Російське "заперечення України"
Этот пост можно прочитать на русском языке
Цей матеріал є як би другою частиною моєї публікації "Імперське знання", створеної на базі статті Миколи Рябчука "The Toxic Spell of “Imperial Knowledge”".
∗ ∗ ∗
Вражаючий провал Росії у досягненні заявлених цілей військового вторгнення в Україну пояснювали головним чином прорахунками Москви: відверто неправильною оцінкою як своєї власної сили, так і слабкості України. Чи не головна причина такої помилки - абсолютно упереджене, ідеологічно спотворене уявлення росіян про себе і особливо про Україну, що призводить до неадекватної оцінки ситуації та реагування на неї.
Такі погляди найчіткіше сформульовані Путіним у його відомих висловлюваннях, що Україна "навіть не держава" і що українці та росіяни "один народ". Російські політики та ідеологи яро повторювали цю мантру і докладно її розвивали, включно з самим Путіним, який створював квазіісторичні трактати для доказу того, що України та українців ніколи не існувало і не повинно існувати як народу, окремого від росіян.
"Заперечення України" не є новим винаходом. Воно було наріжним каменем російської (імперської) ідентичності з моменту винаходу "Росії" у першій чверті XVIII століття. Україна була центральним елементом цієї конструкції, оскільки перетворення євразійської Московії на європейську "Росію" за Петра Першого вимагало присвоєння імені та спадщини Київської Русі, яка була переважно протоукраїнською та протобілоруською, але лише дуже опосередковано та незначно московською. З цією метою було винайдено політичну спадкоємність між Києвом XII століття та Московією XVII століття, придумано еллінізовану назву "Росія", що дозволило семантично ототожнити Московське царство і Русь.
Ця невигадлива семантична маніпуляція (Русь = Росія) дозволила легітимізувати уявне право Московії на всю історію та територію Русі, (більша частина якої протягом століть була частиною Великого князівства Литовського та Речі Посполитої) і, головне, дала можливість заперечувати саме існування українців і білорусів, які у цьому міфічному наративі дискурсивно були зведені до регіональної різновиду "росіян" (фактично московитів, перейменованих на "росіян"). Українців, які наполягали на своїй самобутності, зберігали свою мову як повноцінний засіб спілкування та прагнули розвивати свою культуру за межами дозволених етнографічних рамок, сприймали як ворогів, крамольну силу, що підриває цілісність та легітимність імперії. Україна залишалася небезпечним свідком історичної крадіжки, каменем спотикання у безперешкодному присвоєнні спадщини Русі. У звабливому міфічному малюнку це було чужорідне тіло, яке необхідно обов'язково поглинути, переварити та присвоїти чи знищити.
З того часу російська позиція і політика щодо України були забарвлені свого роду екзистенційною тривогою - не лише через те, що без України Росія перестане бути імперією в геополітичному плані, як вдало сформулював Збігнєв Бжезінський, а й тому, що вона перестане бути імперією за своєю суттю - культурно та психологічно. Без України росіяни будуть змушені переглянути свою ідентичність, вигадати новий історичний наратив, вихідним пунктом якого буде Москва, а не Київ, розробити новий концепт російськості, який не включає Україну як свою складову частину. Росії доведеться стати "нормальною" європейською національною державою в рамках міжнародно визнаних кордонів, а не імперією, що постійно розширюється, з месіанськими домаганнями і хворобливими образами.
У сьогоднішньому затятому запереченні незалежності України немає нічого нового, це лише відродження українофобських ідей російських філософів XIX і початку XX століть - ідей, мудро замінених більшовиками набагато витонченішою (і більш віроломною) теорією "зближення та остаточного злиття братніх народів". Путін, який критикує більшовиків як нібито руйнівників імперії та винахідників різних радянських національностей, зокрема України, докорінно неправий. Більшовики врятували імперію, пішовши на деякі (тимчасові) поступки націоналістам на периферії імперії, що їхні противники-монархісти з улюбленим героєм Путіна Антоном Денікіним категорично відмовилися робити і тому програли. Путін, як і його попередники-монархісти, справді одержимий Україною та її унікальним значенням для російської ідентичності. У його думці про те, що розпад СРСР, який призвів до незалежності України, прорізав російське національне тіло і позбавив Москву не лише мільйонів "одноплемінників" та обширних "історичних російських земель", а й - найважливіше - найціннішої та найдавнішої частини історії самої Росії, немає нічого нового. Єдине нововведення, внесене Путіним у цей українофобський світогляд, було не в теорію, а в практику. Він вирішив раз і назавжди вирішити "українське питання", розпочавши геноцидну війну.
Таке ангажоване, ідеологічно спотворене бачення дійсності очікувано унеможливило як адекватне сприйняття фактів, так і їх розумну інтерпретацію. Оскільки Україна програмно оголошувалась "навіть не державою", а українці визначалися як "один народ" з росіянами, все, що суперечило цьому погляду, ігнорувалося чи применшувалося як несуттєве, тимчасове, викликане зовнішніми причинами, штучне - незначне відхилення від уявної ("общерусской") нормальності, що легко виправляється відповідною соціальною інженерією.
