси можуть бути навіть ще незначнішими. Візьміть приклад явища політкоректності в Америці. Воно виникло з прагнення заохочувати толерантність та визнання усіх відмінностей, релігійних, расових та сексуальних, однак воно стає новою формою фундаменталізму, який впливає на щоденну мову практично ритуальним чином і який концентрується на букві, а не на дусі - тобто можна дискримінувати проти сліпих осіб, якщо лиш називати їх "незрячими", а понад усе можна дискримінувати проти тих, хто не слідує правилам політкоректності.

А расизм? Расизм нацистів безсумнівно був тоталітарним; він претендував на науковість, але не було нічого фундаменталістичного в расовій доктрині. Ненауковий расизм на зразок італійської Північної Ліґи не має тих самих культурних витоків, що й псевдонауковий расизм (насправді він не має жодних культурних витоків), але це все ж расизм.

А нетолерантність? Чи можна її спростити до цих відмінностей та спорідненості між фундаменталізмом, інтегралізмом та расизмом? Існували нерасистські форми нетолерантності (наприклад переслідування єретиків чи нетолерантність дисидентів при диктатурах). Нетолерантність є чимось значно глибшим, вона лежить у витоках усіх явищ, які я тут розглядаю.

Фундаменталізм, інтегралізм та псевдонауковий расизм є теоретичними позиціями, яким передує доктрина. Нетолерантність появляється перед будь-якою доктриною. В цьому розумінні, нетолерантність має біологічні корені, вона проявляється серед тварин як територіальність, вона базується на емоційних реакціях, які часто є поверхневими - ми не можемо терпіти тих, хто відрізняється від нас, тому що колір їхньої шкіри є іншим; тому що вони розмовляють мовою, яку ми не розуміємо; тому що вони їдять жаб, собак, мавп, свиней чи часник; тому що вони вкривають себе татуюваннями...

Нетолерантність до відмінностей чи невідомого є такою ж природною для дітей, як їхній інстинкт володіти усім, чим вони хочуть. Дітей поступово освічують і привчають до толерантності, так само як їх привчають поважати власність інших, а ще раніше привчають контролювати свої сфінктери. Як не прикро, хоча всі зрештою навчаться контролювати свої тіла, толерантність є постійною освітньою проблемою для дорослих, тому що у щоденному житті ми завжди стикаємося з травмою іншості. Академіки часто займаються доктринами іншості, але присвячують недостатньо уваги неконтрольованій нетолерантності, тому що вона не піддається визначенню та критичному аналізу.

Однак доктрини іншості не приводять до неконтрольованої нетолерантності: навпаки, вони експлуатують попередньо існуючий та розмитий запас нетолерантності. Візьміть полювання на відьом. Це явище було породжене не Темними Віками, а модерним віком. Malleus Maleficarum було написано незадовго після відкриття Америки, воно було сучасником флоренційського гуманізму; Demonomanie des sorciers Жана Бодена вийшло з-під пера людини Відродження, яка писала після Коперніка. Мій намір тут не є пояснити чому модерний світ породжує теоретичні оправдання полювання на відьом; все, що я хочу зробити, це показати, що ця доктрина стала успішною тому, що народний страх відьом уже був реальністю. Цей страх можна знайти у класичній античності (Горацій), у едикті короля Ротарі, а також у Summa theologica Св. Томи. Він вважався такою ж частиною щоденного життя, як і карний кодекс для грабіжників. Без цього народного переконання, доктрина відьомства та ситематичне переслідування відьом ніколи би не набуло такого масштабу.

Псевдонауковий анти-семітизм виник у ході 19-го століття і перетворився на тоталітарну антропологію та індустріалізований геноцид лише у 20-му. Але він ніколи би не виник, якби не існувало століть анти-жидівської полеміки, ще з часів Церковних Отців, або якби звичайні люди не перевели анти-семітизм у практичний вимір - ситуація, яка тривала сотні літ усюди, де лиш було ґетто. Анти-якобінські теорії жидівської змови, які крутилися на початку 19-го століття, не створили народний анти-семітизм, а радше експлуатували ненависть до іншості, яка вже існувала.

Найнебезпечнішою формою нетолерантності є саме та, яка виникає за відсутності будь-якої доктрини, підживлювана елементарними потягами. Саме тому її неможливо критикувати чи приборкувати раціональними аргументами. Теоретичні основи Mein Kampf можна спростувати рядом достатньо простих аргументів, але ідеї, які там висунуті, вижили і продовжують виживати попри усі заперечення тому, що вони основані на неконтрольованій нетолерантності, яка має імунітет до будь-якої критики. Я вважаю, що нетолерантність італійської Північної Ліги є небезпечнішою, ніж нетолерантність Національного Фронту Ле Пена. Історичне тло руху Ле Пена є позначене віроломством певного класу праворадикальних інтелектуалів, тоді як провідник Північної Ліги Боссі не має нічого крім неконтрольованих потягів.

