Исповедь бывшего провидныка ОУН-1
Продолжение. Начало здесь.
Два тижні тривали тут розстріли. Розстрілювали по змінах. Одні поліцаї розстрілюють, а інші ковбаси роблять з м'яса худоби, відібраної у селян. Вибили всіх поголовно: і жінок, і дітей - близько трьох тисяч чоловік. Людей вибили, а село спалили.
Одного літнього дня біля села Сільця Горницькі поліцаї помітили кілька фурманок циган. Людей забрали в. Ратно і там всіх постріляли, а майно конфіскували і вигідно продали.
Восени 1942 року на хутір Красилівка приїхало вісім поліцаїв. Заарештували чоловік з 10 селян і повезли їх в урочище Висока Нива, де в лісі в землянках ховалися кілька десятків жінок і дітей. Поліцаї закидали землянки гранатами. Тих, хто лишився в живих, вишикували перед ямою і перестріляли у потилицю. Потім роздягали трупи, шукали по кишенях гроші, годинники і т. д.
Раптом оунівці помітили у кущах п'ятеро дітей. Кати приволокли їх до .ями, поскидали ногами на трупи матерів і наказали селянам, яких пригнали з собою, закопувати їх живими...
В той час біля Сталінграда йшли запеклі бої. Фашистське радіо галасувало, що армія фюрера успішно рухається вперед і незабаром більшовикам настане кінець.
Провідники ОУН за допомогою українсько-фашистської поліції та гітлерівських каральних батальйонів посилюють терор. Гебітскомісар наказує збільшувати поставки хліба, м'яса, вовни. масла, яєць. У селян було пограбовано вже все, але на це оунівці й окупанти не звертали ніякої уваги.
Землі, які за Радянської влади були роздані селянам, повернули поміщикам. Фашисти гарячково організовували державні господарства, так звані «Штадтгути». Очолювали їх поміщики. Всі вони належали до націоналістичної еліти і вірно служили своїм господарям - фашистам. В селі Лозаки очолював «Штадтгути» поміщик-мільйонер Лозацький, золото якого лежало у французькому банку. В Турійському районі порядкував поміщик Шамповальський, в селі Стебло - Шагібельський.
В селі Грабове «Штадтгути» було організовано на базі маєтку Вербицького. Від маєтку нічого не залишилося, бо за Радянської влади все було роздано бідним людям. Але гітлерівці разом з оунівцями відібрали у селян, коней, реманент та інше майно.
Українська поліція разом з окупантами їздила по селах і грабувала населення, а в містах допомагала винищувати євреїв. Після розстрілів за Ковелем тисяч радянських людей загони поліцаїв поверталися в місто, співаючи веселих пісень, наче не страшний злочин вчинили, а зробили якесь добре діло.
По радіо сповістили про розгром Радянським військом трьохсоттисячної армії фельдмаршала Паулюса. Гітлерівці оголосили з приводу цього трьохденний траур.
Селяни перестали здавати продукти харчування. Мій шеф Герман повісив носа, а разом з ним посмутніли фашистські посіпаки: голови управ, поліція та Інші наймити Гітлера.
На залізниці Ковель-Сарни були пущені під укіс фашистські військові ешелони. Це діяли радянські партизани, яких ставало все більше і більше в лісах Волині.
Гітлерівці почали посилено поповнювати гарнізони поліції козаками-власівцями. В Ковелі розмістили цілий батальйон цих запроданців. В Рат но, Маневичах, Голобах, Камінь-Каширському були створені спеціальні батальйони з галичан і власівців.
За допомогою цих зрадників народу гітлерівці виловлювали і вивозили в Німеччину юнаків і дівчат. Почалась підготовка до вивезення міського населення. Фашистські довірені особи закликали молодих людей добровільно їхати в Німеччину. Були розвішені яскраві плакати, що ілюстрували прекрасне життя там і легкість працювати на фашистів.
Та ні лозунги, ні накази не допомагали: ніхто не приходив на збірні пункти. Тоді гітлерівці почали влаштовувати на молодь облави.
Одного разу спіймали; дочку вдови Дмитрихи. Вона пішла до начальника ковельського азарбзандту - запроданця Божковського просити, щоб відпустив її дочку додому. Вдова принесла йому й хабар - п'ять кілограмів сала. Божковський взяв те сало, погладив живіт і каже:
- Коли не хочеш, щоб їхала старша, то пришли молодшу..
Дочку Дмитрихи Божковський не відпустив, а стару жінку вигнав з кабінету та ще й коліном дав так, що вона кров'ю залилася.
Після розгрому гітлерівців під Сталінградом усі фашистські прислужники почали замислюватись, що ж буде далі. Заговорили про це і ми, оунівські пристяжні. Народ український радів, що окупантів почали бити на фронтах і в тилу, а ми, провідники і активісти ОУН, вірою і правдою служили ворогам Батьківщини, допомагали їм зміцнювати «новий порядок» та все тлумачили про самостійну Україну.
Петлюрівський недобиток - піп Іван Губа теж розгорнув шалену діяльність. Він оголосив через паству по селах, що буде велике водохрестя і щоб до Ковеля зійшлося побільше населення.
У неділю в місто зібралося багато людей. Відправивши службу у соборі, віруючі рушили в похід до річки. Попереду йшов піп Губа, за ним несли хоругви та фашистські прапори. Потім йшли окупанти і поліція, а за ними вже люди. На річці Губа виголосив промову.