Цей матеріал є як би другою частиною моєї публікації "Імперське знання", створеної на базі статті Миколи Рябчука "The Toxic Spell of “Imperial Knowledge”".
∗ ∗ ∗
Вражаючий провал Росії у досягненні заявлених цілей військового вторгнення в Україну пояснювали головним чином прорахунками Москви: відверто неправильною оцінкою як своєї власної сили, так і слабкості України. Чи не головна причина такої помилки - абсолютно упереджене, ідеологічно спотворене уявлення росіян про себе і особливо про Україну, що призводить до неадекватної оцінки ситуації та реагування на неї.
Такі погляди найчіткіше сформульовані Путіним у його відомих висловлюваннях, що Україна "навіть не держава" і що українці та росіяни "один народ". Російські політики та ідеологи яро повторювали цю мантру і докладно її розвивали, включно з самим Путіним, який створював квазіісторичні трактати для доказу того, що України та українців ніколи не існувало і не повинно існувати як народу, окремого від росіян.
"Заперечення України" не є новим винаходом. Воно було наріжним каменем російської (імперської) ідентичності з моменту винаходу "Росії" у першій чверті XVIII століття. Україна була центральним елементом цієї конструкції, оскільки перетворення євразійської Московії на європейську "Росію" за Петра Першого вимагало присвоєння імені та спадщини Київської Русі, яка була переважно протоукраїнською та протобілоруською, але лише дуже опосередковано та незначно московською. З цією метою було винайдено політичну спадкоємність між Києвом XII століття та Московією XVII століття, придумано еллінізовану назву "Росія", що дозволило семантично ототожнити Московське царство і Русь.
Ця невигадлива семантична маніпуляція (Русь = Росія) дозволила легітимізувати уявне право Московії на всю історію та територію Русі, (більша частина якої протягом століть була частиною Великого князівства Литовського та Речі Посполитої) і, головне, дала можливість заперечувати саме існування українців і білорусів, які у цьому міфічному наративі дискурсивно були зведені до регіональної різновиду "росіян" (фактично московитів, перейменованих на "росіян"). Українців, які наполягали на своїй самобутності, зберігали свою мову як повноцінний засіб спілкування та прагнули розвивати свою культуру за межами дозволених етнографічних рамок, сприймали як ворогів, крамольну силу, що підриває цілісність та легітимність імперії. Україна залишалася небезпечним свідком історичної крадіжки, каменем спотикання у безперешкодному присвоєнні спадщини Русі. У звабливому міфічному малюнку це було чужорідне тіло, яке необхідно обов'язково поглинути, переварити та присвоїти чи знищити.
З того часу російська позиція і політика щодо України були забарвлені свого роду екзистенційною тривогою - не лише через те, що без України Росія перестане бути імперією в геополітичному плані, як вдало сформулював Збігнєв Бжезінський, а й тому, що вона перестане бути імперією за своєю суттю - культурно та психологічно. Без України росіяни будуть змушені переглянути свою ідентичність, вигадати новий історичний наратив, вихідним пунктом якого буде Москва, а не Київ, розробити новий концепт російськості, який не включає Україну як свою складову частину. Росії доведеться стати "нормальною" європейською національною державою в рамках міжнародно визнаних кордонів, а не імперією, що постійно розширюється, з месіанськими домаганнями і хворобливими образами.
У сьогоднішньому затятому запереченні незалежності України немає нічого нового, це лише відродження українофобських ідей російських філософів XIX і початку XX століть - ідей, мудро замінених більшовиками набагато витонченішою (і більш віроломною) теорією "зближення та остаточного злиття братніх народів". Путін, який критикує більшовиків як нібито руйнівників імперії та винахідників різних радянських національностей, зокрема України, докорінно неправий. Більшовики врятували імперію, пішовши на деякі (тимчасові) поступки націоналістам на периферії імперії, що їхні противники-монархісти з улюбленим героєм Путіна Антоном Денікіним категорично відмовилися робити і тому програли. Путін, як і його попередники-монархісти, справді одержимий Україною та її унікальним значенням для російської ідентичності. У його думці про те, що розпад СРСР, який призвів до незалежності України, прорізав російське національне тіло і позбавив Москву не лише мільйонів "одноплемінників" та обширних "історичних російських земель", а й - найважливіше - найціннішої та найдавнішої частини історії самої Росії, немає нічого нового. Єдине нововведення, внесене Путіним у цей українофобський світогляд, було не в теорію, а в практику. Він вирішив раз і назавжди вирішити "українське питання", розпочавши геноцидну війну.
Таке ангажоване, ідеологічно спотворене бачення дійсності очікувано унеможливило як адекватне сприйняття фактів, так і їх розумну інтерпретацію. Оскільки Україна програмно оголошувалась "навіть не державою", а українці визначалися як "один народ" з росіянами, все, що суперечило цьому погляду, ігнорувалося чи применшувалося як несуттєве, тимчасове, викликане зовнішніми причинами, штучне - незначне відхилення від уявної ("общерусской") нормальності, що легко виправляється відповідною соціальною інженерією.