Исповедь бывшего провидныка ОУН-5
Окончание. Начало здесь: ( 1), ( 2), ( 3), ( 4), ( 5)
Вночі з села Хмизово привезли в ліс сільську дівчину років сімнадцяти, а то й менше. її провина полягала в тому, що вона разом з іншими сільськими дівчатами ходила на гулянки, коли в селі стояла якась військова частина Радянської армії.
«Кубик» побачив дівчину і в нього по-вовчому загорілися очі.
- Дозвольте мені допитати її,- звернувся він до «Варнака».- Я з неї жили витягну, а допитаюсь чого нам треба.
- Бери її, друже «Кубик»,- вискалив зуби «Варнак».
Дівчина сполотніла.
- Піди, друже «Гордий», подивися, як треба діяти справжньому націоналісту,- наказав мені «Варнак».- Учись боротись за самостійну Україну.
Кубик взяв дівчину і повів її за кущі. Я пішов слідом за ним.
- Ти хто така? Більшовицька агентка?
- Та що ви, дядечку! - перелякалась дівчина.- Я звичайна селянка. Живу в Хмизові одна з матір'ю. Політикою не цікавлюсь.
- Брешеш! - гаркнув «Кубик».- Ми знає мо, що ти ходиш до більшовиків і передаєш їм, де ми знаходимось. Я з тобою поговорю по-іншому. Зв'яжіть їй руки!
Кілька оунівців схопили на смарть перелякану дівчину і скрутили їй руки.
- Кажи, ти доносила на нас більшовикам? А, мовчиш! Ти у мене заговориш! - оскаженів «Кубик». Він засунув свою брудну руку в пазуху
дівчині і розірвав на шмаття стареньку кофтину. Потім здер з дівчини спідницю і вона залишилася зовсім гола. Дівчина підняла зв'язані руки і закрила ними обличчя.
- Дивіться, хлопці, яка красуня! - зареготався «Кубик». - Діана! Ану, зробіть з неї бублика!
Дівчину схопили, зігнули і під колінами між зв'язаними руками засунули кострубату палицю. Напівмертва дівчина звалилася набік.
- Може котрий хоче поласувати красунею?
Ну, починайте, хлопці,- реготався «Кубик».
Дівчина затремтіла, підвела голову і благально подивилася на нас.
- Убийте краще мене!-крикнула вона.- Тільки не чіпайте!..
- Ага, заговорила! - зрадів «Кубик».- Ну, хто почне першим ласуватися цією непорочною Діаною? Не хочете? Тоді я покохаю її!
Він вийняв ніж і полоснув гострим лезом по грудях дівчини. А потім накинувся на неї і почав топтати ногами.
- Може тепер скажеш, що ти розповідала солдатам?
- Дайте мені води,- прошепотіла дівчина.
- Е, ні! Ми води задарма не даємо! Скажи, ти гуляла з солдатами?
- Єже-богу, не гуляла!
- Брешеш, гуляла! -розлютувавсяя "Кубик".
- Не гуляла, не гуляла! Ми з дівчатами ходили тільки співати наших українських пісень. А з солдатами я не гуляла.
- А це я зараз перевірю, - всміхнувся «Кубик», застругуючи ножем соснову палицю.
За мить він підскочив до дівчини і почав штрикати їй загостреною палицею в половий орган. Нелюдський крик прокотився лісом. Поблизу почулися постріли - група озброєної сільської молоді прочісувала ліс. «Кубик» встромив ножа у спину дівчини і першим кинувся тікати.
Цього разу я вже не побіг з ними, а забрався в таку гущавину, куди і звір ніколи не пролазив. Тут до пізнього вечора лежав і думав.
Перед моїми очима поставала страшна картина знущання «Кубика» з чистої і хорошої української дівчини з села Хмизово. Чекає зараз на неї мати, виглядає любу свою донечку і не знає, що принесуть її понівечене тіло сільські хлопці - ті ж самі, що разом з нею виспівували на колодках чи над річкою свої чудові українські пісні.
Мені згадалася моя мати, менша сестра, Зіна. У мене волосся стало дибки і холодним потом вкрилося тіло, коли я уявив собі на місці дівчини з села Хмизово свою сестру і Зіну. Гострий біль образи і жалю пронизав моє серце, і я вперше гірко і безнадійно заплакав.