- Люди православні, - говорив він, - ми повинні згуртуватися навколо великої гітлерівської Німеччини і допомогти славному війську фюрера перемогти більшовиків, бо від цього залежить визволення України і створення самостійної української держави. Ми вже маємо своє військо, - показав піп Губа хрестом на шуцма-нів. - Допоможіть фюреру бити більшовиків, бо якщо вони повернуться, ми всі загинемо. Боже, допоможи бити супостата!
Губа окропив шуцманів святою водою вдруге, і вони на чолі з Шубатурою пішли в казарми.
Я стояв і думав: «Як же воно так? З одного боку провідники ОУН говорять про те, щоб ми готувались бити гітлерівців, а вустами попа Івана Губи закликають допомагати їм. Мабуть я ще не можу розібратися у всьому, а Губа - більш обізнаний».
І все ж я ніяк не міг уявити, яким чином може відбутися визволення України.
Я не раз бачив, як щуцмани по-звірячому розправляються з українським населенням, як вони грабують і вбивають беззахисних людей, знищуючи цілі села, а піп Губа каже, що ми маємо в їх особі «українське військо».
Моя юнацька голова йшла обертом. Кого слухати? Кому вірити? За ким іти? Відповіді на це не було, і я продовжував служити фашистам.
Якось я пішов з Ковеля додому - в Грабове. Нічого світлого тут не побачив, бо село було зруйноване. Побувши у батьків і почувши їх скарги на тяжке життя, я поїхав попутною підводою до села Сухоїжі. Хотілося побачитися з товаришами по школі, поговорити, подивитись, як там живуть люди.
В'їжджаю в село і не впізнаю його. Раніше на вулицях завжди було багато людей, бігала весела дітвора, співали дівчата. Біля школи, в якій про¬йшли дитячі роки, я побачив руїни. Дивлюсь і не вірю сам собі! І раптом чую хтось вигукує:
- Шнель, пшель, йуда!
Оглядаюсь і бачу: чотири євреї несуть ліжко з периною, а на ньому сидить поліцай і поганяє їх нагаєм. Та так їх б'є, що вони аж підстрибують. А поліцай регочеться і вигукує раз у раз: «Шнель! Шнель, вороні!».
Один з носильників спіткнувся і впав на к¬ліна. Поліцай зіскочив з ліжка і сів на нього верхи. Нагай аж свистів у повітрі...
- За що ти мене б'єш!? - кричав скривавлений чоловік...
Я попрямував до Василя Марчука, свого товариша по школі.
- Ну, як поживаєш, друже?
- А як бачиш,- відповів мені Марчук.- Живеться добре, маю гроші, мундир добрячий. Хорошого начальника маю.
- О, так ти, Василю, в Сухоїжах влада! Ти бачив, як тут людей бив якийсь поліцай? Чому ти йому нічого не скажеш?
- Та що ти! - злякався Марчук,- то ж комендант поліції Кублик, мій начальник і земляк з села Заріччя. Був він у польському війську, а тепер повернувся сюди і його гітлерівці поставили комендантом, бо він добре знає німецьку мову.
Вийшовши від Марчука, я вирішив повертатись додому - у Грабове.
...Прийшла весна 1944 року. Серед людей ширилися чутки, що на Ровенщині ніби діє група так званої УПА - української повстанської армії ОУН на чолі з Тарасом Бульбою. Вона ніби підриває фашистські ешелони і вбиває гітлерівців скрізь, де тільки трапляється нагода. Та трохи пізніше я дізнався, що фашистські ешелони підриває не Бульба, а радянські партизани, які базувалися тоді в Сарненських лісах.
Повернувшись до Ковеля на роботу, я почув розмови, що на шляху Рожище-Ковель невідомі партизани влаштували засідку і вбили кількох окупантів. Зруйновано також зв'язок Ковель- Ратно. Зв'язок полагодили. Але на шосейній дорозі Ковель-Ратно були спалені всі дерев'яні мости. Боротьба проти фашистських загарбників розгорялась. Радянські партизани били німців, а я гадав, що то діють групи УПА.
Одного дня стало відомо, що в ліс пішов цілий загін шуцманів. Шеф ковельського гестапо Мартен розлютовано гасав по місту і стріляв у людей. Двох чоловік прилюдно повісили на вулицях. Через два тижні після поїздки в рідне село я зустрів Якова Токаря і Тихона Онищука. Вони мені заявили,. Що настав час і нам почати боротьбу з гітлерівцями. Адже ми, мовляв, не гірші за шуцманів, що пішли в ліс.
Тим часом за наказом гестапо цілі батальйони поліцаїв вирушили на села для розправи над сім'ями тих, що втекли. В Любомлі, наприклад, жила сім'я шуцмана Сацука. Разом з усіма любомльськими шуцманами він втік у ліс. Поліцаї поїхали до хати Сацука і вбили його матір і брата. Пізніше мені стало відомо, що в ліс українські поліцаї із зброєю пішли з благословення верховного командування гітлерівської армії, і сам Степан Бандера, що перебував у Німеччині, дав наказ бандам т. зв. УПА робити видимість дії проти німців. Це було зроблено для того, щоб на бік націоналістів привернути симпатії українського населення і побільше залучити в банди УПА таких дурних хлопців, яким був і я, Іван Реванюк.
Насправді ж Степан Бандера разом з своїми господарями - верховодами фашистського райху створювали банди т. зв. УПА для боротьби з Радянською Армією, яка вже почала гнати німців на захід.