Подивіться, що робиться цими днями в Італії, де 12 тисяч албанців увійшли в країну за трохи більше, ніж тиждень. Громадська та офіційна модель наголошувала на привітності. Більшість з тих, хто хоче зупинити цей вихід, який може стати непосильним для країни, використовують економічні та демографічні аргументи. Але усі теорії нівелюються цією повзучою нетолерантністю, яка розширюється щодня.

Неконтрольована нетолерантність основана на категоричному короткому замиканні, яке тоді здається у винайм кожній наступній расистській доктрині: якщо деякі албанці, які прийшли до Італії за останні кілька років, стали злодіями чи повіями (і це правда), значить усі албанці є злодіями і повіями.

Це жахаюче коротке замикання, тому що воно становить постійну спокусу для усіх нас: все, що потрібно - це комусь вкрасти наш багаж в аеропорті де-небудь у світі, і ми одразу ж повертаємося додому з твердженням, що людям тієї країни не можна довіряти.

Найбільш жахлива форма нетолерантності існує серед бідних, які є першими жертвами іншості. Серед багатих немає расизму. Якщо вже на то пішло, то багаті створили доктрини расизму. Але бідні, натомість, створили його практику, а це далеко небезпечніше.

Інтелектуали не можуть боротися з неконтрольованою нетолерантністю, тому що думка є беззахисною перед чистою бездумною тваринністю. Але вже й так запізно, коли війна ведеться проти доктринної нетолерантності, бо коли нетолерантність перетворюється на доктрину, війну вже програно, і ті, хто мали би з нею боротися, стають її першими жертвами.

Однак саме тут і лежить наше завдання. Намагатися прищепити толерантність дорослим, які стріляють одне одного через етнічні чи релігійні причини, є марнуванням часу. Надто пізно. Отже, неконтрольована нетолерантність мусить бути зрубана в корені, через постійну освіту з раннього дитинства, перед тим, як її опишуть в книжці, і перед тим, як вона стане поведінковою "шкірою", надто товстою та надто твердою.

Нетерпиме

Є назойливі запитання, як ось коли хтось питається вас, що сталося, відразу після того як ви прикусили собі язик. "Що ви думаєте про це?" питаються люди тоді, коли усі (з окремими вийнятками) думають одне і те ж саме про справу Прібке. І вони майже розчаровані, коли відповісти їм що, очевидно, ви обурені та збентежені, тому що практично кожний задає це запитання усім, кому не лінь, з надією почути якесь слово, якесь пояснення, яке зможе зменшити обурення чи збентеження. (Еріх Прібке - колишній офіцер СС, якого після екстрадиції з Аргентини наприкінці 1990-х судили в Італії за воєнні злочини: помсти, які набрали форм масових страт цивільних осіб у Адреатинських печерах в Римі. Його оправдали через технічну зачіпку: статут обмеження тривалості карності.)

Про це майже соромно говорити, досягаючи загальної згоди ось таким дешевим чином, шановане панство серед іншого шанованого панства, вздовж дуги, яка сягає через прогалину між крайньо лівими та крайньо правими. Так, наче Римський Військовий Трибунал нарешті спромігся досягти того, щоб майже усі італійці дійшли згоди. Ми всі на стороні справедливості.

А що, коли справа Прібке мала значення, яке сягало понад і поза цей індивідуальний епізод - якщо все обдумати, досить таки убогий (непокаянний злочинець, слабкодухий трибунал) - і яке робило нас причетними на глибшому рівні? Чи це не означало би, що навіть ми не є невинними?

Ми досі оцінюємо те, що сталося, згідно з законами в силі. При сучасних законах, можливо Прібке міг отримати пожиттєве ув'язнення, але з точки зору юриспруденції неможливо сказати навіть те, що вирок трибуналу був немислимим. Був злочинець, який зізнався у жахливому злочині, і, як і кожний суд, трибунал мав обов'язок розглянути, чи не існувало якихось пом'якшувальних оставин. Що ж, то були важкі часи, Прібке не був героєм, а жалюгідним боягузом, і навіть якщо би він усвідомив тяжкість свого злочину, він би боявся відмовити і стикнутися з наслідками своєї відмови. Він додатково вбив ще п'ятьох людей, але коли люди п'яніють від запаху крові, як ми усі знаємо, вони звіріють. Він винний, без сумніву, але замість життєвого ув'язнення даймо йому довгий термін; справедливість врятовано, статут обмеження приймається до уваги, і ми можемо перегорнути цю болючу сторінку. Хіба ми не зробили б те ж саме для Раскольнікова, який вбив стареньку бабцю, та ще й без жодної на те військової причини?

