Річ Посполита. Спільноти державних традицій. Міфи початку
Этот пост можно прочитать на русском языкеПродовження серії публікацій - уривків з книги польського історика Генрика Літвіна (Henryk Litwin) "З народу руського. Шляхта Київщини, Волині та Брацлавщини (1569-1648)". Два попередніх:
1. "Територіально-правові спільноти Речі Посполитої"
2. "Мовні та етнічні спільноти Речі Посполитої"
Сьогодні - про державні традиції зазначених спільнот.
Історія і міфи - це дві цінності, які за Нового часу створили тісно сплетений вузол, який неможливо розв'язати. Минулі події мали для тогочасних людей величезне значення. Історична свідомість визначала ставлення до теперішнього. Проте її формували не лише факти, а й легенди.
Польські міфи Ресурс польської традиції державності творили перекази про Лєха, Крака, Ванду чи Пяста, а ще - історія династій, Пястівської та Ягеллонської. Спільність минулого найефективніше зміцнювала гордість за певні діяння поляків. Аж до XVI ст. автори хронік особливо наголошували на значенні зламу, яким було прийняття християнства Мешком І, а також заслуги у християнізації лехітів, насамперед у Литві.
Наприкінці XVI ст. історики та публіцисти почали віддавати першість іншому досягненню - створенню держави на засадах громадянської свободи (передбаченої найчастіше для шляхти). Обидва ці історичні звершення справедливо пов'язували з польською ініціативою й авторством, ідеологізуючи у такий спосіб ці досягнення в національному дусі.
Державні традиції Речі Посполитої були цінністю, на яку орієнтувалася не лише шляхта. І в міщанській літературі помітні сліди гордості за звершення предків, відчуття єдності з героями минулого, хоча вони походили зі шляхетського стану чи навіть монарших династій. Такі почуття можемо приписати міщанам із Корони (до 1569 р.) і частково патриціату Русі та Пруссії. Наразі ніхто не може відповісти на питання, якою могла бути історична свідомість селян Нового часу, а це важлива та цікава проблема.
Литовські міфи Не було намагань нав'язати польські державні традиції іншим громадянам Речі Посполитої. У Литві до Люблінської унії усталилася своя державно-етнічна схема опису історії держави. Для того, щоб акцентувати окремішність Литви, особливо охоче посилалися на такі постаті як Гедимін - "батько литовців", або Вітовт. Інколи, коли потреби моменту змушували наголошувати на зв'язках із Польщею, до почту героїв долучався й Владислав Ягайло. Загалом більший успіх мали "сепаратистські" символи. У XVI ст. сформувалася легенда про римське походження литовців. Вони начебто були нащадками командувача римських легіонів Палемона та його п'ятисот товаришів, які прибули на литовські землі внаслідок певних подій, про які оповідалося по-різному. Автори однак не могли дійти згоди щодо дати цієї мандрівки. Її розміщували в різних точках часового проміжку, що відділяв Цезаря від Атили. Особливо популярним текстом, що містив цей міф, була хроніка Мацея Стрийковського.
У XVII ст. популярність цієї концепції послаблюється. Однак її відлуння можна почути у родових і гербових легендах магнатів Великого князівства Литовського. Більшість значних родів виводили своє походження якщо не зі Стародавнього Риму, то принаймні із середньовічної Італії (у такий спосіб опосередковано сягаючи до античних коренів). Тож можна сказати, що в Литві довго тривала самостійна традиція державної тяглості й окрема від польської історична свідомість, властива, щоправда, лише шляхетському станові та невеликій частині міщанства.
Руські міфи Подібну ситуацію спостерігаємо й у русинів. Усупереч давнім твердженням польських істориків слід наголосити, що руські державні традиції культивувалися, й у Речі Посполитій було чимало тих, хто вважав себе їхніми продовжувачами. В кожному разі, у першій половині XVII ст. особливо на Волині, але також на Київщині, Брацлавщині та Чернігівщині відбувається відродження руської історичної свідомості. Руських літописних текстів на той час було не так багато, але релігійна полемічна література і навіть виступи на сеймах свідчать про слушність згаданого твердження.
Часто посилалися на міфічні початки руської нації виводячи її від Яфета. Зростала популярність легенди про першу християнізацію Русі св. Андрієм. Оспівували засновника корінної династії Рюрика, пишність держави за часів Володимира та Ярослава, наголошували на значенні хрещення Русі та факті прийняття його з Візантії, повертали значення Києва як столиці.
Сформована у такий спосіб історична свідомість напевно впливала на підсилення відчуття іншості щодо поляків. В інших прикладах конфігурація була складнішою. Значна частина подій, осіб і міфів, на які посилалися русини, належала до ідеологічного арсеналу Московії (Рюриковичі, св. Андрій, хрещення за східним обрядом тощо). Реакцією на такі загрози було, з одного боку, включення руської традиції у сарматський міф (про що говоритимемо далі), а з іншого - посилання на військову "молоду" козацьку традицію. Здається, що коли в Україні та на Волині відроджувалися традиції руської історичної державності, то населення Великого князівства Литовського, яке вийшло з того ж кореня (говоримо зараз про першу половину XVII ст.), посилається на литовські традиції, що, певно, є одним із елементів, які зрештою спричинили розгалуження на білорусів та українців.