В одну з неділь я знову поїхав в Грабове і в Ковель більше не повернувся. '
Якось в кінці червня я зустрівся з Тихоном Онищуком і він сказав мені:
- Приходь у неділю вранці до мене - познайомлю з одним чоловіком.
Я прийшов. Тихона знайшов у клуні. Він ле¬жав на сіні, вкритому рядном, і розмовляв з якоюсь людиною.
- Знайомся, Іване,- це той самий, про якого я говорив тобі. А це Іван Реванюк,- пояснив Онищук.
- Православний, - назвав себе незнайомець,- ваш надрайоновий провідник ОУН. Може, підемо в садок? - звернувся він до нас.-
Щоб, часом, ніхто не підслухав нашої розмови.
«Обережний,- подумав я,- видно, стріляний горобець».
Ми вийшли в садок і сіли під яблунею.
- Ну, що ж, друже,- сказав «Православний»,- досить тобі байдики бити. Вступай в УПА. Даєш згоду?
Мені дуже сподобалась пропозиція «Православного». Я дав свою згоду.
- Поздоровляю тебе і призначаю господарчим Головнянського району.
Я ще не знав, що то за посада «господарчий району», але у мене закрутилася голова - тепер я вже не Іван Реванюк, а щось значніше. Очманіло радий, я дивився відданими по-собачому очима на «Православного».
- З цього часу,- почув я твердий його голос,- ти перестав бути Іваном Реванюком, сином Трохима. Тепер ти, друже, «Гордий».
- А я для тебе, Іване, тобто, друже «Гордий»,
- не Тихон Онищук, а провідник ОУН Любомльського району
«Холодний».
...Я прийшов додому увечері. Мати, готуючи вечерю, поглядала на мене з любов'ю: вона не знала, що її син став на страшний і згубний шлях злочину перед своїм народом.
Наступного дня «Православний», «Холодний» і я, «Гордий», вирушили на схід. В кишенях у нас лежали пістолети і по дві гранати.
Ми прийшли в село Рудня. Тут я зустрів знайомого - Кленового. Він розповів, що після того, як у ліс пішов Ковельський загін українських щуцманів, те саме зробив і луківський гарнізон поліцаїв: вони забрали зброю, боєприпаси, запаси продовольства і втекли в Паридубський ліс.
Ми з «Православним», «Холодним» і «Шахом» пішли в ліс. Лісничий сказав, що я направляюсь в Головнянський район, щоб діставати там харчі та одяг.
Це означало, що я за допомогою озброєних оунівців повинен був грабувати населення. Лісничий дав мені два автомати і провідника. Його звали «Медвідь». За ним ми й вирушили в напрямі села Перешли.
По дорозі познайомився з дівчиною, яку звали Галиною. Вона розповіла, що оунівці розгромили гітлерівський гарнізон, захопили склади з хлібом, цукром, різними продуктами харчування. Все це було роздано населенню. Пізніше я дізнався, що фашистський гарнізон справді був розгромлений і взято багато продовольства, яке роздали населенню. Але зробили це радянські партизани.
В Головно мені, як господарчому району, довелося відбирати у населення продукти і одяг на користь т. зв. УПА. Люди не раділи, звичайно, цим діям.
Потім я поїхав далі - через Опалин, Ровно, Острівецьку Волю. В селі Гороховиоько я зу стрів «Чумака», «Байду», «Яструба». Вони були одягнені в гітлерівські мундири і туго підперезані поясками з фашистською емблемою - ті ж самісінькі коменданти поліції, якими вони були в Любомлі, в Головно. Вони запросили мене до хати.
Через деякий час увійшов озброєний оунівець і доповів, що до хати просяться якісь люди.
- Ми представники радянських партизанів,- відрекомендувався один з друшньою усмішкою.- Наше командування доручило нам вести перего¬
вори з вами про спільну боротьбу проти фашистських загарбників. Люди сповістили про ваші наміри і ми з'явилися.
«Чумак» дивився на партизанів з-під лоба. «Байда» і «Яструб» стиснули в руках автомати. Троє партизанів стояли сміливо і відкрито дивились на похмурих оунівців у гітлерівській формі, чекаючи на відповідь. Хата була оточена такими ж похмурими і злими озброєними людьми, як і їх ватажки.
- Вийдіть з хати! - буркнув «Чумак». Партизани вийшли. Через деякий час їх знову покликали.
- Так ось що, - сказав «Чумак», - вбийте своїх командирів і переходьте до нас. Тоді й будемо разом воювати проти гітлерівців. Командирів ваших, які перейдуть до нас, ми теж не каратимемо.
- На це ні ми, ні наше командування не погодиться! - гнівно сказав один з партизанів.
- Тоді йдіть собі. Мої бійці вас не чіпатимуть.
-
Коли партизани вийшли, «Чумак» дав наказ вбити їх по дорозі, що й було зроблено без будь-яких зволікань.
Через деякий час банда «Байди» прибула в район села Стара Гута і зробила засідку на загін радянських партизанів. Кілька десятків справжніх патріотів батьківщини загинули від рук оунівців. - Нехай вони не заважають нам будувати самостійну Україну, - пояснив мені «Байда».
А по селах старости за допомогою загону «Яструба» забирали в селян те, чого не встигли забрати окупанти та українська поліція.
