Мовні та етнічні спільноти Речі Посполитої
Этот пост можно прочитать на русском языкеНещодавно у мене був пост під назвою "Територіально-правові спільноти Речі Посполитої". Він являв собою конспект одного з розділів праці польського історика Генрика Літвіна (Henryk Litwin) "З народу руського. Шляхта Київщини, Волині та Брацлавщини (1569-1648)".
Сьогодні конспект ще одного розділу - про мовні та етнічні спільноти.
У XVI і XVII ст., як і раніше, ідентифікація з певною етнічною групою була здебільшого пов'язана із належністю до мовної спільноти. Власне, окремо перше від другого не існувало. Навіть якщо мову й було відкинуто культуротворчим прошарком суспільства (наприклад, литовську), вона залишалася доказом первісної окремішності.
Латиська спільнота Саме тоді, коли Інфлянти були частиною Речі Посполитої, виробилася латиська мова. Іще за Середніх віків існували чотири передлатиські етнічні групи, що користувалися власними діалектами, але вже від початку XVII ст. можна говорити про єдиний народ "лотавів"-латишів. Власне, латиською розмовляли лише селяни. У латишів не було корінної шляхти. Внаслідок конфесійного різноманіття (протестантизм, католицизм тощо) саме мова була підвалиною їхньої окремішності. Завдяки їй вони збереглися.
Прусська спільнота У тому ж XVII ст. зникла прусська мова (балтійської групи). Пруси, завойовані хрестоносцями, довго опиралися мовній германізації, але вже у XVI ст. зберігалися лише залишкові форми їхньої мови. Природною мовою цієї спільноти стала німецька, а на деяких територіях - ще й польська. Разом із діалектом зникло й відчуття етнічної окремішності.
Литовська спільнота Зовсім інакше сталося з іще одним балтійським народом - литовцями. Вони користувалися двома діалектами. У XVI і XVII ст. відмінності між ними були настільки значними, що сучасні дослідники говорять про дві окремі мови - литовську та жмудську. Литовська шляхта спершу (XIV-XV ст.) зазнала рутенізації, а згодом (XVI-XVII ст.) - полонізації. Рідні діалекти залишилися у вжитку лише серед селян. Їхньому зникненню протидіяли місіонерські ініціативи і протестантів, і католиків. Обидві церкви готували священиків, які могли би проводити євангелізацію народною мовою. Завдяки цьому литовська мова збереглася, хоча й залишилася лише місцевим, селянським виразником окремішності, тоді як шляхта "вживала польської".
Німецька спільнота А от німецька була мовою багатьох спільнот. Її вплив часто поширювався незалежно від етнічних зв'язків. Вона стала "народною" мовою мешканців Інфлянтів - нащадків німців, балтів, скандинавів, а також населення Пруссії, яке складалося і з етнічних німців, і з пруссів, поморян, поляків. Вона була мовою німецьких поселенців у Великій Польщі, яка поєднувала їх із побратимами, що мешкали у Священній Римській імперії германської нації. Нею користувалися міщани німецького походження у Литві, Русі та Польщі, хоча їхній зв'язок з Німеччиною насправді був ілюзорним. Тож не скрізь і не обов'язково німецька відігравала "націєтворчу" роль. Для мешканців Пруссії та Інфлянтів вона була символом окремішності стосовно поляків, але самі прусси зовсім не прагнули "розчинитися" у німецькій стихії. Емігрантів зі Священної Римської імперії вважали радше саксонцями, баварцями тощо, а не німцями. Своєю чергою, поляки, не перебираючи, вкидали до німецького казана також шведів і данців. Отже, бачимо, що німецька мовна окремішність виконувала - залежно від території, середовища та особи, яка належала до цієї спільноти, - найрізноманітніші функції. Німецькомовний мешканець Пруссії виразно відчував свою відмінність від поляка, але водночас прибулець із Німеччини міг легко ідентифікувати себе як прусса - громадянина Речі Посполитої.
