Этот пост можно прочитать на
русском языкеЦей пост був опублікований три роки тому. Сьогодні я його дублюю.
∗ ∗ ∗
З кінця ХVІ ст. розпочався період "ренесансу" на українських землях, що був обумовлений не лише розвитком запорізького козацтва, а в першу чергу завдяки заснуванню різних шкіл багатьма православними можновладцями та братствами різних міст. З сучасної точки зору це культурне відродження виглядає обмеженим, оскільки воно не включало в себе значної частини нових знань, що вже накопичувались у країнах Західної Європи, та за своїм змістом було суто релігійним. Але це був період релігійних воєн на Заході, що тривали до кінця Тридцятилітньої війни у 1648 році. Цей культурний рух вершився між двома полюсами - польською католицькою культурою та православними Константинополем і Афоном. Саме ці два впливи дали українській культурі XVII століття головний орієнтир та водночас створили її обмеження.
Візантійська церква була моделлю, на якій базувалась християнська культура Києва. Але західна культура та освіта також були привабливими. Хоча, якщо судити за західними стандартами того часу, то у Польщі освіта в ту епоху була дещо застарілою. Вона значною мірою перебувала в руках єзуїтів, які хоча й проробили величезну роботу зі стримування просування протестантизму без кровопролиття чи війни, але їх коледжі все ще дотримувались пізньосередньовічних форм схоластики, вже давно відкинутих у католицьких країнах Заходу.
Саме за цих умов Петро Могила як митрополит Київський заснував свій знаменитий Києво-Могилянський колегіум, якому судилося стати провідним православним навчальним закладом протягом XVII ст. Сам Могила був типовим для цього дуалізму - добре освічений та зі знаннями про Захід. Його великою справою стало створення особливої форми православної схоластики, яка швидко поширилася по всьому православному світу. На момент смерті в 1647 р. Могила був значною постаттю православної церкви і його твори були прийняті східними патріархами як еталонні. Він шукав рівновагу між двома впливами, і саме його вибір залишив певний відбиток на українській культурі, що відроджувалась.
Зауважимо, що в цей час Москва не впливала на київську культуру. Московське православ'я складалося здебільшого з гучних демагогічних тверджень, що Москва та її цар є центром християнського світу, Третім Римом. Патріарх Московський був набагато більше зацікавлений у визнанні його як глави православ'я, ніж у будь-якій формі християнської думки чи вчення. Хоча роки Смути продемонстрували деяким представникам еліти необхідність перебудови країни, але переважна більшість московитів цього не могли зрозуміти. Їм не потрібні були греки, вони зневажали київських інтелектуалів і ненавиділи поляків. До прогресу вони були схильні не більше, ніж століттям раніше, коли духовенство та жителі Москви змусили Івана Грозного відмовитись від спроби створити в Москві друкарню. Вони усвідомили вади своїх церковних книг, але були впевнені, що їх можна буде виправити за допомогою правильних книг, що вже існують у Москві, а не контактами із зовнішнім світом, які дуже обмежували.
Ймовірно поєднання військової сили та православної віри послужило спокусою для українців у неспокійній ситуації, в якій вони опинились. Хоча ця спокуса мала невелику привабливість для більш освічених і більш політично грамотних як козаків, так і духовенства. Перші добре усвідомлювали, що в Москві немає місця тим свободам, яким вони надавали стільки значення у своїй боротьбі з поляками. Другі розуміли, що московська система застосовується як до бояр, так і до духовенства, і що всі ті привілеї духовної автономії, письма та видавничої справи, якими володіло вище духовенство Києва та інших єпархій, повністю відсутні у Москві. А тому швидше за все не випадково перший певний вплив промосковської групи зафіксовано під час повстання Хмельницького - вже в 1648 р. у Москві було видано "Граматику" Мелетія Смотрицького, що з’явилася в Україні у 1619 р. і на протязі тридцяти років використовувалася в українських школах.
Потім, коли Хмельницький з тріумфом прибув до Києва, серед поважних відвідувачів, які прийшли його привітати, був Паїсій, Патріарх Ієрусалимський, що прямував до Москви. Саме він, схоже, спонукав гетьмана включити Москву до кола своїх можливих союзників. Водночас Паісій, безперечно, під час перебування в Москві сказав добре слово про київських вчених, адже того ж року (1649) вперше було надіслано спеціальне запрошення до Києва для двох ченців відвідати Москву та попрацювати над виправленням церковних книг. Запрошеними були Арсеній Сатановський та Дамаскин Птицький. Останній поїхав не одразу, але замість нього відправився в дорогу Єпіфаній Славинецький і залишився в Москві до кінця свого життя.
Це був перелом у культурних відносинах Москви та Києва. На початку Славинецького та його сподвижника цілком однозначно сприймали як іноземців, і протягом кількох років вони мало що могли зробити, крім як виступати в ролі церковних перекладачів, готувати витяги з Біблії та Отців Церкви, а також складати короткі вступи до творів, які вони перекладали. Москва не дозволяла їм більше нічого робити.
Але коли Никон в 1652 р став патріархом він розширив сферу їхньої діяльності. А за кілька років київські інтелектуали їхали до Москви безперервно, і вони взяли у свої руки майже повний контроль над московською теологічною освітою. Вчорашні студенти Могилянської академії в Києві, які все ще говорили і писали українським варіантом церковнослов'янської мови, а не на великоруський манер, стали арбітрами московської богословської думки, а згодом, при створенні школи, навчальна програма Київської академії була перенесена до Слов'яно-греко-латинської школи в Москві. Як і у Києві, викладання проводилось латиною. Як і у Києві, православна схоластика Петра Могили стала еталоном нової московської богословської думки, а старі московські ідеї обмежувались реакційними групами старообрядців, які називали Никона антихристом і посилювали свій фанатизм та ізоляціонізм у міру їх витіснення з керівних посад у церковній ієрархії.