Наприкінці літа мене попередили, щоб я прибув у село Мельни. Там я зустрів «Рудого», «Шаха», «Холодного», «Православного» і Якова Токаря. «Рудий» був високопоставленим провідником ОУН. Про це я дізнався значно пізніше. Його справжнє ім'я Юрій Стельмащук. Це не який-небудь Феодосій Десятничук, що з налитими кров'ю очима вривався вночі в мирні житла з сокирою в руках і виконував наказ свого отамана. На совісті «Рудого» гори трупів. Він безпосередньо спілкувався з «центральним проводом» бандитів. Ручкався з «прем'єром» проголошеної у Львові сміхотворної «соборної України» Ярославом Стецьком, був на короткій нозі з Миколою Лебедем («Карбовичем»), Романом Шухевичем («Туром»), Ярославом Старухом («Синім»).
Бандитський верховод, що завбачливо ховав своє справжнє ім'я під прізвиськом «Рудий» і «Кайдаш» - уродженець села Коршев теперішнього Торчинського району. У 1940 році він - слухач Луцької гімназії - втік за кордон. В окупованій гітлерівцями Польщі вступив в організацію українських націоналістів і незабаром за протекцією якогось «Калини», на обов'язку якого лежало вишукування кадрів убивць і грабіжників, потрапив до гітлерівської військової школи, а потім - на курси розвідників-диверсантів. Перед тим як переправиш «Рудого» (тоді він мав інші клички: оунівська - «Грім», фашистсько-агентурна - «IV Норд») в Радянський Союз, незадовго, перед вторгненням фашистів, з ним у Кракові мали розмову представники центрально го оунівського проводу і майор гітлерівської розвідки.
«Рудий» - Стельмащук розгорнув на Волині свою бандитську діяльність з жорстокістю господарів, які вишколили його. Це під його командою банда оунівських головорізів, що носила диявольську назву «Завійхвіст», протягом двох днів - 29 і ЗО серпня 1943 року - розстріляла і вирізала в Голобському, Ковельському, Старовижів-ському, Любомльському і Луківському районах багато радянських активістів. При його особистій участі і за його розпорядженням знищено і пограбовано п'ятнадцять тисяч людей. Здійснюючи свої чорні справи, «Рудий» керувався людоненависницькими розпорядженнями самого Бандери і його підручних, які, в свою чергу, слухняно виконували волю самого фюрера...
Ось що являє собою «Рудий», з яким я зустрівся в селі Мельни. У розмові з тими, хто сюди прибув, «Рудий» найбільше уваги приділив питанням підготовки зграй УПА до зими.
Після цієї так званої наради я зайшов до рідного села, щоб побачитися з батьком і матір'ю, родичами і друзями. Мати дуже зраділа мені, а батько тільки докірливо подивився на мене. Настрої селян явно були не на користь ОУН, і я поїхав з рідного села приголомшений.
В селі Облапи я зустрів Кубика - того самого, що верхи їздив на євреях в Сухоїжах. Він наказав оунівцям розбитись на боївки і повів нас у невідомому напрямку. Вночі ми оточили якесь село. Ранком виявилося, що в ньому живуть поляки. Ми вчинили напад. Село запалало з усіх кінців. Опівдні кривава розправа над польським населенням була закінчена. Жодної людини не залишилося в живих, були порізані навіть малі діти.
- Зняти облогу! - почулася команда.
По шляху рухалося безліч підвод, на яких оунівці везли свої «трофеї» і гнали корів, отари овець. Верещали прив'язані до полудрабків фур-манок і возів живі свині. У Перегінському лісі Кубик розповів мені, як він розправлявся з нещасними поляками.
- Я сам убив чоловік, мабуть, з триста. Між іншим, - пояснив він, - це робиться дуже просто: підводять до тебе когось, а ти його багнетом у живіт штрикнеш - і готовий.
У двох польських селах - Острівки і Острівецька Воля - було тоді вбито близько двох тисяч жителів. Серед них чимало жінок і дітей.
Такі ж розправи були вчинені і в ряді інших сіл, зокрема, в Ревно, ь Лісниківці, Ставенських Смолярах, в Гуті, Нудежах.
Поляки, що залишилися живими, виконуючи вказівку керівників польського націоналістичного підпілля, за допомогою гітлерівців почали вирізувати українське населення. І пішла така різанина, що страшно й тепер згадувати. Я все це бачив на власні очі.
Люди почали ремствувати на УПА і мали для цього всі підстави.
Наближалася зима. Виконуючи вказівки главарів ОУН, я приступив до будування схронів, до накопичення запасів харчів. Було звезено зерне з понищених польських сіл. Скошений, але не звезений з поля хліб, помолотили і зерно перемололи на муку. З населення додатково було стягнено масло, кілька сотень кабанів, корів. Наша м'ясарня під селом Саленські Смоляри почала виробляти ковбаси і заливати їх у діжках смальцем. Все це добро мої господарські групи вивозили в ліси на збереження.
Я вже не встигав приймати награбовані у селян продукти харчування. Для допомоги взяв собі втікача з Любомля - Сімановича, який раніше працював у гітлерівців директором млина. Я при значив його своїм референтом по промисловості- керувати роботою м'ясарні, млинів, шкіряним виробництвом.
По кущах мною було дано розпорядження будувати схрони для продуктів. В лісі між селами Гупали та Рогові Смоляри було виготовлено п'ять великих схронів і заховано в них близько двадцяти тонн муки, тридцять бочок залитої смальцем ковбаси, сало та інші продукти.