У Речі Посполитій XVI і XVII ст. поле застосування німецької мови потроху звужувалося. Поширена серед міщан ще у першій половині XV ст., вона у наступних століттях зазнавала систематичного витіснення. У Великій Польщі мова збереглася завдяки Реформації, що прийшла з Німеччини, але на інших теренах мешканці міст мовно сполонізувалися. У Королівській Пруссії, попри експансію польської, позиції німецької мови були сильними до 1569 р. Після цієї дати інтенсивність політичних контактів сприяла мовній полонізації прусської шляхти, тоді як міщани чинили опір цьому процесові. В Інфлянтах процеси полонізації відбувалися легше ще й тому, що від 20-х рр. XVII ст. тільки невеличка частина цього краю залишалася у межах Речі Посполитої. Ординації 1582, 1598, 1607 рр., що стосувалися Інфлянтів, визнавали мовою урядування німецьку, а вже Конституція 1677 р. санкціонувала вживання польської, і це було підтвердженням фактичного стану, а не адміністративним примусом.
Руська спільнота Вплив руської мови на націєтворчі процеси у давній Речі Посполитій також неоднозначний. Потрібно насамперед зазначити два можливих кути зору. Сучасний поділ східнословянських мов спонукає до досліджень процесу диференціації білоруської та української мови. У цьому контексті ми можемо вказати на істотні відмінності діалектів уже в XIV або XV ст. Проте це не суперечить твердженню, що у свідомості мешканців Речі Посполитої XVI чи XVII ст. існувала одна руська мова (питання функціонування літургійної старослов'янської мови тут оминається). Стосовно цього оцінки поляків, литвинів і самих русинів збігаються.
Ситуація ускладнюється тим, що протягом певного періоду (злам XVI і XVII ст.) руська мова одночасно ідентифікувала етнічних русинів (без розрізнення українців і білорусів) і була мовою адміністрації Великого князівства Литовського. У тексті III статуту (1588 р.) знаходимо знакові слова: "Не якоюсь чужою мовою, а своєю власною права написані маємо". Тож виступи на захист руської мови ми можемо залежно від ситуації інтерпретувати як вияв литовської або руської окремішності. І це ще не кінець. Руська мова була мовою адміністрації на Волині та Київщині, що вирізняло їх серед інших земель Корони, натомість підтримувало зв'язки з Великим князівством Литовським.
Тепер треба відповісти собі на запитання, хто користувався руською мовою. Її масово вживали селяни на руських землях Великого князівства Литовського, на Волині та Україні й частково на Червоній Русі та Підляшші. На цих же територіях руською говорили мешканці міст (але зазвичай не патриціат). Нарешті, руська шляхта, яка ще наприкінці XVI ст. розмовляла руською, у першій половині наступного століття частково цілком сполонізувалася, а частково стала двомовною.
Історії руської мови в Речі Посполитій притаманна неабияка динаміка, бо вона зазнавала водночас періодів експансії та упадку. Якщо шляхта часто відкидає її, переходячи на польську, то татари, волохи, греки й тисячі польських селян, які переселялися в Україну в XVII і XVIII ст., мовно рутенізувалися.
У XVIII ст. руська мова перестала бути мовою адміністрації й на Волині та Україні, й у Великому князівстві Литовському. Витискання її із цих позицій польською мовою було повільним процесом, який розпочався ще у XVI ст. У першій половині XVII ст. було чимало виступів шляхти на захист особливого статусу руської мови. В останні десятиріччя цього століття судові акти на всіх згаданих територіях писалися вже виключно польською. До певної міри це санкціонувала ухвала т. зв. Варшавської конференції 1697 р., що визнавала польську мовою адміністрації у Великому князівстві Литовському.
Польська спільнота Із цих побіжних згадок щодо окремих мов, які перебували в ужитку в давній Речі Посполитій, вимальовується картина експансії тогочасної польської мови. Однак це твердження вимагає пояснень. Польська мова у XVII ст. стала мовою майже всієї шляхти Речі Посполитої, навіть якщо якась її частина залишилася двомовною. Ця експансія поширилася й на міста, охопивши населення німецького, руського, литовського походження, а ще й волоського, вірменського, єврейського тощо. Водночас польськомовні села можна побачити практично тільки на етнічних польських територіях та їхніх прикордоннях.
У такій ситуації польська - як і інші мови - відігравала подвійну роль у творенні суспільних зв'язків. Вона була мовою "політичного народу", який охоплював шляхту всієї Речі Посполитої та частину міського патриціату (горизонтальні зв'язки), й водночас здійснювала інтеграційну функцію щодо польської етнічної спільноти (вертикальні зв'язки). Про існування вертикального виміру свідчить історія "шведського нашестя", коли селяни з власної ініціативи ставали до бою поруч із шляхтою в ім'я солідарності проти чужих. Розрізнення "своїх" і "чужих" мало відбуватися за критерієм спільності мови та релігії.