«Але ж «Кубик», «Варнак», «Ярий», «Православний» і всі інші звірі з людськими обличчями, нічні упирі глухих лісів Волині були твоїми друзями і однодумцями», - почув я грізний голос своєї совісті. - Подивися, хто вони, ці «борці» за химерну і нікому не потрібну «самостійну» Україну! Гітлерівці вішали, розстрілювали, живими спалювали людей - наших батьків, матерів, сестер і навіть малолітніх дітей. А ви, укра їнські націоналісти? Хіба ви цього не робите? Дикий звіт) не нападає на свою породу, не зробить того, що робив на моїх очах «Кубик»!
«Наша влада повинна бути страшною!» - пригадалися ще раз слова наказу головного головоріза ОУН-УПА Степана Бандери.
«Нічого незвичайного не буде, коли ми виріжемо двадцять мільйонів українського населення, яке буде нам перечити!» - вогнем пекли мозок слова «Ярого».
«Знищувати кожного, хто хоч на хвилину перестане вірити в нашу перемогу!» - казав «Варнак».
Я лежав під кущем самотній, всіма проклятий і розчавлений тягарем страшних злочинів перед своїм народом, Батьківщиною і самим собою.
І все ж я вирішив, що мені не по дорозі з оунівськими недолюдками. Треба шукати іншого шляху.
Тієї ночі я повернувся додому, в село Грабове. Мати розповіла про сільські новини. У відпустку приїхав мій друг дитинства Івсевич. Ми з ним в один день народилися, разом ганяли на лозинках, вдаючи з себе сміливих вершників-козаків, потім ходили до школи. Тепер Івсевич - офіцер Радянської Армії, як і його середній брат. Старшого вбили польські поліцаї, ще коли він був в революційному підпіллі.
- Івсевич заходив до нас і запитував про тебе,- розповідала мені мати. - Я посоромилася сказати йому правду.
- Я знаю, де Івась, хоч ви й не кажете, тіонько, - сказав мені Івсевич. - Перекажіть йому, нехай кидає те брудне діло і виходить
з лісу. Радянська влада йому все простить.
Я сидів приголомшений. Потім мати дістала листи від батька і брата Йосипа. Батько писав, що після лікування працює в господарчій бригаді на відбудові зруйнованої гітлерівцями Дніпрогідроелектростанції. Брат Йосип повідомляв, що їде воювати з японськими самураями і дуже задоволений службою в Радянському війську.
Я поклав в кишеню листи батька і брата. Мати мовчки і сумно дивилася на мене, і стільки благання і докору було в її милих, наповнених сльозами очах!
Як же бути, що робити? Якщо я піду в органи Радянської влади і складу зброю, одразу ж з'явиться «Холодний» і виріже матір, сестру й діда. Такі як «Кубик» і «Холодний» не зупиняться ні перед чим.
Повечерявши, я пішов до Зіни. Вона розповіла, що з оунівської банди багато грабівських хлопців склали зброю і повернулися в село.
- Працюють вони зараз чесно в колгоспі, і ніхто їх не переслідує, - говорила Зіна. - І ти повертайся додому. Тобі нічого не буде! Колгосп наш одержав велику допомогу від держави, і тепер всі люди добре в ньому працюють. В село вже не заходять бандити - у нас є багато озброєних хлопців!
- Завтра я піду в ліс і зустрінуся там з боївкою, - сказав я Зіні. - При першій нагоді втечу звідти, але так, щоб оунівці- думали, ніби я вбитий. Бо боюся, що вони виріжуть нашу сім'ю.
Після розмови з Зіною я пішов у Синовський ліс, а звідти - в Головнянський район. Тут у лісі зустрів групу «Ігоря». Це була невеличка зграя обірваних, брудних і злих бандитів.
Вранці привели зв'язану людину. Побачивши «Холодного», полонений вигукнув:
- О, дивись, -Тихон Онищук! Тепер я бачу,
що потрапив до своїх. Ти що, не впізнаєш? Це я, Войщук. З тобою разом працювали.
- Бачу, що ти Войщук, - насупившись відповів «Холодний». - Де це тебе так почастували?
- А я зараз в Любомлі головою сільради працюю - люди обрали. Поїхав на хутір Сілиск, а там на хрестини потрапив до родича. Випив
однісеньку чарку! А він, самогон, міцний такий, що й звалив мене. їду собі і співаю. Зроду в рот не брав горілки, а тут така оказія!