Саме ми надали суддям мандат поводитися відповідно до законів в силі, а тепер ми висуваємо їм свій протест, моральну вимогу, пристрасть; і вони відповідають, що вони є судді, а не вбивці.

Більшість протестів покладаються на інтерпретації існуючих до того часу законів. Прібке повинен був слухатися наказів, тому що такий закон країни, яка воює; але ні, навіть нацисти мали закони, які дозволяли їм уникати послуху, коли наказ був несправедливим, а крім того Прібке не треба було судити за військовим правом, тому що СС було добровільним поліційним корпусом. Але міжнародні конвенції оправдовують право на помсту; справді, можна було б відповісти, але лише у випадку оголошеної війни, а немає жодних доказів, що Німеччина оголосила війна Королівству Італії, а отже німці, незаконні окупанти країни, з якою вони не перебували у стані війни, не могли скаржитися, якщо хтось перевдягнений у двірника підірвав одну з їхніх стеж.

Ми не розірвемо цього зачарованого кола до тих пір, поки не буде вирішено, що у випадку вийняткових подій, людство не може дозволити собі застосовувати закони, що знаходяться в силі, а мусить взяти на себе відповідальність за санкціонування нових законів.

Ми ще досі не зробили остаточних висновків щодо такої епохальної події, як Нюрнберзький процес. З огляду на строгу законність чи міжнародний звичай, цей процес був примхою. Ми привикли до того, що війна є грою з правилами, що наприкінці дня король обійме свого кузина-переможця, а натомість що вони зробили - взяли переможених і повісили їх? Звичайно, відповідали ті, хто виносили вирок в Нюрнберзі: ми думаємо, що в цій війні сталося дещо таке, що перетинає усі межі терпимості, а тому ми міняємо правила. Але цей рівень терпимості відображає ваші цінності як переможців; ми мали інші цінності, невже ви не маєте жодної поваги до них? Ні, оскільки ми перемогли, оскільки серед ваших цінностей є прославлення влади, ми використаємо владу: ми повішаємо вас. Але що станеться у майбутніх війнах? Ті, хто їх спричинятиме, знатимуть, що у разі програшу їх повісять; нехай подумають про це перед тим, як починати. Але ваша сторона теж проявляла жорстокість! Так, але це говорите ви, переможені; ми є переможцями, тож ми повісимо вас. І ви візьмете за це відповідальність? Так, візьмемо.

Я противник смертної кари, і навіть якби я схопив Гітлера, я би відправив його на Алькатрас. Тож з цього місця я використовуватиму термін "повісити" у символічному розумінні, щоб вказати на важке та серйозне покарання. Але окрім повішання, аргументація Нюрнберга є бездоганною.Стикаючись з нетерпимою поведінкою, ми мусимо мати відвагу змінити правила, включно із законами. Чи може трибунал в Голландії судити поведінку когось у Сербії чи Боснії? Згідно з старими правилами, не може; згідно з новими, може.

Наприкінці 1982 відбулася конференція у Парижі, присвячена інтервенції, яку відвідали юристи, військовий персонал, пацифісти-добровольці, філософи та політики. По якому праву і згідно з якими критеріями розсудливості можна втрутитися у справи іншої держави, коли є підозра, що там відбувається щось таке, що є нетерпимим в очах міжнародної спільноти? За вийнятком однозначної ситуації, коли країною ще править легітимний уряд, який просить про допомогу, щоб відвернути вторгнення, усім іншим випадкам притаманні різноманітні тонкощі. Хто просить мене втрутитися? Частина громадськості? Наскільки репрезентативною є ця група щодо цілої країни, якою мірою інтервенція слугує прикриттям, нехай навіть з найблагороднішими намірами, втручанню у внутрішні справи? Чи інтервенція є необхідною, коли те, що відбувається у тій країні, порушує наші етичні принципи? Але чи є наші принципи такими ж, як у них? Чи інтервенція обов'язкова тоді, коли певна країна вже тисячі літ практикує каннібалізм, який є жахом для нас, але релігійною практикою для них? Хіба це не є спосіб, яким біла людина взяла на себе тягар чеснот і підкорила народи цивілізацій, які мали стародавню історію, але які відрізнялися від цивілізації білої людини?