Польська як мова етнічної спільноти не була монолітною. Наявність діалектів поєднувалася з поділами на землі. Уродженці Малої Польщі, в чиїй мові не було "мазурських" фонетичних особливостей, могли "почути" свою інакшість щодо вихідців із Великої Польщі, мові яких ці особливості були притаманні. Ще більшою була діалектна окремішність мешканців Мазовії.
Повертаючись до теми експансії польської мови, слід наголосити, що вона не була наслідком якихось дій, що мали би примусовий чи адміністративний характер. Вона постає як природний процес. Навіть шляхта, яка домагалася вживання німецької або руської як мов урядування, формулювала ці вимоги польською. Мовна спільнота тоді (у XVII ст.) не була аргументом у територіальних суперечках. Про це не говорилося, наприклад, під час обґрунтування польських прав на Силезію чи Княжу Пруссію (де мешкало чимало мазурів). Істотнішими були правові питання та історичні обґрунтування. Держава й пальцем не поворушила, щоб мовно полонізувати литовських чи руських селян - шляхту не обходило, якою мовою говорять її піддані. Навіть у королівському місті Кракові польські міщани, яких турбувала проблема застосування польської мови у проповідях в Маріацькому костелі, тривалий час марно домагалися від монарха втрутитися в її розв'язання. Мовна полонізація відбувалася природним шляхом, хоча, звісно, була зумовлена конфігурацією політичних сил у Речі Посполитій.
Поступове зникнення мовних спільнот, що охоплювали всі суспільні стани, а також функціонування у Речі Посполитій XVI і XVII ст. територіально-правових спільнот послаблювало або й зовсім нівелювало етнічні зв'язки. Зникли прусси, а утворилася спільнота мешканців Пруссії. Етнічні поляки, русини, литовці становили тільки частину спільнот, які так називалися. Проте політики та публіцисти інколи посилалися на зв'язки "руської", "польської", "литовської крові". Русини також наголошували на своїй етнічній окремішності від поляків і московитів (але ми не зустрічаємо у XVII ст. згадок про етнічне розмежування білорусів та українців). Поляки й литовці теж виводили свою родову генеалогію. Чистоту таких декларацій зіпсувало поширення ідеології сарматизму, а разом із нею теорії про спільне походження всієї шляхти Речі Посполитої. Але про це іншого разу.
Сьогодні конспект ще одного розділу - про мовні та етнічні спільноти.
У XVI і XVII ст., як і раніше, ідентифікація з певною етнічною групою була здебільшого пов'язана із належністю до мовної спільноти. Власне, окремо перше від другого не існувало. Навіть якщо мову й було відкинуто культуротворчим прошарком суспільства (наприклад, литовську), вона залишалася доказом первісної окремішності.
Латиська спільнота Саме тоді, коли Інфлянти були частиною Речі Посполитої, виробилася латиська мова. Іще за Середніх віків існували чотири передлатиські етнічні групи, що користувалися власними діалектами, але вже від початку XVII ст. можна говорити про єдиний народ "лотавів"-латишів. Власне, латиською розмовляли лише селяни. У латишів не було корінної шляхти. Внаслідок конфесійного різноманіття (протестантизм, католицизм тощо) саме мова була підвалиною їхньої окремішності. Завдяки їй вони збереглися.
Прусська спільнота У тому ж XVII ст. зникла прусська мова (балтійської групи). Пруси, завойовані хрестоносцями, довго опиралися мовній германізації, але вже у XVI ст. зберігалися лише залишкові форми їхньої мови. Природною мовою цієї спільноти стала німецька, а на деяких територіях - ще й польська. Разом із діалектом зникло й відчуття етнічної окремішності.
Литовська спільнота Зовсім інакше сталося з іще одним балтійським народом - литовцями. Вони користувалися двома діалектами. У XVI і XVII ст. відмінності між ними були настільки значними, що сучасні дослідники говорять про дві окремі мови - литовську та жмудську. Литовська шляхта спершу (XIV-XV ст.) зазнала рутенізації, а згодом (XVI-XVII ст.) - полонізації. Рідні діалекти залишилися у вжитку лише серед селян. Їхньому зникненню протидіяли місіонерські ініціативи і протестантів, і католиків. Обидві церкви готували священиків, які могли би проводити євангелізацію народною мовою. Завдяки цьому литовська мова збереглася, хоча й залишилася лише місцевим, селянським виразником окремішності, тоді як шляхта "вживала польської".