Цар Алексій керувався не лише релігійними та інтелектуальними мотивами. Тут була і прониклива політична сторона, бо він завоював прихильників Москви серед деяких найбільш освічених представників київського духовенства, котрі раніше косо дивилися на суворе націоналістичне православ'я росіян. Ці люди мимоволі і часто невинно служили агентами Москви при проникненні в Україну. Розширені можливості для роботи, яку вони знайшли в російській столиці, спонукали все більше і більше випускників Київської академії шукати можливості виїзду з власної країни.
До кінця XVII століття весь апарат відродженої культури Києва був пересаджений до Москви. Задовго до того, як почалися реформи Петра Першого, вихідці з України забезпечили собі розпорядчі ролі у всіх сферах культурної діяльності. Це виявилося згубним для України. Поділ країни між Росією та Польщею, що відбувся у 1667 р., створив ненормальну ситуацію, і це ще більше посилилося, коли нарешті Москва змогла тиснути на Константинопольського патріарха з тим, щоб поставити Київського митрополита під юрисдикцію Патріарха Московського. Це було здійснено всупереч бажанням православного духовенства України і це означало кінець самостійної роботи Київської академії, яка тепер була позбавлена більшості своїх особливих привілеїв і поставлена в залежність від волі Москви. Незабаром було заборонено видавати будь-які книги без схвалення Москви.
Це наслідування Києву Москвою мало місце не лише в галузі літератури, але й у галузі мистецтва. Останній з великих гетьманів, Іван Мазепа, протягом довгого періоду витрачав своє величезне багатство на розвиток архітектури в Україні. Він взявся за відновлення старих церков середньовіччя та побудову нових, і це його архітектори робили в стилі українського бароко. Півстоліття розквіту було достатньо, і стиль українського бароко було перенесено і на московські землі.
Широке прийняття української культури у Москві стало важливим етапом у відкритті великоросів впливу західних країн, оскільки її православний релігійний характер зробив її більш прийнятною для московських упереджень, ніж відверто західна "німецька" культура. Ідеї та праці Смотрицького, Могили та Симеона Полоцького залишалися основними джерелами великоруської практики до середини XVIII століття, коли Ломоносов взяв на себе складання російської граматики та літератури на суто західній основі. Тим часом у російських школах викладали російську мову по українським граматикам (вірніше, українським церковнослов’янським граматикам), а ще пізніше цей же матеріал був використаний для раннього навчання та відродження балканських слов’ян. Було щось подібне до гротеску в цій ситуації, оскільки відбувалося в той період, коли росіяни починали сприймати теорію про те, що не існує такого поняття, як український народ або мова, і підкреслювати свою давню віру в те, що Москва, а згодом Санкт-Петербург були єдиним джерелом знань та культури.
Їх відмова визнати культурний внесок Києва, яким вони користувались щодня, ще більше посилилась їхніми побоюваннями після приєднання Мазепи до Карла XII. Новою московською модою стало прийняття ідей Західної Європи і особливо Голландії, Франції та Німеччини. Роль України та Польщі висміювали, і в зусиллях Петра Першого по секуляризації всієї російської цивілізації Константинопольський Патріарх став непотрібним. За допомогою Теофана Прокоповича, свого часу керівника Могилянської академії, Петро відвернувся не лише від ідей старої Москви, але й відродженого Києва, у якого Москва вже так багато перейняла та навчилася. Зараз він прагнув зробити Росію зразком західного життя та західної вченості, але водночас дбав про те, щоб не ослабити старе московське самодержавство. Його обмеження та розпорядження поклали край інтелектуальному розвитку України та завершили розгром, що розпочався після поділу України між Москвою та Польщею.
Як результат, українське культурне відродження не змогло продовжувати свій поступ. Інститути гетьманської держави були проігноровані або ліквідовані, і Україна увійшла у XVIII століття під набагато безнадійнішим гнітом, ніж була під владою Польщі на початку XVII століття. Протягом майже століття вона не мала нічого, крім розчарувань від надій минулого на збереження своєї самобутності. Лише з публікацією "Енеїди" Котляревського народною мовою для українського відродження був відкритий шлях знову: частково за зразком Києва, а частково з ідеями кінця ХVІІІ ст.
Проте цей рух був провалом не більше, ніж боротьба різних гетьманів за розбудову незалежної держави. Він не створив жодних видатних літературних творів. Це була в основному робота вчених і ченців, частково братств. Але він відродив дух традицій давнього Києва та відновив самоповагу українського народу. Він створив усвідомлення національної ідентичності та національної солідарності, забезпечив той перехідний період, що був необхідний для подолання розриву століть між часами старої Київської держави та сучасністю. По-своєму і часто не задумуючись над цим вчені Могилянської академії відігравали свою роль, як і гетьмани та козаки. І при всіх своїх обмеженнях вони займають почесне місце в українській історії, є живим доказом того, що Московія XVII віку знайшла в Києві ті європейські ідеї, що стали початком її поверхневої адаптації до сучасної, західної європейської культури.
Post scriptum.
Своєрідним "протографом" цього посту є стаття
Clarence Manning "Ukrainian Culture and Moscow in the Seventeenth Century", опублікована у виданні
"The Ukrainian Quarterly", 1949, No. 2. Це більш ніж вільний виклад деяких ідей статті, об'єднаних загальною фабулою, але з виключенням деяких "супутніх" сюжетних ліній. При тому, що виклад вільний, деякі формулювання у тексті можуть збігатися з авторськими.