Войщук ще не розумів, в які лабети він потрапив.
- Так ти значить більшовицький агент! - і «Холодний» вдарив Войщука в зуби.
- За що б'єш, Тихоне? Мене ж люди обрали і я нічого не роблю поганого своєму народові.
-Ага, ти служиш народу! Ось тобі, ось тобі! Бандити накинулися на Войщука і почали бити. Потім вилили на нього відро води, і коли він від¬крив очі, знову почали бити.
- Душогуби ви, а не люди, - підвівшись на лікоть, сказав Войщук.
- Що ти сказав? - люто підскочив до нього Онищук-«Холодний».
- А те, що чуєш! І не боюсь я вас, гітлерівські собаки. Я плюю на вас, каїнові виродки!
Войщук з останньої сили підвівся на ноги і з палаючими очима, наблизившись до Онищука, плюнув тому в обличчя.
Сміливій і мужній людині Онищук вистрелив у рота...
Я швиденько попрямував у Головнянський район. В селі Кізя зустрів
«Медведя».
- Почитай, що нам більшовики пишуть, - простягнув він газету.
У зверненні до робітників, селян та інтелігенції західних областей України писалося, що Уряд Радянської України прощає учасникам націоналістичних банд. Вони можуть з'явитися з повинною і виправдати себе чесною працею на Радянську державу, на свій народ, на благо своєї Батьківщини.
Нарешті у моїх руках був рятівний документ. Щоб не викликати підозри, я сказав «Медведю»: - Як районний провідник ОУН, я повинен мати цю газету при собі.
«Медвідь» збентежено простягнув мені газету, і я швидко сховав її до кишені.
Під вечір наша банда виступила у напрямку села Горовно. Тут нас несподівано зустріла озброєна група сільської молоді і почала обстрілювати. «Медвідь», «Кубик», я і ще четверо бандитів кинулися тікати разом в один бік, а решта - в інший. Ми бігли, мов наполохані зайці - хто куди. Я залишився один і вже міг розпоряджатись своєю долею, як хотів.
Одразу ж я написав заяву органам Радянської влади про своє рішення скласти зброю і припинити бандитську діяльність. Але як передати цю заяву? Кому довірити таку важливу справу? Нарешті я вирішив зайти до однієї знайомої і попросити її це зробити.
Але з цього задуму у мене нічого не вийшло: знайома категорично відмовилась нести мою заяву - мабуть, подумала, що я перевіряю її. І знову я пішов у ліс під село Скринниця. Це була моя остання ніч у лісі на становищі бандита оунівця - всіма проклятого звірюги нелюдима, від якого відвертається й рідна мати.
Щоб там не було, але я вже не міг носити на своїй душі тягар злочинів перед народом і Батьківщиною, бо вже розібрався в облудній і кривавій «ідеї» українського націоналізму.
Ранком я несподівано побачив радянських прикордонників. Можна було втекти від них, але незборима сила свідомості штовхала мене до цих двох солдатів, які спокійно йшли собі по дорозі, розмовляючи між собою. І я, піднявши вгору руки, пішов їм назустріч: в одній руці був автомат, а в другій газета із зверненням Уряду Радянської України...
Коли прикордонники відібрали у мене автомат, і я опинився в їхніх руках, мені стало дуже страшно, бо в лісі ми наслухалися від ватажків бандитських зграй ОУН, що нас будуть і різати, і зуби рашпилем пиляти, і шкіру живцем здирати. Але нічого того не було - яі мною поводилися чемно, навіть жартували на прикордонній заставі, куди я прийшов разом з солдатами.
Через півгодини на заставу машиною приїхав майор Тарасенко. Він потиснув мені руку і поздоровив з початком нового життя.
І воно почалося - це нове життя. Я був серед наших хороших радянських людей, бачив їх самовіддану працю над тим, щоб швидше загоїти рани війни. Після цього я приїхав до Любомля, де одержав паспорт. Мене вразило, здивувало і обрадувало бурхливе творче життя людей, які будують собі щасливе і радісне життя. Мимоволі я порівнював дику зграю українських націоналістів з цими людьми-трударями і мені стало гірко й боляче, що я був не з самого початку з ними, а блукав по диких хащах.
Невдовзі я поступив працювати в Любомльський ліспромгосп. Ще деякий час оунівські виродки лютували по глухих селах волинського Полісся. Але незабаром народ їх знищив.