Німецька спільнота А от німецька була мовою багатьох спільнот. Її вплив часто поширювався незалежно від етнічних зв'язків. Вона стала "народною" мовою мешканців Інфлянтів - нащадків німців, балтів, скандинавів, а також населення Пруссії, яке складалося і з етнічних німців, і з пруссів, поморян, поляків. Вона була мовою німецьких поселенців у Великій Польщі, яка поєднувала їх із побратимами, що мешкали у Священній Римській імперії германської нації. Нею користувалися міщани німецького походження у Литві, Русі та Польщі, хоча їхній зв'язок з Німеччиною насправді був ілюзорним. Тож не скрізь і не обов'язково німецька відігравала "націєтворчу" роль. Для мешканців Пруссії та Інфлянтів вона була символом окремішності стосовно поляків, але самі прусси зовсім не прагнули "розчинитися" у німецькій стихії. Емігрантів зі Священної Римської імперії вважали радше саксонцями, баварцями тощо, а не німцями. Своєю чергою, поляки, не перебираючи, вкидали до німецького казана також шведів і данців. Отже, бачимо, що німецька мовна окремішність виконувала - залежно від території, середовища та особи, яка належала до цієї спільноти, - найрізноманітніші функції. Німецькомовний мешканець Пруссії виразно відчував свою відмінність від поляка, але водночас прибулець із Німеччини міг легко ідентифікувати себе як прусса - громадянина Речі Посполитої.
У Речі Посполитій XVI і XVII ст. поле застосування німецької мови потроху звужувалося. Поширена серед міщан ще у першій половині XV ст., вона у наступних століттях зазнавала систематичного витіснення. У Великій Польщі мова збереглася завдяки Реформації, що прийшла з Німеччини, але на інших теренах мешканці міст мовно сполонізувалися. У Королівській Пруссії, попри експансію польської, позиції німецької мови були сильними до 1569 р. Після цієї дати інтенсивність політичних контактів сприяла мовній полонізації прусської шляхти, тоді як міщани чинили опір цьому процесові. В Інфлянтах процеси полонізації відбувалися легше ще й тому, що від 20-х рр. XVII ст. тільки невеличка частина цього краю залишалася у межах Речі Посполитої. Ординації 1582, 1598, 1607 рр., що стосувалися Інфлянтів, визнавали мовою урядування німецьку, а вже Конституція 1677 р. санкціонувала вживання польської, і це було підтвердженням фактичного стану, а не адміністративним примусом.
Руська спільнота Вплив руської мови на націєтворчі процеси у давній Речі Посполитій також неоднозначний. Потрібно насамперед зазначити два можливих кути зору. Сучасний поділ східнословянських мов спонукає до досліджень процесу диференціації білоруської та української мови. У цьому контексті ми можемо вказати на істотні відмінності діалектів уже в XIV або XV ст. Проте це не суперечить твердженню, що у свідомості мешканців Речі Посполитої XVI чи XVII ст. існувала одна руська мова (питання функціонування літургійної старослов'янської мови тут оминається). Стосовно цього оцінки поляків, литвинів і самих русинів збігаються.
Ситуація ускладнюється тим, що протягом певного періоду (злам XVI і XVII ст.) руська мова одночасно ідентифікувала етнічних русинів (без розрізнення українців і білорусів) і була мовою адміністрації Великого князівства Литовського. У тексті III статуту (1588 р.) знаходимо знакові слова: "Не якоюсь чужою мовою, а своєю власною права написані маємо". Тож виступи на захист руської мови ми можемо залежно від ситуації інтерпретувати як вияв литовської або руської окремішності. І це ще не кінець. Руська мова була мовою адміністрації на Волині та Київщині, що вирізняло їх серед інших земель Корони, натомість підтримувало зв'язки з Великим князівством Литовським.
Тепер треба відповісти собі на запитання, хто користувався руською мовою. Її масово вживали селяни на руських землях Великого князівства Литовського, на Волині та Україні й частково на Червоній Русі та Підляшші. На цих же територіях руською говорили мешканці міст (але зазвичай не патриціат). Нарешті, руська шляхта, яка ще наприкінці XVI ст. розмовляла руською, у першій половині наступного століття частково цілком сполонізувалася, а частково стала двомовною.