Єдина відповідь, яка здається мені прийнятною, - це те, що інтервенція подібна революції. Немає жодного попередньо існуючого закону, який би сказав, що це добре; навпаки, революції творяться незважаючи на закони і звичаї. Різниця в тому, що рішення розпочати міжнародну інтервенцію виникає не з середовища обмежених еліт чи неконтрольованих громадських турбацій, а з переговорів між різними народами і урядами. Приймається рішення, що хоч погляди, звичаї, практика та переконання інших людей заслуговують на належну повагу, щось здається нам нетерпимим. Прийняти нетерпиме означає кинути тінь сумніву на власну ідентичність. Необхідно взяти відповідальність за визначення того, що є нетерпимим, а також за дії, які з цього випливають, з готовністю заплатити ціну у випадку помилки.

Коли стається щось цілком нетерпиме, межа нетерпимості вже не та, яка визначена старими законами. Потрібно підготувати нове законодавство. Звичайно, ми повинні впевнитися, що консенсус щодо нової межі нетерпимості є якнайширшим, що він поширюється поза національні кордони і що він є якимось чином гарантований "спільнотою" [чи "громадою" - прим.перекл.] - слизьким поняттям, яке лежить в основі навіть того факту, що ми віримо в те, що світ обертається. Але далі ми повинні вибирати.

Те, що сталося з нацизмом та Голокостом, встановило нову межу нетерпимості. Протягом століть було багато випадків геноциду, і так чи інакше ми їх усіх терпіли. Ми були слабкими, ми були варварами, ми не знали, що відбувалося, якщо це було далі ніж за 10 миль від нашого села. Але цей геноцид був санкціонований (та втілений на практиці) "науковими" термінами, з відкритим запитом про консенсус, навіть філософський консенсус, та пропагандований як планетарна модель. Він не лише вчинив насилля над нашим моральним сумлінням: він загрожував нашій філософії та нашій науці, нашій культурі, нашим переконанням щодо добра і зла. Він зробив спробу їх витерти. Ми не могли не відповісти на таку загрозу. І єдиною можливою відповіддю був висновок, що це не повинно бути терпимим, не лише зараз, але й 50 років згодом, а також у прийдешніх століттях.

Саме стикаючись з таким рівнем нетерпимості, ми зустрічаємо гнійну бухгалтерію заперечників Голокосту, які витрачають свій час вираховуючи, чи справді було 6 мільйонів жертв, наче 5, 4, 2, або 1 мільйон дав би нам підстави для якоїсь домовленості. А якщо б їх не вбивали у газовій камері, а вони би померли від відсутності медичної опіки? Або якщо би вони померли лише через алергічну реакцію до татуювання?

Але визнання нетерпимого означає, що усіх звинувачених в Нюрнберзі потрібно було засудити до повішання навіть якщо померла лише одна людина, і то через просту неспроможність запропонувати їй допомогу. Нова межа нетерпимості - це не лише геноцид, але і його теоретичне обґрунтування. А це робить причетними і покладає частину вини навіть на пішаків, виконавців такої різанини. Перед лицем нетерпимого, різниця між намірами, добропорядність та властивість помилятися втрачають актуальність: є лише об'єктивна відповідальність. Але (хтось скаже) я штовхав людей у газову камеру, тому що мені так наказували робити, а насправді я думав, що їх будуть очищувати від вошей. Це не має значення, як не прикро, бо тут маємо справу з проявленням нетерпимого. Старі закони з їх пом'якшуючими обставинами тут не рахуються: ми засудимо до повішання і тебе.

Щоб пристосуватися до цих правил поведінки (правил, які також стосуватимуться нетерпимого майбутнього, змушуючи нас вирішувати щодня, де лежить межа нетерпимого), суспільство має бути готовим до прийняття багатьох важких рішень і бути  об'єднаним у взятті усієї відповідальності на себе. Те, що так бентежить нас як незнаний елемент у справі Прібке - це те, що вона дає нам зрозуміти, як далеко ми ще знаходимося від прийняття таких рішень. Це стосується як молодих, так і старих, і не лише італійців. Усі вмили свої руки від цієї проблеми: маємо закони, тож залишмо цього нещасного судам.

Природньо, що сьогодні ми могли би сказати, що після Римського вироку така спільна здатність визначити межу нетерпимого є ще далі від нас, ніж була до цього. Але вона була задалеко навіть до процесу. І саме це продовжує нас мучити - (неспокутана) реалізація, що ми несемо спільну відповідальність.

Тож не питаймо себе, за ким дзвонять дзвони. 

расизм, толерантність, мої переклади, терпимість, міграція, інтегралізм, нетолерантність, фундаменталізм, ксенофобія, етика, есеїстика, melting pot, культура, мораль, імміграція, Умберто Еко, плавильний казан, переклади, нетерпимість

Previous post Next post
Up