Я працював в ліспромгоспі, добре заробляв і жив собі щасливо і спокійно. Коли відкрилася вечірня школа, я почав вчитися і закінчив її. Хотілося мені і далі вчитися, щоб здобути вищу освіту, але я довго вагався подавати заяву. А коли, нарешті, надіслав її, то з нетерпінням чекав на відповідь.
«Ні, не приймуть, - думав я, - адже на мені така ганебна пляма!» Та ось надходить довгождана відповідь. Я з хвилюванням відкриваю конверт і виймаю аркушик паперу, на якому надруковано:
«Шановний товаришу Реванюк І. С. Сповіщаємо, що ви зараховані на перший курс заочного відділення Львівського сільськогосподарського інституту на лісотехнічний факультет».
Я ще й тепер бережу цього листа з плямами моїх сліз на ньому - сліз радості і каяття!
Я працював і вчився. їздив на залікові сесії, і за мною зберігалася моя заробітна плата. Жодної копійки за навчання я не платив. Так непомітно минав час. У 1958 році я поїхав до Львова писати і захищати дипломний проект. Ось він уже готовий. Я виходжу на трибуну. Сотні пар очей дивляться на мене доброзичливо, тепло і підбадьорююче. А я, зрадливий син свого народу, стою і мучаюся: руки дрижать, і я не можу розв'язати папку, щоб вийняти з неї свого дипломного проекта.
Нарешті я підводжу голову і бачу хороших наших молодих людей, які, підбадьорюючи мене, кивають головами.
Свою дипломну роботу я захистив на «відмінно». Потім директор інституту вистроїв дипломантів чотирикутником і виголосив коротку сердечну промову. Він говорив, що ми повинні вірно і чесно служити на благо свого народу і Батьківщини. Щоб квітло щастя і радість супроводжувала людину на кожному її кроці. Я напружував усю свою силу волі, щоб не розплакатись в цей урочистий момент. Та коли директор інституту вручив мені диплом інженера лісотехнічної справи, я не витримав... То були сльози радості і щастя!
Я став людиною! Мене зробила нею наша рідна Радянська влада.
І ось моя сповідь. Я нічого не прикрашував, нічого не приховав. Розповів так, як воно було- щиру правду!
Вночі з села Хмизово привезли в ліс сільську дівчину років сімнадцяти, а то й менше. її провина полягала в тому, що вона разом з іншими сільськими дівчатами ходила на гулянки, коли в селі стояла якась військова частина Радянської армії.
«Кубик» побачив дівчину і в нього по-вовчому загорілися очі.
- Дозвольте мені допитати її,- звернувся він до «Варнака».- Я з неї жили витягну, а допитаюсь чого нам треба.
- Бери її, друже «Кубик»,- вискалив зуби «Варнак».
Дівчина сполотніла.
- Піди, друже «Гордий», подивися, як треба діяти справжньому націоналісту,- наказав мені «Варнак».- Учись боротись за самостійну Україну.
Кубик взяв дівчину і повів її за кущі. Я пішов слідом за ним.
- Ти хто така? Більшовицька агентка?
- Та що ви, дядечку! - перелякалась дівчина.- Я звичайна селянка. Живу в Хмизові одна з матір'ю. Політикою не цікавлюсь.
- Брешеш! - гаркнув «Кубик».- Ми знає мо, що ти ходиш до більшовиків і передаєш їм, де ми знаходимось. Я з тобою поговорю по-іншому. Зв'яжіть їй руки!
Кілька оунівців схопили на смарть перелякану дівчину і скрутили їй руки.
- Кажи, ти доносила на нас більшовикам? А, мовчиш! Ти у мене заговориш! - оскаженів «Кубик». Він засунув свою брудну руку в пазуху
дівчині і розірвав на шмаття стареньку кофтину. Потім здер з дівчини спідницю і вона залишилася зовсім гола. Дівчина підняла зв'язані руки і закрила ними обличчя.
- Дивіться, хлопці, яка красуня! - зареготався «Кубик». - Діана! Ану, зробіть з неї бублика!
Дівчину схопили, зігнули і під колінами між зв'язаними руками засунули кострубату палицю. Напівмертва дівчина звалилася набік.
- Може котрий хоче поласувати красунею?
Ну, починайте, хлопці,- реготався «Кубик».