Сарматський міф У XVII ст. простір історичної свідомості поляків, литвинів і русинів отримує неначе спільну течію у формі сарматського міфу, який поступово витісняє, хоча й не скасовує окремішність корінних державних традицій. Сарматська генеалогія з'являється спершу в польських істориків, які у XVI ст. побачили в сарматах, що на початку нашої ери заселяли обшир між Віслою та Дніпром, предків власного народу. Із плином часу цей міф породив інші інтерпретації. Тож від сарматів виводили всю шляхту Речі Посполитої (серед неї і литовську, й руську) або навіть усіх слов'ян. Поступово сарматизм утратив внутрішню логіку (що нікому не заважало) та перетворився на багатошаровий конгломерат історичних міфів, асоціацій і переконань, який поєднував елементи історії усіх народів Речі Посполитої. Як Шимон Старовольський серед "сарматських воїнів" називає поляків, русинів і литвинів, так і списки святих чи поетів, укладені у XVII ст., конструювали за подібною схемою. У такий спосіб сарматська історична свідомість, не знищуючи руської, литовської чи польської, пом'якшувала їхні суперечності й сприяла процесові творення державної нації Речі Посполитої.
Пруссія та Інфлянти Тут варто ще сказати про культивування традиції державної окремішності Пруссії та Інфлянтів. У Ґданську та на польському Помор'ї у XVI ст. утворилася окрема історична "школа", яка посилалася на державну цілісність усієї Пруссії, що була продовженням правління хрестоносців. Зверталися й до традиції східнопоморських держав-князівств і племінної єдності пруссів. У XVII ст. бачимо, з одного боку, спроби включення пруссів у сарматську течію, а з іншого - постійну апеляцію до традиції держави хрестоносців. Кількість прибічників другого напряму дедалі меншала, й у середині XVII ст. вони залишилися тільки серед міщан, здебільшого у Ґданську.
Традиції державної окремішності підтримувалися і в Інфлянтах. Цим спадком опікувалася навіть у XVII ст. шляхта німецького походження, на той час уже мовно сполонізована. Гербова шляхта Мазовії теж культивувала пам'ять про існування незалежних князівств. А мазури посилалися на польську династичну генеалогію та польські міфи початку. Їхня історична свідомість уже в XVI ст. щільно ідентифікувалася з польською.
1. "Територіально-правові спільноти Речі Посполитої"
2. "Мовні та етнічні спільноти Речі Посполитої"
Сьогодні - про державні традиції зазначених спільнот.
Історія і міфи - це дві цінності, які за Нового часу створили тісно сплетений вузол, який неможливо розв'язати. Минулі події мали для тогочасних людей величезне значення. Історична свідомість визначала ставлення до теперішнього. Проте її формували не лише факти, а й легенди.
Польські міфи Ресурс польської традиції державності творили перекази про Лєха, Крака, Ванду чи Пяста, а ще - історія династій, Пястівської та Ягеллонської. Спільність минулого найефективніше зміцнювала гордість за певні діяння поляків. Аж до XVI ст. автори хронік особливо наголошували на значенні зламу, яким було прийняття християнства Мешком І, а також заслуги у християнізації лехітів, насамперед у Литві.
Наприкінці XVI ст. історики та публіцисти почали віддавати першість іншому досягненню - створенню держави на засадах громадянської свободи (передбаченої найчастіше для шляхти). Обидва ці історичні звершення справедливо пов'язували з польською ініціативою й авторством, ідеологізуючи у такий спосіб ці досягнення в національному дусі.
Державні традиції Речі Посполитої були цінністю, на яку орієнтувалася не лише шляхта. І в міщанській літературі помітні сліди гордості за звершення предків, відчуття єдності з героями минулого, хоча вони походили зі шляхетського стану чи навіть монарших династій. Такі почуття можемо приписати міщанам із Корони (до 1569 р.) і частково патриціату Русі та Пруссії. Наразі ніхто не може відповісти на питання, якою могла бути історична свідомість селян Нового часу, а це важлива та цікава проблема.
Литовські міфи Не було намагань нав'язати польські державні традиції іншим громадянам Речі Посполитої. У Литві до Люблінської унії усталилася своя державно-етнічна схема опису історії держави. Для того, щоб акцентувати окремішність Литви, особливо охоче посилалися на такі постаті як Гедимін - "батько литовців", або Вітовт. Інколи, коли потреби моменту змушували наголошувати на зв'язках із Польщею, до почту героїв долучався й Владислав Ягайло. Загалом більший успіх мали "сепаратистські" символи. У XVI ст. сформувалася легенда про римське походження литовців. Вони начебто були нащадками командувача римських легіонів Палемона та його п'ятисот товаришів, які прибули на литовські землі внаслідок певних подій, про які оповідалося по-різному. Автори однак не могли дійти згоди щодо дати цієї мандрівки. Її розміщували в різних точках часового проміжку, що відділяв Цезаря від Атили. Особливо популярним текстом, що містив цей міф, була хроніка Мацея Стрийковського.