Два тижні тривали тут розстріли. Розстрілювали по змінах. Одні поліцаї розстрілюють, а інші ковбаси роблять з м'яса худоби, відібраної у селян. Вибили всіх поголовно: і жінок, і дітей - близько трьох тисяч чоловік. Людей вибили, а село спалили.
Одного літнього дня біля села Сільця Горницькі поліцаї помітили кілька фурманок циган. Людей забрали в. Ратно і там всіх постріляли, а майно конфіскували і вигідно продали.
Восени 1942 року на хутір Красилівка приїхало вісім поліцаїв. Заарештували чоловік з 10 селян і повезли їх в урочище Висока Нива, де в лісі в землянках ховалися кілька десятків жінок і дітей. Поліцаї закидали землянки гранатами. Тих, хто лишився в живих, вишикували перед ямою і перестріляли у потилицю. Потім роздягали трупи, шукали по кишенях гроші, годинники і т. д.
Раптом оунівці помітили у кущах п'ятеро дітей. Кати приволокли їх до .ями, поскидали ногами на трупи матерів і наказали селянам, яких пригнали з собою, закопувати їх живими...
В той час біля Сталінграда йшли запеклі бої. Фашистське радіо галасувало, що армія фюрера успішно рухається вперед і незабаром більшовикам настане кінець.
Провідники ОУН за допомогою українсько-фашистської поліції та гітлерівських каральних батальйонів посилюють терор. Гебітскомісар наказує збільшувати поставки хліба, м'яса, вовни. масла, яєць. У селян було пограбовано вже все, але на це оунівці й окупанти не звертали ніякої уваги.
Землі, які за Радянської влади були роздані селянам, повернули поміщикам. Фашисти гарячково організовували державні господарства, так звані «Штадтгути». Очолювали їх поміщики. Всі вони належали до націоналістичної еліти і вірно служили своїм господарям - фашистам. В селі Лозаки очолював «Штадтгути» поміщик-мільйонер Лозацький, золото якого лежало у французькому банку. В Турійському районі порядкував поміщик Шамповальський, в селі Стебло - Шагібельський.
В селі Грабове «Штадтгути» було організовано на базі маєтку Вербицького. Від маєтку нічого не залишилося, бо за Радянської влади все було роздано бідним людям. Але гітлерівці разом з оунівцями відібрали у селян, коней, реманент та інше майно.
Українська поліція разом з окупантами їздила по селах і грабувала населення, а в містах допомагала винищувати євреїв. Після розстрілів за Ковелем тисяч радянських людей загони поліцаїв поверталися в місто, співаючи веселих пісень, наче не страшний злочин вчинили, а зробили якесь добре діло.
По радіо сповістили про розгром Радянським військом трьохсоттисячної армії фельдмаршала Паулюса. Гітлерівці оголосили з приводу цього трьохденний траур.
Селяни перестали здавати продукти харчування. Мій шеф Герман повісив носа, а разом з ним посмутніли фашистські посіпаки: голови управ, поліція та Інші наймити Гітлера.
На залізниці Ковель-Сарни були пущені під укіс фашистські військові ешелони. Це діяли радянські партизани, яких ставало все більше і більше в лісах Волині.
Гітлерівці почали посилено поповнювати гарнізони поліції козаками-власівцями. В Ковелі розмістили цілий батальйон цих запроданців. В Рат но, Маневичах, Голобах, Камінь-Каширському були створені спеціальні батальйони з галичан і власівців.
За допомогою цих зрадників народу гітлерівці виловлювали і вивозили в Німеччину юнаків і дівчат. Почалась підготовка до вивезення міського населення. Фашистські довірені особи закликали молодих людей добровільно їхати в Німеччину. Були розвішені яскраві плакати, що ілюстрували прекрасне життя там і легкість працювати на фашистів.
Та ні лозунги, ні накази не допомагали: ніхто не приходив на збірні пункти. Тоді гітлерівці почали влаштовувати на молодь облави.
Одного разу спіймали; дочку вдови Дмитрихи. Вона пішла до начальника ковельського азарбзандту - запроданця Божковського просити, щоб відпустив її дочку додому. Вдова принесла йому й хабар - п'ять кілограмів сала. Божковський взяв те сало, погладив живіт і каже:
- Коли не хочеш, щоб їхала старша, то пришли молодшу..
Дочку Дмитрихи Божковський не відпустив, а стару жінку вигнав з кабінету та ще й коліном дав так, що вона кров'ю залилася.
Після розгрому гітлерівців під Сталінградом усі фашистські прислужники почали замислюватись, що ж буде далі. Заговорили про це і ми, оунівські пристяжні. Народ український радів, що окупантів почали бити на фронтах і в тилу, а ми, провідники і активісти ОУН, вірою і правдою служили ворогам Батьківщини, допомагали їм зміцнювати «новий порядок» та все тлумачили про самостійну Україну.
Петлюрівський недобиток - піп Іван Губа теж розгорнув шалену діяльність. Він оголосив через паству по селах, що буде велике водохрестя і щоб до Ковеля зійшлося побільше населення.
У неділю в місто зібралося багато людей. Відправивши службу у соборі, віруючі рушили в похід до річки. Попереду йшов піп Губа, за ним несли хоругви та фашистські прапори. Потім йшли окупанти і поліція, а за ними вже люди. На річці Губа виголосив промову.