Дівчина затремтіла, підвела голову і благально подивилася на нас.
- Убийте краще мене!-крикнула вона.- Тільки не чіпайте!..
- Ага, заговорила! - зрадів «Кубик».- Ну, хто почне першим ласуватися цією непорочною Діаною? Не хочете? Тоді я покохаю її!
Він вийняв ніж і полоснув гострим лезом по грудях дівчини. А потім накинувся на неї і почав топтати ногами.
- Може тепер скажеш, що ти розповідала солдатам?
- Дайте мені води,- прошепотіла дівчина.
- Е, ні! Ми води задарма не даємо! Скажи, ти гуляла з солдатами?
- Єже-богу, не гуляла!
- Брешеш, гуляла! -розлютувавсяя "Кубик".
- Не гуляла, не гуляла! Ми з дівчатами ходили тільки співати наших українських пісень. А з солдатами я не гуляла.
- А це я зараз перевірю, - всміхнувся «Кубик», застругуючи ножем соснову палицю.
За мить він підскочив до дівчини і почав штрикати їй загостреною палицею в половий орган. Нелюдський крик прокотився лісом. Поблизу почулися постріли - група озброєної сільської молоді прочісувала ліс. «Кубик» встромив ножа у спину дівчини і першим кинувся тікати.
Цього разу я вже не побіг з ними, а забрався в таку гущавину, куди і звір ніколи не пролазив. Тут до пізнього вечора лежав і думав.
Перед моїми очима поставала страшна картина знущання «Кубика» з чистої і хорошої української дівчини з села Хмизово. Чекає зараз на неї мати, виглядає любу свою донечку і не знає, що принесуть її понівечене тіло сільські хлопці - ті ж самі, що разом з нею виспівували на колодках чи над річкою свої чудові українські пісні.
Мені згадалася моя мати, менша сестра, Зіна. У мене волосся стало дибки і холодним потом вкрилося тіло, коли я уявив собі на місці дівчини з села Хмизово свою сестру і Зіну. Гострий біль образи і жалю пронизав моє серце, і я вперше гірко і безнадійно заплакав.
«Але ж «Кубик», «Варнак», «Ярий», «Православний» і всі інші звірі з людськими обличчями, нічні упирі глухих лісів Волині були твоїми друзями і однодумцями», - почув я грізний голос своєї совісті. - Подивися, хто вони, ці «борці» за химерну і нікому не потрібну «самостійну» Україну! Гітлерівці вішали, розстрілювали, живими спалювали людей - наших батьків, матерів, сестер і навіть малолітніх дітей. А ви, укра їнські націоналісти? Хіба ви цього не робите? Дикий звіт) не нападає на свою породу, не зробить того, що робив на моїх очах «Кубик»!
«Наша влада повинна бути страшною!» - пригадалися ще раз слова наказу головного головоріза ОУН-УПА Степана Бандери.
«Нічого незвичайного не буде, коли ми виріжемо двадцять мільйонів українського населення, яке буде нам перечити!» - вогнем пекли мозок слова «Ярого».
«Знищувати кожного, хто хоч на хвилину перестане вірити в нашу перемогу!» - казав «Варнак».
Я лежав під кущем самотній, всіма проклятий і розчавлений тягарем страшних злочинів перед своїм народом, Батьківщиною і самим собою.
І все ж я вирішив, що мені не по дорозі з оунівськими недолюдками. Треба шукати іншого шляху.
Тієї ночі я повернувся додому, в село Грабове. Мати розповіла про сільські новини. У відпустку приїхав мій друг дитинства Івсевич. Ми з ним в один день народилися, разом ганяли на лозинках, вдаючи з себе сміливих вершників-козаків, потім ходили до школи. Тепер Івсевич - офіцер Радянської Армії, як і його середній брат. Старшого вбили польські поліцаї, ще коли він був в революційному підпіллі.
- Івсевич заходив до нас і запитував про тебе,- розповідала мені мати. - Я посоромилася сказати йому правду.
- Я знаю, де Івась, хоч ви й не кажете, тіонько, - сказав мені Івсевич. - Перекажіть йому, нехай кидає те брудне діло і виходить
з лісу. Радянська влада йому все простить.
Я сидів приголомшений. Потім мати дістала листи від батька і брата Йосипа. Батько писав, що після лікування працює в господарчій бригаді на відбудові зруйнованої гітлерівцями Дніпрогідроелектростанції. Брат Йосип повідомляв, що їде воювати з японськими самураями і дуже задоволений службою в Радянському війську.