Історії руської мови в Речі Посполитій притаманна неабияка динаміка, бо вона зазнавала водночас періодів експансії та упадку. Якщо шляхта часто відкидає її, переходячи на польську, то татари, волохи, греки й тисячі польських селян, які переселялися в Україну в XVII і XVIII ст., мовно рутенізувалися.
У XVIII ст. руська мова перестала бути мовою адміністрації й на Волині та Україні, й у Великому князівстві Литовському. Витискання її із цих позицій польською мовою було повільним процесом, який розпочався ще у XVI ст. У першій половині XVII ст. було чимало виступів шляхти на захист особливого статусу руської мови. В останні десятиріччя цього століття судові акти на всіх згаданих територіях писалися вже виключно польською. До певної міри це санкціонувала ухвала т. зв. Варшавської конференції 1697 р., що визнавала польську мовою адміністрації у Великому князівстві Литовському.
Польська спільнота Із цих побіжних згадок щодо окремих мов, які перебували в ужитку в давній Речі Посполитій, вимальовується картина експансії тогочасної польської мови. Однак це твердження вимагає пояснень. Польська мова у XVII ст. стала мовою майже всієї шляхти Речі Посполитої, навіть якщо якась її частина залишилася двомовною. Ця експансія поширилася й на міста, охопивши населення німецького, руського, литовського походження, а ще й волоського, вірменського, єврейського тощо. Водночас польськомовні села можна побачити практично тільки на етнічних польських територіях та їхніх прикордоннях.
У такій ситуації польська - як і інші мови - відігравала подвійну роль у творенні суспільних зв'язків. Вона була мовою "політичного народу", який охоплював шляхту всієї Речі Посполитої та частину міського патриціату (горизонтальні зв'язки), й водночас здійснювала інтеграційну функцію щодо польської етнічної спільноти (вертикальні зв'язки). Про існування вертикального виміру свідчить історія "шведського нашестя", коли селяни з власної ініціативи ставали до бою поруч із шляхтою в ім'я солідарності проти чужих. Розрізнення "своїх" і "чужих" мало відбуватися за критерієм спільності мови та релігії.
Польська як мова етнічної спільноти не була монолітною. Наявність діалектів поєднувалася з поділами на землі. Уродженці Малої Польщі, в чиїй мові не було "мазурських" фонетичних особливостей, могли "почути" свою інакшість щодо вихідців із Великої Польщі, мові яких ці особливості були притаманні. Ще більшою була діалектна окремішність мешканців Мазовії.
Повертаючись до теми експансії польської мови, слід наголосити, що вона не була наслідком якихось дій, що мали би примусовий чи адміністративний характер. Вона постає як природний процес. Навіть шляхта, яка домагалася вживання німецької або руської як мов урядування, формулювала ці вимоги польською. Мовна спільнота тоді (у XVII ст.) не була аргументом у територіальних суперечках. Про це не говорилося, наприклад, під час обґрунтування польських прав на Силезію чи Княжу Пруссію (де мешкало чимало мазурів). Істотнішими були правові питання та історичні обґрунтування. Держава й пальцем не поворушила, щоб мовно полонізувати литовських чи руських селян - шляхту не обходило, якою мовою говорять її піддані. Навіть у королівському місті Кракові польські міщани, яких турбувала проблема застосування польської мови у проповідях в Маріацькому костелі, тривалий час марно домагалися від монарха втрутитися в її розв'язання. Мовна полонізація відбувалася природним шляхом, хоча, звісно, була зумовлена конфігурацією політичних сил у Речі Посполитій.
Поступове зникнення мовних спільнот, що охоплювали всі суспільні стани, а також функціонування у Речі Посполитій XVI і XVII ст. територіально-правових спільнот послаблювало або й зовсім нівелювало етнічні зв'язки. Зникли прусси, а утворилася спільнота мешканців Пруссії. Етнічні поляки, русини, литовці становили тільки частину спільнот, які так називалися. Проте політики та публіцисти інколи посилалися на зв'язки "руської", "польської", "литовської крові". Русини також наголошували на своїй етнічній окремішності від поляків і московитів (але ми не зустрічаємо у XVII ст. згадок про етнічне розмежування білорусів та українців). Поляки й литовці теж виводили свою родову генеалогію. Чистоту таких декларацій зіпсувало поширення ідеології сарматизму, а разом із нею теорії про спільне походження всієї шляхти Речі Посполитої. Але про це іншого разу.