- Люди православні, - говорив він, - ми повинні згуртуватися навколо великої гітлерівської Німеччини і допомогти славному війську фюрера перемогти більшовиків, бо від цього залежить визволення України і створення самостійної української держави. Ми вже маємо своє військо, - показав піп Губа хрестом на шуцма-нів. - Допоможіть фюреру бити більшовиків, бо якщо вони повернуться, ми всі загинемо. Боже, допоможи бити супостата!
Губа окропив шуцманів святою водою вдруге, і вони на чолі з Шубатурою пішли в казарми.
Я стояв і думав: «Як же воно так? З одного боку провідники ОУН говорять про те, щоб ми готувались бити гітлерівців, а вустами попа Івана Губи закликають допомагати їм. Мабуть я ще не можу розібратися у всьому, а Губа - більш обізнаний».
І все ж я ніяк не міг уявити, яким чином може відбутися визволення України.
Я не раз бачив, як щуцмани по-звірячому розправляються з українським населенням, як вони грабують і вбивають беззахисних людей, знищуючи цілі села, а піп Губа каже, що ми маємо в їх особі «українське військо».
Моя юнацька голова йшла обертом. Кого слухати? Кому вірити? За ким іти? Відповіді на це не було, і я продовжував служити фашистам.
Якось я пішов з Ковеля додому - в Грабове. Нічого світлого тут не побачив, бо село було зруйноване. Побувши у батьків і почувши їх скарги на тяжке життя, я поїхав попутною підводою до села Сухоїжі. Хотілося побачитися з товаришами по школі, поговорити, подивитись, як там живуть люди.
В'їжджаю в село і не впізнаю його. Раніше на вулицях завжди було багато людей, бігала весела дітвора, співали дівчата. Біля школи, в якій про¬йшли дитячі роки, я побачив руїни. Дивлюсь і не вірю сам собі! І раптом чую хтось вигукує:
- Шнель, пшель, йуда!
Оглядаюсь і бачу: чотири євреї несуть ліжко з периною, а на ньому сидить поліцай і поганяє їх нагаєм. Та так їх б'є, що вони аж підстрибують. А поліцай регочеться і вигукує раз у раз: «Шнель! Шнель, вороні!».
Один з носильників спіткнувся і впав на к¬ліна. Поліцай зіскочив з ліжка і сів на нього верхи. Нагай аж свистів у повітрі...
- За що ти мене б'єш!? - кричав скривавлений чоловік...
Я попрямував до Василя Марчука, свого товариша по школі.
- Ну, як поживаєш, друже?
- А як бачиш,- відповів мені Марчук.- Живеться добре, маю гроші, мундир добрячий. Хорошого начальника маю.
- О, так ти, Василю, в Сухоїжах влада! Ти бачив, як тут людей бив якийсь поліцай? Чому ти йому нічого не скажеш?
- Та що ти! - злякався Марчук,- то ж комендант поліції Кублик, мій начальник і земляк з села Заріччя. Був він у польському війську, а тепер повернувся сюди і його гітлерівці поставили комендантом, бо він добре знає німецьку мову.
Вийшовши від Марчука, я вирішив повертатись додому - у Грабове.
...Прийшла весна 1944 року. Серед людей ширилися чутки, що на Ровенщині ніби діє група так званої УПА - української повстанської армії ОУН на чолі з Тарасом Бульбою. Вона ніби підриває фашистські ешелони і вбиває гітлерівців скрізь, де тільки трапляється нагода. Та трохи пізніше я дізнався, що фашистські ешелони підриває не Бульба, а радянські партизани, які базувалися тоді в Сарненських лісах.
Повернувшись до Ковеля на роботу, я почув розмови, що на шляху Рожище-Ковель невідомі партизани влаштували засідку і вбили кількох окупантів. Зруйновано також зв'язок Ковель- Ратно. Зв'язок полагодили. Але на шосейній дорозі Ковель-Ратно були спалені всі дерев'яні мости. Боротьба проти фашистських загарбників розгорялась. Радянські партизани били німців, а я гадав, що то діють групи УПА.
Одного дня стало відомо, що в ліс пішов цілий загін шуцманів. Шеф ковельського гестапо Мартен розлютовано гасав по місту і стріляв у людей. Двох чоловік прилюдно повісили на вулицях. Через два тижні після поїздки в рідне село я зустрів Якова Токаря і Тихона Онищука. Вони мені заявили,. Що настав час і нам почати боротьбу з гітлерівцями. Адже ми, мовляв, не гірші за шуцманів, що пішли в ліс.
Тим часом за наказом гестапо цілі батальйони поліцаїв вирушили на села для розправи над сім'ями тих, що втекли. В Любомлі, наприклад, жила сім'я шуцмана Сацука. Разом з усіма любомльськими шуцманами він втік у ліс. Поліцаї поїхали до хати Сацука і вбили його матір і брата. Пізніше мені стало відомо, що в ліс українські поліцаї із зброєю пішли з благословення верховного командування гітлерівської армії, і сам Степан Бандера, що перебував у Німеччині, дав наказ бандам т. зв. УПА робити видимість дії проти німців. Це було зроблено для того, щоб на бік націоналістів привернути симпатії українського населення і побільше залучити в банди УПА таких дурних хлопців, яким був і я, Іван Реванюк.
Насправді ж Степан Бандера разом з своїми господарями - верховодами фашистського райху створювали банди т. зв. УПА для боротьби з Радянською Армією, яка вже почала гнати німців на захід.