Я поклав в кишеню листи батька і брата. Мати мовчки і сумно дивилася на мене, і стільки благання і докору було в її милих, наповнених сльозами очах!
Як же бути, що робити? Якщо я піду в органи Радянської влади і складу зброю, одразу ж з'явиться «Холодний» і виріже матір, сестру й діда. Такі як «Кубик» і «Холодний» не зупиняться ні перед чим.
Повечерявши, я пішов до Зіни. Вона розповіла, що з оунівської банди багато грабівських хлопців склали зброю і повернулися в село.
- Працюють вони зараз чесно в колгоспі, і ніхто їх не переслідує, - говорила Зіна. - І ти повертайся додому. Тобі нічого не буде! Колгосп наш одержав велику допомогу від держави, і тепер всі люди добре в ньому працюють. В село вже не заходять бандити - у нас є багато озброєних хлопців!
- Завтра я піду в ліс і зустрінуся там з боївкою, - сказав я Зіні. - При першій нагоді втечу звідти, але так, щоб оунівці- думали, ніби я вбитий. Бо боюся, що вони виріжуть нашу сім'ю.
Після розмови з Зіною я пішов у Синовський ліс, а звідти - в Головнянський район. Тут у лісі зустрів групу «Ігоря». Це була невеличка зграя обірваних, брудних і злих бандитів.
Вранці привели зв'язану людину. Побачивши «Холодного», полонений вигукнув:
- О, дивись, -Тихон Онищук! Тепер я бачу,
що потрапив до своїх. Ти що, не впізнаєш? Це я, Войщук. З тобою разом працювали.
- Бачу, що ти Войщук, - насупившись відповів «Холодний». - Де це тебе так почастували?
- А я зараз в Любомлі головою сільради працюю - люди обрали. Поїхав на хутір Сілиск, а там на хрестини потрапив до родича. Випив
однісеньку чарку! А він, самогон, міцний такий, що й звалив мене. їду собі і співаю. Зроду в рот не брав горілки, а тут така оказія!
Войщук ще не розумів, в які лабети він потрапив.
- Так ти значить більшовицький агент! - і «Холодний» вдарив Войщука в зуби.
- За що б'єш, Тихоне? Мене ж люди обрали і я нічого не роблю поганого своєму народові.
-Ага, ти служиш народу! Ось тобі, ось тобі! Бандити накинулися на Войщука і почали бити. Потім вилили на нього відро води, і коли він від¬крив очі, знову почали бити.
- Душогуби ви, а не люди, - підвівшись на лікоть, сказав Войщук.
- Що ти сказав? - люто підскочив до нього Онищук-«Холодний».
- А те, що чуєш! І не боюсь я вас, гітлерівські собаки. Я плюю на вас, каїнові виродки!
Войщук з останньої сили підвівся на ноги і з палаючими очима, наблизившись до Онищука, плюнув тому в обличчя.
Сміливій і мужній людині Онищук вистрелив у рота...
Я швиденько попрямував у Головнянський район. В селі Кізя зустрів
«Медведя».
- Почитай, що нам більшовики пишуть, - простягнув він газету.
У зверненні до робітників, селян та інтелігенції західних областей України писалося, що Уряд Радянської України прощає учасникам націоналістичних банд. Вони можуть з'явитися з повинною і виправдати себе чесною працею на Радянську державу, на свій народ, на благо своєї Батьківщини.
Нарешті у моїх руках був рятівний документ. Щоб не викликати підозри, я сказав «Медведю»: - Як районний провідник ОУН, я повинен мати цю газету при собі.
«Медвідь» збентежено простягнув мені газету, і я швидко сховав її до кишені.
Під вечір наша банда виступила у напрямку села Горовно. Тут нас несподівано зустріла озброєна група сільської молоді і почала обстрілювати. «Медвідь», «Кубик», я і ще четверо бандитів кинулися тікати разом в один бік, а решта - в інший. Ми бігли, мов наполохані зайці - хто куди. Я залишився один і вже міг розпоряджатись своєю долею, як хотів.
Одразу ж я написав заяву органам Радянської влади про своє рішення скласти зброю і припинити бандитську діяльність. Але як передати цю заяву? Кому довірити таку важливу справу? Нарешті я вирішив зайти до однієї знайомої і попросити її це зробити.