У XVII ст. популярність цієї концепції послаблюється. Однак її відлуння можна почути у родових і гербових легендах магнатів Великого князівства Литовського. Більшість значних родів виводили своє походження якщо не зі Стародавнього Риму, то принаймні із середньовічної Італії (у такий спосіб опосередковано сягаючи до античних коренів). Тож можна сказати, що в Литві довго тривала самостійна традиція державної тяглості й окрема від польської історична свідомість, властива, щоправда, лише шляхетському станові та невеликій частині міщанства.
Руські міфи Подібну ситуацію спостерігаємо й у русинів. Усупереч давнім твердженням польських істориків слід наголосити, що руські державні традиції культивувалися, й у Речі Посполитій було чимало тих, хто вважав себе їхніми продовжувачами. В кожному разі, у першій половині XVII ст. особливо на Волині, але також на Київщині, Брацлавщині та Чернігівщині відбувається відродження руської історичної свідомості. Руських літописних текстів на той час було не так багато, але релігійна полемічна література і навіть виступи на сеймах свідчать про слушність згаданого твердження.
Часто посилалися на міфічні початки руської нації виводячи її від Яфета. Зростала популярність легенди про першу християнізацію Русі св. Андрієм. Оспівували засновника корінної династії Рюрика, пишність держави за часів Володимира та Ярослава, наголошували на значенні хрещення Русі та факті прийняття його з Візантії, повертали значення Києва як столиці.
Сформована у такий спосіб історична свідомість напевно впливала на підсилення відчуття іншості щодо поляків. В інших прикладах конфігурація була складнішою. Значна частина подій, осіб і міфів, на які посилалися русини, належала до ідеологічного арсеналу Московії (Рюриковичі, св. Андрій, хрещення за східним обрядом тощо). Реакцією на такі загрози було, з одного боку, включення руської традиції у сарматський міф (про що говоритимемо далі), а з іншого - посилання на військову "молоду" козацьку традицію. Здається, що коли в Україні та на Волині відроджувалися традиції руської історичної державності, то населення Великого князівства Литовського, яке вийшло з того ж кореня (говоримо зараз про першу половину XVII ст.), посилається на литовські традиції, що, певно, є одним із елементів, які зрештою спричинили розгалуження на білорусів та українців.
Сарматський міф У XVII ст. простір історичної свідомості поляків, литвинів і русинів отримує неначе спільну течію у формі сарматського міфу, який поступово витісняє, хоча й не скасовує окремішність корінних державних традицій. Сарматська генеалогія з'являється спершу в польських істориків, які у XVI ст. побачили в сарматах, що на початку нашої ери заселяли обшир між Віслою та Дніпром, предків власного народу. Із плином часу цей міф породив інші інтерпретації. Тож від сарматів виводили всю шляхту Речі Посполитої (серед неї і литовську, й руську) або навіть усіх слов'ян. Поступово сарматизм утратив внутрішню логіку (що нікому не заважало) та перетворився на багатошаровий конгломерат історичних міфів, асоціацій і переконань, який поєднував елементи історії усіх народів Речі Посполитої. Як Шимон Старовольський серед "сарматських воїнів" називає поляків, русинів і литвинів, так і списки святих чи поетів, укладені у XVII ст., конструювали за подібною схемою. У такий спосіб сарматська історична свідомість, не знищуючи руської, литовської чи польської, пом'якшувала їхні суперечності й сприяла процесові творення державної нації Речі Посполитої.
Пруссія та Інфлянти Тут варто ще сказати про культивування традиції державної окремішності Пруссії та Інфлянтів. У Ґданську та на польському Помор'ї у XVI ст. утворилася окрема історична "школа", яка посилалася на державну цілісність усієї Пруссії, що була продовженням правління хрестоносців. Зверталися й до традиції східнопоморських держав-князівств і племінної єдності пруссів. У XVII ст. бачимо, з одного боку, спроби включення пруссів у сарматську течію, а з іншого - постійну апеляцію до традиції держави хрестоносців. Кількість прибічників другого напряму дедалі меншала, й у середині XVII ст. вони залишилися тільки серед міщан, здебільшого у Ґданську.
Традиції державної окремішності підтримувалися і в Інфлянтах. Цим спадком опікувалася навіть у XVII ст. шляхта німецького походження, на той час уже мовно сполонізована. Гербова шляхта Мазовії теж культивувала пам'ять про існування незалежних князівств. А мазури посилалися на польську династичну генеалогію та польські міфи початку. Їхня історична свідомість уже в XVI ст. щільно ідентифікувалася з польською.