В одну з неділь я знову поїхав в Грабове і в Ковель більше не повернувся. '
Якось в кінці червня я зустрівся з Тихоном Онищуком і він сказав мені:
- Приходь у неділю вранці до мене - познайомлю з одним чоловіком.
Я прийшов. Тихона знайшов у клуні. Він ле¬жав на сіні, вкритому рядном, і розмовляв з якоюсь людиною.
- Знайомся, Іване,- це той самий, про якого я говорив тобі. А це Іван Реванюк,- пояснив Онищук.
- Православний, - назвав себе незнайомець,- ваш надрайоновий провідник ОУН. Може, підемо в садок? - звернувся він до нас.-
Щоб, часом, ніхто не підслухав нашої розмови.
«Обережний,- подумав я,- видно, стріляний горобець».
Ми вийшли в садок і сіли під яблунею.
- Ну, що ж, друже,- сказав «Православний»,- досить тобі байдики бити. Вступай в УПА. Даєш згоду?
Мені дуже сподобалась пропозиція «Православного». Я дав свою згоду.
- Поздоровляю тебе і призначаю господарчим Головнянського району.
Я ще не знав, що то за посада «господарчий району», але у мене закрутилася голова - тепер я вже не Іван Реванюк, а щось значніше. Очманіло радий, я дивився відданими по-собачому очима на «Православного».
- З цього часу,- почув я твердий його голос,- ти перестав бути Іваном Реванюком, сином Трохима. Тепер ти, друже, «Гордий».
- А я для тебе, Іване, тобто, друже «Гордий»,
- не Тихон Онищук, а провідник ОУН Любомльського району
«Холодний».
...Я прийшов додому увечері. Мати, готуючи вечерю, поглядала на мене з любов'ю: вона не знала, що її син став на страшний і згубний шлях злочину перед своїм народом.
Наступного дня «Православний», «Холодний» і я, «Гордий», вирушили на схід. В кишенях у нас лежали пістолети і по дві гранати.
Ми прийшли в село Рудня. Тут я зустрів знайомого - Кленового. Він розповів, що після того, як у ліс пішов Ковельський загін українських щуцманів, те саме зробив і луківський гарнізон поліцаїв: вони забрали зброю, боєприпаси, запаси продовольства і втекли в Паридубський ліс.
Ми з «Православним», «Холодним» і «Шахом» пішли в ліс. Лісничий сказав, що я направляюсь в Головнянський район, щоб діставати там харчі та одяг.
Це означало, що я за допомогою озброєних оунівців повинен був грабувати населення. Лісничий дав мені два автомати і провідника. Його звали «Медвідь». За ним ми й вирушили в напрямі села Перешли.
По дорозі познайомився з дівчиною, яку звали Галиною. Вона розповіла, що оунівці розгромили гітлерівський гарнізон, захопили склади з хлібом, цукром, різними продуктами харчування. Все це було роздано населенню. Пізніше я дізнався, що фашистський гарнізон справді був розгромлений і взято багато продовольства, яке роздали населенню. Але зробили це радянські партизани.
В Головно мені, як господарчому району, довелося відбирати у населення продукти і одяг на користь т. зв. УПА. Люди не раділи, звичайно, цим діям.
Потім я поїхав далі - через Опалин, Ровно, Острівецьку Волю. В селі Гороховиоько я зу стрів «Чумака», «Байду», «Яструба». Вони були одягнені в гітлерівські мундири і туго підперезані поясками з фашистською емблемою - ті ж самісінькі коменданти поліції, якими вони були в Любомлі, в Головно. Вони запросили мене до хати.
Через деякий час увійшов озброєний оунівець і доповів, що до хати просяться якісь люди.
- Ми представники радянських партизанів,- відрекомендувався один з друшньою усмішкою.- Наше командування доручило нам вести перего¬
вори з вами про спільну боротьбу проти фашистських загарбників. Люди сповістили про ваші наміри і ми з'явилися.
«Чумак» дивився на партизанів з-під лоба. «Байда» і «Яструб» стиснули в руках автомати. Троє партизанів стояли сміливо і відкрито дивились на похмурих оунівців у гітлерівській формі, чекаючи на відповідь. Хата була оточена такими ж похмурими і злими озброєними людьми, як і їх ватажки.
- Вийдіть з хати! - буркнув «Чумак». Партизани вийшли. Через деякий час їх знову покликали.
- Так ось що, - сказав «Чумак», - вбийте своїх командирів і переходьте до нас. Тоді й будемо разом воювати проти гітлерівців. Командирів ваших, які перейдуть до нас, ми теж не каратимемо.
- На це ні ми, ні наше командування не погодиться! - гнівно сказав один з партизанів.
- Тоді йдіть собі. Мої бійці вас не чіпатимуть.
-
Коли партизани вийшли, «Чумак» дав наказ вбити їх по дорозі, що й було зроблено без будь-яких зволікань.
Через деякий час банда «Байди» прибула в район села Стара Гута і зробила засідку на загін радянських партизанів. Кілька десятків справжніх патріотів батьківщини загинули від рук оунівців. - Нехай вони не заважають нам будувати самостійну Україну, - пояснив мені «Байда».
А по селах старости за допомогою загону «Яструба» забирали в селян те, чого не встигли забрати окупанти та українська поліція.