Але з цього задуму у мене нічого не вийшло: знайома категорично відмовилась нести мою заяву - мабуть, подумала, що я перевіряю її. І знову я пішов у ліс під село Скринниця. Це була моя остання ніч у лісі на становищі бандита оунівця - всіма проклятого звірюги нелюдима, від якого відвертається й рідна мати.
Щоб там не було, але я вже не міг носити на своїй душі тягар злочинів перед народом і Батьківщиною, бо вже розібрався в облудній і кривавій «ідеї» українського націоналізму.
Ранком я несподівано побачив радянських прикордонників. Можна було втекти від них, але незборима сила свідомості штовхала мене до цих двох солдатів, які спокійно йшли собі по дорозі, розмовляючи між собою. І я, піднявши вгору руки, пішов їм назустріч: в одній руці був автомат, а в другій газета із зверненням Уряду Радянської України...
Коли прикордонники відібрали у мене автомат, і я опинився в їхніх руках, мені стало дуже страшно, бо в лісі ми наслухалися від ватажків бандитських зграй ОУН, що нас будуть і різати, і зуби рашпилем пиляти, і шкіру живцем здирати. Але нічого того не було - яі мною поводилися чемно, навіть жартували на прикордонній заставі, куди я прийшов разом з солдатами.
Через півгодини на заставу машиною приїхав майор Тарасенко. Він потиснув мені руку і поздоровив з початком нового життя.
І воно почалося - це нове життя. Я був серед наших хороших радянських людей, бачив їх самовіддану працю над тим, щоб швидше загоїти рани війни. Після цього я приїхав до Любомля, де одержав паспорт. Мене вразило, здивувало і обрадувало бурхливе творче життя людей, які будують собі щасливе і радісне життя. Мимоволі я порівнював дику зграю українських націоналістів з цими людьми-трударями і мені стало гірко й боляче, що я був не з самого початку з ними, а блукав по диких хащах.
Невдовзі я поступив працювати в Любомльський ліспромгосп. Ще деякий час оунівські виродки лютували по глухих селах волинського Полісся. Але незабаром народ їх знищив.
Я працював в ліспромгоспі, добре заробляв і жив собі щасливо і спокійно. Коли відкрилася вечірня школа, я почав вчитися і закінчив її. Хотілося мені і далі вчитися, щоб здобути вищу освіту, але я довго вагався подавати заяву. А коли, нарешті, надіслав її, то з нетерпінням чекав на відповідь.
«Ні, не приймуть, - думав я, - адже на мені така ганебна пляма!» Та ось надходить довгождана відповідь. Я з хвилюванням відкриваю конверт і виймаю аркушик паперу, на якому надруковано:
«Шановний товаришу Реванюк І. С. Сповіщаємо, що ви зараховані на перший курс заочного відділення Львівського сільськогосподарського інституту на лісотехнічний факультет».
Я ще й тепер бережу цього листа з плямами моїх сліз на ньому - сліз радості і каяття!
Я працював і вчився. їздив на залікові сесії, і за мною зберігалася моя заробітна плата. Жодної копійки за навчання я не платив. Так непомітно минав час. У 1958 році я поїхав до Львова писати і захищати дипломний проект. Ось він уже готовий. Я виходжу на трибуну. Сотні пар очей дивляться на мене доброзичливо, тепло і підбадьорююче. А я, зрадливий син свого народу, стою і мучаюся: руки дрижать, і я не можу розв'язати папку, щоб вийняти з неї свого дипломного проекта.
Нарешті я підводжу голову і бачу хороших наших молодих людей, які, підбадьорюючи мене, кивають головами.
Свою дипломну роботу я захистив на «відмінно». Потім директор інституту вистроїв дипломантів чотирикутником і виголосив коротку сердечну промову. Він говорив, що ми повинні вірно і чесно служити на благо свого народу і Батьківщини. Щоб квітло щастя і радість супроводжувала людину на кожному її кроці. Я напружував усю свою силу волі, щоб не розплакатись в цей урочистий момент. Та коли директор інституту вручив мені диплом інженера лісотехнічної справи, я не витримав... То були сльози радості і щастя!
Я став людиною! Мене зробила нею наша рідна Радянська влада.
І ось моя сповідь. Я нічого не прикрашував, нічого не приховав. Розповів так, як воно було- щиру правду!