Наприкінці літа мене попередили, щоб я прибув у село Мельни. Там я зустрів «Рудого», «Шаха», «Холодного», «Православного» і Якова Токаря. «Рудий» був високопоставленим провідником ОУН. Про це я дізнався значно пізніше. Його справжнє ім'я Юрій Стельмащук. Це не який-небудь Феодосій Десятничук, що з налитими кров'ю очима вривався вночі в мирні житла з сокирою в руках і виконував наказ свого отамана. На совісті «Рудого» гори трупів. Він безпосередньо спілкувався з «центральним проводом» бандитів. Ручкався з «прем'єром» проголошеної у Львові сміхотворної «соборної України» Ярославом Стецьком, був на короткій нозі з Миколою Лебедем («Карбовичем»), Романом Шухевичем («Туром»), Ярославом Старухом («Синім»).
Бандитський верховод, що завбачливо ховав своє справжнє ім'я під прізвиськом «Рудий» і «Кайдаш» - уродженець села Коршев теперішнього Торчинського району. У 1940 році він - слухач Луцької гімназії - втік за кордон. В окупованій гітлерівцями Польщі вступив в організацію українських націоналістів і незабаром за протекцією якогось «Калини», на обов'язку якого лежало вишукування кадрів убивць і грабіжників, потрапив до гітлерівської військової школи, а потім - на курси розвідників-диверсантів. Перед тим як переправиш «Рудого» (тоді він мав інші клички: оунівська - «Грім», фашистсько-агентурна - «IV Норд») в Радянський Союз, незадовго, перед вторгненням фашистів, з ним у Кракові мали розмову представники центрально го оунівського проводу і майор гітлерівської розвідки.
«Рудий» - Стельмащук розгорнув на Волині свою бандитську діяльність з жорстокістю господарів, які вишколили його. Це під його командою банда оунівських головорізів, що носила диявольську назву «Завійхвіст», протягом двох днів - 29 і ЗО серпня 1943 року - розстріляла і вирізала в Голобському, Ковельському, Старовижів-ському, Любомльському і Луківському районах багато радянських активістів. При його особистій участі і за його розпорядженням знищено і пограбовано п'ятнадцять тисяч людей. Здійснюючи свої чорні справи, «Рудий» керувався людоненависницькими розпорядженнями самого Бандери і його підручних, які, в свою чергу, слухняно виконували волю самого фюрера...
Ось що являє собою «Рудий», з яким я зустрівся в селі Мельни. У розмові з тими, хто сюди прибув, «Рудий» найбільше уваги приділив питанням підготовки зграй УПА до зими.
Після цієї так званої наради я зайшов до рідного села, щоб побачитися з батьком і матір'ю, родичами і друзями. Мати дуже зраділа мені, а батько тільки докірливо подивився на мене. Настрої селян явно були не на користь ОУН, і я поїхав з рідного села приголомшений.
В селі Облапи я зустрів Кубика - того самого, що верхи їздив на євреях в Сухоїжах. Він наказав оунівцям розбитись на боївки і повів нас у невідомому напрямку. Вночі ми оточили якесь село. Ранком виявилося, що в ньому живуть поляки. Ми вчинили напад. Село запалало з усіх кінців. Опівдні кривава розправа над польським населенням була закінчена. Жодної людини не залишилося в живих, були порізані навіть малі діти.
- Зняти облогу! - почулася команда.
По шляху рухалося безліч підвод, на яких оунівці везли свої «трофеї» і гнали корів, отари овець. Верещали прив'язані до полудрабків фур-манок і возів живі свині. У Перегінському лісі Кубик розповів мені, як він розправлявся з нещасними поляками.
- Я сам убив чоловік, мабуть, з триста. Між іншим, - пояснив він, - це робиться дуже просто: підводять до тебе когось, а ти його багнетом у живіт штрикнеш - і готовий.
У двох польських селах - Острівки і Острівецька Воля - було тоді вбито близько двох тисяч жителів. Серед них чимало жінок і дітей.
Такі ж розправи були вчинені і в ряді інших сіл, зокрема, в Ревно, ь Лісниківці, Ставенських Смолярах, в Гуті, Нудежах.
Поляки, що залишилися живими, виконуючи вказівку керівників польського націоналістичного підпілля, за допомогою гітлерівців почали вирізувати українське населення. І пішла така різанина, що страшно й тепер згадувати. Я все це бачив на власні очі.
Люди почали ремствувати на УПА і мали для цього всі підстави.
Наближалася зима. Виконуючи вказівки главарів ОУН, я приступив до будування схронів, до накопичення запасів харчів. Було звезено зерне з понищених польських сіл. Скошений, але не звезений з поля хліб, помолотили і зерно перемололи на муку. З населення додатково було стягнено масло, кілька сотень кабанів, корів. Наша м'ясарня під селом Саленські Смоляри почала виробляти ковбаси і заливати їх у діжках смальцем. Все це добро мої господарські групи вивозили в ліси на збереження.
Я вже не встигав приймати награбовані у селян продукти харчування. Для допомоги взяв собі втікача з Любомля - Сімановича, який раніше працював у гітлерівців директором млина. Я при значив його своїм референтом по промисловості- керувати роботою м'ясарні, млинів, шкіряним виробництвом.
По кущах мною було дано розпорядження будувати схрони для продуктів. В лісі між селами Гупали та Рогові Смоляри було виготовлено п'ять великих схронів і заховано в них близько двадцяти тонн муки, тридцять бочок залитої смальцем ковбаси, сало та інші продукти.